Різдвяний сюрприз

Інґриді ж настрій приятеля не просто передався, а передався в обтяженому варіанті. Вона стояла на розі біля входу в магазин, скляні двері якого раз по раз роз’їжджалися та з’їжджалися, щоразу при цьому викидаючи на вулицю потік теплого повітря. Інґриді було холодно та нудно, але найбільше їй було прикро за Клаудіюса.

Однак «Довгий» усе ж з’явився. Відлічив Клаудіюсу тридцять фунтів – по три за кожну годину роботи, і підказав, що тепер він може віднести щит-покажчик у китайський ресторанчик і його там безкоштовно погодують.

– А її? – поцікавився Клаудіюс, показавши рукою на Інґриду, котра стояла трохи віддалік.

– Її? Нехай на вулиці зачекає! А ти візьми це, – він передав хлопцеві маленький пластиковий пакет. – Поклади його в кишеню куртки і потихеньку накидай туди всього. Краще шматочки свинини та курки!

Китайці – юнак і дівчина, що прибирали з вільних столиків посуд, – побачивши рекламний щит-покажчик у руках Клаудіюса, привітно закивали. Кинули погляд на Інґриду, котра зайшла з ним. Старший китаєць забрав із його рук щит, відніс у підсобку. Потім показав рукою на буфетний прилавок, на якому під склом у металевих прямокутних контейнерах ще залишалася всіляка їжа. З кожного стирчала ручка великої ложки.

Клаудіюс показав китайцеві пальцем на Інґриду. Той зрозумів безсловесне запитання і, чемно всміхнувшись, кивнув.

Вони взяли по тарілці, наповнили її кисло-солодкою свининою, овочами, куркою, підсмаженою з ананасами і горіхами кеш’ю. Сіли за чистий столик і почали наминати смачну, екзотичну вечерю.

Коли захотілося пити, Клаудіюс підійшов до холодильника зі скляними дверцятами. Але тут знову з’явився китаєць і пояснив, що за фанти і кÓли треба платити. Клаудіюс повернувся на місце, і тут же їм принесли літрову фігурну пляшку з водою та дві склянки.

– Ну що, ми тут виживемо? – спитав роблено бадьорим голосом Клаудіюс.

Інґрида подивилася на нього сумно.

– Мусимо вижити, – сказала вона. – Треба тільки знайти нормальну роботу! І знайти її самим!

До Іслінґтона їхали на другому поверсі автобуса, на передніх сидіннях. Вечірнє місто, що пропливало повз із висоти «даблдеккера», діяло як заспокійливі ліки. У Клаудіюса трохи паморочилося в голові. Язик ще відчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудіти, але водночас настало умиротворення і навіть десь поруч із його думками ховалася радість від того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кімнатку, де буде майже тепло та затишно і де вони зможуть відпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, поміркувати вголос про наступні кроки з пошуку власного місця, власного життєвого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою місті.

Сходинки, що спускалися до дверей, були освітлені кухонним вікном. За столиком хтось сидів.

– Добре, що ми вже поїли, – промовив Клаудіюс, витягаючи ключі з кишені.

У кімнатці вони зняли куртки, роззулися, прилягли на ліжко, накрите старим пледом.

– Чимось пахне, – Інґрида підняла голову.

Клаудіюс принюхався.

– Сусіди на кухні курять, – сказав він. Нахилився, зазирнув під ліжко і раптом зареготав.

– Ти чого? – здивувалася Інґрида.

– Минулі мешканці свій антикваріат забули! – Він підняв із підлоги червону гумову грілку, наповнену холодною водою.

– Може, залити окропом? – спитав весело в Інґриди.

– Не треба, – відмахнулася вона й усміхнулася. – Ти будеш моєю грілкою!

Розділ 10. Париж

Рю де Бельвіль котилася вниз у напрямку площі Републік, як м’ячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, синє та легке, як ситець, що проглядає через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимізму.

Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз відпускали один одного, щоб обійти жінку з візочком, котра йшла назустріч, або пенсіонера з продуктовою торбою-візком.

Все у них вийшло напрочуд швидко та безболісно. Нехай торочать, що інтернету довіряти не можна. А ось вони ще до від’їзду познайомилися у фейсбуці з литовцем, котрий уже десять років живе в Парижі. Він їх через соцмережу познайомив із поляком, а той підшукав для молодої симпатичної пари маленьку однокімнатну квартирку поруч із метро «Жардан», на вируючій життям вуличці з десятками крамничок, цукерень і дешевих перемовних пунктів. Половина привезених грошей пішла на заставу й аванс за цю «кавалерувку», як називав її поляк, зате квартирка була чистенька, а кухня, хоч і мікроскопічна, вміщала в себе все необхідне для нормального життя. На низькорослому холодильнику стояла мікрохвильовка, на ній – електрочайник. Праворуч від холодильника – мийка. Власне, ось і вся кухня – метра зо два завширшки і стільки ж – углибину. Довжини тут не було. Зате не було і дверей, просто кухонна ніша, в яку заходиш безпосередньо з кімнатки з одним вікном, одним столиком під цим же вікном, широким ліжком під стінкою і дивною шафкою в закутку. Дивовижа її полягала в тому, що шафка застібалася на блискавку і зроблена була з білої тканини, натягнутої на прямокутний металевий каркас. Практично й сучасно.

А над ліжком висів аматорський портрет кучерявої африканки з білозубою посмішкою, намальований гуашшю і навіть нерозбірливо підписаний художником. Картонка висіла без рами. Квартирку здавала їм звичайна молода француженка, худенька, коротко обстрижена, котра ледь розмовляла англійською. Отже, портрет африканки, що висів над ліжком, явно не був її родинною реліквією.

Між крамницею арабського різника з вивіскою «HALAL»[8] над вітриною і турецької кебабною був затиснутий звичайний паризький бар.

Вони зайшли в його двері так само впевнено, як заходили в бари та кав’ярні Вільнюса.

– Deux cafés![9] – чітко, з гордістю вимовив Андрюс одну з перших вивчених французькою фраз.

Вони стояли з Барборою біля барної стійки та насолоджувалися «паризьким моментом», ритуалом, про який вони і раніше знали. Кава біля барної стійки – найдешевша. Один євро. Варто сісти за столик поруч, й її ціна підскочить до двох. А якщо ще вийти на вуличну терасу, то там той же еспресо буде коштувати два п’ятдесят. Але тут тераси не було, а пити каву стоячи біля барної стійки додавало особливого задоволення. Вони почувалися парижанами. І почувалися б парижанами до останньої краплі кави в горнятку, якби бармен, худий гостроносий француз, не ввімкнув раптом пультом телевізор, що висів на кронштейні під стелею, і не спитав їх про щось французькою, киваючи на телеекран. Тут уже довелося Андрюсові розвести руками.

– Pas Français, English, – сказав Андрюс.

– Pas English, Français[10], – відповів бармен, але вимовив це з посмішкою цілком привітно, так, немов вони мирно домовилися не розмовляти через відсутність спільної мови.

А на рю Бельвіль випали вслід за зграєю хмар, що пролетіли, промені сонця. Вулицею застрибали сонячні зайчики від скляних дверей магазинчиків і ресторанів, що прочинялися та зачинялися то тут, то там.

Андрюс витягнув із кишені куртки пухнастий червоний клоунський ніс на ґумці, почепив його.

Малюк, якого назустріч вела молода мама-китаянка, залементував щось китайською. Його мама також глянула на клоунський носик і заусміхалася.

На розі біля китайського супермаркету Андрюс зупинився й озирнувся. Тут було людно, але люд не був французьким: араби, китайці, африканці, магрибинці. Хоч настрій і спонукав Андрюса до веселої вуличної клоунади, але ця публіка не вселяла впевненості, що його перший паризький сольний номер виявиться успішним. І вони рушили далі.

Тепер це була вже інша вулиця, рівна, не така яскрава, але ще жвавіша та залюднена. По обидва боки тягнулися нескінченні магазини одягу та взуття, іноді розбавлені крамницею з валізами, перед якою на тротуарі, «скуті одним ланцюгом», щоб не вкрали, стояли цілі валізні родини: від маленьких несесерів, які дозволялося брати зі собою в літак як ручну поклажу, до скринь, в яких могла б поміститися й людина середньої статури.

Повз промайнули ще дві паризькі кав’ярні, за барними стійками яких звичайні парижани, французи, пили повільно свій еспресо за євро, зануривши погляд у газети, що лежали поруч.

А попереду вигулькнула карусель, і вона крутилася! Очі Андрюса спалахнули азартом. Він прискорив крок, Барбора ледве встигала за ним. Зупинилися біля каруселі посеред площі Републік. На карусельних кониках кружляли діти, а мами та няні стояли поруч і махали їм руками.

Барбора кинула погляд на Андрюса. Потім озирнулася навколо, намагаючись здогадатися: куди він зараз встане, щоб привернути до себе увагу. Між бровкою дорожньої розв’язки та каруселлю місця було замало, хоча саме тут якраз і проходили люди, котрі перетинали площу. За каруселлю відкривався вільний майданчик, а далі стояв пам’ятник. «Мабуть, під пам’ятником!» – вирішила Барбора.

І помилилася.

Андрюс зробив два кроки вперед і, жестом попросивши її не підходити, закрутився на місці, як турецький дервіш. Мами та няні озирнулися на нього здивовано, але його червоний клоунський ніс ніби виправдовував таку поведінку. Й їхні напружені спочатку погляди заспокоїлися.

А Андрюс зупинився, скорчив здивовану фізію і став махати дітям, що кружляли на каруселі, які також його помітили і тепер, як тільки клоун з’являвся в їхньому кругозорі, розглядали його жадібно та з цікавістю.

А коли карусель сповільнила своє обертання та зупинилася, і мами з нянями познімали своїх малюків із конячок, дітлахи самі потягнули дорослих ближче до чоловіка з червоним клоунським носом.

Тут уже Андрюс розійшовся не на жарт. Барбора споглядала на нього і не могла збагнути, чим, крім носа, він привертає увагу цих діточок. Може, рудою шевелюрою? Адже клоуни часто руді. А він до того ж рудий від народження! Андрюс просто нахилявся, махав руками, робив вигляд, що втрачає рівновагу й ось-ось впаде. Опускався різко навпочіпки і заглядався по-собачому в небо. Коротко кажучи, пустував від душі. Діти сміялися, мами з нянями всміхалися, перемовляючись між собою.

«Цікаво, на скільки його вистачить?» – спитала себе Барбора.

Хвилини через три клоун сповільнив свої рухи і немов поплив, захитався, не зводячи з дітей погляду. Потім схопився руками за голову і ніби став її руками нахиляти. І сів знову навпочіпки.

Висока струнка мулатка відпустила руку білого малюка, щоб витягти з гаманця монетку. Підійшла, поглядом шукаючи, куди б її опустити.

Андрюс зніяковів на мить, мабуть, допетрав, що бракує горнятка або тарілки для гонорару. Тому просто простягнув свою долоню. І монетка лягла в неї, заманливо блиснувши на сонці. Ще три жінки потішили його своєю щедрістю, а решта, забравши дітей, пішли.

– Ну от, Барбі, можемо ще кави випити! Тут досить! – зраділо повідомив Андрюс.

– Я більше кави не хочу! – твердо заявила вона. – А ось перекусити було б незле.

Андрюс озирнувся вусібіч. Зупинив погляд на новій групі мам-няньок із дітьми, котрі з’юрмилися біля каруселі.

– Ну, тоді зачекай ще трохи, а я попрацюю! Щоб на щось смачненьке вистачило! – запропонував він.

Розділ 11. Пієнаґаліс. неподалік від Анікщяя

– Природа Різдво не святкує, тільки людина! – сказав старий Йонас у відповідь на пропозицію Ренати прикрасити не тільки ялинку в будинку на половині діда, а й ялинку, що виросла за коморою ближче до лісу.

Рената сперечатися не стала. Тим більше, що сама сумнівалася, чи вистачить у них прикрас аж на дві ялинки. Коробки з ялинковими іграшками – старі та різних розмірів – дід приніс із комори. Пригадати, де вони там лежали, внучці Йонаса так і не вдалося, та й не було часу.

Дід Йонас сам приніс із лісу ялинку, вже підрубав нижні гілки, щоб глибше запхнути її у відро.

У картонці, яка ще зберегла приклеєний ярличок із написом «Годинник настінний», лежали, загорнутими в газетний папір, із півтора десятка прикрас. Рената звільнила їх від паперу і виклала, щоб легше було вирішити: яку кульку або яку святкову фігурку на яку ялинкову гілку повісити. Перед нею тепер лежали два старовинних прусських Діда Мороза розміром із долоню кожен. Один – одягнений у червону м’яку шубку з ґудзиками-перлинками, на голові – червона шапка, а другий – у білій шубі та коричневій шапці і з яскраво-червоними плямами рум’янцю на ляльковому веселому личку. Поруч із ними – дві снігуроньки, одягнені так, що здогадатися, котрому з Дідів Морозів кожна становила різдвяну пару, нікому б важко не було.

Після підвішування снігуроньок та їхніх білобородих дідів Рената прикрасила ялинку кульками радянського часу та різнобарвними янголятами – новими і дуже старими.

Дід Йонас тим часом заніс у кімнату дві набиті полотняні торбини. Прибрав усе зі свого підвіконного круглого столика, розв’язав торби. З однієї витягнув пучок сіна і став акуратно розкладати його на стільниці. Дістав ще пучок, покрив стільницю так, що й дерево її перестало крізь сіно прозирати. Потім розв’язав другу торбину і витягнув звідти сухі польові квіти. Розклав їх поверх сіна, від чого стільниця стала схожою на галявину в глибоку осінь – поверх жовтого сіна висхлі сині зірочки квітів, як зорі розсипані.

Відійшов Йонас на два кроки від столу, помилувався своєю роботою. Потім повернувся і став руками сіно з квітами притискати, особливо в тих місцях, де вони вгору стирчати намагались.

Після цього попросив Ренату допомогти білосніжну лляну скатертину поверх сіна і квітів постелити. Опустили вони її з двох боків акуратно.

– Гайда тепер до тебе, твій стіл прикрасимо! – скомандував дід, підхопивши обидві вже легкі торби.

Рената пішла за ним на свою половину. Її стіл був більший, овальний. За ним могло поміститися до дванадцяти гостей. На її стіл, як їй зараз здалося, сіна та висушених польових квіточок може й забракнути.

Та насправді вистачило. Дід Йонас, здавалося, встеляв її стільницю сіном і квітами набагато старанніше, ніж свій власний круглий столик. Коли рівняв сині висхлі квіточки, в очах його крізь товсті лінзи окулярів блиснули сльози. І він зняв окуляри, витер очі тильним боком великої долоні, після чого знову начепив окуляри на ніс і продовжив, намагаючись зробити так, аби квіточки по сіну були розсіяні більш-менш рівномірно.

«Навіщо? – думала, спостерігаючи за ним, Рената. – Все одно ж згори ляже лляна скатертина, і тільки ті, хто готував різдвяний стіл, знатимуть, що між традиційною дюжиною страв і стільницею, на якій вони, ці страви, начебто стоять, лежить висхле поле минулого літа».

Старовинна лляна скатертина з ледь помітним білим по білому візерунками лягла на великий овальний стіл. Дід Йонас завмер на мить, озирнувся, немов давно не заходив на половину внучки.

– Ну, гаразд, підемо, займемося нашим столом. А їхній стіл, – він подивився на тільки-но покрите лляною скатертиною овальне поле минулого літа, – їхній стіл встигнемо приготувати!

Повернулися на половину Йонаса. Тут усе було інакше, немов під одним дахом сусідило дві різних оселі: стара й нова. У діда в кімнаті стояв запах часу, минулого часу, запах майже ста років, спресованих в один гербарій із сотнею різних листочків – у кожного року, як у дерева, свій власний листочок. У Ренати на її половині якщо й з’являлися іноді запахи, то тільки на кухні або коли гарячу їжу заносила в кімнату й її аромати ненадовго затримувалися там. На її половині повітря було чистим і майже стерильним, воно не відволікало якимись особливими відтінками чи нагадуваннями. Лише іноді ставало солодким, коли на столі з’являлися квіти – частіше зрізані на дворі під будинком самої Ренати, ніж подаровані гостями.

Дід поставив у центрі круглого столика стару дерев’яну фігурку Рупінтоєліса[11]. Трохи поправив її, щоб обличчям Рупінтоєліс був обернений до дверей у коридор, назустріч тим, хто міг би прийти, але не прийде. Зітхнув важко старий Йонас, відірвав погляд від прочинених дверей у коридор, подивився на внучку.

– Ну що, накривай уже тут, а я на твій стіл піду його поставлю!

Рената побачила в його руці ще одну дерев’яну фігурку Ісуса, котрий сумно сидить.

– Діду, а чому у нас Ісуса називають Рупінтоєлісом? – спитала вона.

Йонас підняв фігурку на долоні до обличчя, глянув на неї задумливо. Стенув плечима.

– Ісус – він завжди на хресті розп’ятий, а Рупінтоєліс завжди сидить, підперши голову рукою. Сидить і про нас думає, переживає.

– Про нас – про литовців чи про всіх людей?

– Ім’я ж литовське – Рупінтоєліс, інші народи його так не називають. Отже, про литовців, бідолашний, весь час думає!

Рената стримувала посмішку, поки дід не вийшов із кімнати. Та й потім, спочатку до вікна і столу обернулася, а потім уже розсміялася беззвучно. Настрій став світлим і теплим, ніби рання весна настала. Стала носити дівчина з кухоньки діда приготовані вже страви на стіл: облатки, привезені з костелу, квашену капусту з кмином, журавлиний кисіль, огірки та гриби солоні, салати з буряка і з морквини з часником, шлижикай[12], а до нього макове молочко, картоплю варену зі сушеним кропом, щедро политу соняшниковою олією, коропа, тушкованого зі селерою, і запеченого лосося. Потім уже додала на стіл кілька яблук зі старої яблуні, які в льосі до весни завжди зберігаються, і квадрат чорного ароматного литовського хліба. Поправила страви так, аби м’яко їм і рівно на столі стоялося і щоб виглядали вони гарно, як годиться в такий день. Поки стіл накривала – забулася і про діда забула. А як важкий квадрат литовського хліба на дошці на скатертину поклала, так і згадала про нього, про те, що вже хвилин зо п’ять, як він на її половину пішов Рупінтоєліса ставити, пішов і не повернувся.

Миттєвим дитячим спогадом промайнула картинка, як вона його в льосі на кріслі знайшла, того дня, коли допив він останню скляночку наливки, зробленої покійною дружиною. Але тоді Рената перелякана була і боялася, що дід помер. А тепер він був поруч. Міг просто сісти і забутися, як вона тільки-но забулася!

Зайшовши до своєї кімнати, Рената відразу побачила діда – той сидів у на стільці, відсунутому від столу на добрі два метри. Сидів і дивився на Рупінтоєліса.

Вона підійшла і застигла, також звернула свій погляд на дерев’яну фігурку замисленого Ісуса. Сидячи на пеньку чи камені, підставивши під щоку напіврозкриту долоню, Рупінтоєліс дивився на дві знімки в рамочках, поставлені перед ним, – фотографії її батька Римаса й її матері Юрате. Рената раптом згадала, що раніше це була одна світлина, на якій її батьки сиділи на двох стільцях разом, поруч.

– Діду, а навіщо ти світлину розрізав? – здивувалася.

– Щоб Рупінтоєлісу було зручніше за ними плакати, за кожним окремо, – не дивлячись на внучку, відповів старий Йонас.

– Сюди вже можна нести? – спитала вона, вирішивши більше не продовжувати розмову про її давно зниклих батьків – крім болю ця розмова нічого їй ніколи не приносила, а сьогодні в світі найсвітліше свято, то навіщо його затьмарювати?

– Неси! – кивнув дід.

Незабаром дівчина стояла на порозі, накинувши дідів кожух поверх светра. Стояла, послана дідом вивідати на небі першу зірку. Стояла, дивилася на небо, бачила вже три зірки, але назад у будинок не поспішала. Дивилася на ці зірки та шепотіла собі: «Ну, ще одна, і піду!» Але коли поруч із трьома спалахнула четверта, так і залишилася стояти і про майбутнє мріяти. І тільки коли відчула, що лічити зорі, які прокинулися на небі, вже сенсу немає, повернулася в коридор і збагнула, що, незважаючи на теплий дідів кожух, вона трохи змерзла.

Дід її повернення в кімнату зрозумів правильно і налив одразу собі й їй різдвяного пива з Утени. Пригубили. Помовчали. Поглядами зустрілися і поглядами ж привітали одне одного зі Святим Різдвом. І за трапезу взялися.

Близько півночі перейшли на половину Ренати та посиділи за овальним столом. Теж мовчки, тільки задумливіше і без тихої радості, яку відчувала в собі Рената за круглим столиком дідуся. Фотографії батька та матері, які стоять перед Рупінтоєлісом, навіяли смуток, все в них говорило про безповоротне минуле – і рамки, і старий кольоровий фотопапір, що спотворює колір облич, і самі обличчя, застиглі з неприродним, позуючим і напруженим виразом. Вони, Римас і Юрате, молоді та вродливі, немов не хотіли фотографуватися, соромилися об’єктива фотографа і чекали, коли він уже нарешті клацне своїм апаратом. В їхніх поглядах і обличчях не відчувалося любові. Зараз ці дві світлини легко сприймалися, як портрети двох незнайомих одне із одним людей. Якщо б Рената не бачила цю світлину раніше, вона ніколи б, мабуть, не здогадалася, що перед нею і Рупінтоєлісом стоять дві половинки одного знимка.

– А вони кохали одне одного? – Рената зазирнула дідові в вічі.

– Тут – так, – сказав він. – А там – не знаю.

Уранці, коли Рената везла діда в Анікщяйський костел Святого Матаса на Різдвяну службу, в її голові шуміло випите минулого вечора пиво. Шуміло неголосно. Поки їхали по сніжній колії до асфальтової дороги, діда Йонаса заколисало і він задрімав, опустивши голову на плече. Рената зменшила швидкість, боячись розбудити його. Чомусь захотілося довезти його в дрімоті прямо до воріт костелу і тільки там розбудити.

Думками Рената забігла вперед та побачила, що буде далі цим святковим днем. Побачила овальний стіл уже без світлин батьків і круглий столик – також. Побачила діда, котрий нарізає до сніданку товсті скибки копченого окосту і скибки чорного литовського хліба, побачила великі святкові чайні горнятка: червоні у великий білий горошок. Дід любив їх витягати «з особливої нагоди», і цей випадок наступав тільки один раз на рік, на Різдво. У думках Рената намагалася забігти ще далі, в післязавтра, коли обіцяв приїхати Вітас. Але туди Рената їх уже не відпустила, щоб не відволікатися від дороги і думати про сьогоднішній день, такий світлий і тихий, даруючи спокій і внутрішню радість, яку хотілося зберігати в собі довше і ділитися нею тільки зі найближчими. Ближчого за діда Йонаса у Ренати нікого не було. І вона на ходу кинула турботливий погляд на старого, котрий, гойдаючись у своїй дрімоті та в машині, як на човні, виплив на середину Тракайського озера, потрапивши під вітер, що дме з боку Вільнюса. Вітер завжди або майже завжди дме з боку столиці.

Рената всміхнулася своїм думкам, зрадівши тому, що відволіклися вони від найближчого майбутнього і просто пірнули в фантазії, що нагадують дитинство, її дитинство.

Розділ 12. Дорога на Ломжу. Підляське воєводство

– Ну, тут я повертаю, – обернувся візник-поляк до Кукутіса, призупинивши коня окриком. – Якщо хочеш, можеш у мене переночувати. Адже скоро стемніє!

Кукутіс озирнувся назад. Побачив позашляховик із увімкненими фарами, що наганяв їх. Джип, не зменшуючи швидкості, об’їхав віз, що стояв на його шляху, і помчав далі. А праворуч за засніженим полем лежало село, посеред якого гордо стояв і виблискував сріблястим хрестом великий костел.

– Ні, дякую, – Кукутіс зістрибнув на дорогу. – Піду я ще трохи вперед. Та й тобі краще буде!

– Чому мені краще буде? – здивувався візник-поляк.

– Я в чужих оселях легко приживаюся! Давно за собою такий гріх помітив. Де переночую, там, буває, й залишаюся…

– Що, поки не виженуть? – поляк зацікавлено дивився в очі Кукутісу.

– Ні-і, мене не виганяють… Просто перестають помічати. Я до будь-якого обійстя характером підходжу. Характер у мене – те, що треба. Я – скрізь у світі вдома. А потім, прижившись, сам іду. Я ж бо знаю, що в гостях добре, а в дорозі – краще!

– Так, – закивав поляк. – В дорозі краще, ніж у гостях! Але дорога все одно веде або додому, або в гості… Ну, нехай щастить!

Він перевів погляд з Кукутіса, що стояв на дорозі, на конячку.

– Но-но, пішла! – і його короткий батіг несильно торкнувся кінського крупа.

Кукутіс стояв і проводжав поглядом підводу, що звернула на польову стежку. Потім знову озирнувся назад – зимове повітря загусало, каламутніло.

Провів Кукутіс тильною стороною долоні по щоках. Огрубіла шкіра пройшлася по щетині. Він немов прислухався до волосся шкірою кисті. По довжині волосків безпомилково визначив час, адже голився рівно о дев’ятій ранку, отже, зараз десь пів на третю. Можна було б перевірити, витягнувши з кишені короткого плащика годинника, але навіщо? Навіщо йому точний час, якщо він не спізнюється на потяг і не спізнюється на літак? Певна річ, що так чи інакше він усе одно запізниться, однак відбудеться це не зовсім із його вини. Він уже стільки разів в житті спізнювався прийти на допомогу, тому що передбачити, коли і де знадобиться його поміч, за допомогою точного часу було аж ніяк неможливо. Точний час діє тільки там, де є розклад. Та й то не скрізь. А який розклад може бути у нещасного випадку чи недуги? Або в смерті? Га? Чужий біль він відчував серцем і дуже здалеку. І серце в цей момент ставало глобусом болю, на якому, як і на звичайному шкільному глобусі, вписані були країни та континенти, точками жирними були позначені столиці великих держав. І ось кольне у нього серце ліворуч і внизу, і розуміє він, що комусь із литовців в Іспанії чи Португалії погано стало. Але щоб збагнути, де знайти цього нещасного, треба набагато ближче до Іспанії або Португалії опинитися. Вже точно не в Польщі, а десь ну хоча б на половині дороги між Варшавою та Мадридом!