Війна

19 січня

Хрещення. Сьогодні об 11 ранку письменники і видавці занурювалися в холодні води Дніпра на нашому давньому місці в Гідропарку навпроти Печерської лаври. Шкода, що цього разу в мене не вийшло.

На Грушевського – своє «Хрещення». Там більше десяти тисяч протестуючих, але і «беркутівців» і солдатів набагато більше, ніж учора. Міліція підігнала величезний водомет і почала поливати протестувальників водою, відганяючи їх від барикад. На вулиці –7 градусів. А протестувальники, мокрі наскрізь, кричали: «Водохреща! Водохреща!» Ось вам і Хрещення-2014 із доставкою святої води просто на барикади.

21 січня

Війна триває, але, гадаю, їй недовго залишилось. У чому сенс війни з міліцією, якщо немає єдиного політичного керівництва протестами і єдиних політичних вимог? Просто скидання ненависті до Януковича та Партії регіонів, до всіх цих корумпованих покидьків. Але потім почнеться державна помста, з’являться ув’язнені, які вважатимуть себе політичними й будуть дійсно жертвами режиму. Їхні родичі й діти «формуватимуть» співтовариство жертв режиму. Продовжиться ненависть, продовжаться випадкові арешти й довгі тюремні терміни. Опозиційні політики не знайшли спільної для народу ідеї, хоча б для тієї частини народу, яка готова була їх підтримати. Або, можливо, навпаки: політики мусили підтримати частину народу? Але не змогли через те, що не визначилися: по дорозі їм одне з одним і з народом? У кожного – своя мета. Часто не своя «державна», а своя «особиста».

22 січня

Перші смерті на Грушевського. Чому я не здивований?! Чому те, що раніше здавалося неможливим чи божевіллям, тепер здається логічним і нормою?! Ми всі збожеволіли. Я не знаю, що таке «норма»! Норма – це ненавидіти президента твоєї країни, який не вміє писати без помилок, який ні біса не знає і, здається, ніде і ніколи не вчився? Може, тільки під час своїх двох тюремних відсидок у молодості. Тобто такий президент, як Янукович, не може бути «нормою». Значить, ненавидіти і не сприймати його – норма. Протести – це пряма форма несприйняття і нелюбові. Це теж норма. Коли на владу нападають політично, вона реагує або ігнорує. Коли в бік влади, тобто поліції, летить каміння і коктейлі Молотова, вона відповідає кийками. Це теж норма? У Греції – так. У Німеччині теж. Але у них там чомусь людина з кримінальним минулим не може стати президентом! Найпершою жертвою нашої внутрішньої «інтифади» став Сергій Нігоян, 20-річний вірменин, громадянин України, житель Дніпропетровської області, який читав перед цим на барикадах поезію Шевченка. Як продовжити працювати над романом про Литву й литовців, коли за п’ять хвилин ходи від моєї робочої квартири, де я зараз сиджу за комп’ютером, іде бій міліції з народом, із радикальними романтиками, яким усе одно не перемогти «беркутівців», а навіть якби й перемогли, то що робити далі?

Країна, забута Богом. Над нею дим. Під димом ділять владу. Бандити і революціонери. Революціонери ще можуть у майбутньому стати бандитами. Бандити вже навряд чи підуть у революціонери.

Другим убитим сьогодні виявився громадянин Білорусі. Крім того, в лісі під Борисполем, куди вивозили і де били активіста Ігоря Луценка, знайшли труп зі слідами тортур. Є підозра, що це той другий, із ким Ігоря люди в цивільному викрали з лікарні. Цікаво, в лікарні є камери відеоспостереження? Зберігся запис цього злочину?

Щойно подзвонив Петя Хазін. Сказав, що у дворі його будинку на Терещенківській міліція, а сусідні з ним музеї – Західного і Східного мистецтва та Музей російського мистецтва – евакуюють співробітників і відвідувачів. Схоже, готується розгін Майдану і на цей раз уже по-серйозному. Подзвонила Ліза, сказала, що міліція наказала припинити заняття і терміново відпустити учнів по домівках. Самим викладачам теж сказали розходитися по домівках. Вона пішла на метро, але метро не працює. Вирушила пішки через Андріївській узвіз.

23 січня

Майдан на місці. В останній момент, мабуть, Янукович злякався крові. Тепер уся Україна дивиться на YouTube відео, як міліціонери в Києві на Грушевського роздягли догола учасника протесту – козака, який, судячи із зовнішнього вигляду та зачіски, є просто членом одного з історичних клубів. Міністр Захарченко попросив вибачення за поведінку міліції й визнав, що такі дії «неприпустимі в цивілізованій державі». Пообіцяв винних покарати. Карати, мабуть, буде так само, як Янукович покарав тих, кого визнали винними в розгоні студентів у ніч на 29 листопада. Тобто ніяк.

24 січня

Морозний сонячний день. У таку погоду думки про щасливе минуле легко змішуються з думками про тривожне сьогодення. У стабільних країнах важко згадувати, що з тобою і з країною відбувалося 10 або 20 років тому. Можна згадати, коли ти взяв кредит у банку на купівлю будинку, який ти й досі сплачуєш. Можна згадати, коли ти купив останню свою машину, яку було б уже добре поміняти на нову. Можна згадати минулорічну відпустку на Ібіці та відпустку на Ібіці три роки тому. І спробувати порівняти ціни на мохіто в барах Ібіци в різні часи. Хоча сенсу в цьому небагато. Мохіто все одно буде дорожчати щороку. Як і все інше. Але в Україні зі спогадами – особистими та про державу – все набагато легше. Час летить, як мені здається, набагато швидше і драматичніше. Історії, що відбуваються з нами, іноді мають більш закручений сюжет, ніж в американських блокбастерах. Мене вже багато років просять друзі-видавці написати автобіографію, оскільки волею випадку і долі я раз у раз опинявся і продовжую опинятися в центрі або біля центру того, що відбувається. За автобіографію я поки що не брався. Але ця книжка дуже особиста. А значить, і суб’єктивна.

Слово «центр» для мене колись було чарівним. У центрі «центру», як мені уявлялося в юні роки, має стояти круглий стіл, за яким мають сидіти найкращі особистості людства. І вони обов’язково мають бути моїми друзями і гостями. Я і зараз сиджу і пишу ці слова за круглим столом у самісінькому центрі Києва. Поряд стоїть звичайний письмовий стіл. Цілком зручний, за яким написано багато розділів різних романів, багато есе та статей. Але настає момент, і я знову пересаджуюся за круглий стіл. Тільки зараз я зрозумів, що цього разу пересів працювати за круглий стіл близько трьох місяців тому. Може, через те, що письмовий у мене тепер повністю завалений рукописами, паперами, договорами й іншим? А може, через те, що тоді вже настав тривожний час очікування чергових великих змін. Скоріше за все причиною є друге. Круглий стіл сам по собі заспокоює. Він нагадує мені про мої фантазії сорокарічної давності, про те, що за круглим столом мають сидіти кращі особистості людства. А за письмовими столами в радянських фільмах завжди сиділи комуністи, кадебісти й інші представники жорстокого радянського минулого.

Я в юні роки жив на околиці Києва і мріяв жити в центрі, біля Софійського собору, Золотих воріт і Андріївського узвозу, на якому в будинку номер 13 за часів громадянської війни 1918–1921 рр. жив і працював один із моїх улюблених письменників Михайло Булгаков. Моя мрія здійснювалася поступово. Спочатку через два роки після розвалу Радянського Союзу ми з дружиною купили однокімнатну квартиру на Софійській площі. А набагато пізніше, залишивши однокімнатну квартиру собі для робочого кабінету, придбали квартиру неподалік, за Софійським собором на вулиці, де колись жили батьки Михайла Булгакова і де він сам народився. До Майдану Незалежності, який став 2004-го року центром Помаранчевої революції, а два місяці тому центром нових протестів, мені з «робочої» квартири йти пішки три хвилини, а з сімейної – п’ять. Я один із тисяч і тисяч людей, які живуть у центрі, навколо Євромайдану. Я впевнений, у когось після перегляду теленовин виникає враження, що в Києві йде війна. Друзі з Великобританії й Канади пишуть нервові імейли і пропонують на час цієї війни переселитися до них. Тим більше, що у нас троє дітей. Моя дружина на один із таких імейлів відповіла: «Дякую. Але тут цікавіше». Україна – занадто «цікава» країна. З одного боку, гуляти по Києву вночі зазвичай безпечніше, що гуляти вночі по Лондону або Парижу. З іншого боку – ти ніколи не знаєш, що може статися завтра. Ось і я зараз не знаю не тільки про те, що може статися завтра, але й не знаю, чим може закінчитися сьогоднішній день.

Мої сусіди водять дітей до школи, яка розташована за тридцять метрів од верхніх, «мирних» барикад. Щоранку по вулиці Прорізній, що спускається до Хрещатика, сотні батьків ведуть своїх маленьких дітей. Під Майданом Незалежності, на якому вже два місяці йде цілодобовий мітинг, працює двоповерховий підземний торговий центр, в якому є і кілька кафе, і супермаркет, і ювелірні магазини, і навіть відділення банків. Усі ці магазини, кафе і банки спокійно працюють, так само, як і десяток кафе на самому Майдані. Неподалік працює Головпоштамт, до якого можна зайти і погрітися. Життя продовжується. Тільки тепер зі сцени Євромайдану не виступають рок-музиканти. Мої друзі, що проводять на Євромайдані багато часу, скаржаться, що всі рок-гурти України виступали на сцені для мітингів уже по три рази. Зі сцени виступали і поети, і лікарі, і політики. Тепер бажаючих виступати не так уже й багато. В основному це майже професійні революціонери, які пройшли «школу Євромайдану». На екрані сцени показують новини об’єктивних телеканалів, іноді виступають зарубіжні гості. Вчора, коли я стояв перед сценою, після показу документального фільму про В’ячеслава Чорновола – одного з перших лідерів українського демократичного руху, який загинув у дивній автокатастрофі якраз перед президентськими виборами в 1990-х роках, – виступав поляк, ветеран руху «Солідарність». Він говорив по-польськи. Його жадібно слухали більше тисячі чоловік. Слухали, стоячи на десятиградусному морозі. Я стояв біля намету, на якому було прикріплено табличку з назвою маленького волинского містечка. Із залізної труби, вставленої в спеціально вирізану в брезенті дірку, шугав дим. Усередині великого військового намету в залізній печі-буржуйці горіли дрова. З намету вийшов сивий чоловік років шістдесяти, неголений, у теплій куфайці та ватних штанах зеленого кольору. Постояв, слухаючи польського гостя, зітхнув і зайшов назад до намету. Мені важко уявити собі, скільки він уже вислухав виступів на Євромайданi. Тут уже два місяці як є «постійне населення». Є люди, які приїхали з Галичини і Волині два місяці тому після того, як перші студентські протести проти відмови Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС були жорстоко придушені спецпідрозділами міліціі. Тоді слово «жорстокість» мало інше, більш м’яке значення, ніж сьогодні. З сьогоднішньої точки зору та нічна атака на романтично налаштованих студентів уночі з 29 на 30 листопада минулого року здається виявом дурості представників української влади. Те, що відбувалося в січні 2014 року, вже більше схоже на злочин, ніж на дурість.

Учора ввечері я спокійно пройшов разом із сотнями інших людей з Майдану Незалежності на Європейську площу, від якої вгору, до будівель Кабінету міністрів і парламенту йде вулиця Грушевського, перегороджена барикадами протестувальників і лінією оборони спецпідрозділів міліції та внутрішніх військ. Ще декілька днів «лінію оборони» уряду було укріплено поставленими впоперек дороги автобусами та вантажівками. Протестувальники спалили цю техніку, і вчора ввечері її вже не було. Одначе всі підворіття найближчих будинків заблоковано військовими машинами. У цих будинках, як і раніше, живуть кияни. Хочеться вірити, що жоден із них іще не постраждав, проходячи повз демонстрантів і бійців спецназу до себе додому. Але цього я не знаю, як не знаю і точну кількість убитих і поранених демонстрантів. Думаю, що цього поки що не знає ніхто. Адже те, що відбувається нині, не піддається ніякому аналізу. На боці урядових сил воюють незрозумілі люди в цивільному, які стріляють у демонстрантів не гумовими, а справжніми кулями. Зверху, з дахів будинків на вулиці Грушевського, з боку, захищеного міліцією, не тільки по протестувальниках, але і по журналістах і фотокореспондентах стріляють снайпери, і при цьому стріляють у вічі. Ці снайпери зробили каліками по зору вже більше двох десятків демонстрантів і п’ятьох журналістів. Учора ввечері, коли я там проходив, атмосфера була спокійною. Жінки й чоловіки, дівчата й молоді хлопці лопатами зішкрібали сніг із дороги і запаковували його в мішки, а мішки несли до барикад, аби зробити ці барикади вищими й надійнішими. Інші демонстранти і просто співчувальники несли до барикад старі покришки для нічних вогнищ. А зверху, з боку солдатів і спецназу, вниз біжить вода. Біжить уже кілька днів, відтоді, як «водомет» підключили до пожежного крана. Ця вода вже перетворила поверхню бруківки між супротивними сторонами на ковзанку, але тепер вона біжить акуратним бурхливим струмком. Протестувальники на своїй території обгородили її русло мішками зі снігом, відвели її в центр Європейської площі, де вона розливається і тут же замерзає, після чого протестувальники її лопатами вантажать у нові мішки і несуть їх до барикад. Із кожним новим шаром мішків, заповнених льодом і змерзлим снігом, барикади видаються все більш і більш надійними. У повітрі висить гар від згорілих минулої ночі покришок, але запаху газу, який використала міліція дві ночі тому, вже немає. Триває звичайний київський вечір.

Потім прийшов наступний день. Надійшли новини про нову зустріч президента Януковича з лідерами опозиції. Янукович запропонував одному з лідерів Арсенію Яценюку пост прем’єр-міністра, а Віталію Кличку – пост віце-прем’єра з гуманітарних питань. Третьому лідеру, голові радикальної націоналістичної партії «Свобода» Олегу Тягнибоку, президент нічого не запропонував. Навіть на 68-й день протестів влада не припиняє спроб посварити між собою лідерів опозиції. Яценюк і Кличко не погодилися на пропозицію президента і не відмовилися. Хоча ясно, що вони не погодяться, адже прийняти ці пропозиції означає вступити на службу до президента Януковича, з яким вони воюють. Але головна проблема насправді нині в іншому. Чи знайдуть компроміс Янукович і лідери опозиції – важливо тільки частково. Адже 80 % протестувальників-українців не вважають, що лідери опозиції представляють їхні інтереси. А це означає, що лідери опозиції не в змозі вплинути на припинення протестів. Заспокоїти країну може тільки президент Янукович, якщо публічно оголосить про дострокові президентські вибори. Але він цього робити не поспішає. Адже на його боці міліція, суди й армія. Також він не поспішає оголошувати надзвичайний стан, хоча останню погрозу його ввести було озвучено сьогодні в зв’язку з захопленням протестувальниками будівлі Міністерства юстиції. Будівлю було добровільно звільнено демонстрантами. У місті висить напружена тиша. На вівторок 28 січня призначено позачергове засідання українського парламенту. Те, чим воно закінчиться, визначить найближче майбутнє країни. Чи це мені тільки здається? Засідання українського парламенту може визначити дату наступного засідання українського парламенту. Це більше схоже на реальність.

Ну і не можна забути про ту Україну, яка проти нинішньої влади. Наскільки вона не проти – зрозуміти важко. Але Донбас живе своїм життям. Там завжди існувала жорстка ієрархія відносин, там ніхто не протестував проти влади. Там живуть мільйони людей, які працюють на заводах і шахтах, які вважають, що вони своєю працею годують усю решту України. Їх переконали, що вони – найправильніший тип українців. Вони поважають владу, вони займаються своєю працею і не лізуть у політику. Може, саме через це там практично не буває добровільних політичних маніфестацій. Жителі Донбасу дивляться російські телеканали та російські новини. Вони розмовляють російською, а всіх жителів Західної України вважають націоналістами і фашистами. До 2010 року багато з них любили Росію і Путіна. Це вони обрали Віктора Януковича президентом. Тому що він один із них. Тому що у нього, як у багатьох в Донбасі, було важке дитинство. Тому що він був губернатором Донецької області й жорстко тримав усю область у руках. Чимось він нагадував жителям Донбасу Йосипа Сталіна, точніше, міфічну характеристику Сталіна – «суворий, але справедливий».

«Один місцевий журналіст якось прийшов до губернатора Януковича брати інтерв’ю. Довго розпитував губернатора про його життя і про роботу. І ось в якийсь момент губернатор Янукович сам запитав журналіста: «А чому ви такий блідий?» Журналіст здивувався запитанню, але відразу пояснив, що погано спить, що мати тяжко хвора і йому доводиться постійно шукати можливість заробити гроші їй на ліки. Після інтерв’ю журналіст вийшов до приймальні, зняв із вішалки пальто. Одягнувся і, заклавши руки в кишені, раптом намацав конверт. Вже на вулиці витягнув конверт із кишені пальта і заглянув усередину. Там він знайшов тисячу доларів стодоларовими банкнотами. «На ліки для мами», – зрозумів він і подумав про Януковича тепло і з вдячністю». Я взяв цю історію в лапки, бо не знаю: чи правда це. Ця історія виринула 2004-го року перед президентськими виборами, які плавно перейшли в Помаранчеву революцію.

Іноземні журналісти часто запитують мене про існування двох різних Україн: Східної України і Західної. Так, Західна Україна завжди відрізнялася від Центральної і Східної. Західна Україна увійшла до складу СРСР 1939 року за пактом Молотова – Ріббентропа, але фактично стала частиною Радянської України тільки після закінчення Другої світової війни. Одначе до початку 1960-х років на території Західної України йшла партизанська війна проти комуністів, військ НКВС і представників радянської влади. У цій війні з обох сторін загинули тисячі людей. Десятки тисяч було заарештовано. Пам’ять про цю боротьбу не тільки досі жива, але й повністю легалізована на території Західної України. Іменами тих, хто боровся проти радянської влади, названі вулиці та площі. У місті Стрий Львівської області відкрито Музей родини Степана Бандери – одного з лідерів антирадянського опору. У Львові створено музей «Тюрма на Лонцького», де можна відвідати катівні НКВС-КДБ, через які пройшли тисячі борців проти комунізму. Дух спротиву комуністичній диктатурі досі сильний на Західній Україні. Тепер – це дух опору будь-якій диктатурі. Цікаво, що за останні двадцять років дух Західної України поширився і на столицю – Київ, і на інші центральні регіони країни. Межі Східної України за останні двадцять років не змінилися. Основою східного регіону є дві найбільш густонаселені «шахтарські» області – Донецька і Луганська. «Продовженням» східного регіону можна назвати Дніпропетровську, Харківську, Запорізьку області, але там Партія регіонів вже не така всесильна, та й народ більш вільнолюбний.

26 січня

Ми в селі. Сонце над снігом. А думки такі: смерть не любить самотності. Тільки президентам самотність звична. Люди з генетичною пам’яттю раба мріють стати рабовласниками. Люди з генетичною пам’яттю вільної людини мріють про свободу для всіх.

Наш друг, колишній сільський телефоніст Вітя разом із колишнім начальником районної в’язниці при відділенні міліції Брусилова Сашком привіз 50 кг картоплі по 5.70 за кіло, ще три відра я купив у сусідки Валі – це картопля для Петі Хазіна. Повертаючись додому з села, завезли спочатку картоплю мамі-Раї.

27 січня. Понеділок

Мінус 16° за Цельсієм, сонце, тиша. Відвіз дітей до школи, зайшов на революцію. Походив між наметами. Поговорив із революціонерами. Настрій у них сьогодні втомлений. У повітрі – усталений запах деревного диму. Біля крайньої залізної бочки, з якої виривається полум’я і дим, стояли п’ятеро людей і, хоч як дивно, мовчали. Мабуть, серед них не було «сторонніх». Між собою вони вже наговоролися. Розмова зазвичай виникає, коли підходить який-небудь співчувальник із запитаннями або брати-по-Майдану. З боку Бессарабки за барикадами в ряд стоять 5–6 машин-кав’ярень. Біля кожної – генератор. Із цих 5–6 автокав’ярень працювала одна. Випив кави. Піднявся до готелю «Україна», вийшов у ефір АРД. На балкончику, на морозі, з Майданом за спиною. О 10 ранку зустрівся зі шведськими журналістами, разом із ними повернувся на барикади. Через півгодини, попрощавшись зі шведами, вирушив до революційних художників і культуртрегерів.

Серед сотні наметів демонстрантів, які стоять тут усередині барикад, є намет із назвою «Мистецький Барбакан». Він живе своїм життям, являючи водночас живу частину Майдану. Тут працює постійна експозиція революційного живопису, в основному дуже анархістського та політизованого, схожого на плакатний живопис часів громадянської війни 1918 року, тут відбуваються виступи поетів і прозаїків, презентації книжок, концерти бардів. Революція завжди дає поштовх мистецтву. Так було 1917 року під час і після Великої Жовтневої революції, так відбувається і нині. На парканах і наметах усередині й зовні барикад приклеєно аркуші паперу з написаними від руки та друкованими на принтері віршами. Російською й українською мовами. Серед активістів Євромайдану є і письменники, і рок-співаки, і навіть видавці. Вони допомагають зміцнювати барикади, встигають писати колонки для веб-сайтів і давати інтерв’ю. Вони живуть революцією, розуміючи: якщо революція програє, то всіх їх чекає суд і можливе тюремне ув’язнення.

Президент Янукович, який п’ять тижнів «не помічав» протестів і не реагував на них, раптом видав указ про підвищення в 5 разів суми Національної премії імені Шевченка для діячів культури, а також оголосив про майже тисячу «президентських» стипендій для прозаїків, поетів, композиторів та інших митців. Його раптову «любов» до діячів мистецтва можна пояснити тільки одним. Йому, напевно, сказали, що ніхто з відомих художників або письменників не хоче виступити на його підтримку, як ніхто з відомих співаків і рокерів не захотів навіть за великі гроші грати для учасників мітингу на підтримку чинної влади. Мистецтво в Україні давно «відокремлено» від державної влади. Ще на самому початку незалежності, 1991 року. Хоча Міністерство культури і працює.

2004 року під час дійсно мирної Помаранчевої революції ми з колегами-письменниками три тижні організовували політичні дискусії представників двох протиборчих сторін у найбільшій книгарні «Наукова думка» на Європейській площі. Люди заходили до магазину грітись, адже тоді, як і сьогодні, на вулиці було мінус 15° – мінус 20°. Тепер цей магазин закритий. На час революції. Справа в тому, що поблизу нього проходить перша лінія барикад, а за ним стоять машини міліції та спецназівці зі щитами та зі зброєю для розгону демонстрантів. Приказка «коли говорять гармати, музи мовчать», що існує в багатьох мовах, «спрацьовує» в Києві тільки частково. Гармати «говорять» ночами тільки в одному місці центральної частини Києва – на вулиці, яка веде до будівлі уряду та парламенту. Щоночі там відбуваються сутички радикалів зі спецназівцями. І ті й інші кидають один в одного коктейлі Молотова. Але у спецназівців є ще карабіни для стрільби гумовими кулями, гранати, здатні поранити, і багато-багато іншого. Крім спецназівців, проти демонстрантів виступають іще якісь «таємні» сили, адже багато людей поранено металевими кульками, кілька вбито з бойової зброї, якої офіційно немає на руках у спецназівців. Десятки активістів і учасників протестів було викрадено вночі людьми в цивільному на машинах із фальшивими номерами. Багатьох із викрадених потім знаходять у міліції, але деяких не знаходять узагалі. Одного з викрадених знайшли мертвим у лісі під Києвом зі слідами тортур.

31 січня

Мінус 23° зранку. Школу скасували, але довелось їхати на «1+1» на ранковий блок. Очі-мішки, відчуття вибитої подушки. Невиспаний, я відговорив там, потім допоміг Лізі зрозуміти по телефону податкового інспектора, зайшов до Петі на каву, з Дмитром Гнатенком у «Харбін» на обід і, нарешті, до 15.00 опинився на Володимирській.

Новина вчорашнього вечора і ночі – знайшовся замучений, але живий Дмитро Булатов, якого з 22 грудня катували невідомі, які вимагали відповіді на питання: хто фінансує Автомайдан. Його намагалися розіпнути: на долонях дірки чи то від шила, чи то від цвяхів. Він своїх мучителів не бачив, тільки чув. 22-го ввечері його вдарили чимось важким по голові й відвезли. Викинули в Бориспільському районі біля села. Минулого разу вони так само викинули Юрія Вербицького, тільки не біля села, а в лісі, й він помер. Ті ж люди.

Янукович на лікарняному. Решта – просто хворі.

Тео, отримавши три тисячі гривень на день народження в подарунок, одну тисячу повернув. Сказав, що йому і двох вистачить. Дякую йому. Завтра треба буде платити за пейнтбол і піцу. Тео і Антон погодилися також заощадити на святкуванні дня народження в кафе. Замість цього я зроблю на вечерю локшину з тайським соусом і куркою.

3 лютого

Сонячний понеділок. У суботу їздили з Тео, Антоном та ще вісьмома учасниками свята до Гідропарку в пейнтбольний клуб «Планета». Пластикові кульки, наповнені фарбою, замерзали, вибухали у стволах, але воювали хлопці майже дві години з перервою на чистку автоматів-маркерів. У неділю ми з Лізою сходили на Майдан і віднесли туди кілька кілограмів гречки. Потім готувалися до дорослого святкування дня народження Тео. Раптом з’ясувалося, що Наташі зле з серцем і вона викликала «швидку», яка відвезла її до лікарні. Потім зателефонувала Іра і сказала, що вони, напевно, не прийдуть, бо її замучив бронхіт. Ось і вийшло свято на 3-х гостей замість шести.