Різдвяний сюрприз

Андрій Курков

Різдвяний сюрприз

При оформленні обкладинки використано роботу народного художника Литви Адольфаса Терезіуса

© А. Ю. Курков, 2005, 2016

© В. С. Бойко, переклад українською, 2019

© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2017

Різдвяний сюрприз

Оповідання

Різдвяний сюрприз

На вулиці сипав сніг. Пухнастий, лапатий, ледачий, як ірландський турист, що перебрав української гостинності. І по цьому ранковому снігу, такому чистому та святковому, не поспішаючи прогулювалися ми з Мариною. Мороз нас тільки бадьорив, рум’янив наші обличчя. Лисяча шуба надійно захищала Марину від холоду. Щоправда, червона лижна шапочка з написом «Нескафе» здавалася дивнуватою. Мені теж не було холодно: дублянка, джинси, вовча шапка з відстібними вухами.

Минув уже місяць від нашого з Мариною весілля. Навчалися ми обоє в університеті. Курс називався круто і по-англійськи: «Business administration». У країні повільно відбувалася зміна вершків суспільства зі старих на нові, і ми вже майже почувалися верхнім шаром цих вершків, який легким рухом розуму перетворює недорозвинену пострадянську державу на здорове капіталістичне суспільство.

За останній місяць, який, втім, виявився першим місяцем зими та нашого спільного життя, ми з Мариною зігрілись у своїй любові до якоїсь дивовижно солодкої втоми. Здавалося, що довше насолоджуватись одне одним немає не тільки сил, але і – ні, не подумайте, що бажання, – не було впевненості, що фізична радісна близькість знову принесе нам те відчуття польоту, до якого ми вже звикли і яке сприймали як щось само собою зрозуміле. Це дійсно був острах, не острах залишитися без солодкого, але без відчуття насолоди від цього солодкого.

Сніг продовжував валити з неба пластівцями. Ми бродили по центру Києва, мерзли – як-не-як мінус п’ятнадцять за Цельсієм, заходили до кав’ярень погрітися. Знову виходили, дивилися на вітрини, на ялинкові іграшки.

Найголовнішу ялинку країни ми теж провідували. Цього разу її поставили під землею, в триповерховому торговому центрі на площі Незалежності. Вона стояла, бідолашна, і щулилась у широкому спільному для всіх поверхів просторі, між ескалаторами та двома вертикалями ліфтів. Тут вона, мабуть, і перебуде обіцяні заметілі та бурани, через які, схоже, і було вирішено її заховати під землю.

– Ну що? Які пропозиції на вечір? – запитала Марина, коли ми вчергове спустилися до основи головної ялинки країни та сіли за «макдональдівський» столик майже під її нижніми гілками.

Я розвів руками.

– У тебе що, дійсно немає ні краплі фантазії? Сьогодні ж Святвечір!

Я напружився думками з останніх сил.

– Я знаю, – твердо заявила Марина, стягнула з голови лижну шапочку та скошлатила рукою їжачок свого волосся.

– Що ти знаєш?

– У це Різдво ми зачнемо дитину! Зробимо собі та світові різдвяний подарунок!

– Так? – здивувався я. Ця пропозиція Марини застукала мене зненацька.

– Ти що, проти? – В її зелених очках засвітився вогник недовіри, і я тут же захотів загасити його.

– Ні, що ти! – поспішив я не погодитись. – Я просто подумав… Коли сексу надаєш такий сенс, він стає чимось серйознішим…

– Різдво – це не секс, це любов… А той секс, про який ти говориш, мені вже набрид…

«Мені теж», – подумав я, але вголос не вимовив.

Уголос я тільки задумливо зітхнув. І подивився на головну підземну ялинку країни. З ближньої до мене колючої гілки звисала блискуча кулька з написом «2002». Це викликало у мене саркастичну посмішку.

– Дивись! – Я показав Марині кульку. – Минулорічна!

– Зате блищить, як нова! А уявляєш, наступного Різдва ми вже будемо з дитинкою!

Я уявив собі це, і, слід сказати, картинка в моїй уяві вийшла красивою, тільки частково схожою на ікону з немовлям-Ісусом.

– А знаєш, – я подивився Марині просто в її примружені зелені очі, – було б іще краще народити просто на Різдво!

Вона, всміхнувшись, заперечливо похитала головою.

– Так що? Поїдемо додому? – запитав я, уявляючи собі черговий зимовий вечір у затишній домашній обстановці, перед широченним екраном телевізора з келихами шампанського.

– Ні, – спокійно мовила Марина і хитро всміхнулась.

– Ні? Ще погуляємо?

Вона подивилася на свій годинник.

– Посидимо ще півгодинки… Візьми мені гарячого шоколаду!

Коли ми вибралися нагору, з неба знову валив сніг. Він повільно падав великими білими пластівцями. Хрустів під ногами. Було вже темно, і в цих розцяцькованих рекламними та вуличними вогнями сутінках міське життя рухалося плавно й нерішуче. Так само, плавно і нерішуче, їхали засніженим Хрещатиком машини.

– А у мене для тебе сьогодні сюрприз! – несподівано й радісно мовила Марина, зупинившись та обернувшись до мене.

– Іще один?

– Ага, – Маринка кивнула, подивилася на годинник, потім підвелася навшпиньки і поцілувала мене в губи. – Через десять хвилин нас Дмитро повезе в різдвяну подорож!

Я майже почув «весільну подорож» замість різдвяної, але згадка про Дмитра мене насторожила.

Дмитро був старшим братом Маринки. Людиною з біографією. Солдатом він воював у Афганістані, потім зі своїми хлопцями супроводжував і охороняв контейнери з контрабандними сигаретами по шляху з Одеського порту до Києва. Щоправда, вже два роки, як він займався зовсім легальним бізнесом – організацією екстремального туризму. Клієнтів у нього вистачало. Причому більшість туристів-екстремалів приїздила з-за кордону. Старі контакти в цьому бізнесі йому в нагоді. Він міг улаштувати майже все, що завгодно. Від триденного перебування у справжній в’язниці в одній камері з десятьма рецидивістами для молодого американського журналіста до ознайомчого туру філіппінських місіонерів-католиків шахтарськими селищами України.

Саме тому я і напружився при згадці про нього, тут же уявивши собі, яку «різдвяну» подорож може нам цей Дмитро влаштувати.

– Не бійся! – помітивши вираз мого обличчя, сказала Марина. – Все буде відмінно!

«Ну, свою сестру він уже точно ні в яку авантюру втягувати не буде!» – подумав я і заспокоївся.

Через півгодини ми виїхали за межі міста. Російський джип «Нива-Тайга» їхав по колії невидимої під снігом житомирської траси. Їхав не поспішаючи.

– А куди ми їдемо? – поцікавився я у Дмитра.

– В гості, – сказав він, не відволікаючись від засніженої дороги. – Є тут одне фольклорне містечко, про яке мало хто знає.

– Поруч із Києвом?

– Авжеж, – він кивнув і ввімкнув музику.

Під музику їхалося веселіше. Я дививсь у вікно. Розглядав казковий зимовий ліс, що повільно пропливав повз машину.

– Ти хліба купив? – запитала раптом брата Марина.

– Не турбуйся. Все купив. Навіть більше, ніж треба!

Незабаром ми звернули з траси на вузьку лісову дорогу. Напівзанесена снігом колія й тут допомагала Дмитрові вести машину, але тепер він нахилявся ближче до лобового скла, уважно стежачи за цією ледь видимою колією, освітленою протитуманними жовтими фарами.

– Не заблукаємо? – з побоюванням запитав я.

– Не бійся! Прорвемося! – мовив з посмішкою в голосі Дмитро.

Напевно, так само він відповідав своїм товаришам по службі в Афганістані, коли сидів за кермом бронетранспортера та дивився вперед на наступаючих моджахедів.

У машині ставало спекотно – грубка працювала на повну потужність. Я розстебнув дублянку і зняв вовчу шапку. Поклав її поруч на сидінні.

Несподівано машина зупинилася, і Дмитро обернувся до мене.

– Ну що, Васильку, зроби добру справу!

Я, кинувши погляд повз вусате обличчя Дмитра, побачив у світлі фар опущений шлагбаум і праворуч від нього – будочку постового, пофарбовану в зелений колір.

– Яку справу?

– Вийди з машини, відкрий багажник і дістань із рюкзака пляшку «Зубрівки». Зайди в будку, постав пляшку на підлогу. Потім піднімеш шлагбаум, почекаєш, поки я проїду, і знову його опустиш! Не складно?

– Ні.

У будці постового я, на свій подив, побачив на підлозі дві пляшки шампанського, три – горілки та великий трилітровий слоїк із каламутним самогоном.

Піднімаючи шлагбаум, я озирнувся. Машина, навіть з палаючими фарами, здавалася в цьому темному лісі наляканою, незахищеною істотою. І немов спеціально для того, щоб надати цим моїми відчуттями більшої інтенсивності, з-за чорних стовбурів сосон вибігла й застигла тінь на чотирьох лапах. Блиснули в темряві очі. У мене мурашки пробігли по шкірі. Я стояв не рухаючись, стискаючи в руці мотузку від піднятого вгору шлагбаума.

Нарешті «Нива-Тайга» проїхала під шлагбаумом, і я його опустив. Прив’язав мотузку до вкопаного в землю стовпчика, на який лягала дошка-перекладина, що перекривала дорогу.

– Куди це ми в’їхали? – запитав я, знову влаштувавшись на задньому сидінні.

– Заповідник, – коротко відповів Дмитро. – Та вже недовго залишилося…

Він раптом дістав із кишені шкіряної куртки мобільний телефон, набрав номер.

– Через годинку будемо! – сказав він комусь.

Дивно, але ця коротка телефонна розмова, а якщо точніше – всього лише одна фраза, сказана по мобільному, заспокоїла мене, повернула до радісних різдвяних роздумів. Я думав: який би подарунок зробити Маринці? Може, дійсно мобільний телефон? Щоб я міг їй завжди зателефонувати, завжди її розшукати? Але тоді виходить, що це скоріше мені подарунок, аніж їй…

– Дивись, дивись! – обірвала мої роздуми Маринка, обернувшись і показуючи рукою вперед по ходу машини.

Джип уповільнив хід. Я нахилився вперед і побачив могутнього лося, що стояв просто на дорозі. Він явно дивився на нас.

А ми під’їхали і зупинилися перед ним, як солдат перед генералом.

– Може, посигналити? – задумливо запропонував Дмитро, глянувши на годинник.

– Не треба, – попросила Марина. – Ти йому краще поблимай фарами.

Дмитро кілька разів перемкнув світло з ближнього на дальнє та назад. І лось хитнув головою, розвернувся і пішов у темний ліс.

– Бачиш! – радісно видихнула Марина.

Ліс закінчився раптово. Машина виринула на засніжене поле і, здавалося, стала легшою. Тут уже не було колії, і Дмитро орієнтувався по укопаних уздовж ґрунтівки дерев’яних стовпах. Тут уже не було так темно, як у лісі. Над полем висів яскраво-жовтий місяць, і його світло іскрилося на снігу.

– Краса! – вигукнула Марина і обернулася, щоб мені всміхнутися.

Попереду показалася село.

Машина зупинилася біля присадкуватої хатки, у трьох вікнах якої горіло жовте домашнє світло.

– Приїхали! – повідомив Дмитро і заглушив мотор.

Дві господині – Галина Іванівна і Ольга Іванівна – зустрічали нас на вході різдвяною піснею. Вони були сестри. Старшій, Галині Іванівні, було вісімдесят два, молодшій – сімдесят п’ять.

Як тільки ми увійшли до цього будинку, настрій мій перемінився. Тут було тепло – навіть у передпокої було чутно, як тріщать дрова, що горять у печі. Вся хата, що складалася з невеликої кухоньки, зали та двох спаленьок, була прибрана і прикрашена. На вікнах наклеєні вирізані з білого паперу янголята. У кутку зали під стелею на поличці – ікона Божої Матері, а перед нею – палаюча свічка. Внизу на тумбочці під іконою – величезний радянський телевізор «Горизонт», накритий вишитою скатеркою. У центрі – великий круглий стіл.

– Проходьте, проходьте, гості різдвяні! – співуче весело заголосили сестри-бабусі.

Залишивши у передпокої верхній одяг і роззувшись, ми з Мариною пройшли до зали. Дмитро залишився. Із машини він переніс до хати великий рюкзак і тепер розбирався з його вмістом.

Старша бабуся посадила нас на диван і ввімкнула телевізор, знявши з нього вишиту скатертину.

– Ви поки що подивіться, а ми тут з Олечкою ще мусимо на кухні закінчити! – сказала вона. – Тільки він у нас старенький, усе в одному кольорі показує.

Телевізор нагрівався хвилини три. Потім з’явилося зображення. Воно виявилося рожевим і тремтячим. На екрані співав і танцював у своєму кліпі рожевий Майкл Джексон.

До вітальні зайшов Дмитро.

– Ну, як вам тут? – запитав він весело.

– Клас! – відповіла Маринка. – І бабусі чарівні! Де ти їх знайшов?

– Комерційна таємниця! – посміхнувся Дмитро.

– Ти в телевізорах розбираєшся? – запитав його я. – Може, покрутити там що-небудь, аби він нормально показував?

– Уже пробував, – Дмитро махнув рукою. – Тут справа не в телевізорі. Або антена така, або взагалі якісь перешкоди в повітрі… Можу перевести на чорно-біле!

– Ні, нехай уже краще все буде рожевим! – погодивсь я.

Знову зайшли бабусі – у кожної в руці по складеній вишитій червоними півниками скатертині. Спочатку вони вдвох накрили стіл важкою скатертиною, потім, поверх неї, другою.

– А чому дві скатертини? – поцікавилася Маринка.

– Так має бути, за традицією, – відповіла голосом доброго екскурсовода молодша бабуся Ольга Іванівна. – Нижня скатертина для предків, а верхня – для нас.

Потім старша бабуся попросила молодшу порахувати, скільки нас.

– Шестеро, – відповіла молодша.

І вони розставили навколо столу шість стільців.

Я перерахував усіх присутніх. Вийшло п’ять. Подумав, що ми чекаємо когось іще. І знову спрямував свій погляд на телевізор. Тепер там співала і танцювала рожева Брітні Спірс. Очі поступово звикали до цього тремтячого рожевого кольору. Виникло таке відчуття, ніби я дивлюся старовинну шоу-хроніку якогось давно минулого століття.

А бабусі тим часом не поспішаючи накривали на стіл. У центрі столу поклали одна на одну три паски – три круглі хліби з діркою в середині. У цю дірку поставили високу свічку. Потім розставили навпроти кожного стільця тарілки, розклали виделки-ложки.

– Ти коли-небудь по-справжньому Різдво відзначав? – запитала мене Марина.

Я похитав головою.

– Тоді тобі обов’язково сподобається! – сказала вона й усміхнулася.

А в цей час старша бабуся занесла та поставила на стіл великий глиняний горщик, накритий кришкою. А молодша з Дмитром принесли дві таці й переставили на стіл із десяток страв з рибою, варениками та голубцями.

Після цього обидві бабусі й Дмитро запитально подивилася на нас із Мариною.

– Що, сідати? – запитав я.

– Ні, спочатку надвір! – солодким голосом повідомила старша бабуся. – Хто першу зірку побачить, то і свічку запалить, – вона показала на центр столу. – Тоді й сядемо!

Небо було затягнуте хмарами, і тільки в одному місці виднілася білувата пляма: там намагався пробитися своїм блідим світлом до землі місяць.

Морозне повітря обпекло мені горло. Я теж задер голову догори та дивився на хмарну пелену, яка затуляла від нас зоряне небо.

З боку лісу долинуло вовче виття. Я здригнувся.

– Тут у вас багато вовків? – запитав я Ольгу Іванівну.

– Ой багато, синку, – відповіла вона. – І вовків, і всякої звірини!

– Он, он! – закричала раптом дзвінко Маринка, рукою показуючи на маленьку зірочку, що виглянула з-за хмар.

– Буде тобі щастя, донечко! – пообіцяла старша бабуся, потім обвела всіх добрим поглядом і покликала за стіл.

Ми швидко повернулися в тепло хати. Сіли за стіл.

Маринка запалила свічку, що стояла в середині трьох поставлених один на одного калачів. Бабусі співуче прочитали різдвяну молитву. Потім молодша зняла з глиняного горщика кришку і кожному на тарілку поклала куті: пшоняної каші, звареної з медом і маком. Потім був борщ із вушками та інші десять страв. І узвар – компот із дванадцяти фруктів. А коли ми вже наїлися, за вікном почувся хрускіт снігу. Хтось зупинився перед порогом хати, і тут же зазвучали різдвяні колядки. Тільки голоси все були чоловічі, немов колядки ці виконував хор донських козаків.

– Вийди до них, – попросив мене Дмитро. – Там, на підлозі в передпокої, кульок із рибними консервами. Дай кожному по одній!

Із кульком у руці я відчинив двері і обімлів: переді мною стояли та співали шестеро дядьків, одягнених у військовий камуфляж.

Я почекав, поки вони доспівали колядки до кінця, і поклав у долоню кожному по бляшанці м’яса камчатських крабів.

А вони поклонилися, розвернулися, вийшли з двору і закрокували вздовж по засніженій дорозі. Розчинилися в мороці цього різдвяного вечора.

«Дивно, – думав я, – в усіх казках і фільмах колядки співають діти, і їм потім за це дають цукерки або гроші…»

– Гей, зачини двері, а то застудиш нас усіх! – долинув до мене голос Дмитра.

Я повернувся, все ще перебуваючи в задумливому настрої.

– О! Дивіться! Зроби голосніше! – Дмитро розвернув мене своїми словами та жестом до телевізора.

На екрані з’явилося рожеве обличчя президента. Президент привітав усіх із Різдвом і з екрана перехрестив нас.

– Це добре, що він усю країну перехрестив, – сказала старша бабуся. – Минулого року забув це зробити, і все відразу, з першого січня, і подорожчало. І м’ясо, і яйця, і молоко…

– Ну гаразд, гаразд! – зупинила сестру Ольга Іванівна. – Гріх скаржитись, і так добре живемо! – Потім вона повернулася до Дмитра і сказала: – Збережи тебе Бог, Дмитрику!.. Ну все, тепер спочивати! Молодята – в першу спальню, – вона показала рукою на подвійні двері, – а ти, Дмитрику, на кухні будеш, ми тобі там розкладачку поставимо. Добре? Тут-то не можна.

– А чому не можна? – здивувався я. – І для кого цей шостий стілець тут стояв?

– Для духів предків. Так має бути, – терпляче пояснила мені молодша бабуся. – Але вони можуть і вночі прийти, то вже краще, щоб тут ніхто не спав.

Спальню нам відвели з великим подвійним ліжком. На стіні в узголів’ї – ікона.

– Ну що, ти готовий? – прошепотіла мені, роздягаючись, Маринка.

Я зрозумів питання. І дійсно, було в цьому вечорі щось дивовижне, дивне, урочисте і не зовсім зрозуміле. Напевно, саме в таку ніч і треба зачинати дітей…

Під теплою пуховою ковдрою ми з Маринкою миттєво зігрілися.

– Тепер ми запам’ятаємо це Різдво назавжди! – Гарячий шепіт Маринки зігрів мені вухо, і я сильно притиснув її до себе.

Глибокої ночі мене розбудив якийсь шурхіт, що долинав із зали. Маринка спала, як байбачок. У будинку і за вікном було тихо. Казкова різдвяна ніч тривала, і я завмер, прислухаючись до цього галасу, ніби перевіряв: чи справжній це шерех, чи казковий.

Але шерех тривав і ставав голоснішим. І я, трохи побоюючись, підвівся з ліжка, підійшов до зачинених дверей до зали. Відхилив одну половинку.

Місячне світло падало крізь віконце на частину круглого столу. І в цьому світлі я побачив на столі двох мишок, які доїдали нашу різдвяну вечерю.

На моєму обличчі виникла усмішка полегшення. Я зайшов до зали і тихенько причинив за собою двері.

Мишки, здавалося, не боялись мене. Але як тільки я ввімкнув світло – вони зістрибнули зі столу і втекли під диван. Електрика, мабуть, була тут «непостійною». Лампочка під стелею то спалахувала яскравіше, то притухала. Я озирнувся на всі боки і побачив на підвіконні якийсь чорний прилад. Підійшов, узяв його в руки.

І тут же мені стало холодно. Прилад, який я тримав в руках, виявився радіаційним дозиметром.

Я тут же згадав і шлагбаум із постовою будкою, і шістьох військових, які заспівали нам різдвяні колядки та отримали за це по бляшанці консерви. Згадав я і біографію Дмитра, Маринчиного брата.

«Ах сволота! – подумав я. – Він нас затягнув у чорнобильську зону. А ми тут зачали дитину… Про що він думав! Це ж його сестра! Ось тобі й екстремальний туризм! Він що, хотів показати, що справжні традиції зберігаються тільки завдяки радіації?»

Я повернувся до спальні. Одягнувся, намагаючись не розбудити Маринку. Знову зайшов до зали.

Він спить на кухні! Мені дуже захотілося взяти щось важке, піти туди і стукнути його по голові. Але нічого важкого в залі я не знайшов. Я ще раз озирнувся і, на свій подив, побачив Дмитра. Він заглянув до зали з передпокою. Він був одягнений, а в руці стискав за горлечко пляшку шампанського.

– Не спиться? – запитав неголосно. На його обличчі з’явилася пустотлива усмішка.

– Ти куди нас привіз? – сердитим шепотом відповів я.

Посмішка не зникла з його обличчя. Він подивився повз мене на вчорашній різдвяний стіл. Я зрозумів, що він дивиться зараз на дозиметр, залишений мною на столі навпроти шостого стільця.

– Це ж чорнобильська зона! – мовив я вже голосніше, не дочекавшись від Дмитра відповіді на своє попереднє запитання.

– Ти вмієш відкривати шампанське беззвучно? – запитав він. – Ти ж умієш, я пам’ятаю! На, відкрий!

Я взяв у руки пляшку. А він кивнув мені всередину зали, в бік столу, мовляв, проходь і сідай!

Ми сіли за стіл. Я зняв із пробки фольгу, акуратно скрутив олов’яний дріт, який міцно з’єднував пробку з пляшкою. Потім акуратними рухами хірурга потягнув пробку на себе. А коли вона вже пішла сама, під силою тиску шампанського, почав притримувати.

– А тепер наливай! – прошепотів він.

– А пити за що будемо? – запитав я похмуро. – За Різдво в чорнобильській зоні?

Дмитро знову посміхнувся.

– Ні, за відкриття нового маршруту екстремального туризму. Моє ноу-хау. Називається: «Російська рулетка в українській провінції».

– Що ти хочеш цим сказати?

– Те, що у мене п’ять таких місць. Одне – в чорнобильській зоні, чотири – у звичайних селах, замаскованих під чорнобильську зону. Це для нових росіян, які вже все бачили і більше не вміють дивуватися. Купив тур, отримав номерок маршруту – і поїхали! До речі, дарма ти чорнобильської зони боїшся! Знаєш, як радіація нерви заспокоює?

– Ти мені не відповів: це чорнобильська зона чи ні?

– Не бійся, не чорнобильська.

Я з полегшенням зітхнув і ковтнув шампанського.

– Так ти що, все це спеціально для нас підстроїв? Для гострих відчуттів?!

– Це мій вам різдвяний подарунок. До речі, хочете наступне Різдво в одній шахті під Донецьком зі страйкарями-шахтарями відзначити?

– Наступного Різдва у нас буде малюк, – спокійно і з упевненістю повідомив я Дмитрові. – А йому навряд чи сподобається в шахті з шахтарями…

– Нічого, – посміхнувся Дмитро. – Ще цілий рік попереду. Я для вас що-небудь інше придумаю. Таке, щоб і малюкові сподобалося!

Моя улюблена різниця

Різдвяна розповідь

«Я приїду до тебе під вікно зимової ночі на білосніжному танку».

Щоночі в черговому сні пролітала ця фраза, вимовлена моїм голосом. І мені здавалося, що уві сні, почувши її, я киваю. Я згоден приїхати до тебе під вікно на білосніжному танку.

Тільки звідки взявся цей білосніжний танк?

Я перебираю всі слова, звалені в моїй пам’яті. Пам’ять – не архів. У ній ніколи не буває порядку. У ній якщо навіть щось і знайдеш, навряд чи точно зрозумієш: коли і ким це було сказано або зроблено.

«Мій тато був командиром танкової частини…» – прошепотів звідкись здалеку твій голос.

Ти це сказала на другий день нашого знайомства. Точніше, це була твоя відповідь на мою пропозицію випити у тебе вдома чаю.

Ми так і не випили у тебе чаю. Замість цього ми кілька разів посиділи в барі, де ти завжди замовляла червоне мартіні, а я куштував то кальвадос, то справжній портвейн із Португалії. Потім, це було наприкінці травня, з’їздили до Ялти і провели там три дні. Сонце тільки-тільки починало оживляти, розморожувати людей. Весна була пізня. Мені за тиждень до цього виповнилося 45, тобі наступного вересня «стукало» 22. Чудова різниця. Пам’ятаєте такий рекламний слоган «Відчуйте різницю!»? Я її дійсно відчув. І запам’ятав назавжди.

І ось цієї ночі знову згадував її в одному зі своїх звичайних, присвячених тобі снів.

Від Нового року поменшало яскравості, зате додалось її до Різдва. Я завис між двома цими святами з чітким відчуттям необхідності щось зробити, взяти щось із минулого і перетягнути якщо не в майбутнє, то вже точно в сьогоднішній день, точніше – в сьогоднішню ніч.

Хтось пустив за вікном ракету. Над будинком вибухнув різнокольоровими іскрами салют. Я розплющив очі. Фосфор стрілок на старовинному будильнику вказав час – чверть на другу ночі.

Той, хто запустив цей феєрверк, напевно молодший за мене років на десять. У моєму віці до феєрверків виникає стійка байдужість.

Тепер мені не хочеться спати.

Я підводжуся, підходжу до вікна.

– Де ти там, Іє? – питаю я завіконну темінь.

У ці зимові ночі мені не вистачає саме її. Про інших жінок, які гостювали в моєму особистому житті, я не думаю.

– Алло? – бурмоче сонний голос. – Хто це?

Скоро половина другої. Вона напевно міцно спала. Цікаво, що їй снилося?

– Це один егоїст із твого недавнього минулого, – кажу я.

З трубки мовчання. Хвилина, друга. Вона не кладе трубку.

– Ти мене впізнала? – питаю я, не витримавши цю гру «хто кого перемовчить».

– Впізнала.

– Як там твій тато?

– Він помер. Два місяці тому.

– Вибач.

– Нічого. Я вже звикла до того, що його немає. Його друзі ще не звикли і дзвонять час від часу. Іноді вночі. Люди похилого віку, як і щасливі, на години не зважають. Я думала, і зараз це хтось із них.