П’ятеро

Сюди я, з дозволу хазяїв, привіз одного разу знайомого живописця. У нас у місті була дружня компанія художників півдня[56]; спільний приятель наш, відомий у ті роки поет, драматург і белетрист[57], описав її колись під прізвиськом «дванадцять журавлів»; двічі на місяць вони п’яно й весело вечеряли в одному з грецьких ресторанчиків, позаду Міського театру, неохоче пускаючи у своє середовище іноді й письменників; мене пускали за клопотанням того драматурга, «за любов до Італії», і за умови (після одного досвіду) «ніколи не писати у газеті про картини». Один з них, побачивши мене якось на виставі в ложі в Анни Михайлівни, попросив:

– Познайомте мене: цікаві голови у всієї цієї сім’ї.

Я зрозумів, що множина – це аби очі відвести, а змалювати він хоче Марусю.

Але, сидячи у них за столом, він раптом звернувся до Анни Михайлівни гучно, з діловитою відвертістю фахівця, що говорить про свій фах:

– Що за нечувана красуня ваша молодша дочка!

Ми всі, чоловік десять за столом, здивовано обернулися до Ліки. Ніколи жодному з нас це на ум не спадало; можливо, і рідним її теж. Ліка була ледве не просто нечепура, волосся скручувала редькою на маківці, і та редька завжди сповзала на бік; вона гризла нігті, і панчохи в неї, погано натягнуті, кривилися гармонікою з-під не зовсім ще довгої спідниці.

Головне – уся вдача її, чужа і різка, не в’язалася з уявленням про привабливість, – не спаде ж на думку людині придивитися, чи довгі вії в городового. Присвячений їй Серьожою «портрет» починався так:

Велика річ – то не язик, а піка:А спробуй-но вколоти, злюка Ліка!

А мав рацію художник, я тепер побачив. Дивно: проста миловидність відразу впадає в очі, а справжню велику красу треба «відкрити». Чорне волосся Ліки, там, де не було розпатлане, відливало темною синявою, точнісінько відтінку морсь- кої води в затінку між скелями в дуже яскравий день. Сині були й очі, у цю хвилину з величезними злими зіницями, і від вій падала тінь на півщоки. Лоб і ніс становили одну пряму лінію, грецьку, майже без западини; верхня губа за малюнком нагадувала геральдичний лук, нижня ледь видавалася у зневажливому виклику назустріч кривдникові. Від образи вона кинула ложку, і я побачив її пальці, як олівці, довгі, тонкі, прямі, на вузькій довгій кисті; і навіть покусані краї не порушували овальної форми нігтів. Перш ніж вскочити, вона обурено підняла плечі, і коли опустила їх, я вперше побачив, що вони, хоч і дуже ще дитячі, змальовані Богом із капітолійської Венери, – похилі, дві сторони високого трикутника, без подушок біля переходу до передпліччя… Але ложка впала так, що бризки борщу з вершками розлетілися по всіх навколишніх лицях; стілець упав, коли вона скочила; і, не сказавши жодного слова, пішла з їдальні.

– Бачу, – зітхнув художник, – не захоче панянка позувати.

Анна Михайлівна була дуже збентежена і без кінця вибачалася; гості, здається, не образилися, але чомусь дуже скривдженим відчув себе я. Якби не те, що взагалі я з Лікою ніколи і двоє слів не сказав, я б того ж вечора постукав би до її камери, увійшов би, не дочекавшись «увійдіть», і вилаяв би її всіма словами, які тільки друком дозволені. Але випадково ця можливість влаштувати їй сцену нагодилася мені через кілька днів.

Було це так: одного разу вночі ми великою компанією підіймалися кручею, вервечкою, я передостанній, а за мною – Ліка. Вранці пройшов дощ, стежка була ще пухка й слизька. З-під ніг у Ліки раптом викотився камінь, вона скрикнула, сіла і її повільно потягнуло донизу. Я опустився, нахилився і схопив її за руку.

– Пустіть руку, – сказала вона сердито.

Прикрість мене взяла; як малу дитину, я потяг її вгору, і вона, немов і справді мале дитя, викручувалась і ліктем, і плечима, але ж таки дісталася до міцного ґрунту. Там я її відпустив; вона дивилася повз, важко дихаючи, і видно було, що в душі в неї відбувається боротьба: чи вилаяти? чи сказати дякую? Я відсторонився, дав їй пройти вперед; вона зробила крок, ледь скрикнула й сіла, потираючи кісточку.

– Не треба чекати, – сказала вона крізь зуби, все дивлячись убік.

– Пройде, тоді й підемо, – відповів я, щиро скаженіючи. – За моїми правилами не залишають саму неповнолітню дівчину, яка підвернула ногу, навіть якщо вона невихована.

Довга пауза; зверху й голосів уже не було чути, супутники наші перевалили через край обриву. У мене відлягло роздратування, я розсміявся і запитав:

– У чому річ, Ліко; або, якщо завгодно, у чому річ, Лідіє Гнатівно, – за що ви так мене зненавиділи?

Вона знизала плечими:

– І не думала. Ви для мене просто не існуєте. Ні ви, ні… – вона пошукала слово і знайшла цілу тираду: – ні уся ця юрба непотрібних навколо Марусі, і Марка, і мами.

– Від базік, що брехні ще не кинули, поведи в стан, де гинуть і гинули[58]?

– Можете вищиряти зуби, мені і це все одно. І принаймні не до стану тих, «що гинуть».

– А яких?

Вона знову смикнула плечима і промовчала, розтираючи ногу. Півмісяць світив їй просто в обличчя; мав рацію той художник.

– Знаєте? – заговорив я. – Одного разу, коли у вас був такий вираз обличчя, Серьожа підштовхнув мене і сказав: Жана Д’Арк чує голоси.

Раптом вона повернулася до мене і подивилася просто у вічі, перший раз і, здається, в останній за все наше знайомство; і мимоволі я згадав слово: подивиться – як світ прихилить. Не в сенсі ласки або милості, погляд її був чужий і мене зовсім не обходив; але переді мною відкрилося віконце у незнайомий темний сад; і, попри темряву, не можна було не усвідомлювати, що великий чийсь сад.

– Ви мене витягли, – сказала вона іншим тоном, спокійно і чемно, – даремно я на вас ощирилася; щоб спокутувати – я вам цього разу відповім серйозно, хоча, взагалі, право, нема чого і нема про що говорити. Серьожа, якщо бажаєте, мав рацію: «голоси». Я їх постійно чую, зусібіч; вони шепчуть або кричать одне й те саме, одне слово.

Я чекав, яке, але їй, очевидно, важко було його вимовити. Я спробував допомогти:

– «Хліба»? «Врятуй»?

Вона похитала головою, усе не зводячи з мене владних синіх очей:

– Навіть невихованій панянці важко вимовити. «Сволота».

Дивно, мене не вразило (хоча написати щойно ці сім букв на папері я не відразу зважився): грубе шинкарське слово пролунало з глибин того чужого саду не лайкою, а в якомусь первісному значенні, немов вирвала вона його, мовою старозавітних пустельників, із втраченої гнівної глави Письма. Тепер ми дивилися одне одному в очі вже без глузування з мого боку і виклику з її, серйозно і напружено, два закляті вороги, котрим прийшов час дійти до кінця.

– Це ви про кого?

– Про всіх і ні про кого. Узагалі люди. Підсумок. Ви думали мої голоси кричать «хліба!» і просять: прийди і врятуй? Це ви мені багато честі робите, не по заслугах: я ж знаю про голод і про Сибір і всі жахи, але мені нікого не шкода і нікого я рятувати не піду, і менш за все до стану тих, що гинуть.

– Зрозумів: до стану руйнівників? До стану тих, хто спалює?

– Якщо стачить мене, так.

– Сама, без товаришів?

– Пошукаю товаришів, як зміцнію.

– Хіба так шукають, кожного зустрічного заздалегідь засуджуючи без допиту?

– Неправда, я відразу вчиняю допит, тільки ви не чуєте. Я відразу відчуваю чужого.

Вона подумала напружено, потім сказала:

– Важко з’ясувати, але, можливо, критерій такий: є люди з білою пам’яттю, а є з чорною. Перші краще запам’ятовують із життя хороше, тому їм весело… з Марусею, наприклад. А злопам’ятні записують тільки все чорне: «хороше» у них само по собі через час стирається з дошки, та й зовсім воно не було для них «хорошим». Я в кожній людині відразу вгадую чорно-пам’ятний він чи біло-пам’ятний; не варто допитувати. Тепер я вже можу піти, і буду на вас спиратися, і вгорі скажу дякую, тільки угода – як би це висловити…

Я їй допоміг:

– Не хвилюйтеся, обіцяю і далі минати вас за версту.

VII. Марко

Перед виїздом на дачу трапилася важлива подія – Марко отримав, нарешті, атестат зрілости. В їхньому випуску було, крім нього, ще кілька заскнілих другорічників, тому звільнення від гімназичного ярма було відсвятковане з винятковим тріском.

Мій колега Штрок, король поліційного репортажу в Одесі й на півдні взагалі, приніс до редакції захоплений опис цієї вакханалії; безумовно, не для друку, а просто з принципу, щоб у редакції не забули, що Шторк знає усе.

Випуск у повному складі заявився до «Сєвєрної», найславнішого кафешантану в місті, куди їм ще напередодні, як гімназистам, строго заборонений був вхід; і так вони там нашуміли, що черговий пристав (хоча за традицією на липневі подвиги абітурієнтів, усе одно, як на шал новобранців, поліція дивилася крізь пальці) не витримав і пригрозив дільницею; на що найстарший із другорічників дав, за словами Штрока, історичну відповідь, відтоді славетну в літописах чорноморської освіти:

– Даруйте, пане приставе, раз у шістнадцять років така радість трапляється!

Вражений цим монументальним рекордом пристав здався.

Після цього я пам’ятаю Марка із синім кашкетом на голові; але чи був під цим кашкетом літній студентський кітель або просто жакет, тобто чи відразу його, крізь петлю відсоткової норми[59], прийняли до університету, – не можу згадати. Це цікаво: біографію сестер і братів Марка, наскільки вона пройшла в полі мого зору або відомості, пам’ять моя зберегла, і зовнішність їхню також, включаючи навіть милі, але забавні жіночі зачіски і сукні того десятиріччя; а самого Марка я забув. Ні зросту його, ні носа його, ні оспіваної Серьожею неохайности не запам’ятав. Коли дуже хочу згадати його подобу в уяві, виходять усе якісь інші люди – іноді я навіть знаю їхні імена, іноді ні, але знаю, що це не він. Знаю це по очах: єдина подробиця його обличчя, яку можу описати; не колір, але форму і вираз. Дуже круглі і дуже банькаті очі, добрі і прив’язливі і (якщо можна так назвати без образи) нав’язливі: зголоднілий погляд людини, завжди готової не просто запитати, а саме розпитати, і всьому, що отримає у відповідь, повірити, поохати й здивуватися.

Перший раз ми поговорили від душі ще коли він був гімназистом: він підсів до мене десь, чи в гостях, чи в них вдома.

– Я вам завдам не надто великого клопоту, якщо попрошу приділити мені коли-небудь вечір наодинці? Цілий вечір?

– Можна, – відповів я. – А дозвольте дізнатися, про що йтиметься?

– Мені треба, – відповів він, вдивляючись круглими очима, – розпитати вас про одну річ: чого, власне, хоче Ніцше? – І тут же «пояснив»: – Тому що я, розумієте, переконаний ніцшеанець.

Я не втримався від іронічного зауваження:

– Це якось не в’яжеться. Що ви ніцшеанець, давно мені казав Серьожа; адже перша для цього передумова – знати, чого Ніцше «хоче»…

Він анітрохи не знітився – навпаки, роз’яснив дуже щиро і по-своєму логічно:

– Я його намагався читати; у мене є майже все, що виходило російською; хочете, покажу. Я, взагалі, бачте, силу- силенну читаю; але так уже безглуздо влаштований – якщо сам читаю, головного ніколи не можу зрозуміти; не тільки філософію, але навіть вірші й белетристику. Мені завжди потрібен поводир: він ткне пальцем, скаже: ось воно! – і тоді мені відразу все відкривається.

Тут він трохи зніяковів і додав:

– У сім’ї нашій, і товариші також, думають, бачте, що я просто дурень. Я в це не вірю; але одне правда – я не з тих людей, які мусять міркувати власною головою. Я, бачте, з тих людей, яким належить завжди прислухатися.

Ця сповідь мене збентежила і навіть зацікавила; але все одно я ще запитав:

– Звідки ж вам відомо, що ви вже ніцшеанець?

– А хіба треба знати добре Біблію, щоб бути побожним? Я десь чув, що, навпаки – у католиків у старовину буцімто заборонено було мирянам читати Євангеліє без допомоги ксьондза: щоб віра не скисла.

Вечір я йому дав, це було легко: мода на Ніцше тільки докотилася до Росії, про нього вже три доповіді з дебатами відбулися в нас у «літературці»; книги його були в мене; чи всі були тоді розрізані, ручатися не стану, але розповісти своїми словами – будь ласка. Марко, насправді, вмів «прислухатися»; і, хоч я спочатку подумки приєднався до думки сім’ї й товаришів, яку він цитував, незабаром, однак, почав сумніватися, чи цілком це правильно. Якщо й був він дурнем, то не простим, а sui generis[60].

Власне, і «сім’я» трималася того ж кваліфікованого погляду; принаймні батько. На цю тему Ігнац Альбертович одного разу прочитав мені щось на кшталт лекції. Почалося, пам’ятаю, з того, що Марко щось десь наплутав, батько був невдоволений, а Серьожа старшим басом сказав братові:

– Марку, Марку, що з тебе вийде? Подумай тільки – Олександрові Македонському у твоєму віці було вже майже двадцять років!!

Після цього ми з Ігнацом Альбертовичем залишилися одні, і раптом він мене запитав:

– Чи задавалися ви коли-небудь думкою про категорії поняття «дурень»?

Тут він і прочитав мені лекцію, попередивши, що класифікація належить не йому, а взята частково з улюблених його німецько-єврейських авторів, частково фольклору волинського гетто, де він народився. Дурні, наприклад, бувають літні й зимові. Ти сидиш собі в будиночку взимку, а на вулиці завірюха, усе тріщить і хлопає: здається тобі, що хтось постукав у двері, але ти не певен – може, просто вітер. Нарешті, ти відгукуєшся: входьте. Хтось ввалює в сіни, весь закутаний, не розбереш – чоловік чи жінка; фігура довго вовтузиться, розв’язує башлик, виплутується з валянок – і тільки тоді, врешті-решт, ти впізнаєш: перед тобою дурень. Це – зимовий. Літній дурень зате впурхне до тебе без нічого, і ти відразу бачиш, хто він такий. Потім можлива і кваліфікація за іншою ознакою: буває дурень пасивний і активний; перший сидить собі в кутку і не сує носа не у свої теми, і це часто навіть тип дуже затишний для співжиття, а також удачливий у сенсі кар’єри; зате другий гнітюче незручний.

– Але цього недостатньо, – закінчив він, – я відчуваю, що потрібен ще третій якийсь метод класифікації, скажімо – за взуттям: одна категорія народжується зі свинцевими підошвами на ногах, ніякими силами з місця не зрушиш; а друга, навпаки, у сандалях із крильцями, на кшталт Меркурія… або Марка.

* * *

Ще якось спостерігав я його під Новий рік, на студентському балу в «трупарні». Бал завжди відбувався в чудовому палаці біржі (пишному слову «палац» ніхто із земляків моїх тут не здивується, а з іноземцями я цю тему і з’ясовувати не маю наміру). «Трупарнею» називалася в таких випадках одна з бокових зал, куди впускали лише добірну публіку, добірну в сенсі «передового» устремління душі; і впускати починали лише з першої ночі. Пили там солідно, під ранок інші навіть до істинного трупного градуса; але головний там запій був ідейний і словесний. Хоча допускалися й цивільні, масу, безумовно, становили студенти. Був стіл марксистів і стіл народників, столи поляків, грузинів, вірмен (столи сіоністів і Бунда з’явилися кількома роками пізніше, але в найперші роки сторіччя я їх не пам’ятаю). За головним столом сановито сиділи факультетські та курсові старости і до них тулилася позафракційна більшість, що ще не визначилась. За кожним столом то лунали промови, то співали пісень; у перші години оратори говорили з місць, ближче до ранку вилазили на стіл; ще ближче до ранку – одночасно за тим самим столом проповідували і зі столу, і знизу, а авдиторія співала. До цього часу тактично зникали популярні професори, але на початку ночі й вони брали перипатетичну[61] участь в урочистостях, переходячи від столу до столу з короткими імпровізаціями з неписаної хрестоматії застільного красномовства. «Товариші студенти, це шампанське – занадто дороге вино, щоб пити мені його за вас, тим паче вам за мене. Вип’ємо за дещо вище – за те, чого ми всі чекаємо з року на рік: нехай звершиться воно в наступному році»… «Колеги, серед нас знаходиться публіцист, трудівник поневоленого слова: піднімемо бокали за те, щоб слово стало вільним…»

У той вечір пустили туди й Марка, – хоч і тут я не пам’ятаю, чи був він тоді вже студентом. Увійшов він несміливо, не знаючи, куди притулитися; хтось знайомий його покликав до столу, де сидячи й стоячи юрбилися чорноволосі кавказці – здалека не можна було розібрати, якої національності, – там він уже й залишився на весь вечір. Озираючись на нього час від часу, я бачив, що йому з ними зовсім ніяково: він підспівував, махав руками, кричав, підтакував ораторам, хоча більшість їх там, здається, говорили своєю рідною мовою.

Коли сам мало п’єш, цікаво і сумно стежити, як закінчується розгульна ніч. Поступово дерев’яніють м’язи зелених або фіолетових облич, застигають скельцями очі, мертво стукаються одні об одні слова, що хитаються як на підпірках; на столах розлито, у чоловіків пом’яті коміри й краї манжет заяложені, а хто у фраку, у тих зламані попереду сорочки; взагалі, усе вже стало погано, вже у дверях стоїть незримо прибиральниця з відром і ганчіркою для підлоги… Дивно, на мій погляд, пасувала в цій хвилині там, у мертвецькій, завершальна «Gaudeamus», найжалібніша пісня у світі.

Марко провів мене додому; він теж не багато випив, але був п’яний від вина духовного, і саме кахетинського. Він мугикав наспів і слова «мравал джаміер»[62]; два квартали поспіль, ніколи не бачивши Кавказу, змальовував Військово-грузинський шлях і Тифліс; щось доводив про царицю Тамару і поета Руставелі… Лермонтов пише: «бігли боязкі грузини» – що за наклеп на лицарське плем’я! Марко усе вже знав про грузинський рух, знав уже різницю між поняттями картвели, імеретини, сванети, лази[63], навіть і мовою вже володів – бездомну собачку на розі поманив: «моді ак»[64], потім відігнав геть: «цаді!» (за точність не ручаюсь, так запам’яталось); і закінчив зітханням зі самої глибини своєї душі:

– Нерозумно це: чому не можна людині взяти, та й оголосити себе грузином?

Я розреготався:

– Марку, є тут один лікар-сіоніст, у нього покоївка Гапка, якось вона подавала чай у них на зборах, а потім її лікарка запитала: як тобі сподобалося? А Гапка відповіла, тоном благоговійної покірності долі: що ж, пані, треба їхати до Палестини.

Він образився; знайшов, що це зовсім інше, і, взагалі, ця Гапка – старий анекдот, десять разів уже чув.

– До речі, Марку, – сказав я, позіхаючи, – якщо вже шукати собі націю, чому б вам не приткнутися до сіоністів?

Він на мене витріщив банькаті очі з повним подивом; ясно було за цим поглядом, що навіть жартома, о п’ятій ранку, не може нормальна людина договоритися до такої безмежної нісенітниці.

* * *

Тепер уже представлені читачеві, на першому плані або мимохідь, усі п’ятеро; можна перейти до самої повісті про те, що з ними сталося.

VIII. Мій двірник

Місяці минали; я їхав і приїздив, часто на довго втрачаючи сім’ю Мільгромів з виду. Час від часу десь стріляли в губернаторів, убивали міністрів; дивно, з якою найчистішою радістю сприймалися ці вісті всім суспільством; тепер така одностайність була б у такому разі неможлива – втім, тепер і немає ніде ситуації, цілком аналогічної. Але для нашої оповіді одна тільки сторона цих подій суттєва: те, що доба «весни» – на перших порах, з погляду таких, як я, відсторонених спостерігачів, весела, безхмарна, м’яка – почала поступово приймати все більш жорстокий і лютий характер. З півночі приходили вісті про каральні походи на цілі губернії; вже ясно було, що одним «настроєм» передового суспільства та одиничними кулями переродити державний устрій не вдасться, – що і «весна» стане масовою трагедією; тільки одного ми не розуміли, що трагедія триватиме довго. Відповідно до цього на очах змінювався й побут нашого міста, ще донедавна легкий і безтурботний.

Перш за все я помітив це через особисту еволюцію одного пересічного громадянина; він був двірником нашого двору. Звали його Хома, і був він чорнобородим дядьком із Херсонщини. Я в тому будинку мешкав давно, і з Хомою підтримував найкращі стосунки. По ночах, на мій дзвінок біля воріт, він зараз же вилазив зі свого підпільного лігва, «одчинял фортку» – тобто хвіртку – і, приймаючи гривеник, ввічливо, хоч яким був заспаним, кивав чуприною і казав:

– Мерсі вам, панич.

Якщо, увійшовши до кухні, хто-небудь із домашніх знаходив його в рукопашному спілкуванні з гарненькою нашою покоївкою Мотрею, він швидко від неї відсторонювався, знімав картуза і зніяковіло доповідав, що візит його пояснюється турботою про наші інтереси – побачити, наприклад, чи комин не димить або чи в’юшки справні. Тобто це був раніше нормальний міщанин із трудового стану, сам жив і іншим давав жити, і жодних претензій на висоти командної позиції не висував.

Але поступово почала в ньому намічатися психологічна переміна. Першою, пам’ятаю, її помітила Мотря. Якось забракло дров; їй сказали, як завжди, попросити двірника, щоб підняв з льоху оберемок; вона збігала до двору і, повернувшись, доповіла:

– Фоми Гаврилича немає, вони пішовши.

Я навіть не відразу зрозумів, про кого вона говорить; особливо мене вразив дієприслівник замість простого минулого. Мотря, яка до нас служила в генерала, точно дотримувалася цих дієслівних тонкощів і завжди відтіняла, що праля «пішла», а пані – «пішовши». Я смутно відчув, що в суспільному становищі нашого двірника відбувається якийсь процес піднесення.

Після цього я сам почав спостерігати тривожні ознаки. Уночі доводилося простоювати біля воріт, тупаючи замерзлими ногами, і п’ять, і десять хвилин. Отримуючи традиційний гривеник, Хома тепер нерідко підносив монету до очей і роздивлявся її, у тьмяному освітленні підворіття, з таким виразом, яке ясно промовляло, що традиція ще не є обмежувальний закон. Свою форму вдячности він почав поступово скорочувати: «мерсі, панич», потім просто «спасібо» – причому, знов-таки, не тільки пропуск титулу, а й перехід із французької мови на російську лунав багатозначно. Одного разу, протримавши мене ледь не пів години на морозі, він мені навіть зробив зауваження:

– Тут, панич, не церква, щоб так віддзвонювати!

А наступного разу, похитавши головою, відізвався повчально:

– Пізно гуляєте, то й для здоров’я шкода!

Закінчилося тим, що я, через боязкість своєї натури, дзвонив лише один раз і покірно чекав; гривеник змінив на п’ятиалтинний; сам, вручаючи монету, промовляв «дякую», а Хома у відповідь інколи буркав щось недорікувате, а інколи нічого. Але не в тому суть: значно характернішим для огневиці, що охопила імперію (як сонце у краплині, відбивалася тоді імперія у моєму двірникові), було те, що Хома з кожним тижнем ставав дедалі більш значущим фактором мого життя. Я відчував Хому весь час, немов вставний зуб, що не вдався дантистові. Він давно вже не співчував, коли в мене збиралися гості: одного разу подзвонив о пів на дванадцяту і запитав Мотрю, чи то не засідання, бо за пивом не послали, і щось-то не чути, щоб співали, як «усєгда». Іншого разу забрав мою пошту в листоноші і, передаючи мені пачку, запитав пронизливо:

– Закордоні газети отримуєте?

Я поділився цими спостереженнями зі знайомими: усі їх підтвердили. Двірницький стан стрімко підвищувався в чині та впливовости, перетворюючись у головний стрижень апарату державної влади. Громадянин думав, буцімто він штурмує бастіони самодержавства; насправді, облогу фортеці вело начальство, – мільйонів фортець, кожного будинку, і авангард армії облоги вже сидів у підвальних своїх шанцях по цей бік воріт.

Цікаве було і нічне пожвавлення на вулицях. Попри всю нашу столичну пиху, ми звикли до того, що о другій ночі, коли вертаєшся додому з дружньої бесіди, нікого на вулицях немає, і втішали муніципальне самолюбство наше посиланням на Відень, де люди теж рано лягають спати. Але тепер я майже щоночі в ті години деінде натрапляв на мовчазну ходу: попереду жандармський ротмістр, за ним властивий йому почет – і вже десь якийсь інший Хома, або мій власний, заздалегідь попереджений про призначений обшук, чекав, не засинаючи, владного дзвінка, і вже завербував приятеля на амплуа другого понятого.

З другого боку, чутно було, що й обложені готуються до вилазки. Чутно: по всьому місту шепотілися, що має бути «демонстрація». Що таке демонстрація, ніхто напевне не знав – ніколи не бачив її ні сам, ні дід його; саме тому здавалося, що прогулянка сотні юнаків і дівчат бруківкою Дерибасівської вулиці з червоним прапором на чолі буде для ворога ударом нечуваної сили, від якого затрусяться і палаци, і тюрми. Народний шепіт кілька разів навіть називав точний місяць і дату тої неділі, коли вибухне ця бомба; поки ще, однак, не до ладу. Але вже було зрозуміло, хто будуть учасники цього грізного походу із Соборної площі на ріг Рішельєвської вулиці: вони так виразно впадали в око на кожному кроці, і молоді люди, і дівчата, немов би вже заздалегідь для цього зодягнулися в якийсь особливий формений одяг.

Утім, це і був майже формений одяг: не в сенсі крою і кольору, а в сенсі загального якогось стилю. Про екстернів я вже говорив; тепер, у ще більшій, мабуть, кількости з’явилися в побуті їхні духовні подруги. Серьожа перший приніс у наше коло збірне ім’я, котрим (він божився) їх позначили поза очі навіть власні товариші, хоча я довго підозрював, що прізвище вигадав він сам: «дрипка», від слова «задрипаний», якого, здається, немає і в останньому виданні словника Даля. Солом’яний капелюх чоловічого крою у вигляді тарілки, завжди погано приколотий і зсуваний вбік, причому носійка час від часу підштовхувала його на місце вказівним пальцем; блузка того крою, котрий тоді називався англійським, з високим відкладним коміром і з краваткою, що пропускалась у кільце, – але часто без краватки і без кільця: спідниця на кнопках збоку, але принаймні однієї кнопки обов’язково не вистачало; черевики з обірваними шнурками, що перепліталися не через ті гачки, що треба, і на черевиках семиденний порох усіх степів Чорномор’я; над усім цим інколи окуляри у дротяній оправі, і майже завжди рожева печатка хронічного нежитю.