Різдвяний сюрприз

«Атож!» – погодився зі своїми думками Кукутіс і кивнув.

І продовжив свій шлях. За наступну годину його обігнали дві вантажівки й автобус, а назустріч – жодної машини. Небо в сутінках стало опускатися швидше. Попереду вогники села замаячіли. І додав Кукутіс кроку, спритно закидаючи свою дерев’яну ногу поперед здорової. Час від часу озирався назад, аби вчасно з дороги зійти в разі появи транспорту. Однак із боку Литви дорога була порожня, та й у бік Литви ніхто не їхав.

Холод посилився і став поколювати щоки. Дійшовши до повороту до манливих вогнів із вікон будиночків, Кукутіс звернув і відчув полегшення.

Як і годиться, крайній будиночок цього села був кособокий і не фарбований, і всім своїм виглядом волав про допомогу.

Кукутіс зайшов у прочинену хвіртку. Піднявся на дерев’яний поріжок, від чого дошки під ногами заскрипіли жалібно. Постукав у дерев’яні двері, оббиті грубою сірою повстю, з якої в Росії валянки катають.

Хвилини зо три минуло, перш ніж двері відчинилися, і в проймі з’явилася жінка років шістдесяти в теплій синій хустці, синій кофті і чорній грубій спідниці аж до підлоги.

– Dobry wieczór![13] – привітав її Кукутіс польською. – Я з Литви до Парижа йду. Пустіть переночувати?

– З Литви? До Парижа? – Жінка придивилася до обличчя мандрівника, потім опустила погляд нижче і коли побачила дерев’яну ногу Кукутіса, то відразу ж крок назад зробила. – А як пана звати?

І втямив Кукутіс, що його впускають на ніч. Інакше навіщо ім’я питати?

– Кукутіс, – повідомив він.

– А я – Ельжбета.

Слідом за господинею зайшов гість у кімнату, ледь освітлену слабкою лампочкою, світло якої ще більше притлумлювала зелена тканина абажура. На білих стінах – безліч світлин в однакових рамках. Під віконцем ліворуч – овальний стіл і три віденських стільці. Праворуч – застелене ліжко з пірамідкою трьох подушок, біля неї – тумбочка. На ній – карафка з водою, склянка та коробочка ліків.

Сівши на стілець, Кукутіс озирнувся й обернув свій погляд до Ельжбети, котра присіла поруч.

– Добре, що ви пам’ять про рідних зберігаєте! – сказав він у задумі, кивнувши на фотографії, що висіли на стінах.

Жінка відмахнулася, в її очах, попри тьмяне світло, гість помітив веселий вогник.

– Це я колись із кіножурналів повирізала! Тут і актори, і співаки наші… З ними якось затишніше. То до одного підійдеш, то до іншого. Погомониш, і на душі легше стає!..

– Байдуже, отже, рідні! – кивнув Кукутіс. – З чужими ж про те, що хвилює, не радяться!

Ельжбета глянула в обличчя гостя, і в її очах з’явилася стурбованість.

– Що це я вас забалакую, коли ви з дороги! І втомилися ж, мабуть!

– Втомився, – зізнався Кукутіс.

– А худий який, – сплеснула долонями господиня, все ще не зводячи очей із обличчя гостя. – Я зараз! – вона підхопилася на ноги. – Я зараз вам у кухні постелю. Там добре, тільки мишки іноді пищать.

Хвилин за п’ятнадцять жінка провела Кукутіса на маленьку затишну кухоньку. Показала поглядом на лавку, край якої, дерев’яний, фарбований у коричневе, визирав з-під старого смугастого матраца, накритого, своєю чергою, простирадлом і червоною ватяною ковдрою.

– Подушку я зараз принесу!

– Не треба, – зупинив її гість. – Мені без подушки іноді краще спиться!

– Гаразд! Тоді – на добраніч! Я сплю міцно, тому не бійтеся галасувати, якщо треба! – сказала вона і вийшла.

Кукутіс, залишившись наодинці, витягнув із кишені пальта годинник, відкинув накривку і поклав його на столик, відсунутий під суміжну стіну. Потім зняв верхній одяг і накинув його на спинку крісла. Роздягнувся. Відстебнув на ніч дерев’яну ногу, подивився, чи не зносилися ще ремінці, якими кріпилася вона до культі. Ремінці добрячі, зі свинячої шкіри. Їм уже років тридцять, а то й більше! Трохи потерлися, але їм ще служити і служити! Опустив важку ногу акуратно під столик – щось у ній дзенькнуло раптом металом, щось у її нутрі. Кукутіс вимкнув у кухні світло і заліз під ватяну ковдру.

Лежав, думав про господиню, слова її в пам’яті перебирав, як вервицю. На холодильник зиркав під іншою стінкою, поруч із плитою, біля якої стояв невеликий газовий балон.

«Та й нема де більше мене покласти тут! – подумав. – Будиночок однокімнатний, й як їй тут живеться з її трьома десятками акторів і співаків!»

Усмішка розімкнула губи.

– Ви такий худий, я вам у кухні постелю! – прошепотіли губи Кукутіса раніше почуті слова.

Він прислухався. На столику цокав його годинник, а в холодильнику щось дзюркотіло.

«Може, вона чекає, коли я дверима холодильника трасну? – подумав Кукутіс. – Добрі жінки люблять годувати мандрівників, а вона, Ельжбета, добра! Я таких багато зустрічав!»

Полежавши з півгодини, та так і не заснувши, піднявся Кукутіс на одну ногу. Тримаючись руками за стільницю, вміло однією ногою в бік холодильника просунувся, то п’яту вперед викручуючи, то носок стопи. Відкрив дверцята, й одразу на дерев’яну брунатну підлогу вилилася, як сирий жовток, пляма світла.

У холодильнику лоток яєць стояв, пляшка молока поруч, банка з бринзою в мутнуватому росолі, півпалки ковбаси. У дверцятах – відкрита пляшка «Зубрівки» і коробочка з ліками.

А у вітальні тим часом світло згасло, і збагнув Кукутіс, що лягла господиня. Лягла, але, можливо, ще не спить, а про життя міркує. Про життя, і про нього, про Кукутіса. Намагається, мабуть, утямити, чи сам Кукутіс до неї зайшов, чи його Бог до неї послав. Звісно, варто лиш жінці в такій ситуації відповідь на це запитання знайти, і світ її відразу перевернеться. Це якщо вона допетрає, що мандрівника до неї Бог послав. Але ж і її світ не такий уже й поганий! Навіщо його перевертати?!

Узяв Кукутіс із полиці шмат ковбаси. Відкусив. У роті розлився милий із дитинства смак часнику та в’яленого м’яса. Зараз би чорного житнього хліба погризти!

Кукутіс хліб поглядом знайшов, але далеко він лежав – на підвіконні в дерев’яній мисці.

Потягнувся Кукутіс рукою за пляшкою «Зубрівки», відкрив і шийку до носа підніс. Запах горілки оживив ніздрі.

Зітхнув мандрівник, знову закрив пляшку корком і на місце поставив. Замість горілки взяв у руки сире яйце, нігтем великого пальця шкаралупу знизу і згори пробив та й висмоктав яєчко.

Знову грюкнули неголосно дверцята холодильника, і стало в кухні темно. Усміхнулася, почувши цей гамір із кухні, Ельжбета. Усміхнулася, заплющила очі та заснула.

Вранці за вікном сніг валив, густий і лапчастий.

Снідали чаєм і бринзою. До бринзи поставила Ельжбета на стіл чорного хліба, а до чаю – меду.

– Може, зачекаєте? – спитала вона, споглядаючи у кухонне вікно.

– Зачекаю, – кивнув гість.

І сиділи вони за чаєм довго. То мовчки, то обережними словами обмінюючись. Ельжбета очей із Кукутіса не зводила, і так довго на нього дивилася, що став він їй таким же рідним, як і вирізані з кіножурналів портрети акторів і співаків.

– Я в одному журналі читала, – озвалася господиня після чергової паузи, – що одружені чоловіки довше за неодружених живуть.

– Так, і помирають рідше, – з готовністю погодився Кукутіс. – Так воно й є! А ще одружені рідше під потяг або під машину потрапляють. І тонуть не так часто. Може, якби я одружився вчасно, тупотів би зараз по землі двома власними ногами, а не однією власною, а другою дерев’яною! Але мудрість приходить занадто пізно…

– А чому ж не одружилися? – вже сміливіше поцікавилася Ельжбета, сприйнявши балакучість Кукутіса як готовність про своє життя розповісти.

Кукутіс ковтнув чаю, помилувався на чорну у червоних трояндах кофту на господині, одягнену явно на його честь. Спідниця на Ельжбеті цього ранку коротша була, трохи нижче колін, але теж чорна та тепла.

– Я б одружився, тільки батько нареченої проти був, – сказав гість і зітхнув. – Давно це було.

Кукутіс озирнувся до вікна, на сніг, що валив суцільним білим пухом, задивився. Так задивився, що забув, на що дивиться. Біле воно й є біле, навіть якщо згори вниз летить.

– Як же його звали? – прошепотів Кукутіс.

– Кого? – перепитала господиня.

– Мірошника. Батька нареченої моєї. Її Рамуте звали.

– Гарна була?

– Дуже. Очі зелені. Носик, як у лисички, тоненький.

– Струнка була?

Кукутіс похитав головою.

– Горбатенька.

Ельжбета чомусь втомилася дивитися на профіль гостя, котрий втупився у віконце. Теж на сніг погляд свій пересунула.

А Кукутіс, навпаки, обернувся й їй в обличчя зазирнув. Погляди їхні зустрілися, і здалися йому очі господині такими ж, як у Рамуте.

– І батько не віддав за вас горбату доньку? – В голосі Ельжбети прозвучав щирий подив.

– Не віддав, – Кукутіс зітхнув. – Не віддав горбату за одноногого! Гадав, що я з нею через млин одружуся. А ще думав, мабуть, що який із мене, одноногого, помічник на млині?! Мішки з борошном носити я не міг, лопаті лагодити – також. Так і не склалося у нас щастя.

– Шкодуєте?

– Як не шкодувати?! – Кукутіс провів долонею по щоці, згадавши, що вранці не поголився. Не витягнув із таємної шухлядки своєю дерев’яної ноги небезпечну, добре нагострену бритву.

І раптом спинився за вікном снігопад, і світліше стало.

«Не Бог його послав», – подумала Ельжбета.

А Кукутіс попросив господиню води нагріти. Поголився. Перевірив, чи добре дерев’яну ногу на місце прилаштував.

Дала Кукутісу господиня в дорогу недоїдену ним уночі ковбасу і шматок бринзи зі скибкою хліба.

– Зараз такі гарні нові ноги роблять, – сказала вона наостанок, коли чоловік уже в плащі на порозі стояв. – Я по телевізору бачила! Люди з такими ногами навіть в Олімпіаді беруть участь!

– Я дуже старий для нової ноги, – спокійно відказав на це гість. – Та й до старої звик, вона в мене особлива! Зараз таких уже не роблять!

Ельжбета кивнула. І погоджуючись із мандрівником, і прощаючись з ним одночасно.

Під ногами сніг хрустів. Ішов Кукутіс узбіччям ліворуч від свіжих слідів автомобіля, що проїхав нещодавно. Попереду з’явилася інша дорога, та, з якої він минулого вечора звернув. За нею їхали вантажівки й автобуси. Їхали, в основному, праворуч, у бік Німеччини. Ну а там, навколо Німеччини, й уся інша Європа скупчилася. Праворуч – данці з норвежцями, прямо – голландці, ліворуч – французи з італійцями. Головне до правильної розвилки дістатися!

Розділ 13. Лондон

Три ночі поспіль на вулиці Лондона лягав сніг. Тонким шаром вкривав тротуари та дороги. На дорогах він танув швидше, і вже години до восьмої ранку завдяки машинам і автобусам від нього нічого, крім мокрого асфальту, не залишалося. На тротуарах він затримувався довше, немов хотів показати, з яких будинків і куди виходили люди, котрі залишали на снігу сліди від свого взуття.

Інґрида та Клаудіюс цього ранку вийшли першими з дверей свого підвального помешкання. Першими на сходинках і сліди залишили.

На вечерю їх запросив у гості Марюс, однокласник Клаудіюса, той самий, котрий зустрічав їх у Лондоні на автовокзалі. Але до вечері далеко. Болгарка Таня, у котрої вони винаймали кімнатку, запропонувала Клаудіюсу «теплу» роботу на кілька днів. Але відразу ж попередила, що робота хоч і легка, але відповідальна, що він буде удвох із напарником, за котрим треба стежити, щоб той нічого не взяв.

– А робити що треба? – спитав він врешті-решт нетерпляче.

– Біля багаття сидіти, – відповіла Таня. – Папірці різні спалювати.

Клаудіюс здивувався пропозиції, але п’ятдесят фунтів за день сидіння біля багаття його цілком влаштовували.

Й ось сходили Інґрида та Клаудіюс з самого ранку по свіжому снігу в найближчий міні-маркет, купили дві сім-картки, якими замінили в мобільниках литовські номери на англійські, купили два йогурти та повернулися до себе. Кухня була вільна, й її тіснота виявилася ідеальною для сніданку вдвох. У квартирі було напрочуд тихо. Навіть не вірилося, що за стінами сплять ще дві пари, з якими Інґрида та Клаудіюс наразі навіть не познайомилися.

– Я, як звільнюся, тебе наберу, – пообіцяв Клаудіюс. – Мене сюди назад привезуть.

– А до Марюса на котру годину?

– На восьму!

Над вікном кухоньки заторохкотів мотоцикл. Сходами до дверей в їхню підвальну квартиру спустився чоловік років сорока в чорному комбінезоні зі штучної шкіри. Постукав.

Уже провівши поглядом Клаудіюса та незнайомця, котрий заїхав за ним, перечекавши торохтіння мотоциклетного двигуна, що віддалявся, дівчина кинула собі в горнятко новий пакетик чаю і залила його окропом.

Тиша в квартирі стояла ідеальна, стерильна. Інґриді здалося, що від цієї тиші віє холодом. Помацала батарею під віконцем. Та не гріла. Обвела кухоньку шукаючим поглядом і раптом, до своєї несподіваної радості, помітила маленький радіоприймач у кутку на кухонній тумбочці. Дротик, що тягнувся від неї до розетки, немов підтверджував, що приймач працює. Інґрида натиснула згори на приймачі червону кнопку, що пихато стирчала, і приємний, трохи вкрадливий голос ведучого став розповідати їй про благодійний концерт на допомогу дітям-сиротам із Румунії. Інґрида заслухалася, захоплена тим, що практично кожне слово, вимовлене цим диктором, було їй зрозуміле. «Невже я так добре знаю англійську?!» – зраділа Інґрида.

І стало їй трохи тепліше.

Згадалося минулорічне Різдво. Мама, тато, молодша сестричка та паперові сніжинки, наліплені на вікна. Торік сніжинки вирізала з паперу сестричка. А раніше вони вирізали їх утрьох із сестричкою та матінкою. Мама, у котрої ножиці в руках завжди були спритнішими, ніж у доньок, вирізала й янголят із крильцями. І колись різдвяні витинанки на вікнах їхньої квартири в Пренаї були дуже багатими. Внизу, відразу над ширшим підвіконням – білі янголи. Деякі з них дивляться вгору, на небо, хоча ніхто їм не домалював очі. Та й не потрібні їм були очі! Мама так добре вирізала фігурки, що голівка янгола, задерта догори, зазираючи невидимими очима в небо, здавалася природнішою, ніж розфарбовані, яскраві та з виряченими очима янголи та серафими в костелі. А згори над янголами по склу були розклеєні ажурні сніжинки: великі внизу, а чим вище, тим дрібніші! Адже те, що далі, здається меншим, ніж те, що ближче!

З радіоприймача полилася музика Дебюссі, пізнавана, легка, така легка та ніжна, що її можна спіймати та перенести на кінчику мізинця ближче до вуха. І залишити там.

Спогади викликали в Інґриди теплий, добрий смуток.

І знову з’явилися перед очима вікна їхнього помешкання, високі вікна просторої кухні, на які вони клейстером наклеїли з мамою та сестрою янголів і сніжинки. Наклеїли вдень, коли за вікнами було ще світло. А коли стемніло, і білі фігурки янголів, й ажурні сніжинки немов засяяли в темряві. І виникло дивне, чарівне відчуття свята. Світ зменшився, в їхньому маленькому світі залишилися тільки вони з мамою, татом і сестрою, і ці янголи, яких ось-ось вкриє паперовий сніг.

Інґрида глянула у вікно, підняла погляд, і він вибрався з бетонного колодязя, перейшов у сіре зимове небо.

Потім придивилася до скла. Його давно не мили.

Знову зазвучав вкрадливий, добрий голос радіоведучого.

І раптом згори вниз, в завіконний колодязь впала тінь. Хтось спускався до дверей.

Інґрида відтиснула червоний ґудзик на радіоприймачі, і той замовк.

Болгарка Таня опустила важку торбу на поріг, витягнула з кишені білої пухової куртки ключі та відчинила вхідні двері.

Розділ 14. Париж

Паризький сніг схожий на хлопчиська, який дражнить песика. Свисне, почекає, поки його песик помітить, і забіжить за ріг. І крутить бідне собаченя мордочкою навсібіч, не второпавши, куди подівся той, хто його кликав.

В останні дні сніг немов зумисне починав падати годині о шостій ранку, щоб до полудня від нього і сліду не залишилося. Але в шостій-сьомій ранку, коли правильні парижани вибігають у свої кафе, він падав. Падав і на місто, і на городян.

Андрюс намагався пройти ці сто метрів до булочної швидше, ніж зазвичай, але насправді сенсу в цьому не було. Все одно черга за багетами та круасанами в булочній не поміщалася. Але рухалася вона швидко і вже через мить-другу він опинився всередині, змахуючи долонею з потилиці сніжинки, які ще не розтанули.

– У нас залишилося триста сімдесят два євро, – спокійно оголосила йому Барбора за сніданком. Оголосила і, не дочекавшись відповіді, відламала ще шматочок багета і, вмочивши його краєчок у слоїк зі сливовим джемом, відправила до рота.

– Усе буде гаразд, – запевнив її Андрюс. – Давай домовимося, що про гроші будемо розмовляти не раніше обіду! Щоб не псувати ранок!

Він перевів погляд на вікно, за яким усе ще падали сніжинки, але тепер їх було набагато менше.

– Ранок грошима не зіпсуєш! – відповіла з усмішкою Барбора. – Це я так, щоб ти пам’ятав!

На площі Републік знову кружляла карусель. Коники та віслючки підіймали й опускали діточок, які захопленими поглядами проводжали машини та будинки, що проїздили повз. Поруч знову стояли мами та няні. Інші мами та няні чекали черги повозити своїх малюків, жадібним поглядом стежили за запаморочливим кружлянням-обертанням цієї величезної, чарівної й яскравої «дзиґи».

Як тільки Андрюс одягнув червоний ніс, хлопчисько-китаєць, обернувшись, закричав: «Сяочао!» і заплескав у долоні.

Інші діти, а за ними вже й мами з нянями, відволіклися від каруселі, й Андрюс негайно сів навпочіпки і пішов по колу смішною качиної ходою, похитуючись із боку на бік і лише якимось дивом не падаючи на мокрий від талого снігу асфальт.

П’ятнадцять хвилин клоунади принесли Андрюсові майже сім євро і трохи втоми.

Хлопчисько-китаєць у надутій жовтій куртці, той самий, що перший упізнав Андрюса і закричав «Сяочао», підбіг і, задерши голівку та простягнувши руку, спробував дотягнутися пальчиками до червоного клоунського носа. Андрюс нахилився нижче, щоб плани малюка здійснилися. Шибеник помацав ніс, і посмішка його стала ще ширшою, а оченята ще звузилися. Він знову радісно вигукнув «Сяочао!» Андрюс запитально подивився на вродливу китаянку, котра стояла за малюком.

– Льо клуні! – витлумачила вона французькою.

– А так, клоун! – закивав Андрюс. Потім підстрибнув смішно, чим знову привів у захват присутніх навколо нього малюків, зняв перед ними невидимого капелюха, вклонився і подався в бік рю Рене Буланжер, на ходу кілька разів обернувшись і помахавши рукою.

– Після бульйону – прогулянка околицями! – заявила Барбора. – Будемо шукати нові місця!

– Для моєї клоунади? – спитав Андрюс.

– Ні, для моєї полуденної кави!

До бульйону дуже добре підійшли вчорашні круасани, щедро намазані всередині паштетом. Паштет сподобався Барборі своєю ціною та намальованою на етикетці качкою. Уявити собі качку, утрамбовану в маленький скляний слоїчок вартістю сімдесят євроцентів, зміг би тільки письменник-фантаст, але, мабуть, Барборі також це вдалося. І вона з неприхованим задоволенням вмочала круасан із паштетом в горнятко з бульйоном і відправляла в рот. Смак курячого бульйону змішувався з уявним смаком уявної качки з паштету та викликав у Барборі, котра раніше не переживала «буддистські» емоції, – спокійну та радісну байдужість до навколишнього світу.

– Про що задумалася? – поцікавився Андрюс.

– Я? – спохопилася Барбі. – Та ні про що! Тут поруч є гарний парк із йогами. Я, либонь, про йогів задумалася…

– Хочеш зайнятися йогою?

Дівчина стенула плечима.

– Років через двадцять. Там, у парку, молодих йогів не було.

– А ці йоги в парку – індуси?

Барбі на мить заплющила очі, немов намагаючись відновити в уяві картинку раніше побаченого, і заперечливо похитала головою.

– Ні, французи та китайці. І тренер у них – китаянка. Їй років… – Барбі кинула погляд вгору на лампочку, що звисала зі стелі. – Навіть і не скажеш, скільки їй років… Це, мабуть, тому, що вона йогою займається. Може, їй вже років сто!

– Це тому, що вона китаянка! – Андрюс дожував хвостик круасана. – Тільки китаєць може здогадатися, скільки років іншому китайцеві! Мене сьогодні один маленький китаєць впізнав, а за ним китаянка стояла. Чи мама, чи бабуся – важко сказати! До речі, знаєш, як буде клоун китайською?

– Як?

– Сяочао!

– То ти, виявляється, мій улюблений сяочао! – Барбора всміхнулася.

Через півгодини, пройшовшись балакучою рю де Бельвіль, вони звернули в незнайомий безлюдний провулок. Ішли як туристи, раз по раз задираючи голови та розглядаючи будинки, пересічні й одноманітні. Андрюса дивували розчахнуті вікна. Все ж не так уже й спекотно на вулиці. Та й опалення грошей коштує! А вони мало не висовуються з вікна з цигаркою чи кавою! Щоправда, ці «вони» не завжди були схожі на справжніх французів. Може, справжні французи взимку вікна не відчиняють?!

– Поглянь! – радісно вигукнула Барбора.

Вони зупинилися на тротуарі біля двох сходинок, що підіймалися до коричневих вхідних дерев’яних дверей. Безпосередньо перед сходами, залишивши, може, півметра для перехожих, хтось склав непотрібне домашнє начиння і меблі: мікрохвильовку, старий кубик-монітор від комп’ютера, два стільці, дитяче ліжечко і кілька картонних коробок з-під бананів.

– Перевіримо? – запропонував Андрюс.

Барбора скривила губки.

– Мікрохвильовка у нас є, а по картонках ритися нам ще зарано – ми ж не бездомні!

– Тоді чому ти так зраділа, побачивши цю купу? – здивувався Андрюс.

– Тому, що це – типовий Париж! Я б також так хотіла жити! Виносиш із дому те, що тобі не треба, і купуєш нове!

– Тебе іноді не збагнути! – по-доброму промовив Андрюс.

– Зате ти мені завжди зрозумілий, сяочао! – Барбі взяла Андрюса за руку і потягнула далі провулком. – Гайда шукати паризьку кав’ярню!!!

Розділ 15. Анікщяй

Маленький червоний «фіат» ледь не влетів у зад автобусу «Каунас—Анікщяй», що повертав на автовокзал. Дикий вереск гальм налякав і перехожих, і пасажирів автобуса, котрі відразу ж прилипли до вікон, і водія маленької машинки Ренати, котра так стиснула кермо в своїх долонях, наче воно було рятівним колом, а навколо вирував океан. Машина вже зупинилася, проїхавшись по підмерзлому, слизькому асфальті. Позаду засигналили. Рената, все ще перелякана, натиснула на педаль газу, і «фіат» рушив із місця, але тут же «причалив» до бровки і застиг із увімкненою аварійкою біля невисокої гірки снігу, явно зсунутої на тротуар трактором або грейдером. Рената відпустила кермо. Глянула через вікно пасажирських дверцят на автовокзал. З автобуса якраз виходили пасажири. Водій підняв кришку бічного багажного відсіку, і кілька чоловіків стали вивантажувати звідти квадратні картонні коробки. Дівчина так захопилася нагляданням за ними, що не відразу помітила Вітаса, котрий уже наближався до її «фіата».

Двері, через які дівчина дивилася на автобус, відчинилися, і Вітас опустився на пасажирське сидіння поруч. Сів спочатку спиною до Ренати і постукав черевиком об черевик, збиваючи налиплий сніг.

– Привіт! – сказав він, розвернувшись і сівши зручніше. – Ти чого така бліда?

– Знаєш, я трохи в твій автобус не врізалася! – зізналася Рената.

– То це ти гальмувала? – Вітас широко вибалушив очі, сповнені подиву.

Рената кивнула.

– Уперше таке, – сказала вона неголосно. – Замислилась і про дорогу забула… А тут ще й слизько… Зима!

– А про що задумалася?

На обличчі дівчини з’явився сумнів, буцімто вона не могла вирішити відразу: казати йому, чи ні?

– Про тебе задумалася, – зізналася нарешті. – Точніше – про нас і про Італію…

Вітас усміхнувся. Слово «Італія» ніби підняло його над сидінням машини.

– І що ти про нас і про Італію подумала? – продовжив допитуватися він.

Рената зітхнула.

– Потім скажу!

Асфальтова стрічка дороги бігла вперед спочатку рівною смугою, а потім, після повороту, коли «фіат» з’їхав із головної дороги на бічну, то другорядна заметляла, як собака хвостом – то ліворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зі старим кладовищем і кількома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотній занедбаний хутір. Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин із п’ять по насипній, вже не асфальтовій дорожній стрічці, покритій втоптаним снігом, що виблискує на холодному зимовому сонці, якому, здавалося, в цей післяобідній час також не дуже гаряче на сірому, наче навіть промерзлому безхмарному небі.

Дуже скоро від насипної, покритої втоптаним снігом гравійки відокремилася особиста колія Ренати і вона акуратно спрямувала свій маленький «фіат» далі, до будинку. І зупинила машину в самому кінці колії, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кіркою рівним снігом. На тлі темно-сірої торцевої стіни великої комори червона машинка виглядала так яскраво та несподівано, як виглядав би комп’ютер, поставлений згори на старовинну буржуйку.

Перед дерев’яним поріжком обійстя Вітас забарився. Почав старанно збивати сніг із черевиків, хоча снігу на них уже не було.