Україна, 1918: Хроніка

1) загальна російська митна тарифа з 13 (24) січня 1903 р. остається в дальшій силі.

2) стаття 4 одержує слідуючий уклад: «сторони, котрі заключають договір, зобов’язуються не перепиняти взаїмних зносин між своїми областями ніякими заборонами для привозу, вивозу і перевозу». Виїмки від сего дозволяються лише в таких случаях: а) для тютюну, солі, пороху та усяких інших взривних матеріалів, як також для товарів, котрі б коли-небудь на області одної зі сторон, що заключають договір, були предметом державного монополю; б) відносно воєнних запотребовань при надзвичайних обставинах; в) відносно публічної забезпеки і санітарних та ветеринарійно-поліційних зглядів; г) для деяких виробів, для котрих з інших важних політичних і господарських причин, особливо в зв’язку з перехідним воєнним часом можна би було видати надзвичайні розпорядження заборони; 3) жодна сторона не буде мати претензій до тих полегшей, котрі друга сторона запоручує, або запоручить якій-небудь другій державі на підставі існуючої або майбутньої митової умови між ними, як се є, наприклад між Австро-Угорщиною та князівством Ліхтенштейн, або в дрібному пограничному обороті в межах 15-кілометрової смужки; 4) стаття 8 одержує слідуючий уклад: «всякого роду товари, котрі перевозяться через області одної зі сторін, котрі заключають договір, обосторонньо мають бути вільні від всякої перевозової оплати незалежно від того, чи перевозиться прямо, чи в дорозі виладуються, складуються на склади і знов наладовуються»; 5) постанова кінцевого протоколу до 21 статті одержує слідуючий уклад: «сторони, котрі заключають договір, мають себе по змові взаємно підпирати, особливо в доставці безпосередніх тарифів. Для того обидві сторони, які заключають договір, ввійдуть по можності скоро у взаємні переговори. Що торкається господарських зносин між Українською Народною Республікою і Болгарією, то належить їх управильнити до заключення остаточного торговельного на засаді найбільше упривілейованого народу. Жодна сторона не буде мати претензій на ті полегші, котрі друга сторона запоручує або запоручить якій-небудь другій державі на підставі існуючої або майбутньої митової умови, або в дрібному програничному обороті в межах 15-кілометрової пограничної смужки»; д) що торкається господарських зносин між Українською Народною Республікою і Туреччиною, то обидві сторони до заключення нового торговельного договору взаємно запоручають собі таке поступовання, з яким відносяться до найбільше упривілейованого народу. Жодна сторона не буде мати претензій на ті полегші, котрі друга сторона признає, або признає другій державі на підставі існуючої або майбутньої митової умови, або в дрібному пограничному обміні; з) сила тривання, передбаченого в 11 числі нинішнього договору для господарських зносин між Українською Народною Республікою, з одної сторони і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з другої сторони, може бути продовжена по взаємній згоді сторін. Якби речинці, передбачені в 1 уступі 2 числа, мали наступити перед 30 червня 1919 р., то кожній із сторін, котрі заключають договір, вільно виповісти на шість місяців, рахуючи від 30 червня 1919 р., постанови, що містяться у вище поміченому числі 4; а) Українська Народна Республіка не буде мати ніякої претензії на ті полегші, які Німеччина запоручує Австро-Угорщині, або якому другому краєві, котрий стоїть з нею в митній спілці і граничить з Німеччиною безпосередньо через якусь другу державу, котра стоїть з нею або Австро-Угорщиною в митній спілці, або які Німеччина запоручує своїм власним колоніям, заграничним посілостям і областям, котрі є під охороною, або краям, котрі стоять з ними в митній спілці. Німеччина не буде мати ніяких претензій, які Українська Народна Республіка запоручує якомусь другому краєві, який стоїть з нею в митній спілці і граничить з нею безпосередньо через другий край, котрий стоїть з нею в митній спілці, або які вона запоручує колоніям, заграничним посілостям і областям, які стоять з нею в митній спілці; б) в господарських зносинах між обнятими договором митовими полосами обох держав, Української Народньої Республіки, з одної сторони і Австрійсько-Угорської монархії, з другої сторони, Українська Народна Республіка не буде мати ніяких претензій на ті полегші, які Австро-Угорщина запоручує Німеччині, або якому-небудь другому краєві, стоячому з нею в митній спілці, котрий граничить з Австро-Угорщиною безпосередньо або посередньо через якийсь другий край, що є в митній спілці з нею, або з Німеччиною. Колонії, заграничні посілості і області, коли находяться під охороною, стоять під тим зглядом на рівні з матерним краєм. Австро-Угорщина не буде мати ніяких претензій на ті полегші, які Українська Народна Республіка запоручує якому другому краєві, стоячому з нею в митній спілці, котрий з Україною граничить безпосередньо або посередньо через якийсь другий край, що стоїть з нею в митній спілці або колоніям, заграничним посілостям і стоячим під охороною областям тих країв, які з нею в митній спілці. А наскільки в нейтральних державах находяться товари, які походять з Німеччини або України, і на котрих лежить заборона безпосереднього чи посереднього вивозу в межі одної з сторін, котрі заключають договір, то такі заборони до вільного орудування повинні бути знесені щодо сторін, котрі заключують договір. Тому обидві сторони, котрі заключають договір, обов’язуються негайно повідомити правительства нейтральних держав про знесення вище згаданих обмежень довільного орудовання; в) поскільки в нейтральних державах находяться товари, котрі походять з Австро-Угорщини або України, і на котрих лежить заборона безпосереднього і посереднього вивозу з меж одної із сторін, котрі заключають договір, то такі обмеження до вільного орудування повинні бути знесені зглядом сторін, котрі заключують договір. Тому обидві сторони, котрі заключають договір, обов’язуються негайно повідомити правительства нейтральних держав про знесення вище згаданих обмежень до вільного орудування.

Стаття 8. Привернення публічних і приватних правних зносин, виміна воєннополонених і бранців, амністійна справа, як також справа поступовання з торговельними кораблями, які попали в власть противника, управильниться з Українською Народною Республікою в поодиноких договорах, котрі становлять дійсну часть складову нинішнього мирового договору і якомога рівночасно з ним правосильними.

Стаття 9. Умови, довершені в оцім мировім договорі, творять неподільну цілість.

Стаття 10. При толкованні сего договору для зносин між Україною і Німеччиною міродатний український і німецький текст, для зносин між Україною і Австро-Угорщиною український, німецький і угорський текст, для зносин між Україною і Болгарією український і болгарський текст, а для зносин між Україною і Туреччиною український і турецький текст. Кінцева постанова: нинішній мировий договір буде ратифікований. Ратифікаційні грамоти мають бути обміняні якомога скоро у Відні. Мировий договір стає правосильним, оскільки в нім нічого іншого не постановлено по його ратифікації.

На доказ цього повновласники отсей договір підписали і своїми печатями ствердили. Зладжено в п’яти первописях в Берестю-Литовськім 9 лютого 1918 р.

Граф Оттокар Чернін, в. р. міністер ц. і к. дому і заграничних справ, Л. Ф. Кюльман, в. р. як представник найвищої німецької управи, Гофман, в. р. генерал-майор і шеф генерального і Східного фронту, др. Радославов, в. р. А. Тошев, в. р. Стоянович, в. р. полковник Ганчев, в. р. др. Анастасов, в. р. Талад4, в. р. І. Гакки, в. р. Агмед Нессими, в. р. А. Нішед5, в. р. О. Севрюк, в. р. Микола Любинський, М. Левицький в. р.».

4 Мехмед Талаат-паша – великий візир Османської імперії.

5 Ахмед Іззет-паша – командувач Анатолійської групи турецьких армій, в подальшому (жовтень – листопад 1918 року) був великим візиром Османської імперії.

Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керівник) та ін. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – С. 137–142.

«Тайний договір між Австро-Угорщиною й Українською Народною Республікою в справі Східної Галичини та Буковини

Не раніше 27 січня (9 лютого) 1918 р.

При підписанні заключеного миру між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з одної сторони, і Українською Народною Республікою, з другої, ц. і к. міністр закордонних справ граф Чернін, як уповноважений Австро-Угорщини, з одного боку і… як уповноважений Української Народної Республіки, з другого боку, кладуть вагу на те, щоби встановити, що слідує:

З перебігу ведених переговорів представники Австро-Угорщини й Української Народної Республіки набрали переконання, що обидві великодержави є керовані волею жити між собою в тісній дружбі і оживлених зносинах.

Признаючи, що ті зносини будуть скріплені, якщо меншості, що живуть в обох тих державах, відносно яких друга сторона є заінтересована, будуть мати цілковите забезпечення для свого свободного національного і культурного розвитку, ц. і к. міністр закордонних справ із вдоволенням приймає до відомості, що Українська Народна Республіка вже створила закони, які забезпечують права живучих на Україні частин польського і німецького народу, а також права жидівського населення.

І навпаки, уповноважені Української Народної Республіки приймають до відома, що австрійський уряд рішився на основі намірів, проголошених його цісарською і королівською апостольською величністю при його вступі до правління і в його престольній промові, поробити заходи, які, розбудовуючи далі існуючі інституції, мають дати тій частині українського народу, яка мешкає в Австрії, дальше забезпечення для її національного і культурного розвитку.

Для осягнення тієї цілі австрійський уряд предложить обом палатам Державної ради проект закону, силою якого ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один суцільний коронний край. Цей замір австрійський уряд має здійснити найпізніше до 31 липня б. р. Австрійський уряд буде всіма засобами, які дає йому конституція, змагати до того, щоби цей законопроект одержав силу закону.

При цьому існує порозуміння про те, що ця заява творить з мировим договором неподільну цілість, і, що важність цієї заяви вигасає, якщо не буде виповнена яка-небудь постанова мирового договору.

Цей документ і його зміст мають лишитися тайними».

Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керівник) та ін. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – С. 150–151.

Укладення Брест-Литовського договору стало визначним успіхом молодої української держави. Їй вдалося укласти сепаратний мир, вийти з Першої світової війни, отримати міжнародне визнання та закласти підвалини рівноправних відносин із учасниками Четверного союзу. Якщо порівняти умови двох Брест-Литовських договорів – між УНР і Центральними державами від 9 лютого 1918 року та між більшовицькою Росією і Центральними державами від 3 березня 1918 року, – УНР опинялася у значно вигіднішому становищі. На відміну від Росії, Україна не втрачала, а здобувала території (Холмщину і Підляшшя), а також не зобов’язувалася демобілізовувати свою армію.

Всупереч поширеним уявленням, власне Брест-Литовський договір не передбачав ані окупації території України німецькими і австро-угорськими військами, ані економічного поневолення України. Запрошення союзницьких військ для відсічі більшовицькій агресії, особливості торговельно-економічної співпраці стали результатом подальших домовленостей.

Втім, для УНР підписання Брест-Литовського мирного договору мало позитивні наслідки лише у короткостроковій перспективі. Наявність суттєвих протиріч із німецьким і австро-угорським військово-політичним керівництвом призвела до того, що вже у квітні 1918 року ці країни підтримають гетьманський переворот проти Української Центральної Ради. А в листопаді 1918 року Перша світова війна завершиться поразкою Центральних держав, і Брест-Литовські договори втратять чинність. Переможці, країни Антанти, не пробачать Україні сепаратного миру зі своїми ворогами і відмовлять у наданні підтримки. Головну ставку в боротьбі з більшовизмом Париж і Лондон зроблять не на Україну, а на російський Білий рух і Польщу.

Відставка Павла Скоропадського з посади командувача 1-м Українським корпусом

11 січня 1918 року генерал-лейтенант Павло Скоропадський подав у відставку з посади командувача 1-м Українським корпусом. Тимчасовим командувачем з’єднання став генерал-майор Яків Гандзюк.

1-й Український корпус постав на основі українізованого 34-го армійського корпусу 7-ї армії Південно-Західного фронту. Протягом певного часу він був одним із найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР. Зокрема, в листопаді 1917 року частини корпусу роззброїли та відправили до Росії збільшовизованих вояків 2-го гвардійського корпусу, який наступав із Правобережжя на Київ, прагнучи повалити Українську Центральну Раду. Та на зламі 1917–1918 років навіть 1-й Український корпус не оминула загальна хвиля масового дезертирства військовослужбовців, які понад усе бажали припинення бойових дій та повернення додому.

Павло Скоропадський здав командування корпусом через низку нездоланних протиріч із керівництвом Української Народної Республіки. Лідери УНР вбачали в його особі «старорежимного царського генерала» з диктаторськими замашками, а корпус в його руках вважали небезпечним інструментом потенційного державного перевороту. В свою чергу, П. Скоропадський був украй незадоволений недостатньою увагою керівників УНР до військових справ, поганим постачанням корпусу та кадровими змінами: призначенням соціал-демократа Миколи Порша – людини без військового досвіду – генеральним секретарем військових справ УНР, а також призначенням полковника Юрія Капкана, що мав неоднозначну репутацію серед військових, керівником оборони України від більшовиків. Майбутній Гетьман України досить емоційно і докладно розповів про свою відставку:

«…Петлюра ушел, вместо него военным министром стал Порш, о котором я тогда еще понятия не имел. Главнокомандующим всеми силами на Украине был Капкан, последнее меня взорвало… Капкан, какой-то преподозрительный авантюрист, с очень нелестной репутацией насчет денежных вопросов за время его службы в Ораниенбаумской офицерской школе, – с этим назначением я согласиться не мог.

Приехав в Киев, я также постарался собрать сведения, кто такой Порш. Оказывается, что это по профессии присяжный поверенный, исключенный за всякие неблаговидные проделки из сословия адвокатов, вместе с тем имевший, по слухам, какие-то отношения с немцами. Умный, большой нахал. Я поехал к нему и заявил, что если мне не дадут все по списку, который я тут же представил, для поддержания корпуса в порядке, я прошу меня освободить от командования корпусом. Порш имел чрезвычайно надменный вид, видимо, ничего в нашем деле не понимал и ни на одно мое законное требование не дал мне положительного ответа, хотя для меня было ясно, что при желании возможно было это сделать.

Я понял, что тут играла роль моя личность и боязнь того возрастающего значения, которое я приобрел в украинских частях. Сообразив это, я вышел в другую комнату и тут же написал рапорт об моем отчислении от командования корпусом с предписанием временно вступить в командование начальнику 104-ой дивизии генералу Гандзюку, и ушел…

…Я сдал корпус Гандзюку. Сафонов остался начальником штаба. Я предчувствовал, что из комбинации этих двух лиц ничего путного не выйдет. Оба прекрасные люди, Гандзюк – настоящий герой, но оба это были начальники, привыкшие исполнять, но выкручиваться из сложных положений они не умели».

Скоропадський П. П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / упорядник Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2016. – С. 73–75.

П. Скоропадський мав рацію. Менше ніж за місяць після цієї події генерали Я. Гандзюк і Я. Сафонов потрапили в полон до більшовиків і були розстріляні. 1-й Український корпус припинив своє існування. А сам П. Скоропадський навесні 1918 року став лідером опозиції, що готувала державний переворот проти УНР. Після його приходу до влади тіла Я. Гандзюка і Я. Сафонова були віднайдені в одній з братських могил жертв червоного терору та з військовими почестями перепоховані на території Видубицького монастиря. Мала Рада міністрів Української Держави 27 червня 1918 року постановила видати їхнім удовам грошову допомогу в розмірі піврічного утримання чоловіків. За радянських часів могили зрівняли із землею. Тільки у 1990-х роках зусиллями нащадків Я. Гандзюка та київських краєзнавців над його похованням встановили надгробок.

Всеукраїнський православний церковний собор

20 січня в Києві з урочистого богослужіння в соборі Святої Софії відкрилася перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору. Делегати собору мали вирішити основні питання церковного життя, що назріли з початком революції. А саме: визначити статус православної церкви в Україні, обговорити можливість отримання автокефалії, відновлення традицій соборноправності (тобто устрою, в якому церковним життям керують всі разом – ієрархи, нижче духовенство й миряни). Востаннє до того православні церковні собори Київської митрополії відбувалися в XVII столітті, коли вона ще підпорядковувалася Константинопольському, а не Московському патріархату.

Проведення собору було підготовлене Всеукраїнською православною церковною радою. Проте ініціатори цього заходу наштовхнулися на активну протидію київського митрополита Володимира (Богоявленського) та єпископату, що стояли на позиціях збереження єдності з Московським патріархатом і категорично не сприймали ідею української автокефалії.

Уряд Української Народної Республіки визнав Всеукраїнську православну церковну раду. В структурі генерального секретарства внутрішніх справ з’явилася посада комісара у справах ісповідань. Ним став товариш (заступник) генерального секретаря Олександр Карпинський, член Української партії соціалістів-федералістів. Хоча в цілому соціалістичне керівництво УНР виявляло досить кволу зацікавленість у церковних справах.

Головою Всеукраїнського православного церковного собору було обрано єпископа Пимена (Пєгова). В керівних органах собору переважали представники Всеукраїнської православної церковної ради, які наполягали на автокефалії. Собор створив низку комісій:

– урядову (розробляла положення про Вище церковне управління в Україні);

– з питань єпархіального управління і парафіяльного життя;

– з проблем українізації церкви;

– з проблем духовної освіти;

– економічну (питання матеріального забезпечення духовенства);

– особового складу (мандатна).

Під час засідань собору було виразно помітно протистояння проукраїнського і проросійського духовенства. 24 січня єдиний раз перед делегатами собору виступив комісар у справах ісповідань УНР О. Карпинський. Він оголосив курс на розбудову самостійної церкви у самостійній державі та заявив: «Генеральний Секретаріат не допустить московської гвардії у нашій церкві».

Перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору, відбувши дев’ять пленарних засідань (їхні матеріали не збереглися), так і не ухвалила найважливіших рішень. В умовах розгортання більшовицько-української війни проросійські делегати зайняли вичікувальну позицію. 2 лютого 1918 року робота першої сесії була припинена. В цей час у середмісті Києва точилися запеклі бої між військами УНР і повсталими прихильниками більшовиків, а з лівого берега до столиці наближалися червоногвардійці Михайла Муравйова. Проукраїнське крило собору встигло хіба що ухвалити спеціальну постанову із заявою, що через оголошення більшовицькою Росією війни УНР будь-які зв’язки з російськими інституціями слід припинити, фінансові відрахування залишати в Києві, створити тимчасову єпархіальну церковну раду для вирішення єпархіальних справ, вести документацію українською мовою, духовенство та єпархіальні школи мають утримуватися за державні кошти УНР.

Друга і третя сесії Всеукраїнського православного церковного собору відбулися вже за Гетьманату П. Скоропадського. Невдовзі після гетьманського перевороту, 18–20 травня 1918 року, відбувся київський єпархіальний елекційний собор. Він обрав митрополитом Київським і Галицьким Антонія (Храповицього), який, за словами Сергія Єфремова, мав репутацію «найзапеклішого обрусителя й реакціонера». Характерно, що ані Гетьман П. Скоропадський, ані його міністри не були в захваті від такого рішення і не визнавали митрополита Антонія до затвердження на Всеукраїнському соборі, але й не вважали за можливе тиснути на делегатів або вимагати перегляду результатів виборів. 4 червня московський патріарх Тихон і Священний Синод затвердили Антонія митрополитом Київським і Галицьким – попри протест гетьманського уряду. Всі українські єпархії визнали його главою церкви.

Проросійське крило в середовищі церковників намагалося відтермінувати або й взагалі скасувати другу сесію Всеукраїнського собору. Вони побоювалися, що проукраїнські сили будуть активно боротися за автокефалію та скористаються підтримкою з боку гетьманського уряду, насамперед, чиновників міністерства ісповідань. Та все ж, за погодженням із владою, 20 червня – 11 липня відбулися засідання другої сесії. На її проведення Рада міністрів Української Держави асигнувала міністерству ісповідань 1 117 600 карбованців.

Із самого першого дня роботи другої сесії, так само як і на першій, позначилося протистояння проросійської більшості та проукраїнської меншості делегатів. 7 липня членів Всеукраїнської православної церковної ради позбавили мандатів, і вони були змушені припинити участь в сесії собору. Це дало змогу проросійському крилу 8 липня безперешкодно ухвалити «Положення про Вище церковне управління на Україні». Воно зберігало юрисдикцію московського патріарха над українською церквою та фактично нівелювало вплив органів державної влади на церкву. Так, московський патріарх мав затверджувати Київського і Галицького митрополита та всіх єпископів. Богослужбовою мовою в Україні залишили церковнослов’янську, зважаючи на її «багатство і придатність висловлювати істини Христової віри, душевну потребу всіх народів молитися не буденною розмовною мовою», а також те, що «від часів Кирила і Мефодія церковно-слов’янська мова об’єднує усі слов’янські церкви і народи». Українською дозволялося виголошувати проповіді за бажанням прихожан. Матеріальне забезпечення духовенства та духовних шкіл було вирішено покласти на державу.

Третя сесія Всеукраїнського православного церковного собору відбулася в Благовіщенській церкві Києво-Печерської лаври з 28 жовтня до 16 грудня 1918 року – в умовах загострення політичного становища в Україні, кризи й повалення гетьманського режиму. Проукраїнські сили на ній знову опинилися в меншості: 60–70 представників із загальної кількості в 351 делегата (тобто, менше 20 %).

Відповідно, питання про українську автокефалію знову було провалене, хоча на автокефалії наполягав гетьманський уряд, який також відмовився затвердити «Положення про Вище церковне управління на Україні».

14 листопада перед собором виступив міністр ісповідань Української Держави Олександр Лотоцький. Він вимагав якнайшвидше проголосити автокефалію, запевняючи, що держава в подальшому намагатиметься не втручатися в церковні справи. Під впливом заяви О. Лотоцького собор поставив питання про автокефалію на голосування, але «за» висловилися тільки троє делегатів. Решта проголосувала за збереження залежності від Російської православної церкви. А крім того, в той самий день відбулася зміна уряду Федора Лизогуба на проросійський кабінет Сергія Гербеля. Міністр ісповідань О. Лотоцький відправлений у відставку і замінений на Михайла Вороновича. Такі зрушення були до вподоби більшості делегатів собору, вони звернулися до населення України із закликом «об’єднатися навколо Гетьмана і його нового уряду заради спасіння всієї Росії і на славу православної віри та церкви».

12 грудня, всього за два дні до зречення від влади, П. Скоропадський відвідав засідання собору. Після його візиту делегати ухвалили постанову про першість православної церкви з-поміж інших конфесій в Україні. Шлях до українізації церкви знову рішуче заперечили. Сакральною мовою залишалася церковнослов’янська. Українська, як «розмовна» мова, вважалася непридатною для богослужінь. До того ж, делегати вимагали від уряду повернути духовні школи і Київську духовну академію в підпорядкування духовній владі, цілковито зберегти церковну власність на землю (священникам по 8 десятин6, псаломщикам і дияконам – по 6).