П’ятеро

– А ти не смійся, – вичитував мені приятель, колишній мій однокласник, котрого потім повісили під Петербургом на Лисячому Носі[65]. – Ти їх подумки переодягни і побачиш, хто вони такі: дочки біблійної Юдит.

– Юдит? – розсміявся, коли я йому переказав, Серьожа. – А ви на ходý подивіться. Найголовніше в людині – хода: її не переодягнеш. Юдит крокувала, а ці біжать.

«Біжать»: влучне слово. У них самих воно завжди було на язиці. Немов з побуту випали всі інші темпи й засоби переміщення: «передати записку? Я біжу». «Забігла провідати Осю, а його дома немає». Навіть у рідкісні хвилини розкоші: «Сьогодні ввечері йде в театрі ‘‘Візник Геншель’’[66], треба збігати подивитися».

Але той приятель мій в одному принаймні не мав рації: я не сміявся, скоріше бентежився. Одного ранку у глухій алеї парку, за тою улоговиною, що хлопчики називали Азовським морем, я здалека побачив одну з дочок Юдит: вона йшла мені назустріч з юнаком у косоворотці і, проходячи повз, вони не подивилися на мене, тільки стишили голоси. У цієї не було ні окулярів, ні нежитю, і хода була не та, але все інше було в наявности: капелюх-тареля, обірвані кнопки, переплутані шнурки на запорошених черевиках; і я впізнав Ліку.

* * *

Ще в одному сенсі починала псуватися наша весна. Розповідаючи про ту ніч у «трупарні» на студентському балу, де Марко ледь не «поступив» у грузини, я забув згадати про одну промову. Виголосив її другокурсник на прізвище Іванов; я його знав, інколи зустрічав і в єврейських домах – звичайний Іванов 7-й або 25-й, затишний, послужливий і непомітний, від котрого ніхто ніколи ніякої спритности не очікував, менше за все промови. Він виступив рано, коли ще й п’яним не був; початку промови і приводу до неї я не чув, але було в ній таке місце:

– Дозвольте, колеги, не можна нас обвинувачувати у ворожости до однієї нації; навіть якщо ця нація не має батьківщини і тому природно не сприймає поняття «батьківщина» так, як ми, – і то ще не гріх. Але інша справа, якщо ця нація є носієм ідей, котрі…

Пам’ятаю, я здивувався, що у «трупарні», у споконвічному царстві єдиної й незмінної Марсельєзи, стали можливими такі ноти, без оплесків, правда, але й без скандалу. Я тільки не міг ще здогадатися тоді, що, трапилось би на рік пізніше, був би вже й співчутливий відгук.

IX. Інородець

Я починав входити в суспільну діяльність: «секретар тимчасового правління Спілки санаторних колоній і інших гігієно-дієтичних закладів для лікування і виховання слабких на здоров’я учнів незаможного єврейського населення міста Одеси та його передмість». Факт: саме таку назву воно мало, і в молодості я довго ще міг виговорити весь титул за одним духом. Виникла ця спілка теж почасти з крамольним задумом: під видом «гігієно-дієтичного закладу» можна влаштувати заняття гімнастикою, а під видом гімнастики – самооборону. На півдні починали говорити, що скоро це стане «при нагоді». Але поки що, правління мені запропонувало набрати декілька добровольців, щоб обходити бідноту, – записати, кому потрібне дарове вугілля; або, можливо, дарова маца, не пам’ятаю. Я передав це старшим дітям Анни Михайлівни. Марко записався (потім не пішов, забув і дуже вибачався); Ліка, не піднімаючи очей від брошури і не витягнувши пальців з рота, подала знак головою, що відмовляється; Маруся сказала:

– У парі з вами, добре?

У її згоді нічого несподіваного не було: я вже знав, що в неї в натурі є слушна турботлива жилка. Це вона, коли Самойло приїхав із містечка, за півтора року підготувала його до іспиту, який потрібний був для аптекарської його кар’єри, а сама тоді ще була дівчинкою; вона й тепер займалася з небіжкою кухарки, дуже ретельно. Коли захворів один з її «пасажирів», приїжджий без рідні в Одесі, вона ходила до нього тричі на день, слідкувала, щоб приймав ліки, міняла компреси, хоча час його ласки (знаю від неї) тоді вже давно був позаду. Вона вміла навіть зварити прийнятний сніданок і перешити блузку.

Коли зайшов за нею у призначений день, у передпокої я застав Самойла, що виходив. Він був чимось засмучений, кусав губи, навіть бурчав незрозуміло; про щось хотів мене запитати, але не запитав. У вітальні я застав матір і Марусю; обидві мовчали так, як мовчать люди, які щойно посварилися. Маруся явно зраділа, що може піти; по дорозі на візнику була неговірка і теж кусала губи.

– У чому річ, Марусю, хто кого образив?

– Маєте чудову нагоду помовчати, – сказала вона злобно, – раджу нею скористатися.

Я послухався.

* * *

Пам’ятаю один будинок, здається Роникера, на тій ділянці, яку ми повинні були обійти. Там була особливість, для мене ще тоді небачена: двоповерховий підвал. Вікна обох поверхів виходили, звичайно, до траншеї; але за вікнами всередині спочатку був коридор, на всю довжину фасаду, і тільки вже з коридору «освітлювались» кімнати. Не вмію описувати злидні, як не зміг би зайнятися обриванням крилець і лапок у живої мухи чи взагалі повільно мучити. Пам’ятаю, що невідступно свербіла в мозку одна банальна думка: на волосок від того було, коли ти мав народитися, щоб вийшла в Господа в обліковій книзі описка або передумав би він в останню секунду, щось закреслив і щось рядком нижче вписав, – і тут би ти мешкав сьогодні, у нижньому підвалі, заздрячи хлопчикам із верхнього, а вони б «бундючились». Соромно було б за своє пальто, за те, що щойно просидів годину у грецькій кав’ярні Червоного провулка за кавою з рахат-лукумом, розтративши четвертак, бюджет їхнього цілого дня. І, як завжди буває, коли соромно, я проходив по барлогах насуплений, говорив із мешканцями суворим казенним голосом, на прохання відповідав сухо: «Постараємося. Побачимо. Обіцяти не можу».

Зате Маруся відразу – немає іншого слова – повеселішала. У першій же кімнаті вона підійшла до колиски, зробленої з ящика; я за нею. У колисці, під клаптями кольору старого лантуха, лежала сіра дитина; від країв губ у неї до ніздрів йшли дві зморшки, глибокі, як тріщини, і чорні ямочки під повіками. Коли над нею схилилася Маруся, сіре обличчя раптом болісно спотворилося, тріщинки розтягнулися до очей, з рота видалися багряні ясна, крихітне підборіддя загострилося, як у небіжчика. Мати стояла поруч; вона зраділа і сказала єврейською, а я переклав Марусі:

– Щоб мені було за його солодкі оченята, панночка: він сміється.

У Марусі всі діти сміялися; збігалися, шкутильгали, повзли до неї відразу, немов це була давня знайома і на неї чекали весь ранок. Я залишив її десь на табуреті з цілою юрбою довкола, запис закінчив сам, і весь час чув з тієї кімнати гамір, метушню, писк, заливистий дитячий регіт, немов це був не підвал, немов дійсно є на світі зелені галявини і запах бузку і сонце над головою…

– Не знав, – сказав я, коли ми закінчили, – що ви така бонна.

Від її колишніх нервів і сліду не залишилось; вона весело мені відповіла:

– Діти до мене йдуть; я й сама на них кидаюсь на вулиці, няні часто лякаються. Мати нещодавно просила мене не чіпати руських дітей, а то ще подумають, що я даю їм льодяники з миш’яком (вона прочитала в газеті, що така чутка гуляла десь Бессарабією).

Ми знову сиділи у дрожках; за статутом того часу, я обіймав її за стан. Уже сутеніло; раптом вона потягнула мою руку, що її обіймала, щоб стало ще тісніше, сама ближче притиснулась, повернула до мене обличчя і шепнула:

– Хочете, відпочинемо від жидів? І від багатих, і від бідних? Їдьмо зі мною сьогодні ввечері до Руницьких; Олексій Дмитрович просив і вас привезти – він тільки нас двох і не боїться. А ви його?

– Гм… побоююсь, – чесно зізнався я, і раптом збагнув: – Еге, Марусю, – чи не через нього у вас сьогодні вийшла трагедія з мамою? Тому що трагедія була, це ясно: відгонило на всю квартиру Есхілом, Софоклом і Еврипідом.

Вона, підтверджуючи, завзято закивала головою:

– Шматки летіли. Ще Самойло прийшов вчасно, мама і його на допомогу покликала!

– Я не підозрював, що вгорі у предків сум’яття… О, Марусю: невже є загроза, що тебе вихрестять і – як це сказати – приймуть у командний склад Добровільного флоту?

Вона задерикувато дивилася мені в обличчя, близько-близько, і сміялася так, що зуби сяяли у блиску щойно запалених на вулиці ліхтарів:

– О ні, цього мати не боїться; вона розумна, вона усе знає.

– Що «усе»? Не лякайте мене.

– Все, що зі мною буде. І що я, зокрема, і не вихрещусь, і не вийду заміж за моряка з Добровільного флоту.

– Чого ж вона боїться?

– Мама, по суті, дуже консервативна людина: любить, щоб у всьому був раз і назавжди заведений лад.

– Заведений лад? Коли йдеться про Марусю? Дитя моє, ваше буття зветься катавасія, а не заведений лад.

– Значить треба, щоб і в катавасії була система, без несподіванок і без нових елементів; і взагалі це не ваша справа. А до Руницьких ідемо?

Цього Руницького я бачив у них уже разів зо три, з великими перервами через рейси його пароплава (чину його не пам’ятаю; щось нижче за капітана, звісно – йому ще й 30 не було – але вже якийсь серйозний чин). Він і мені, дійсно, здався несподіваним елементом у їхній обстановці. Дивиною російські гості в наших домах не були, хоча траплялися рідко і важко акліматизувалися, але то були адвокати, лікарі, купці, студенти – в якомусь сенсі свої люди. Моряка ніхто ніколи не бачив, окрім як на палубах. Маруся була в Маріїнській гімназії з однією з панянок Руницьких, потім обидві сім’ї жили поряд на дачі одного літа, коли Олексій Дмитрович мав відпустку; там він, здається, катав її зі своїми сестрами на маленькій яхті, але і це його ще не «обґрунтовувало». Самі сестри бували в Марусі зрідка, і взагалі дачні дружби – не указ для зимових знайомств між людьми таких одне щодо одного екзотичних кіл. Він це відчував, наочно серед нас нітився; Маруся втягала його в бесіду, він чесно намагався потрапити в ритм, нічого не виходило; та й нам усім при ньому було трохи незручно, немов це не гість, як ми, а спостерігач. Був він непоганий піаніст, і камінь, вочевидь, спадав у нього з серця, коли Маруся його просила пограти: нарешті не треба розмовляти, і водночас розважаєш людей, як належить за ввічливістю. Коли побачив його там уперше, я подумав: «більш не прийде», але він повернувся з Владивостока і знову прийшов, і ще знову.

Утім, у них дома ми провели чудовий вечір. Батька не було в живих, але за життя він був думським діячем доброї епохи Новосельського[67]; раніше був, здається, земцем; це відчувалось у кліматі сім’ї (тоді ще, звісно, не казали «клімат», але слово влучне), і ще далі за цим відчувалася садиба, сад зі ставом, старі алеї, липові чи які там мають бути; Бог знає, скільки поколінь покою, поваги, затишку, неметушливої гостиности, коли гості здалеку залишалися ночувати й було де всіх розмістити… Культура? Я б тоді саме цього слова не сказав – надто тісно в моєму побуті було воно пов’язане з освіченістю, чи, можливо, начитаністю. Мати, смолянка, не чула про Анатоля Франса, дочки називали бари- тона Джиральдоні[68] «душка»; Олексій Дмитрович і в ятях не був певний, хоча (він казав: тому що) вчився в Петербурзі в поважному якомусь ліцеї, за вимогою сановитого якогось дяді. Тільки сидячи в них, я оцінив, скільки було в наших власних буденних бесідах, дома в Марусі, дражливого блиску – і раптом відчув, як це славно і затишно, коли блиску немає. Пили чай – говорили про чай, грали на роялі – говорили про душку Джиральдоні, але молодша сестра більше обожнювала Саммарко[69]

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

З вірша В. Жаботинського «Piazza di Spagna» («Площа Іспанії»), зі збірки «Вірші. Переклади – плагіати – своє», що був виданий у Парижі 1931 року.

2

«Monna Vanna» (1902) – п’єса Моріса Метерлінка.

3

Лазар Осипович Кармен (Корнман, 1876–1920) – письменник і журналіст, співробітник В. Жаботинського по газеті «Одесские новости».

4

Микола Миколайович Фігнер (1857–1918) – співак (тенор), антрепренер, вокальний педагог, брат Віри Миколаївни Фігнер (1852–1942) – відомої революціонерки, терористки-народоволки, пізніше есерки.

5

«Les Huguenots» (1836) – опера німецького композитора Джакомо Майєрбера (1791–1864).

6

На «Процесі 14-ти» 1884 року Віра Фігнер біла засуджена Петербурзьким військово-окружним судом до страти, що була пізніше змінена на довічну каторгу. Вона провела 20 років в одиночному ув’язнені у Шліссельбурзькій фортеці – політичній каторжній тюрмі на Оріховому острові у витоку ріки Неви.

7

Зюлейка – популярне ім’я для героїні східної і псевдосхідної любовної лірики.

8

Ланжерон – приморська частина (берег і пляж) міста Одеси в районі колишньої дачі А. Ф. Ланжерона (1763–1831), у 1815–1820 рр. – одеського градоначальника.

9

Фонтани (Малий, Середній і Великий) – приморські курортні (дачні) райони Одеси. Свою назву отримали в той час, коли ще не було збудовано водогін, і місто користувалося водою з підґрунтових мінеральних джерел – «фонтанів».

Пересип – район Одеси, що на піщано-черепашниковій косі, яка відділяє одеські лимани (Хаджибеївський і Куяльницький) від Чорного моря.

Дюківський сад – парк у районі Молдаванки, закладений 1810 року градоначальником Одеси Дюком (герцогом) де Рішельє.

10

Менша з моїх турбот (фр.).

11

Правити казну – тинятися в парку чи по морському берегу, замість бути в казенному місті.

12

Цілком безпечно (фр.).

13

Трамонтан (від італ. tramontane). У Причорномор’ї і Приазов’ї – північний вітер.

14

Дубок – найбільш поширене на Чорному та Азовському морях вітрильне дерев’яне судно прибережного плавання.

15

Від власного імені Феофан (розм.) Простак, недалекий, нерозторопний, тупа людина.

16

Андросівський мол – один з молів одеського порту, побудований 1842 року, названий за іменем його будівельника – підрядника Андросова.

17

Сорт кавуна.

18

Правила поведінки за столом.

19

Бублик семітаті – так в Одесі називали бублики з кунжутом (походження слова, найімовірніше, турецьке).

20

Так і виглядає (нім.)

21

Одеське Літературно-артистичне товариство (1897–1904), з 1899 року розміщувалося на Ланжеронівській, 2, у колишньому палаці князя Гагаріна (нині Літературний музей). В. Жаботинський активно брав участь у роботі «Литературки».

22

Дюк (герцог) Еммануїл Осипович де Рішельє (Armand Emmanuel du Plessis de Richelieu, 1766–1822) – перший одеський градоначальник (1802–1814) і генерал-губернатор Новоросійського краю, згодом прем’єр-міністр Франції.

Хосе де Рібас (José de Ribas, 1751–1800) – адмірал, засновник Одеси і одеського порту, перший міський голова (1794–1796).

Михайло Семенович Воронцов (1782–1856) – граф, новоросійський генерал-губернатор (1823–1844), сприяв господарському розвитку і будівництву Одеси.

23

Перистиль (перістіліум) – відкритий простір, зазвичай, двір, сад або площа, оточений із чотирьох боків критою колонадою.

24

«Die versunkene Glocke» (1896) – п’єса німецького драматурга Герхарта Гауптмана (1862–1946).

25

Героїня однойменного оповідання «Мальва» (1897) Максима Горького.

26

Кіфа Мокійович – гоголівський персонаж» («Мертві душі», т. 1, гл. 11), ім’я загальне для малоосвіченої людини, що віддається до безглуздих, порожніх, дозвільних міркувань.

27

Учитель (ідиш).

28

Напівдіва (фр.).

29

Хлібник – купець, що займається хліботоргівлею.

30

Людвіг Берні (1786–1837) – німецький публіцист і письменник єврейського походження, поборник емансипації євреїв.

31

Адельберт фон Шамиссо (1781–1838) – німецький письменник, поет і натураліст. Ніколаус Ленау (1802–1850) – австрійський поет-романтик.

32

«Гость? Головой об стену!» (ідиш).

33

Царський ценз на отримання освіти у єврейських сім’ях.

34

Білопідкладочник – іронічна назва студентів – вихідців із багатих сімей (по дорогому форменому сюртуку на білій підкладці).

35

Екстерн – складає іспити за курс гімназії екстерном, без навчання в ній.

36

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919) – український економіст, історик, представник легального марксизму.

37

«Єдиний і його власність» («Der Einzige und sein Eigentum», 1845) – трактат німецького філософа Макса Штірнера (1806–1856). Вважається, що цей твір майже на півстоліття випередив виникнення ідей індивідуалізму й анархізму.

38

Благополуччя (фр.).

39

Енріко Феррі (1856–1929) – італійський кримінолог і політичний діяч.

40

Шмендрик – ім’я персонажа з опери Аврома Гольдфадена, засновника єврейського театру, означає те саме, що і «шльоміль» (дурень, простак), але не настільки зневажливо… Також використовується дамами для зневажливого ставлення до сексуального потенціалу чоловіків.

41

Григорій Петрович Данилевський (1829–1890) – російський і укра- їнський письменник і публіцист, автор історичних і пригодницьких романів.

42

Роман «Дев’ятий вал» вважався найбільш невдалим і нудним із творів Данилевського.

43

Шарлотта Корда вбила, як відомо, не Робесп’єра, а Марата; і не застрелила, а зарізала; і не «в лазні», а у ванні, де Марат знаходив полегшення від шкірної хвороби.

44

Гофмаклер (нім. Hofmakler) – головний біржовий маклер, який обирається на певний термін членами біржі з числа біржових маклерів.

45

Улька, сандомирка – сорти пшениці.

46

Франц Йосиф I Габсбург (1830–1916) – імператор Австрійської імперії в 1848–1916 рр.

47

Еміль Комб (1835–1821) – французький державний і політичний діяч, прем’єр-міністр Франції в 1902–1905 рр.

48

Михайло Дмитрович Скобелєв (1843–882) – генерал, російський воєначальник, учасник російсько-турецької війни 1877–1878 рр.

49

Андрій Іванович Желябов (1851–1881) – російський терорист, революціонер-народоволець, один з організаторів убивства імператора Олександра II.

50

Жорж Буланже (1837–1891) – французький генерал, політичний діяч, вождь реваншистсько-антиреспубліканського руху, відомого як буланжізма.

51

«Задушевне Слово», «Роднік» – популярні дитячі журнали, що видавалися в дореволюційній Росії.

52

«Bibliothèque Rose» (фр. «Рожева Бібліотека») – серія літературних збірок для дітей та юнацтва, що видавалися у Франції в другій половині XIX століття.

53

Вибране (фр.).

54

«Історія євреїв з найдавніших століть до теперішнього часу» в 11 томах (1853–1875) єврейського історика польського походження Генріха Греца (1817–1891).

55

Наприкінці ХІХ століття в дачні райони Фонтана одесити добиралися за допомогою конки та парового трамвая, зупинки якого називалися «станціями».

56

«Товариство південноросійських художників» – незалежне творче об’єднання художників, що існувало в Одесі в 1890–1922 рр. Засновники: К. К. Костанді (1850–1921), Г. А. Ладиженський (1853–1916), Б. В. Едуардс (1860–1924) та ін.

57

Олександр Митрофанович Федоров (1868–1949) – одеський поет, драматург, прозаїк і журналіст.

58

З «Рицаря на час» Миколи Нєкрасова:

Від базік, що брехні ще не кинули,Що їх руки в крові серед зла,Поведи в стан, де гинуть і гинулиЗа любові великі діла!(Переклад С. Голованівського)

59

Відсоткова норма – законодавче обмеження прийому євреїв до вищих і середніх навчальних закладів, що діяло в Росії з 1887 року до 1917-го.

60

Єдиний у своєму роді (лат.).

61

Перипатетики (від грец. Περιπατέω: прогулюватися, походжати) – послідовники філософської школи Аристотеля, назва якої виникла через звичку Аристотеля прогулюватися з учнями під час читання лекцій.

62

«Многая літа» (груз.) – грузинська застільна пісня.

63

Картвели – самоназва грузин. Імеретіни – етнографічна група грузин, що населяє область Імереті в західній частині Грузії. Свани – субетнічна група грузин, що населяє історичну область Сванетія на північному заході Грузії. Лази – субетнічна група грузин, що населяє історичну область Лазистан на північному сході Туреччини.

64

Йди-но сюди (груз.).

65

Всеволод Володимирович Лебединцев (1881–1908) – есер, страчений 17 лютого 1908 року разом із ще шістьма членами керованого ним «Летючого бойового загону Північної області».

66

«Візник Геншель» (Fuhrmann Henschel, 1898) – п’єса Герхарта Гауптмана.

67

Микола Олександрович Новосельський (1818–1898) – міський голова Одеси в 1867–1878 рр. Зробив дуже багато для розвитку міста, зокрема, при ньому був побудований одеський водопровід.

68

Леоне (Лев) Джиральдоні (1824–1897) – італійський співак (бас, потім баритон) і вокальний педагог. З 1891 року до кінця життя прожив у Москві. Був професором співу в Московській консерваторії.

69

Маріо Саммарко (1868–1930) – італійський співак (баритон).