Україна, 1918: Хроніка

6 1 десятина = 1,0925 гектара.

Та вже 16 грудня засідання третьої сесії собору були перервані через падіння гетьманського режиму та відновлення Української Народної Республіки. Нова влада урядовим законом від 1 січня 1919 року проголосила автокефалію православної церкви в УНР, але втілити його в життя у надзвичайно складних умовах того часу не вдалося.

Четвертий Універсал. Проголошення самостійності УНР

Вночі проти 25 січня Мала Рада Української Центральної Ради ухвалила текст IV Універсалу, яким проголошувалася державна самостійність Української Народної Республіки. Щоправда, під цим історичним документом стояла інша дата – 9 (22) січня 1918 року. Саме її частіше вказують в історичній літературі.

Питання про остаточний розрив державних зв’язків із Росією актуалізувалося на початку 1918 року. Основною причиною стало розгортання збройного конфлікту між УНР і більшовиками. Справді, як далі можна було залишатися у складі держави, яка вже більше місяця здійснювала проти України збройну агресію?

Хоча на початку січня 1918 року ще здійснювалися спроби порозуміння між Києвом і Петроградом, але найбільше вони нагадували спробу Петрограда потягнути час і продемонструвати свої «миролюбні наміри». Скажімо, 3 січня більшовицький Раднарком надіслав пропозицію розпочати переговори у Вітебську або Смоленську. Проте як неодмінну умову більшовики висували розрив будь-яких контактів між УНР і Військом Донським, яке на чолі зі своїм Отаманом Олексієм Каледіним чинило збройний опір «більшовизації». У відповідь 6 січня Генеральний Секретаріат УНР надіслав до Петрограда ноту за підписами В. Винниченка і О. Шульгина з вимогою негайно припинити наступ більшовицьких військ в Україну і не втручатися у внутрішню й зовнішню політику УНР. Ця нота залишилася без відповіді.

Крім того, на часі було питання про укладення миру між Українською Народною Республікою і Центральними державами та вихід із Першої світової війни. Німецькі дипломати акцентували на обов’язковій умові для підписання мирного договору – проголошенні повної незалежності УНР. Адже учасники Четверного союзу, як суверенні держави, могли підписати мирний договір тільки з такою ж суверенною державою, а не з автономною частиною неіснуючої (!) федеративної демократичної Російської республіки. Український уряд відчував, що без цієї угоди та без подальшої підтримки Центральних держав дати відсіч більшовицькій агресії не вдасться. На думку політика Дмитра Дорошенка, «самостійність… явилась не результатом якогось попереднього руху, не як осягнення вже раніше постановленого домагання, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами акт». Хоча він і визнавав, що більшовицьке вторгнення призвело до зростання самостійницьких настроїв серед української громадськості, зокрема військових.

Четвертий Універсал Української Центральної Ради про незалежність (в термінології того часу – самостійність) УНР ухвалили близько 1-ї години ночі 25 січня 1918 року, на засіданні Малої Ради в будинку Української Центральної Ради по вулиці Великій Володимирській, 57.

Однак датували Універсал 22-м січня з тієї причини, що саме того дня мали розпочати роботу Українські Установчі збори. Проте через обставини воєнного часу вибори до них відбулися лише в неокупованих більшовиками районах, і з 301 депутата вдалося обрати тільки 171. У призначений час збори не розпочали роботу. Тому керівники Центральної Ради взяли на себе відповідальність за один із найбільш доленосних кроків в історії країни.

Засідання Малої Ради тривало понад дві доби – узгодження партійними фракціями тексту Універсалу завершилося тільки близько опівночі на 25 січня. Перед тим як зачитати текст історичного документу, М. Грушевський виголосив промову. Голова Української Центральної Ради звернув увагу на те, що Українські Установчі збори не змогли зібратися 22 січня через «всякі заколоти», наголосив на потребі укладення негайного миру з Центральними державами й акцентував на тому, що більшовицький Раднарком веде збройну агресію проти УНР, яку М. Грушевський назвав «братовбивчою війною».

Після цієї промови голова Центральної Ради зачитав текст Четвертого Універсалу. Присутні вислухали його стоячи, в абсолютній тиші.

«Народе України. Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх – борців за вольності і права трудящих.

Але в тяжку годину відродилась воля України. Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність. Фабрики товарів не виробляють. Заводи спиняються. Залізниці розхитані. Гроші в ціні падають. Хліба зменшується. Насуває голод. По краю розплодились юрби грабіжників і злодіїв, особливо, коли з фронту посунуло військо, зчинивши криваву різню, заколот і руїну на нашій землі.

Через усе це не могли відбутися вибори в Українські Установчі збори в приписаний нашим попереднім Універсалом час, і ці Збори, призначені на нинішній день, не могли зібратись, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революційну владу над Україною, установити лад в Народній Республіці нашій і організувати нове правительство.

А тим часом Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі своє військо, красногвардейців-більшовиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство.

Ми, Українська Центральна рада, зробили всі заходи, щоб не допустити цеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське правительство не пішло нам назустріч і веде далі криваву боротьбу з нашим народом і Республікою.

Крім того, те саме петроградське правительство народних комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того ще "священною". Знов польється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя.

Ми, Українська Центральна рада, обрана з’їздами селян, робітників і солдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру і мир демократичний повинен бути якнайшвидше.

Але для того, щоб ні руське правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді встановити той бажаний мир, для того, щоб вести свій край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна рада, оповіщаємо всіх громадян України:

Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки.

Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Рада народних міністрів.

Отож, насамперед приписуємо правительству Республіки нашої – Раді народних міністрів – від цього дня вести розпочаті вже нею переговори про мир з Центральними державами цілком самостійно й довести їх до кінця, незважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь інших частин бувшої Російської Імперії, і установити мир, щоб край наш розпочав своє господарське життя в спокою й згоді.

Що ж до так званих "більшовиків" та інших напасників, що нищать та руйнують наш край, то приписуємо правительству Української Народної Республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої республіки закликаємо: не жаліючи життя боронити добробут і свободу нашого народу. Народна Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограда найманих насильників, які топчуть права Української Республіки.

Незмірно тяжка війна, розпочата буржуазними правительствами, тяжко змучила наш народ, знищила наш край, розбила господарство. Тепер тому мусить бути кінець!

З тим, як армія буде демобілізовуватись, приписуємо відпускати вояків, після підтвердження мирних переговорів – роспустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств.

Поруйновані війною й демобілізацією місцевості мають бути відновлені за поміччю й заходам державного нашого скарбу.

Коли вояки наші повернуться додому, народні ради – волосні й повітові та міські думи мають бути переобрані в час, який буде приписано, щоб і вояки наші мали в них голос. А тим часом, щоб встановити на місцях таку власть, до якої б мали довір’я й яка спиралась на всі революційно-демократичні верстви народу, Правительство повинно закликати до співробітництва з місцевими самоврядуваннями ради селянських, робітничих і солдатських депутатів, вибраних з місцевої людності.

В справі земельній комісія, вибрана на останній сесії нашій, вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі, згідно з нашою постановою на сьомій сесії. Закон цей буде розглянено за кілька день в повній Центральній раді, і Рада народних міністрів вживе всіх заходів, щоб передача землі в руки трудящих уже до початку весняних робіт через земельні комітети неодмінно відбулась. Ліси ж, води і всі багатства підземні яко добро українського трудящого народу, переходить в порядкування уряду Народної Української Республіки.

Війна також відібрала на себе всі трудові заробницькі сили нашої країни. Більшість заводів, фабрик і майстерень виробляли тільки те, що було потрібне для війни, і народ зостався зовсім без товарів. Тепер війні кінець! Отож приписуємо Раді народних міністрів негайно приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам.

Та сама війна наплодила сотні тисяч безробітних, а також інвалідів. У самостійній Народній Республіці України не повинен терпіти ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисловість держави, має розпочати творчу роботу у всіх галузях, де всі безробітні могли б знайти працю і прикласти свої сили та вжити всіх заходів до забезпечення скалічених та потерпівших од війни.

За старого ладу торговці та різні посередники наживали на бідних пригноблених класах величезні капітали. Однині Народна Українська Республіка бере в свої руки найважніші галузі торгівлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу.

Торг товарами, які будуть привозитись з-за кордону і вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша, щоб не було такої дорожнечі, яку терплять найбідніші класи через спекулянтів. Правительству Республіки на виконання цього приписуємо розробити і представити на затвердження закони про це, а також про монополію заліза, угля, шкури, тютюну і інших продуктів і товарів, з яких найбільш бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящихся.

Так само приписуємо встановити державно-народний контроль над всіма банками, які кредитами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові. Однині позичкова поміч банків має даватися, головним чином, на піддержку трудовому населенню та на розвиток народного господарства Української Народної Республіки, а не [на] спекуляцію та різну банкову експлуатацію (визиск).

На грунті безладдя, неспокою в житті та недостачі продуктів росте невдоволення серед деякої частини людності. Тим невдоволенням користуються різні темні сили і підбивають несвідомих людей до старих порядків. Ці темні сили хочуть знов підвернути всі вільні народи під єдине ярмо Росії. Рада народних міністрів повинна рішуче боротися зо всіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки, до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду.

Всі ж демократичні свободи, проголошені 3-м Універсалом, Українська центральна рада підтверджує і зокрема проголошує: в самостійній Народній Українській Республіці всі нації користуватимуться правом національно-персональної автономії, признаним за ними законом 9 січня.

Все, що з вичисленого в сім Універсалі не встигнемо зробити ми, Центральна рада, в найближчих тижнях, певне, довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі збори.

Ми наказуємо всім громадянам нашим проводити вибори до них як найпильніше, вжити всіх засобів, щоб підрахунок голосів закінчено якнайскорше, щоб за кілька тижнів зібрались всі наші Установчі збори, найвищий господар і впорядчик землі нашої і закріпили свободу, лад і добробут конституцією нашої незалежної Української Народної Республіки на добро всього трудящого народу її, тепер і на будуче. Сьому ж найвищому нашому органові належатиме рішити про федеративний зв’язок з народними республіками бувшої Російської держави.

До того ж часу всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української.

Українська Центральна рада

У Києві

9 січня7 1918 р.»

7 За юліанським календарем. За григоріанським – 22 січня.

Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керівник) та ін. – К.:

Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – С. 102–104.

За ухвалення Четвертого Універсалу було проведено поіменне голосування членів Малої Ради. В ньому взяли участь 49 осіб. «За» проголосували 39 – всі представники українських партій та депутат Корсак від революційної фракції Польської партії соціалістичної. «Проти» було подано 4 голоси – меншовики і бундівці. Утрималися шестеро – російські есери і частина представників єврейських і польських політичних сил.

Після оголошення результатів голосування М. Грушевський проголосив: «Четвертий Універсал Центральної Ради принято. Україну проголошено самостійною і незалежною Народньою Республікою». Присутні заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Далі відбулися виступи голови уряду В. Винниченка і представників партійних фракцій.

Таким чином, IV Універсал став історичним документом, який вперше у XX столітті проголосив Україну самостійною, суверенною державою. Було заявлено незмінність курсу на скликання Українських Установчих зборів, укладення мирного договору з Центральними державами, здійснення земельної реформи в інтересах селянства, переведення промисловості з «військових рейок» на мирне виробництво, одержавлення торговельної і банківської сфер, забезпечення постраждалих від війни. Задекларовано прагнення до налагодження партнерських відносин із усіма сусідніми державами. Громадян УНР закликано до збройної боротьби з більшовицькими агресорами.

Водночас, ідеали соціальної революції настільки домінували серед переважної більшості політиків УНР, що навіть в умовах війни з більшовиками вони задекларували такі плани на майбутнє, як заміна регулярних збройних сил на народну міліцію.

Та й власне незалежність УНР ще не сприймалася як доконаний факт. Укладачі Універсалу сподівалися, що більшовицький уряд не зможе надовго втриматися при владі, федеративна демократична Російська республіка все-таки буде створена, а Українські Установчі збори вирішать справу щодо приєднання (або неприєднання) УНР до цієї держави. Проте, оскільки Українські Установчі збори так ніколи й не зібралися, постанова Четвертого Універсалу про незалежність України перегляду не зазнала.

Маловідомий факт: 24 січня 1919 року Рада народних міністрів УНР ухвалила закон про встановлення щорічного святкування 22 січня Дня Самостійності України – на честь роковин ухвалення Четвертого Універсалу. До першої річниці самостійності приурочили й об’єднання УНР і ЗУНР (Акт Злуки), завдяки чому 22 січня святкуємо також День Соборності України.

Бій під Крутами

30 (за іншими даними – 29) січня поблизу залізничної станції Крути на Чернігівщині відбувся бій між військами Української Народної Республіки та більшовиками.

Цій події випало стати найбільш відомим боєм не тільки українсько-більшовицької війни, але й всієї Української революції 1917–1921 років. Цей бій – символ героїчної боротьби за незалежність України, приклад жертовного подвигу української молоді та юнацтва. Водночас, бій під Крутами до сьогодні залишається однією з найбільш міфологізованих подій в історії України. Серцевиною цього міфу є легенда про 300 студентів і гімназистів, які дали бій кількатисячному більшовицькому війську, і майже всі при цьому загинули.

Формування легенди почалося невдовзі після бою. Активно проводилася аналогія з 300-ми спартанцями, через що про Крути почали говорити, як про «українські Фермопіли» (або ж «Українські Термопіли»). Бій під Крутами неодноразово порівнювали і з подвигом 300 українських козаків під Берестечком у 1651 році, які прикривали відступ козацького війська, і з героїзмом 300 воїнів-арагвінців у Крцаніській битві 1795 року, які захищали Тбілісі від перської навали.

В умовах наступу на Київ більшовицьких військ під проводом Михайла Муравйова українська студентська та учнівська молодь виявила справжній патріотизм. 18 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету Святого Володимира і новозаснованого Українського народного університету було ухвалено приступити до створення добровольчого Студентського куреня січових стрільців (отаман – студент С. Король) для участі у боротьбі проти більшовицьких військ. Крім студентів, до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї Української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії.

Проте далеко не тільки вони стали на захист Української Народної Республіки під Крутами. Насправді, українське командування припустилося помилки: воно очікувало наступу противника з полтавського напрямку, тоді як війська М. Муравйова наступали північніше – через Конотоп і Бахмач. Та все ж, і на бахмацький напрям були відправлені сили. Внаслідок бою 25–27 січня більшовиків вдалося затримати на три дні. Захисники Бахмача відступили залізницею до станції Крути (зараз Ніжинський район Чернігівської області), приблизно за 130 км на північний схід від Києва.

Станцію обороняли від 300 до 500 юнкерів (за тодішньою термінологією – «юнаків») 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького, близько 120 добровольців 1-ї сотні Студентського куреня січових стрільців, до 80 вільних козаків і 20 офіцерів («старшин»). На озброєнні було до 16 кулеметів та одна гармата на залiзничнiй платформi. Отже, основний тягар бою винесли не студенти і гімназисти, а вихованці юнкерської школи, які мали певну військову підготовку, а дехто й встиг повоювати на фронтах Першої світової війни. Загальне командування українськими силами здійснював 27-літній сотник Аверкій Гончаренко, який мав за плечима трирічний досвід участі у бойових діях.

Необхідно зазначити, що в тилу українських військ, у Ніжині, розташовувався курінь імені Тараса Шевченка (800 бійців). Однак вони вимагали передати всю владу радам і відмовилися допомогти оборонцям Крут. Ба більше, оголосили протест проти «братовбивчої війни з великоруським пролетаріатом», а стосовно муравйовців вирішили «прийняти революційний загін з належною пошаною і вітати його як борців за трудовий народ і надавати йому всіляку підтримку».

Безпосередньо проти української залоги станції Крути виступали московські й петроградські червоногвардійці зі складу 1-ї революційної армії Павла Єгорова та матроси Балтійського флоту зі складу 2-ї революційної армії Рейнгольда Берзіна, за підтримки двох бронепотягів. Загальна чисельність більшовицьких сил становила від 1000 до 3000 вояків.

До наших днів на офіційному державному рівні днем бою під Крутами вважається 29 січня 1918 року, і саме цього дня щороку відбуваються заходи на вшанування пам’яті Героїв Крут. Однак окремі учасники бою (наприклад, Борис Монкевич) та історики як минулого, так і сучасності (Дмитро Дорошенко, Михайло Ковальчук, Віталій Скальський) обґрунтовують, що бій насправді відбувся не 29-го, а 30 січня. Так, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України і відомий військовий історик Михайло Ковальчук доводить: «29 січня сталася сутичка на станції Плиски, що неподалік Крут. Не розібравшись в топографії місцевості, радянський штаб М. Муравйова у своєму бойовому зведенні відзвітував про зайняття станції Крути… Насправді ж бій під Крутами відбувся 30 січня 1918 року, за новим стилем».

Отже, 29 січня українські підрозділи зайняли позиції перед станцією Крути. Ліворуч від залізничного насипу розташовувалися студентська і 2-га юнацька сотні, праворуч – 3-тя і 4-та юнацькі сотні. 1-ша юнацька сотня залишилися у резерві правого флангу української позиції.

Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 28–30 осіб. Три чоти розмістилися на позиціях, де почали окопуватися. Одна чота, яка складалася з осіб молодшого віку та тих, що не вміли стріляти, була відведена до резерву та розташувалася між позиціями та станцією.

Наступ більшовиків на станцію розпочався зранку 30 січня. На лівому фланзі наступали переважно матроси-балтійці з 2-ї армії Р. Берзіна. Правий фланг штурмували в основному петроградські й московські червоногвардійці з 1-ї армії П. Єгорова. Несподівано для себе вони натрапили на щільний вогонь юнкерів і студентів. Тому атака почалася з неочікуваних i відчутних втрат, особливо на правому фланзі.

Справжнім героєм бою під Крутами став уродженець Луганщини, 25-річний сотник Семен Лощенко. Під сильним ворожим обстрілом разом із чотирма іншими артилеристами він влучно і швидко вів вогонь з єдиної гармати, поставленої на залізничну платформу, не даючи змоги більшовикам розбити високий залізничний насип і перервати зв’язок між українськими частинами по обидва боки залізниці. Сотник Армії УНР Никифор Авраменко у своїх спогадах назвав його «незрівняним артилеристом, людиною великої одваги і правдивим героєм бою».

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські сили організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. До того ж вони отримали звістку про те, що курінь імені Тараса Шевченка в Ніжині оголосив про підтримку радянської влади. Оборонці Крут могли опинитися в оточенні.

Одна студентська чота, які перебувала в резерві, під час відступу заблукала у темряві і вийшла до станції Крути в той час, коли її вже зайняли більшовики. Студенти і гімназисти потрапили в полон, і більшість з них наступного дня після нелюдських тортур були розстріляні. За твердженням мемуаристів Михайла Баталіна та Ігоря Лоського, сімох поранених полонених відправили у тил. На розподільчому пункті в Харкові вони були помилково призначені до харківського дворянського шпиталю, звідки втекли за допомогою медичного персоналу.

Після бою під Крутами М. Муравйов надіслав переможну реляцію Володимиру Антонову-Овсієнку та в Петроград членам більшовицької Ради народних комісарів, практично повністю перекрутивши в ній факти і, звичайно, не згадуючи про вбивство полонених: «После двухдневного боя 1 революционная армия Егорова, при поддержке 2-й армии Берзина у ст. Круты разбила контрреволюционные войска Рады, предводимые самим Петлюрой. Петроградская Красная гвардия, выборгская и московская гвардия вынесли почти одни весь бой на своих плечах. Войска Петлюры во время боя насильно пустили поезд с безоружными солдатами с фронта навстречу наступавшим революционным войскам и открыли по несчастным артиллерийский огонь. Войска Рады состояли из батальонов офицеров, юнкеров и студентов, которые, помимо сделанного зверства с возвращающимися с фронта солдатами, избивали сестер милосердия, попавших во время боя к ним в руки. Иду на Киев. Крестьяне восторженно встречают революционные войска».

Водночас, деякі більшовики не приховували факту розправи над полоненими студентами й гімназистами. Особливо ж відвертими вони стали тоді, коли менше ніж за півроку М. Муравйов виступив проти більшовицької влади і був оголошений «зрадником і ворогом народу». Так, Сергій Мойсеєв – член комітету 1-ї революційної армії П. Єгорова – свідчив: «На ст. Круты были захвачены в плен около 20 гайдамаков, среди которых было много гимназистов лет по 17. Их вывезли за станцию и стали расстреливать самым беспардонным образом. Был возмутительный случай, когда один юноша убежал от этого места, но его нагнали, привели к прежнему месту в одном белье и расстреляли. Это было произведено в поезде, которым командовал Егоров. Все-таки считаю, что это было последствием приказов Муравьева, который говорил очень часто, что надо расправляться беспощадно».