Дорога до Країни Оз

– Ми оточили вас! Ви – наші полонені!

– А що таке полонені? – запитав Ґудзик-Розумник.

– Полонені, отже, невільники, – відповів Капітан-лис, походжаючи з величним видом.

– А що таке невільники? – знову запитав малюк.

– Це такі, як ти! – відповів капітан.

Косматий чоловічок розсміявся.

– Добрий день, капітане, – сказав він, ввічливо кланяючись лисячій команді й особливо – командиру. – Сподіваюся, ви й ваші рідні в порядку.

Капітан-лис глянув на Косматого чоловічка, й різкі обриси його обличчя прояснилися й враз стали цілком приємними.

– Дякую, в нас все добре, – відповів він, і Дороті зрозуміла, що Магніт Любові подіяв, тож лисиці полюбили Косматого чоловічка. На жаль, Тото не знав цього: він досить сердито загавкав і спробував вкусити Капітана за ногу у відкрите місце між червоними черевиками і жовтими штанцями.

– Назад, Тото! – закричала Дороті й підхопила собаку на руки. – Це наші друзі.

– Так, ми друзі! – підтвердив капітан дещо здивованим тоном. – Спочатку я вирішив, що ви вороги, але, здається, ви справді наші друзі. Вам доведеться відправитися разом зі мною до Короля-Лиса.

– А він хто? – дуже серйозно запитав Ґудзик-Розумник.

– Король Лисеполя, лисячого королівства, великий і мудрий монарх, який очолює нашу спільноту.

– А що таке монарх і що таке спільнота? – поцікавився Ґудзик-Розумник.

– Малюк, будь ласка, не став стільки запитань.

– Чому?

– Справді, чому не ставити запитань? – вигукнув Капітан, із захопленням дивлячись на малюка. – Якщо не запитувати, нічого не дізнаєшся. Це істина. Мені шкода. Ти дуже розумний, малюк, якщо вдуматися, дуже розумний. А тепер, друзі, підемо, мій обов’язок – супроводжувати вас до королівського палацу.

Солдати стройовим кроком промарширували під арку, і разом з ними рушили Косматий чоловічок, Дороті, Тото й Ґудзик-Розумник. Перед ними постало красиве велике місто. Будинки з різнобарвного мармуру радували око. В їхньому оздобленні переважали зображення птахів і домашніх пернатих – павичів, фазанів, індиків, качок і гусей. Над входом до кожного будинку красувалася різьблена голова лисиці – зображення мешканця цього будинку. Що ж, від побаченого наші мандрівники мали дивне, але приємне враження.

Коли вони прямували вулицею, багато лисиць вийшли на веранди й балкони своїх будинків, щоб подивитися на незнайомців. Всі лисиці були красиво одягнені. Особи жіночої статі носили сукні з переплетеного пір’я, ефектно розфарбованого в найхимерніші відтінки.

Ґудзик-Розумник так пильно розглядав нове місце, що очі його стали ще більшими й круглішими. Він щораз спотикався і впав би, якби Косматий чоловічок не стиснув міцніше його ручку.

Всі четверо не переставали дивуватися, а Тото був такий схвильований, що йому весь час хотілося гавкати, гнатися за кожною лисицею, яку він бачив, і боротися з нею. Але Дороті не випускала з обіймів його маленьке тільце, що постійно намагалося вирватися, і вмовляла заспокоїтися. Зрештою Тото втихомирився, вирішивши, що в Лисеполі занадто багато лисиць і з усіма ними неможливо битися.

Незабаром вони дісталися великої площі, в центрі якої височів палац. Дороті відразу зрозуміла, що це палац короля, бо над монументальними вхідними дверима побачила голову лисиці, точнісінько таку, як над аркою. Ця лисиця, єдина з усіх, була в золотій короні.

Біля входу стояло багато охоронців, але лисиці-вартові вклонилися капітану й пропустили його, не ставлячи жодних запитань. Капітан провів мандрівників через безліч кімнат, де виряджені лисиці сиділи в красивих золочених кріслах і пили чай, який розносили лисиці-слуги в білих фартухах. Нарешті, друзі підійшли до широких дверей, запнутих важкою портьєрою з золотої тканини.

Біля дверного отвору стояв величезний барабан. Капітан підійшов до барабана і вдарив по ньому спочатку одним коліном, потім – другим. Барабан відповів: «Бум-бум».

– Ви всі повинні постукати по барабану так само, як я, – звелів Капітан.

Косматий чоловічок підійшов до барабана й постукав по ньому спочатку одним коліном, потім – другим. Дороті й Ґудзик-Розумник зробили так само. Хлопчику так сподобався звук, котрий видавав барабан, що він спробував вдарити по ньому ще кілька разів своїми маленькими пухкими колінами. Але капітан зупинив його.

Тото не міг постукати по барабану колінами, й у нього не вийшло так загнути хвіст, щоб той дістав до барабана. Дороті вдарила по барабану замість Тото, й пес у відповідь загавкав. Капітан, почувши його гавкіт, насупився.

Золота портьєра розсунулась, щоб пропустити гостей, і Капітан разом зі своїми супутниками увійшов всередину.

Широка довга кімната, куди вони потрапили, виблискувала золотом і сяяла барвистими вітражами. У центрі, на розкішному позолоченому троні, сидів Король-Лис, оточений лисицями-придворними. У всіх придворних на очах блищали окуляри, що надавало їм серйозного й важливого вигляду.

Дороті одразу впізнала Короля, бо бачила його зображення на арці і над входом до палацу. Оскільки в минулих подорожах дівчинка вже кілька разів зустрічалася з особами королівської крові, вона знала, як слід поводитися. Ледь побачивши Короля, вона привітала його, низько вклонившись. Косматий чоловічок теж вклонився, а Ґудзик-Розумник кивнув і сказав: «Привіт».

– Наймудріший і найблагородніший володар Лисеполя, – урочистим тоном звернувся Капітан до Короля, – наважуюсь смиренно доповісти Вашій Величності, що цих незнайомців я перестрів на дорозі до ваших володінь, і, слідуючи своєму обов’язку, привів їх сюди.

– Так-так, – сказав Король, пронизливо дивлячись на подорожніх. – Що привело вас у мою країну, незнайомці?

– Ваша Величносте, нас привели сюди ноги, – відповів Косматий чоловічок.

– А що ви збираєтеся тут робити? – поставив ще одне запитання Король.

– Йти далі, й чим швидше, тим краще, – знову відповів Косматий чоловічок.

Король, природно, не мав ні найменшого поняття про Магніт Любові, але його чарівна сила змусила його миттєво полюбити кудлатого подорожнього.

– Ви можете залишити мою країну в будь-яку хвилину, – ввічливо промовив Король. – Але мені хотілося б показати вам мою столицю й бути гостинним до вас, поки ви тут. Ми також щасливі приймати в себе Дороті та вдячні їй за те, що вона відвідала нас. Адже яку б країну Дороті не відвідала, про це всі дізнаються.

Слова Короля надзвичайно здивували Дороті.

– Ваша Величносте, звідки ви знаєте, як мене звуть?

– Ну що ти, люба крихітко, всі знають тебе, – відповів Король. – Хіба ти не здогадувалася про це? Ти стала дуже відомою, особливо відтоді, як подружилася з Озмою з Країни Оз.

– Ви знайомі з Озмою? – здивувалася Дороті.

– Із жалем мушу зізнатися, що не знайомий, – сумно відповів Король, – але сподіваюся незабаром познайомитися. Принцеса відзначає день свого народження двадцять першого числа цього місяця.

– Невже? – здивувалася Дороті. – А я й не знала.

– О так! І це буде найблискучіша церемонія з усіх, що відбувалися коли-небудь у Чарівній Країні. Сподіваюся, ти попросиш Принцесу Озму, щоб вона мене теж запросила?

Дороті задумалася.

– Впевнена, Озма надішле вам запрошення, якщо я попрошу, але як ви доберетеся до Країни Оз і до Смарагдового міста? Адже це так далеко від Канзасу.

– Від Канзасу! – здивовано вигукнув король.

– Так… а хіба ми зараз не в Канзасі?

– Яка дивна точка зору! – засміявся Король. – Чому ти думаєш, що це Канзас?

– Ну, бо я пішла з ферми дядечка Генрі приблизно дві години тому, – відповіла Дороті, злегка спантеличена цим запитанням.

– Скажи відверто, дорога, чи бачила ти коли-небудь в Канзасі таке прекрасне королівство, як Лисеполь?

– Ні, Ваша Величносте.

– А хіба ти не добиралася з Країни Оз у Канзас за одну мить завдяки срібним черевичкам і Чарівному Поясу?

– Добиралася, Ваша Величносте.

– Тоді чому ж ти дивуєшся, що за годину або дві дійшла до Лисеполя, розташованого ближче до Країни Оз, аніж до Канзасу?

– Господи! – вигукнула Дороті. – Невже це знову чарівна країна?

– Гадаю, так, – усміхнувся Король-Лис.

Дороті повернулася до Косматого чоловічка з серйозним і докірливим виразом обличчя.

– Ти чарівник або переодягнений фокусник? Ти зачарував мене, коли питав дорогу до Олійних полів?

Косматий чоловічок похитав головою.

– Хіба ти коли-небудь бачила такого обірваного чарівника? Ні, дорога Дороті, повір, моєї провини в цій історії немає. В мені немає нічого незвичайного, крім Магніту Любові. А про все інше я знаю не більше, ніж ти. І я зовсім не хотів заводити тебе так далеко від дому. Якщо хочеш пошукати дорогу на ферму, я із задоволенням піду з тобою і постараюся допомогти, чим можу.

– Не варто, – задумливо промовила Дороті. – В Канзасі я ніколи не побачу стільки цікавого, як тут, і сподіваюся, тітка Ем не занадто хвилюватиметься. Адже я не збираюся подорожувати дуже довго.

– Прекрасно, – схвально кивнув Король-Лис. – Мудра людина задоволена своєю долею, що б не трапилося. Однак я бачу, в тебе новий друг – він виглядає дуже розумним, і подивіться, яка в нього світла усмішка. Він сяє, як блискучий ґудзик.

– Ви маєте рацію, – погодилася Дороті, а Косматий чоловічок додав:

– Його ім’я, Ваша Величносте, – Ґудзик-Розумник.

IV. Король-Лис

Досить дивно було спостерігати за виразом обличчя Короля-Лиса, коли він розглядав малюка, починаючи від солом’яного бриля і закінчуючи маленькими черевиками. Не менш привабливим був і сам Ґудзик-Розумник, котрий, своєю чергою, здивовано поглядав на Короля.

Лисячий Король ніколи ще не бачив чистого прекрасного дитячого обличчя, а малюк не чув, щоб лисиці розмовляли. Та й загалом ніколи не зустрічав лисиць настільки ошатно вдягнених та ще й лисиць-володарів великого королівства. Схоже, що ніхто не розповідав малюкові й про різні чарівні історії, які іноді трапляються з живими істотами. Тож неважко зрозуміти, як здивувала і навіть налякала Ґудзика-Розумника ця дивна пригода.

– Що ти думаєш про нас? – запитав Король.

– Не знаю.

– Зрозуміло, ми ще занадто мало знайомі. А ти знаєш, як мене звуть?

– Не знаю.

– Невже? Гаразд, я скажу тобі. Мене звуть Лис, але короля не можна називати по імені. До короля можна звертатися тільки офіційно. Отже, моє офіційне ім’я Його Королівська Величність Лисиця, Четвертий Король-Лис. Лисиця – з наголосом на другому складі «си».

– А що таке «си»? – запитав Ґудзик-Розумник.

– Ну до чого ж розумна дитина! – вигукнув Король, з усмішкою обертаючись до своїх радників. – Цей малюк справді дуже милий. Він запитує, що таке «си». Зрозуміло, «си» саме по собі нічого не означає. Так, справді, малюк надзвичайно розумний, майже, як лисеня.

– Усе питання в тому, що Ваша Величність вкладає в поняття «лисеня», – глибокодумно промовив один із радників короля, стара сіра лисиця.

– Зрозуміло, – погодився Король і, повернувшись до Ґудзика-Розумника, запитав:

– А тепер, коли ти знаєш моє ім’я, як ти мене називатимеш?

– Король-Лис, – відповів хлопчик.

– Чому?

– Тому що «си» нічого не означає.

– Дуже добре! Чудово! В тебе блискучий розум. А ти знаєш, чому два на два буде чотири?

– Ні.

– Розумник! Який розумник, справді. Звичайно, ти не знаєш. Ніхто цього не знає. Нам тільки відомо, що два на два – чотири, а чому – ніхто відповісти не може. Милий Ґудзик-Розумник, твої кучері та блакитні очі не поєднуються з такою мудрістю. Через них ти виглядаєш занадто юним і твоя мудрість приховується. Я вирішив надати тобі велику честь. Я дарую тобі лисячу голову, щоб ти і зовні виглядав розумним і чарівним.

Із цими словами Король змахнув лапою, і в одну мить чарівні кучері й свіже кругле личко з величезними блакитними очима зникли, а на плечах Ґудзика-Розумника з’явилася лисяча голова з гострим носом, загостреними вухами і пронизливими маленькими очима.

– О, будь ласка, не робіть цього! – закричала Дороті злякано, відскочивши від малюка, котрий змінився невпізнанно.

– Пізно, моя мила, справу зроблено. Тобі теж не завадила б лисяча голова, якщо, звичайно, ти зумієш довести, що так само розумна, як Ґудзик-Розумник.

– Не хочу, вона така страшна! – вигукнула Дороті.

Почувши це, малюк розплакався.

– Як ти можеш називати цю чарівну голову страшною? – запитав Король. – Гадаю, нове обличчя малюка набагато красивіше, ніж колишнє, а моя дружина стверджує, що в мене чудовий смак. Не плач, лисеня. Тобі надали високу честь – ти маєш пишатися нею і бути веселим. Ну, подобається тобі нова голова, Ґудзик-Розумник?

– Н-не з-з-на-ю! – заїкаючись пробелькотів малюк.

– Будь ласка, ну, будь ласка, Ваше Величносте, поверніть йому колишню голову! – благала Дороті.

Король-Лис похитав головою:

– Не можу. Навіть якщо захотів би, в мене немає влади на зворотне перетворення. Ґудзику-Розумнику доведеться залишитися з лисячою головою, і, впевнений, він полюбить нове обличчя, коли звикне до нього.

І Дороті, і Косматий чоловічок дуже засмутилися, що в їхній маленькій дружній компанії сталася така неприємність. Тото навіть загавкав на хлопчика-лиса, не впізнавши в ньому свого друга. Але Дороті ляснула Тото і змусила його замовкнути. Навпаки, всі лисиці вважали, що нова голова дуже підходить малюкові, а Король надав йому велику милість.

Напевно, комусь кумедно було спостерігати, як малюк обмацував свій гострий ніс і широкий рот. Він смішно поводив вухами, а в його маленьких чорних оченятах блищали сльози.

У цей момент у кімнату впурхнули три маленькі лисички-принцеси, дочки Короля. Коли вони побачили Ґудзика-Розумника, одна з них вигукнула:

– Ой, який він чарівний!

А друга в захваті додала:

– Який милий!

Третя принцеса радісно заплескала в долоні й закричала:

– Який він гарний!

Ґудзик-Розумник перестав плакати і невпевнено запитав:

– Це правда?

– Такого милого личка немає більше ні в кого на світі, – рішуче заявила старша принцеса.

– Ти повинен стати нашим братом і залишитися жити в нас! – вигукнула її сестра.

– Ми ніжно любитимемо тебе, – додала третя принцеса.

Після цих визнань малюк повеселішав і навіть спробував усміхнутися. На жаль, у нього вийшла лише жалюгідна подоба усмішки, бо він ще не звик до нового обличчя. Дороті подумала, що усмішка на лисячій мордочці виглядає жахливо.

– По-моєму, нам треба йти далі, – несміливо запропонував Косматий чоловічок. Щиро кажучи, він злякався: невідомо, що ще може спасти на думку Королю-Лису.

– О, благаю, не покидайте нас так швидко, – почав просити Король. – Я хочу влаштувати свято на вашу честь.

– Будь ласка, влаштуйте його після того, як ми підемо, в нас немає часу, – ввічливо попросила Дороті. Але побачивши, як насупився Король, додала:

– Якщо ви хочете отримати запрошення від Озми на день народження, я повинна потрапити до неї якомога швидше.

Хоч Лисеполь був дуже гарний, а його жителі чудово одягнені, й Дороті, і Косматий чоловічок відчували себе тут беззахисними і мріяли швидше забратися геть.

– Але вже пізно, – нагадав Король. – В будь-якому разі вам доведеться почекати до ранку. Запрошую вас на вечерю, а після вечері – до театру, в королівську ложу. А завтра, якщо не передумаєте, можете продовжити подорож.

Друзі погодилися, і лисиці-слуги показали гостям розкішні покої королівського палацу.

Ґудзик-Розумник боявся залишатися один, і Дороті довелося відвести його в свою кімнату. Поки лисиця-служниця розчісувала Дороті (а треба сказати, за час подорожі її волосся сильно сплуталося) і вплітала їй чисті яскраві стрічки, інша покоївка розчесала волосся на обличчі та голові нещасного малюка, ретельно пригладила його зачіску, а потім пов’язала на його гострі вушка рожеві банти. Покоївки хотіли також вбрати дітей у чарівні костюмчики з пір’я, щоб вони були одягнені, як усі лисиці, але діти відмовилися.

– Матроський костюм ніяк не підходить до лисячої голови, – сказала покоївка, – і я щось не пригадую, щоб хоч одна лисиця коли-небудь була матросом.

– Я не лисиця! – закричав Ґудзик-Розумник.

– На жаль, ти маєш рацію, – погодилася покоївка. – Але на твоїх худих плечах сидить чарівна лисяча голівка, а це майже так само добре, аби ти був лисицею.

Малюк, згадавши про своє нещастя, знову заплакав. Дороті втішала Ґудзика-Розумника і пообіцяла придумати спосіб повернути його рідну голову.

– Якщо нам вдасться потрапити до Принцеси Озми, вона вмить поверне тобі колишній вигляд, – пообіцяла дівчинка. – Тому не засмучуйся, мій милий, і постарайся пристосуватися до цієї голові. Звичайно, вона не така красива, як твоя, що б там не говорили лисиці, але ж ти можеш потерпіти ще трохи, правда?

– Не знаю, – невпевнено сказав малюк, але плакати перестав.

По дорозі до парадної зали діти зайшли до свого кудлатого друга і побачили, що той майже не змінився. Косматий чоловічок відмовився перевдягатися в новий одяг, заявивши, що тоді вже не буде Косматим чоловічком і йому доведеться заново звикати до себе.

Він сказав Дороті, що розчесав і пригладив волосся, бакенбарди і бороду, однак дівчинка подумала, що радше він розчісував їх у протилежному напрямку, оскільки все волосся на голові та обличчі залишалося так само скуйовджене, як і раніше.

Лисиці, які зібралися на королівську вечерю, одяглися ще вишуканіше, ніж раніше. На тлі їхніх ошатних нарядів проста сукня Дороті, матроський костюмчик Ґудзика-Розумника і дрантя Косматого чоловічка виглядали жалюгідно. Але попри це гостей приймали з великою пошаною, і королівська вечеря виявилася по-справжньому розкішною.

Як відомо, лисиці люблять курятину й різноманітну дичину. Тому на столі парував курячий суп, ніздрі лоскотали запахи, які піднімалися від смаженої індички, тушкованої качки, смажених куріпок і перепілок, а ще радували око пиріжки з гусячою начинкою. А оскільки всі страви були чудово приготовані, гості із задоволенням скуштували все.

Після вечері господарі й гості вирушили до театру, де подивилися п’єсу, розіграну лисицями, вбраними в гарні костюми з яскравого пір’я. У ній йшлося про дівчинку-лисицю, яку вкрали і притягли у своє лігво злі вовки. У той момент, коли вовки збиралися убити і з’їсти її, надоспів загін лисиць-солдатів, врятував героїню і перебив усіх вовків.

– Чи сподобалась тобі вистава? – звернувся Король до Дороті.

– Дуже. П’єса нагадала мені одну з байок Езопа.

– Благаю, не згадуй при мені Езопа! – вигукнув Король. – Я ненавиджу його. Він написав багато історій про лисиць, але завжди зображував їх жорстокими і злими. Але ти ж бачиш, які ми насправді ласкаві й добрі.

– Однак у байках Езопа лисиці завжди дуже розумні, навіть мудрі, вони більш проникливі, ніж усі інші тварини, – завважив Косматий чоловічок.

– Так, ми саме такі. І, зрозуміло, маємо знань набагато більше, ніж люди, – з гордістю промовив Король. – Але використовуємо свою мудрість на добрі справи, а не на шкоду іншим. Тож цей противний Езоп просто не знав, про що пише.

Друзі не стали сперечатися з Королем, оскільки розуміли, що він знає лисячу природу краще, ніж люди.

Після вистави всі вирушили назад до палацу і лягли спати на м’які, набиті пір’ям ліжка. Оскільки лисиці добували для прожитку багато дичини, то пір’я вони використовували для одягу й матраців.

Дороті здивувалася, чому інші тварини, що населяють Лисеполь, не носять одяг, на відміну від лисиць. Коли вона запитала про це в Короля, той відповів, що лисиці надзвичайно цивілізовані й культурні.

– Але ви народжуєтеся без одягу і, гадаю, вам він не дуже-то й потрібен, – завважила дівчина.

– А хіба люди народжуються одягненими? – заперечив Король. – Поки людина не досягла певного рівня цивілізації, вона ходила голою. Але з розвитком цивілізації люди стали одягатися дедалі ретельніше й вигадливіше. Кожен намагався одягнутися якомога красивіше, щоб сусіди заздрили йому. Тому цивілізовані лисиці, так само як цивілізовані люди, витрачають багато часу на свій гардероб.

– Мене це не стосується, – завважив Косматий чоловічок.

– Не сперечатимуся, – уважно глянувши на гостя, відповів Король. – Але, може, ви не належите до цивілізованого світу.

Після міцного сну, який надав мандрівникам бадьорості, вони поснідали разом із Королем, а потім розпрощалися з ним.

– Ви були надзвичайно добрі, – звернулася до Короля Дороті, – лише бідному Ґудзику-Розумнику не пощастило. Нам дуже сподобалося в Лисеполі.

– Сподіваюся, ти спробуєш отримати для мене, запрошення на день народження Принцеси Озми, – нагадав Король.

– Якщо побачу Озму, обов’язково попрошу, – пообіцяла Дороті.

– День народження Принцеси двадцять першого, і якщо тобі вдасться дістати запрошення, я знайду спосіб перетнути Згубну Пустелю й потрапити до Країни Оз. Я завжди мріяв побачити Смарагдове Місто. Яке щастя, що подруга Принцеси Озми відвідала мою країну і тепер допоможе мені побувати в гостях у Принцеси.

– Якщо побачу Принцесу, неодмінно попрошу її про це, – ще раз пообіцяла Дороті.

Король-Лис дав гостям в дорогу смачної їжі, й Косматий чоловічок сховав її в кишеню. Капітан супроводжував подорожніх до арки і попрощався з ними там, де вони вперше зустрілися. Тут друзі побачили безліч лисиць, які охороняли дорогу.

– Ви побоюєтеся ворогів? – запитала Дороті.

– Ні, – відповів Капітан. – Ми дуже пильні й готові відбити будь-який напад. Але ця дорога веде до країни, де живуть великі дурні звірі. Вони можуть заподіяти нам серйозні неприємності, якщо подумають, що ми їх боїмося.

– А що це за звірі? – зацікавився Косматий чоловічок.

Капітан відповів не відразу. Якийсь час він вагався, а потім сказав:

– Якщо ви потрапите туди, то дізнаєтеся про них усе. Але в жодному разі не бійтеся. Упевнений, що Ґудзик-Розумник зуміє захистити вас: він такий розумний і в нього тепер по-справжньому мудрий вираз обличчя.

Слова Капітана не заспокоїли Дороті й Косматого чоловічка, а, навпаки, налякали, бо в них було дещо інше уявлення про розумові здібності малюка. Попрощавшись із лисячим капітаном, друзі продовжили подорож.

V. Дочка Веселки

Тото був цілковито щасливий. Він біг стежкою, гавкав, коли хотів, на птахів і ганявся за метеликами. Навколо буяли польові квіти, луки змінювали гаї. Але ні будинків, ні людей не було видно. По небу стрімко проносилися птахи, а у високій траві й серед зелених кущів бігали білі зайці. Дороті розгледіла навіть мурашок, що діловито снували уздовж дороги, навантажені насінням конюшини.

Кілька годин друзі йшли досить бадьоро. Навіть малюк Ґудзик-Розумник виявився хорошим мандрівником і не втомлювався від швидкої ходьби. Нарешті дорога повернула, і за поворотом подорожніх чекало дивовижне видовище.

Маленька дівчинка, струнка, як фея, граціозно танцювала посеред пустельної дороги. Вона то повільно кружляла, то швидко перебирала витонченими ніжками. На ній була сукня з на диво ніжної та легкої тканини, схожої на павутинку, яка переливалася відтінками фіолетового, рожевого, жовтого, зеленого, блакитного та білого кольорів. Вони створювали чарівну гаму, плавно переходячи один в один. Волосся дівчинки було схоже на золоті нитки і хмаркою вилося навколо її голівки. Жодне пасмо не трималося шпилькою, прикрасою чи стрічкою, а вільно розліталося в повітрі.

Наші друзі, здивовані й захоплені цим видовищем, наблизилися до дівчинки й застигли, стежачи за її танцем. Вона здавалася не вище Дороті, але мініатюрнішою, років їй на вигляд було приблизно стільки ж, скільки нашій маленькій героїні.

Побачивши людей, дівчинка перестала танцювати, зупинившись на одній нозі, ніби збираючись наступної ж миті полетіти. Дороті страшенно здивувалася, помітивши, що з фіалкових очей дівчинки котилися сльози по чарівних рожевих щічках. Було дивно, що можна одночасно танцювати і плакати.

Дороті ввічливо і співчутливо звернулася до незнайомки:

– У тебе щось трапилося, крихітко?

– Так! – вигукнула дівчинка. – Я загубилася!

– Це ж треба, ми теж, – з усмішкою відповіла Дороті. – Але ми не плачемо.

– Не плачете? А чому?

– Бо я вже губилася багато разів, але мене завжди знаходили.

– А я ніколи не губилася, – прошепотіла дівчинка. – Тому мені страшно.

– Але ж ти танцювала, – завважила спантеличена Дороті.