П’ятеро

– Це ж не кар’єра. Писати можна ще рік, ще два; не можна усе життя писати фейлетони. Ігнац Альбертович (це мій чоловік) залюбки влаштував би вас до себе в контору; або подумайте про адвокатуру; або ще щось, тільки не можна ж бовтатися людині у повітрі без справжнього заробітку.

Я було став доводити корисні якості мого ремесла, але відчув, що не допоможе йому захист; в її уяві про соціальні сходини просто не було для нього щаблини; за старих часів, кажуть, так дивилися всі порядні люди на акторів; або, можливо, це проявився атавізм єврейський, і моє заняття здавалося її чимось на кшталт професії меламеда[27], за яку береться людина тому, що нічого іншого не знайшлося. Я кинув апологію і перейшов у наступ:

– Відвертість за відвертість. Я знаю двох ваших дітей: цю старшу панянку і Серьожу. Скажіть: як у них прищеплюються ваші розсудливі поради? Обидва вони диво, але дещо, боюся, не на ваш смак…

– О, це інша річ. Вони мої діти; я скоріше на дах гуляти полізу, ніж стану їм радити.

– Як це так?

– Остання людина, кого будуть слухати, це мати або батько, все одне. У кожного покоління повторюється трагедія батьків і дітей, і завжди одна й та сама: саме те, що проповідують батьки, одного чудового дня виявляється дітям остогиділо, разом і батьки остогиділи. Дякую, не хочу.

«Розумниця пані», подумав я, і вирішив, що цікавіше вечір, ніж з нею, я не проведу. Ця сім’я мене вже зацікавила; я почав розпитувати її про дітей, вона радо розповідала, хвилинами із такою відвертістю, яка від іншої людини мене б різонула, якби не виходило в неї це все «любенько».

Між танцями підбігла до нас Маруся; сказала мені, вказуючи на матір: «бережіться, вона справжня демі-в’єрж[28] – зачарувати зачарує, а на роман не погодиться»; і тут же повідомила матері: «весь вечір танцюю з Н. Н.; закохана; шкода, у нього вуса, але я сподіваюсь, що м’які, дряпати не будуть», – і втекла.

– Від слова не стане, – сказав я втішно, думаючи, що Анна Михайлівна знітилася від конкретності цього прогнозу: але це її зовсім не збентежило.

– У дівчат цього покоління, що слово, що діло – різниця їх не лякає.

– А вас?

– Кожна мати за своїх дітей бентежиться; але найменше я турбуватимусь саме за Марусю. Ви в дитинстві каталися на велетенських кроках? Злітаєш мало не до місяця, падаєш немов у прірву – але це все тільки так здається, а насправді є прив’язь і міцна межа. У Марусі є межа, далі якої її жодні вуса не подряпають, – хоча я, звичайно, не хотіла би точно знати, де ця межа, – а ось мій чоловік.

Ігнац Альбертович був набагато старший, повний, з поголеним підборіддям, в окулярах; я й з вигляду б сказав хлібник[29] – так і виявилося. Судячи з акценту, він у руській школі не вчився, сам над собою попрацював; з особливою ретельністю, як було заведено в його поколінні, читав німецьких класиків – згодом цитував з пам’яті ледь не сторінки з Берне[30], а з поетів особливо любив чомусь Шаміссо та Ленуа[31]. Як наслідок, був на ньому почасти той невизначений відбиток, який ми передаємо смішним словом «інтелігент»; слово настільки ж хиткого змісту, як в англійців «джентльмен». У справжнього джентльмена можуть бути нестерпно погані манери, як і справжній інтелігент може спокійно, навіть позіхнувши, виявити незнання Мопассана або Гегеля; річ тут не в реальних ознаках, а в якійсь внутрішньої припорошености культурою взагалі. Але разом з цим в Ігнації Альбертовичу перш за все відчувалася людина зі світу «ділов», яка знала ціну речам і людям, яка була впевнена, що ціна, ймовірно, і є сама сутність. Усе це я дізнався згодом, коли зійшовся з сім’єю, хоча і в тій першій бесіді мені закарбувалися в пам’яті деякі його оцінки.

Анна Михайлівна відразу йому поскаржилася, що в контору я не хочу, а збираюся «весь вік свій писати».

– Що ж, – сказав він, – молодий чоловік, певно, має свою фантазію в житті. У нашого сина Марка що не місяць, то нова фантазія; я йому завжди кажу: «З Богом, бажаю успіху; тільки пам’ятай: якщо тобі вдасться, я скажу молодець, я завжди передбачав, що з тебе будуть люди. А як провалишся, я скажу: та чи я не знав від самого його народження, що Марко дурень?»

Я подякував за науку, але вважав за краще перевести бесіду подалі від себе, на їхніх власних дітей; це було легко – Анна Михайлівна явно любила цю тему, і чоловік теж її не цурався. Серьожу вони змалювали точно таким, як я його вже знав; Ігнац Альбертович, протираючи окуляри, закріпив цей опис формулою дещо несподіваною:

– Узагалі шарлатан; люблю шарлатанів.

Зате про Торіка (його звали Віктор), наймолодшого, Анна Михайлівна говорила шанобливо: добре вчиться, багато читає, ходить на гімнастику, непогано грає на скрипці, ввічливий, залюбки послужливий: коли в матері було запалення легень, а Маруся тоді була за кордоном, Торік ходив за хворою краще за будь-яку доглядальницю.

– Є, – сказав Ігнац Альбертович, – люди, котрі люблять суп із локшиною, а є і такі, що люблять його з галушками. Це не просто, це двоє характерів. Локшина – діло слизьке: якщо повезе, набереш цілу копицю; але є й ризик, що усе зіслизне. А з галушками жодної бентеги: більше ніж одну не виловиш, зате з м’ясом, і вже напевне. У нас Серьожа любить суп із локшиною, а Торік – з галушками.

Я довго сміявся, хоча чув цю притчу і раніше, у багатьох версіях; але він дуже соковито все це виклав. Я запитав:

– Тепер мені знайома вся галерея сімейних портретів, але Серьожа говорив, що є ще сестра – Ліка?

Анна Михайлівна подивилася на чоловіка, а він – на підлогу, і сказав роздумливо:

– Ліка. Хм… Ліка – це не сюжет для розмови під час танців.

IV. Навколо Марусі

Незабаром я став частим гостем в їхньому домі; і при цьому, дивно сказати, попервах ніби й втратив з поля зору самих господарів дому – матір і батька і дітей. Усі вони потонули у строкатій і гомінкій товкотнечі Марусиних «пасажирів»; минуло багато тижнів, поки я крізь це щільне плетення сторонніх людей почав розрізняти спочатку Марусю, а потім і решту сім’ї.

У житті я, ні раніше, ні потім, не бачив такого гостинного дому. Це була не російська гостинність, активно привітна, ласкаво просимо. Тут скоріше доводилося пригадати слово з обряду єврейської Пасхи: «будь-хто, кому завгодно, нехай прийде та їсть». Пізніше я дізнався, що Ігнац Альбертович висловлював цю саму думку формулою мови свого житомирського дитинства, і це була одна з улюблених приказок: «а гаст? мит-н коп ин ванд!»[32], тобто відкрий йому, гостю, двері на дзвінок, скажи: ось стільці, а ось чай і здобні булочки: і більше нічого, не пригощай його, не піклуйся про нього, нехай робить, що завгодно – «хоч головою об стінку». Повинен зізнатися, що це і справді допомагало гостям відразу почуватись як удома.

Крізь сутінки кількох епох, що пролетіли з того часу, я ще декотрих пам’ятаю; здебільшого не через власну їхню опуклість, а скоріше за допомогою Серьожиних римованих портретів. Майже всі вони були студентами; було два-три екстерни, з тих, що носили тоді сині студентські кашкети в передчутті прийдешніх досягнень, хоча і дуже сумнівних через відсоткові норми[33]; були журналісти-початківці, уже знамениті на Дерибасівській вулиці; бували, імовірно, і такі, яких навіть Маруся точно на ім’я не знала.

Пам’ятаю двох явних білопідкладочників[34]. Один з них був статечний і добре вихований, вставляв французькі слова, а по-російськи намагався говорити на московський лад; тільки буква «р» у нього не виходила, але він пояснював це тим, що «гувернантка акцент іспохтіла». Він готував себе до кар’єри адміністративної або дипломатичної, натякав, що релігія не є перешкодою, і писав на медаль твір на багатообіцяльну тему про бажаність відміни конституції великого князівства Фінляндського. Будучи в Марусі, завжди підносив квіти; замужнім пані цілував ручки, а панянкам – ні, як має бути (ми всі, неотесані, цілували руку і Марусі; хтось пробував це вчинити навіть із сімнадцятирічною Лікою, але жорстоко постраждав). Але Серьожа його осяг, і портрет цього «пасажира» свідчив:

Ввійшов, як бог, ніс подих бергамоту,В кімнаті в мить запахло ідіотом.

Другий був роздуханчик, рум’яненький, завжди щасливий, завжди з усмішкою на всі тридцять два зуби. «Батечко мене гнав у медики, до Харкова, – пояснив він одного разу. – Але я був невблаганний: піду тільки на один з танцювальних факультетів – або юридичний, або філологічний». Обожнював Одесу і всіх, що не в Одесі народилися, презирливо називав «приїжджі». З Марусею він познайомився таким чином: вона якось йшла вулицею одна, він раптом пішов з нею поруч, зняв кашкета і заявив, виблискуючи всіма зубами:

– Мадемуазель, я – черговий член Спілки для охорони одиноких панянок на Рішельєвській від нахаб.

Серьожин портрет, скоріше злий, і взагалі я подаю його тут не без сумніву:

Він до кімнати увірвався бурним штормом –В кімнаті вмить запахло йодоформом.

Екстерни[35] допускалися тільки найбільш благовидні і найменш глибокодумні, власне, тільки в цьому домі я таких бачив. Узагалі екстерни тоді становили в Одесі дуже помітну групу населення; наїжджали з містечок близьких і далеких, навіть із Литви («вихідці з Пінського болота», говорила Маруся), вдень читали Тургенєва і Туган-Барановського[36] у міській бібліотеці, а ввечері розносили по місту – одні революцію, інші сіонізм. На іспитах за шостий і вось- мий класи їх безжально провалювали; багато з них вже руки спустили, перестали зубрити і навіть мріяти про університет, але продовжували вважатися «екстернами», точно це була станова каста. Вигляд був у них строгий і зосереджений, я їх завжди боявся, читаючи в їхніх очах біблійний вирок: тебе зважено, зважено – і виявився легковажним. Але до Марусі потрапляли тільки винятки з цього насупленого типу: «помірні екстерни», як вона казала, ручні, з краватками і навіть у крохмальних комірцях, і вона, дбаючи про їхнє виховання, намагалася їх відзвичаїти від розмов на обтяжливі теми з різних областей мудрування. Тим не менш, інші «пасажири» на них дивилися з підозрою, а Серьожа радо «цитував» лінгвістичні перлини, нібито ним почерпнуті з їхніх творів, поданих на останньому невдалому іспиті:

«Людство давно вже помітило просвітницьке значення науки…»

«На полі битви» (це був переклад з грецької) «лунали стогони тих, хто гинув і кого гинули…».

«Мати була вражена бачити сина бити батька…»

Був серед них, до речі, й один непідфарбований екстерн, як слід було в косоворотці, але приходив він не до Марусі, а до Ліки, і, як вона, вовком дивився на всіх нас, і взагалі скоро зник з кола. Серьожин відгук був такий:

Одягнутий бог вість як, голений не чисто –Дивись пильніше, бо що-небудь свисне.

Молодих журналістів я знав, звісно, і раніше. Один з них був той самий описувач побуту і порту, який сказав мені тоді в театрі про Марусю: кошеня у муфті. Був він приязним і обдарованим; і босяків знав значно краще за Горького, який, я підозрюю, ніколи з ними по-справжньому й не жив, принаймні не в нас на півдні. Цей і в побуті розмовляв їхньою мовою – Дульцінею серця називав «бароха», своє пальто «кліфт» (чи якось так), мій годинничок (у нього не було) «бімбор», а позичав гроші так: немає «фісташок»? Серьожа вважав його своїм учителем, узагалі обожнював, і вперто не бажав присвятити йому «портрет». Усі його любили, особливо прості люди, Молдаванка і Пересип на його оповіданнях, мабуть, уперше вчилися читати: у кав’ярні Амбарзакі було підійшла до нього молоденька кельнерка, розплакалася і сказала українською:

– Мусью, як ви щиро вчора написали за «Анютку-Боже мій»…

Інший носив ретельно розпатлані кучері й насаджав у нашому місті декаданс; дещо заважало йому те, що він не знав жодної іноземної мови; зате з російською свавільничав безтрепетно, і одну свою статтю назвав: «В мене болить його голова». Він рясно цитував з книжки «Єдиний і його власність»[37], але одного разу з’ясувалося, що він її сприймав за твір Ніцше; надрукував поему у сто двадцять рядків, але з підзаголовком «сонет». Нещадний Серьожа знесмертив його таким чином:

Він вишукано був піднесено духовен,Однак не знав, де тут Шпильгаген, де Бетговен.

…Але це я ще й п’ятої, й десятої частки того населення не описав.

Придивившись до них всіх і, нарешті, немов їжака в густій траві, роздивившись Марусю, я замилувався, як вона всіма ними править. Без зусиль, навіть без уваги, без будь-яких спроб «розважити», одним внутрішнім магнетизмом. Вона не вміла заразливо сміятися, у неї це виходило хрипко; як на мене, і говорила вона не так уже багато – та й де перекричати таку юрбу! – але від однієї тільки її присутності всім ставало затишно й весело, і кожне слово кожного здавалося напрочуд дотепним. Я суб’єкт глухий до магнетизму; найрідніша людина може дві години дивитися мені в потилицю – не почую й не обернуся; але пам’ятаю такий випадок: одного разу прийшов я до них, нікого не застав, сів у вітальні читати «Ниву» – так минуло пів години, і раптом мене немов затопило відчуттям bien-tre[38], немов у холодний день пічку затопили або витекла з ока колюча порошинка: це вернулася Маруся, – а я, зачитавшись, ні дзвоника не чув, ні кроків її по килиму; і при тому навіть не був у неї закоханий ніколи. Просто «так», просто увійшло з нею до вітальні щось надзвичайно гарне.

Чим були в інтимному сенсі ці «пасажири», не знаю. Послухати її – мало не всі, довго чи побіжно, осяяні були по черзі її милістю до тої самої «межі», точного розташування якої воліла не знати Анна Михайлівна; і Маруся, коли я якось повторив їй слова матері, порадила: «а ви маму заспокійте: до діафрагми». Одного разу з іншої кімнати я почув її голос (вона була у вітальні, і коло неї там гуло п’ять або шість баритонів): «ой, тато, не заходь, я сиджу в когось на колінах – не пам’ятаю, у кого». Йдучи увечері на музику з рум’яним білопідкладочником, вона при мені сказала матері: «піду переодягнусь, не ввічливо йти до парку з кавалером у блузці, яка застібається ззаду»; студент почервонів, а мудра Анна Михайлівна відгукнулася критично лише у літературному сенсі:

– Однобічний у тебе стиль, Марусю.

Коли ми подружилися, я раз запитав:

– Що це, Маруся, – «стиль» такий чи насправді правда?

Вона відрізала:

– Вас, газетярів, я не спокушаю, так ви й не турбуйтеся. Ну, а як би і правда, то що?

– Багато їх…

– А ви на мене добре подивіться, особливо у профіль: поменшало?

Урешті-решт, не моя це була справа: а кращу за Марусю я не зустрічав дівчат на світі. Не можу її забути; вже мені закидали, що в усіх моїх, між справами, нальотах на белетристику так чи інакше завжди проступає вона, її гонор, її безбожні правила сердечного життя, її червоне волосся. Нічого не можу зробити. Дивлячись на неї якось з кутка у їхній вітальні, раптом я згадав слово Енріко Феррі[39], не пам’ятаю про кого, що почув колись у Римі на лекції: che bella pianta umana, «який прекрасний паросток людський»; і тоді я ще не знав, який справді красивий, скільки криці під її оксамитом, і як це все дико, страшно, жахливо і піднесено скінчиться.

V. Світ «ділов»

Безумовно, було в цьому домі й інше життя, окрім старшої дочки і юрби, що в неї збиралася; тільки дуже воно здавалося заслоненим, і сам Ігнац Альбертович говорив про себе і дружину і гостей не Марусиних:

– Ми – друга гарнітура…

Між іншим сталось так, що в подальшому ході різних розгалужень цієї веселої й гіркої історії тим, що були «заслонені», дісталися видні ролі; треба і їх пом’янути.

Були «Нюра і Нюта» – мати і дочка; дочка називала матусю на ім’я. Власне звали старшу пані Анною, а панянку Ноемі – на біблійному імені наполягав батько; він же, говорили, дуже обурювався, що мати і дочка, хоч і не офіційно, славляться як нібито тезки всупереч єврейській традиції; але на нього мало звертали уваги, людина він була сором’язлива, мовчазна і часто їздив по справах. Нюра і Нюта не тільки собі прізвиська вигадали схожі – вони і одягалися однаково, і зачіски робили одна під одну, і завжди були нерозлучні. Здається, вони й губи підфарбовували – серйозна за тих часів кримінальщина. «У Нюри з Нютою є щось хибне», запевняла Маруся; а Серьожа їх, навпаки, захищав так: «Нічого подібного, просто дурня клеять»; причому цей обмін думок стався у присутності самих Нюри й Нюти і моєму і ще всякого різного народу, і ніхто не образився, тільки мати і дочка, що сиділи поруч, повернули під однаковим кутом одна до одної обличчя й усміхнулися одним і тим самим боком губ. Дочці було, ймовірно, років двадцять п’ять, формально вважалось, що вона приходить до Марусі (у котрій взагалі бувало багато й жіночої молоді); мати її вважалася гостею Анни Михайлівни; але враження було таке, наче Нюра і Нюта, де б вони не були, завжди, власне, робили візит одна одній.

Ще бував там один гість, не розібрати чий; мене з ним разів зо три знайомили, поки я його помітив. Був це далекий небіж Анни Михайлівни, що прибув уже дорослим юнаком з містечка на Дніпрі; тепер йому було, невидимому, років двадцять вісім, не менше. Він називав хазяїв «дядя» й «тьотя», зо всіма дітьми був на «ти», однак на цьому близькість і обмежувалась; приходив часто, однак у жодних спільних витівках, іграх, прогулянках участі не брав; усі так звикли до його пасивної присутності, що вона вже нікого не утискала, ні хазяїв, ні гостей, ні його самого. Я спробував було колись з ним поговорити, але успіху не мав; тільки виніс враження, що він і мене і всю компанію зневажає, і взагалі людина похмура і не дуже доброзичлива. Прізвище він мав дивне – Козлодой; у сім’ї його звали Самойло – він мав звання помічника провізора і служив у аптекарському магазині, а слова «аптекарський магазин» вимовляв обидва з наголосом на передостанньому складі. Хтось пустив поголос, що він закоханий у Марусю; але всі вони були в неї закохані, і менше за все був схожий на кавалера саме Самойло – здається, навіть не говорив з нею, а на її нечасті звернення відповідав байдуже й діловито, не заохочуючи до продовження бесіди. Ще пам’ятаю: говорили, що він про своє ремесло тримається дуже високої думки і називає себе не фармацевт, а фармаколог; Серьожа це вимовляв як: «фармаколух».

Потім пам’ятаю ще двоє родичів, між собою братів, зовсім літніх; старшого звали Борис Мойсейович, другого Борис Маврикійович, і ця різниця у стилізації того ж самого по батькові багато визначала в їхню несхожість натури. Старший, старий багатий, любив похизуватися первісною своєю неотесаністю. Усі ходячі старезні слівця і дотепи на цю тему я чув від нього. «Освіта?» – говорив він, витягуючи гаманець: «Ось моя освіта». Або: «Переконання? Ось…». Або: «Що, Ігнаце, твій Марко знову залишився на другий рік? Це ти дурень, не він. Мій Сьома теж ледар, але що я роблю? Перед іспитами зустрічаю в клубі його директора і кажу прямо: пан Суббоцький, держу парі на п’ятсот, що мій син знову застрягне. І – рибка в сітці». Брата свого Бориса Маврикійовича терпіти не міг, усіляко йому дошкуляв; поза очі називав його «цей шмендрик»[40], а в очі на людях не Борис, а «Бейреш».

Борис Маврикійович був лише на п’ять років молодший, але вихований був або сам себе виховав зовсім по-іншому. Висловлювався правильно по-російськи, а відтінки акценту згладжував тим, що у присутності руських намагався говорити басом (це, кажуть, допомагає). Багато років тому, приймаючи грязьові ванни на Хаджубейському лимані, він познайомився з письменником Данилевським[41]; той подарував йому на пам’ять свій роман «Дев’ятий вал»[42], і Борис Маврикійович звідти завжди цитував місця, що підходили до теми конкретної бесіди. Більш того: коли у кредитній спілці, де він і брат його Абрам Мойсейович обоє були членами правління, з’явився раптом якийсь норовистий пайовик і вчинив уже не пам’ятаю який скандал на річних зборах, – я сам чув, ось цими вухами, як Борис Маврикійович про нього сказав: «Це Робесп’єр якийсь; закінчить тим, що його якась Шарлота застрелить у лазні»[43]. На зріст це був багатир, груди носив колесом; одного разу я зустрів його на Дерибасівській, у сизій крилатці на кшталт офіцерської, а на голові в нього був найсправжнісінький дворянський кашкет із червоним околишом, і загальний ефект був цілком православний. Він носив бакенбарди у півщоки, а підборіддя голив щодня, із синявою, а щоп’ятниці до нього приходила манікюрниця.

У клубі він грав у віст виключно з чиновниками – тут-то й любив старший брат підійти і сказати привселюдно: «Бейреш, час до дому, твоя дружина Фейгеле непокоїться», – а той був холостий, і ніякої Фейгеле й на світі не було.

Смішили вони мене до нестями; але ось у чому хочу зізнатися – ці двоє, а з ними ще Ігнац Альбертович, перші мені показали те, що потім у житті багато разів підтвердилося: що значно цікавіше розмовляти з купцями, ніж із професійними інтелігентами. У природному колі моєму я зустрічався переважно з літераторами й адвокатами: поговоривши про книжки, більше не було про що нам вести бесіду, хіба що розповідати анекдоти судові або редакційні. Але коли тих троє «хлібників», утомившись від нескінченної гри в очко й шістдесят шість, клали лікті на стіл і починали обговорювати свої біржові справи, я мимоволі заслуховувався, і мені на час відкривався увесь божий світ і чим він живе. По тисячах доріг України скриплять вози, хохли кричать на волів «цоб-цабе» – це везуть зерно зусібіч до пристаней годувальника-Дніпра, і життя сорока мільйонів залежить від того, які будуть у цьому сезоні помічені у бюлетені одеського гофмаклера[44] ставки на ульку чи сандомирку[45]. Але ці ставки залежать від того, чи виправдаються тривожні чутки, буцімто султан хоче знову закрити Дарданелли; а чутки пішли через якісь події в Індії чи Персії, і якось пов’язані з цим і Франц-Йосиф[46], і імператриця Марія Федорівна, і французький прем’єр Комб[47], і ще, і ще. Про все це вони говорили не з боку, не просто як читачі газет, а запально, як про деталі власного кревного підприємства; одних царів схвалювали, інших лаяли, і про тих і про інших немов щось знали таке, чого ні де не вичитаєш.

Підтверджувалося це моє враження також і тим, як тісно подружився з Абрамом Мойсейовичем наймолодший у домі Торік: Торік, не звертаючи уваги на велику свою люб’язність до всіх людей без розбору, не став би гаяти час на розмови, що позбавлені повчальности. Старий просиджував у нього годинами: хоча у Марка з Серьожою була спільна кімната, Торіку відвели, звісно, окрему. Кілька разів і я напрошувався до них третім на бесіду; насправді, цікаво і соковито розповідав старий про Севастопольську кампанію, про смерть Лінкольна, про Паризьку комуну, про Скобелєва[48], про процес Желябова[49], про Буланже[50] і такі інші явища з хроніки чорноморської хліботоргівлі. Але пам’ятаю, що найбільше при цьому мені імпонував не Абрам Мойсейович, а Торік; ще точніше – не сам Торік, котрий слухав і мовчав, а його кімната. Вона була уся заставлена книжками, що відбивали різні стадії його духовного розвитку. «Задушевне слово», «Роднік»[51], «Навколо Світу» і так далі до щомісячника «Світ божий» – усі цілісінькі, у комплектах, в обкладинках; російські класики; ціла поличка Bibliothèque Rose[52] і всіляких Morceaux Choisis[53]; навіть, на мій подив, «Історія» Греца[54], єдина книжка єврейського змісту в усьому домі. Письмовий стіл підтриманий у ладі; правильним стосом лежать шкільні зошити у блакитних обкладинках, з кожної звішується кольорова стрічка, що приклеєна облатками і до обкладинки, і до промокашки; на стіні висить розклад уроків…

А одного разу трапилось ось таке: Анна Михайлівна, коли хлопчиків не було вдома, попросила мене принести їй словник Макарова з полички в Торіка, але я помилився дверима і потрапив до кімнати, де ще ніколи не був. Я мав би відразу відступити, однак я про це забув, так мене разом здивувала обстановка й атмосфера цієї кімнати. Немов з іншого дому: залізне ліжко, два нефарбовані стільці, обдертий умивальник, на ньому гребінець, мило та зубна щітка і більш нічого. На столі валялись книжки; назв я не міг прочитати з порога, але впізнав їх за форматом – цю словесність тоді називали «брошурами», і про той же хід думок говорив прибитий кнопками до шпалер портрет Лассаля. Подивившись на все це, я причинив двері, розшукав у Торіка словник, поніс його Анні Михайлівні й у коридорі зустрів Ліку: дивлячись перед собою, вона ретельно відвела плече, щоб я якось не зачепив її за формений темно-зелений рукав, і пройшла в ту кімнату до себе.

VI. Ліка

Улітку Мільгроми жили на Середнім Фонтані. Дача була на десятій станції[55]: достатньо для старого тубільця назвати цей номер, щоб піднялась із забуття перед очима його одна з найхарактерніших картин нашого тодішнього побуту.

Якби мені доручено було написати монографію про десяту лінію, я б почав здалека, і зі сюжету надзвичайно поетичного. Багато вже разів, почав би я, оспівували художники слова таємничу вабливу силу нічного сріблястого світила, якому, говорять, коряться морські припливи (на Чорному морі висота припливу близько вершка, але це справу не обходить). Зате, наскільки мені відомо, ніхто ще не оспівував привабливий магнетизм світила денного; а тим часом, є у природі одна істота, яка не тільки ім’я своє і самий вигляд запозичила в сонця, але й активно править йому своє богослужіння від сходу до заходу, весь час обертаючись обличчям до колісниці життєдавця Феба, і т. д. Від соняшника монографія перейшла б до його насіння і ретельно зупинилася б на вагомости цього інституту, не з погляду ботаніки, і навіть не гастрономії, а соціальної. Символ плебейства, з презирством кажуть огудники; але це не так просто. На десятій станції я бачив і не раз, як найвитонченіші формації людські, модниці, директори банків, жандармські ротмістри, передплатники товстих журналів, струшуючи кайдани цивілізації, брали в ліву руку «фунтик» із просаленого паперу, двома перстами правої черпали з нього замкнутий у сіро-смугасту кобуру поцілунок сонця, і вишукана їхня розмова, з безладної міської прози, оберталася на мірну скандовану мову з частими цезурами, у вигляді пауз для спльовування лушпайки. Цей обряд об’єднував усі класи, пані й покоївку, панича і двірника; і повинна ж бути якась особлива таємна природна звитяга в тих точках земної поверхні, де відбувається таке соціальне диво, – де оголюється підґрунтя людське, вічно те саме під усією строкатістю класових жакетів й інтелектуальних плюмажів, і, на заклик дачного сонця, відгукується зо всіх уст єдиний загальний підшкірний міщанин… Утім, це спостерігалося, головним чином, після заходу згаданого світила, так що символізм тієї монографії навряд чи вдалося б витримати послідовно; але головна думка її, наполягаю, правильна. Найхарактернішою рисою десятої станції було те, що всі там лузали «сємочкі» (ніколи і ніхто в нас цього слова інакше на вимовляв), і любили це заняття, і незліченим тлумом щовечора стікалися туди на соборний цей обряд, і під акомпанемент його укладали договори, обговорювали ідеї, виливали закохану душу і вмовляли про взаємність…