Полная версия
Дорога до Країни Оз
Ліман Френк Баум
Дорога до Країни Оз
Перекладено за виданням:
L. Frank Baum. The Road to Oz.
Reilly & Lee, 1940
© Б. Е. Носенок, переклад українською, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
Чарівник Країни Оз
Чудесна Країна Оз
Озма з Країни Оз
Дороті та Чарівник у Країні Оз
Дорога до Країни Оз
Смарагдове місто Країни Оз
Латочка з Країни Оз
Тік-Ток з Країни Оз
Опудало з Країни Оз
Ринкитинк у Країні Оз
Пропала принцеса Країни Оз
Залізний Лісоруб з Країни Оз
Чари Країни Оз
Ґлінда з Країни Оз
До моїх читачів
Що ж, мої любі, ось те, що ви попросили: ще одна книжка Країни Оз про дивні пригоди Дороті. В цій історії є також і Тото, бо ви просили повернути його. Є тут і багато інших персонажів, яких ви впізнаєте. Справді, я намагався якомога ретельніше розглянути побажання моїх маленьких кореспондентів. Якщо ця розповідь не є тим, про що ви мріяли, то варто поміркувати ось над чим: історія народжується перш, ніж її можна записати, і письменник не може сильно змінювати її, не зіпсувавши.
У передмові до книжки «Дороті та Чарівник у Країні Оз» я сказав, що хотів би написати кілька оповідань, які не були б історіями про Оз. Річ у тім, що я писав історії про Оз надто довго – принаймні так мені здавалося. Але з моменту опублікування цієї частини мене просто завалили листами від моїх маленьких кореспондентів, які просили мене «писати більше про Дороті» та «більше про Оз». А оскільки я пишу лише для того, щоб порадувати дітей, то намагаюся поважати їхні бажання.
У цій книжці є кілька нових персонажів, які цілком заслуговують на життя. Мені дуже подобається Косматий чоловічок, тож сподіваюся, що він сподобається і вам. Щодо Поліхромії – дочки Веселки та дурного маленького Ґудзика-Розумника, то вони, гадаю, зробили ці історії про Оз ще веселішими, тож тішуся з того, що ці герої опинилися в цій книжці. Водночас дуже хочу дізнатися, чи сподобалися вони вам.
Коли я взявся писати цю книжку, то отримав цікаві новини з «Країни Оз». Вірю, що вони приємно здивують вас, мої любі. Але це така довга й захоплива історія, що її потрібно зберегти для ще однієї книжки, яка, можливо, стане останньою історією, яка розповідатиме про Країну Оз.
ЛІМАН ФРЕНК БАУМКоронадо, 1909 рікІ. Шлях до олійних полів
– Будь ласка, маленька панно, – мовив Косматий чоловічок, – чи не могла б ти показати мені дорогу до Олійних полів?
Дороті придивилася до нього. Він виглядав обшарпано, але в очах було щось таке, що робило його напрочуд приємним.
– Звичайно, – відповіла дівчинка. – Я можу вказати тобі шлях. Але це зовсім інша дорога.
– Інша дорога?
– Так. Тобі доведеться перетнути велику ферму, потім йти стежкою до головної дороги, потім повернути на північ і йти до розвилки, де п’ять стежечок розбігаються в різні боки, а далі… ой, краще мені самій подивитися…
– Будь ласка, мила панно. Якщо хочеш перевірити дорогу до самісіньких Олійних полів, – відгукнувся халамидник.
– Зверни на стежку за пеньком в’яза або на доріжку за ніркою ховраха, або…
– І будь-яка підходить?
– Звичайно, ні, Косматий чоловічку. Щоб дістатися до Олійних полів, треба вибрати один-єдиний правильний шлях.
– А ця дорога, яка веде від пенька ховраха, єдина або…
– Господи! – вигукнула Дороті. – Доведеться самій показати тобі, куди йти, ти страшенно дурний. Почекай трохи, я збігаю додому й одягну капелюшка.
Халамидник залишився один. Він повільно жував вівсяну стеблинку, наче не міг знайти нічого смачнішого. Потім звернув увагу на яблуню, що росла біля будинку, і побачив на землі багато яблук.
Косматий чоловічок вирішив, що яблука смакуватимуть набагато краще за вівсяну стеблинку, тож попрямував до дерева, щоб підібрати їх. Аж раптом з будинку вихором вилетіла маленька чорна собачка з коричневими оченятами й помчала до незнайомця, який встиг підібрати три яблука й засунути їх до однієї з глибоких кишень, якими повнилося його лахміття.
Песик з гавкотом кинувся до голодранця, але він швидко схопив її за загривок і запхав в ту саму кишеню, де вже лежали яблука. На землі залишалося ще багато яблук, халамидник підбирав їх і опускав у кишеню – кожне яблуко било песика по голові або по спині, від чого той гарчав. Песика звали Тото. Він страшенно засмутився, потрапивши в кишеню незнайомця.
Дороті не забарилася. Вона з’явилася на порозі з капелюшком в руках і покликала:
– Ходімо, Косматий чоловічку, якщо хочеш, щоб я показала тобі дорогу до Олійних полів.
Дівчинка перелізла через огорожу. Незнайомець зробив так само. Він рухався повільно, заглиблений у свої думки, раз по раз спотикаючись на невеликих купинах, ніби не помічаючи їх.
– До чого ж ти розсіяний! – вигукнула Дороті. – В тебе втомилися ноги?
– Ні, маленька панно, справа не в ногах, всьому виною рослинність на моєму обличчі: це волосся так заважає в теплу погоду. Хоч би пішов сніг. А ти зраділа б снігопаду?
– Звичайно, ні, – відповіла Дороті, суворо глянувши на обшарпанця. – Якщо в серпні піде сніг, він погубить і кукурудзу, й овес, і пшеницю, дядько Генрі не збере врожай, збідніє й тоді…
– Ні! – вигукнув халамидник. – Гадаю, снігу не буде. Це наша стежина?
– Так, – відповіла Дороті, долаючи ще через одну огорожу. – Я проведу тебе до головної дороги.
– Спасибі, мила дівчинко. Ти хоч і юна, але дуже добра.
– Не кожен знає дорогу до Олійних полів, – завважила Дороті, підстрибом рушивши по стежці. – Але я часто бувала там з дядьком Генрі й зумію знайти її навіть із зав’язаними очима.
– Будь ласка, не зав’язуй очі, – з серйозним виглядом попрохав незнайомець. – Ти можеш помилитися.
– Це неможливо, – засміялася дівчинка. – Ось головна дорога. А нам потрібен другий поворот наліво. Ні, третій. Хоч, ні, мабуть, четвертий… Ану дивімося… Перша стежка – біля пенька, друга – біля нірки ховрашка, а потім…
– Що ж потім? – запитав халамидник, опускаючи руку в кишеню. Тото одразу вкусив його за палець. Незнайомець сказав «Ой!» і миттю витягнув руку з кишені.
Дороті нічого не помітила. Вона стурбовано дивилася на дорогу, затуляючи долонькою очі від сонячних променів.
– Пішли, – рішуче мовила вона. – Залишилося вже небагато, і я тобі покажу, як іти далі.
Незабаром вони підійшли до розвилки, звідки в різних напрямках розходилися п’ять стежечок. Дороті вказала пальцем на одну з них і сказала:
– Ось ця, Косматий чоловічку.
– Дуже вдячний, мила панно, – сказав незнайомець і попрямував по іншій дорозі.
– Куди ж ти? – закричала дівчинка. – Ти пішов зовсім не туди.
Він зупинився.
– Ти сказала, що ось ця дорога веде до Олійних полів, – сказав він, нервово сіпаючи пальцями бороду.
– Все правильно.
– А я не хочу потрапити до Олійних полів.
– Не хочеш?
– В жодному разі. Я просив тебе показати мені дорогу до Олійних полів, щоб не потрапити туди випадково.
– А! Так куди ж ти прямуєш?
– Мені все одно, панно…
Відповідь дивного незнайомця не тільки здивувала дівчинку, але й розсердила: виявляється, всі її старання намарне.
– Тут багато чудових доріг, – завважив халамидник, уважно озираючись і нагадуючи повільними поворотами свого тулуба вітряк. – Гадаю, звідси можна потрапити куди завгодно, в будь-яку точку світу.
Дороті теж озирнулася і з подивом роздивлятися околиці. Звідси справді стелилося багато доріг. Їх виявилося набагато більше, ніж раніше. Дівчинка спробувала порахувати стежки, знаючи, що їх має бути п’ять. Але коли вийшло сімнадцять, то здивувалася так сильно, що перестала рахувати: стежок було стільки, скільки спиць у колесі, й вони розбігалися в різні боки від розвилки, де зупинилися дівчинка та її дивний супутник. Аби Дороті продовжувала лік, то, ймовірно, додавала б деякі стежки по кілька разів.
– Боже мій! – вигукнула дівчинка. – Тут завжди було тільки п’ять доріг – головна та всі інші. А тепер… де ж головна дорога, Косматий чоловічку?
– Не можу сказати, мила панно, – відповів незнайомець, сідаючи на землю, ймовірно, стомлений довгим стоянням. – Хіба її тут не було хвилину тому?
– Здається, була, – промовила зовсім збита з пантелику Дороті. – І я бачила нірку ховраха і пеньок, але тепер їх тут немає. Всі ці стежки дуже дивні, і їх так багато! Як гадаєш, куди вони ведуть?
– Дороги, – зауважив халамидник, – не ведуть нікуди. Вони лежать нерухомо на своєму місці, й тому люди можуть йти по них.
Він засунув руку в кишеню і так швидко витягнув яблуко, що Тото не встиг цього разу вкусити його.
Песик висунув з кишені мордочку і загавкав так голосно, що Дороті з переляку відскочила назад.
– Тото! – вигукнула вона. – Звідки ти взявся?
– Це я прихопив його, – пояснив Косматий незнайомець.
– Навіщо?
– Щоб він стеріг яблука в моїй кишені, а то раптом їх вкрадуть.
Тут космач однією рукою взяв яблуко і почав його жувати, а другою витягнув з кишені Тото й опустив на землю. Зрозуміло, Тото стрімголов кинувся до Дороті, заливаючись радісним гавкотом від повернутої свободи. Опинитися на волі було особливо приємно після неволі в темній кишені обшарпанця.
Дівчинка ласкаво погладила Тото по голові, а він сів перед нею, звісивши набік червоного язика й уважно дивлячись їй в обличчя коричневими оченятами, ніби запитуючи: «Що ж ми тепер робитимемо?».
Дороті не могла відповісти на це запитання. Вона тривожно озиралася, намагаючись знайти в навколишньому ландшафті знайомі прикмети. Але все навколо здавалося їй незвичайним і дивним. Між стежками рясніли зелені галявини, шелестіли листям дерева й кущі, але куди поділася ферма, звідки вона зовсім недавно вийшла? Та й загалом не було нічого знайомого – за винятком Тото й Косматого чоловічка.
На додаток до цих неприємностей Дороті стільки разів крутилася на всі боки, намагаючись зрозуміти, куди ж вона потрапила, що тепер уже не могла визначити, в якому напрямку треба шукати ферму. Дівчинка не на жарт стривожилася.
– Боюся, Косматий чоловічку, що ми заблукали – глибоко зітхнувши, сказала вона, дивлячись на незнайомця.
– Тут нічого боятися, – відповів халамидник, викидаючи недогризок і беручись жувати наступне яблуко. – Кожна зі стежок кудись веде, інакше їх просто не було б тут. Яка різниця, куди вони йдуть?
– Я хочу додому, – сказала Дороті.
– Будь ласка. Чому ж ти не йдеш?
– Тому що не знаю, якою дорогою мені повертатися.
– Це погано, – в замішанні похитав головою халамидник. – Дуже хотів би допомогти тобі, але, на жаль, не можу. Я зовсім не знаю тутешніх місць.
– Гадаю, що я їх теж не знаю, – сказала дівчинка і сіла на землю поруч із ним. – Дивно. Ще п’ять хвилин тому я була вдома і вийшла показати тобі дорогу до Олійних полів…
– Щоб я помилково не пішов по цій дорозі…
– А тепер я заблукала й сама не знаю, як потрапити додому!
– З’їж яблуко, – запропонував Косматий чоловічок, простягаючи Дороті рум’яне яблучко.
– Я не хочу їсти, – відповіла дівчинка, відштовхуючи його руку.
– Але завтра ти можеш зголодніти і тоді пошкодуєш, що відмовилася.
– Якщо я зголоднію, тоді й з’їм твоє яблуко.
– Але тоді, швидше за все, яблук вже не залишиться, – заперечив халамидник і почав сам жувати рум’яне яблучко. – Іноді собаки краще орієнтуються, ніж люди, і швидше знаходять дорогу додому. Може, Тото доведе тебе назад до ферми?
– Тото, ти знайдеш дорогу? – запитала Дороті.
Той енергійно завиляв хвостом.
– Дуже добре, – промовила дівчинка. – Ходімо додому.
Тото озирнувся й побіг по одній зі стежок.
– До побачення, Косматий чоловічку, – крикнула Дороті й побігла за Тото, але той незабаром зупинився й подивився на господиню, ніби щось запитуючи.
– О, не сподівайся, що я тобі що-небудь скажу, я не знаю, куди нам іти. Ти повинен сам знайти дорогу додому.
Але Тото нічим не міг допомогти. Він виляв хвостом, сопів, тряс вухами і знову повертався до того місця, де вони залишили обшарпанця. Потім він кидався до іншої стежки, знову повертався і мчав до наступної. Проте щоразу дорога здавалася йому незнайомою, і він розумів, що вона не приведе до рідної ферми. Нарешті, коли Дороті вже втомилася бігати слідом за Тото, захеканий песик сів поруч із волохатим незнайомцем й затих, полишивши всі спроби знайти дорогу додому.
Дороті теж присіла й глибоко задумалася. Вона іноді стикалася з незвичайними подіями, але сьогоднішня пригода здавалася їй найдивнішою з усіх. Загубитися поруч з будинком та ще в такому романтичному куточку Канзасу! Дороті була в розпачі.
– Твої рідні хвилюватимуться? – запитав косматий супутник, дивлячись на дівчинку своїми лукавими очима.
– Швидше за все, – зітхнувши, відповіла Дороті. – Дядько Генрі каже, що зі мною завжди щось трапляється, але врешті-решт я повертаюся додому ціла й неушкоджена. Може, він не хвилюватиметься, вирішить, що я скоро повернуся.
– Упевнений, що ти повернешся, – усміхнувся халамидник. – Ти знаєш, хороші дівчатка ніколи не потрапляють у біду. Я теж хороша людина, тож, сподіваюся, й мені не загрожують неприємності.
Дороті з цікавістю глянула на незнайомця. Його одяг був суцільним дрантям, взуття – роздерте й діряве, волосся й борода жмутами стирчали в різні боки. Але усмішка здавалася ласкавою, а очі – добрими.
Дороті спитала:
– А чому ти не хотів потрапити до Олійних полів?
– Річ у тім, що там живе людина, яка винна мені п’ятнадцять центів, і якщо вона зустріне мене, то неодмінно захоче повернути борг. А я не бажаю мати гроші, моя мила.
– Чому? – здивувалася Дороті.
– Гроші роблять людей пихатими, а я зовсім не хочу стати таким. Я хочу, щоб мене любили. Поки в мене є Магніт Любові, всі, кого зустріну на шляху, любитимуть мене.
– Магніт Любові! А що це таке?
– Якщо ти нікому не розкажеш, я покажу його тобі, – відповів Косматий чоловічок тихим таємничим голосом.
– Тут нікому розбовтати секрет, крім Тото.
Халамидник ретельно обстежив одну кишеню, потім – другу, потім – третю. Нарешті витягнув маленький пакетик, загорнутий у м’який папір і зав’язаний мотузкою. Повільно розв’язав мотузку, розгорнув згорток і дістав шматочок металу, за формою схожий на підкову. Цей предмет, тьмяний і темний, не справляв належного враження.
– Ось чудовий магніт, що притягує любов, – схвильовано вимовив Косматий чоловічок. – Його подарував мені ескімос із Сандвічевих островів, хоч насправді там немає ніяких сандвічів. Поки магніт у мене, всі живі істоти, яких я зустріну, ніжно любитимуть мене.
– А чому ескімос не залишив магніт собі? – з цікавістю розглядаючи металевий брусок, запитала Дороті.
– Він втомився від загальної любові до себе й захотів, щоб його хтось зненавидів. Тому віддав магніт мені, а наступного дня його загриз гімалайський ведмідь.
– І ескімос не пошкодував, що розлучився з магнітом?
– Не знаю, він нічого не встиг сказати, – відповів Косматий чоловічок, ретельно загортаючи магніт, потім перев’язав пакунок і опустив його в кишеню. – Але ведмідь зовсім не здавався засмученим.
– Ти був знайомий з ведмедем? – поцікавилася Дороті.
– Так. Ми часто грали з ним у м’яч на Ікорних островах. Ведмідь любив мене, бо в мене був магніт. Я не дорікав ведмедю за те, що він загриз ескімоса, оскільки така його природа.
– Колись я знала голодного тигра, якому дуже хотілося поласувати вгодованими немовлятами, але він ніколи не зачепив жодної дитини, бо мав Совість.
– У гімалайського ведмедя, – зітхнув халамидник, – не було Совісті.
Кілька хвилин він мовчав, мабуть, порівнюючи випадки з ведмедем і тигром. Весь цей час Тото з великою цікавістю розглядав його. Песик, очевидно, згадував про прогулянку в кишені обшарпанця й розмірковував про те, як надалі уникнути подібної долі.
Нарешті Косматий чоловічок промовив:
– А як тебе звати?
– Дороті, – відповіла дівчинка й схопилася. – Але що ж нам тепер робити? Ми ж не можемо вічно тут сидіти!
– Виберімо сьому дорогу, – запропонував Кошлатий. – Сім – щасливе число для маленької дівчинки, яку звуть Дороті.
– Сьому з якого кінця?
– Звідки ти почала рахувати.
Дороті знову почала рахувати стежки: сьома виглядала так само, як всі інші. Однак халамидник піднявся з землі й рушив по ній, ніби був цілком впевнений, що саме цей шлях найкращий. Дороті й Тото пішли за ним.
II. Дороті зустрічає Гудзика-Розумника
Сьома дорога виявилася досить приємною – вона звивалася по зелених луках і полях, вкритих маргаритками й чемерицею, повз заліски з тінистими деревами. Але ніде не було видно жодного будинку й жодного разу їм не зустрілася жива істота.
Дороті починала побоюватися, що чудова дорога віддаляє її від рідної ферми: вона не бачила навколо нічого знайомого, звичного. Але, вочевидь, не варто було й повертатися назад, на розвилку, бо інша стежка могла б відвести її ще далі від будинку.
Дівчинка крокувала поруч з Косматим чоловічком, який, щоб скоротати час у дорозі, весело насвистував. Так вони йшли, поки не дісталися тінистої галявини, де ріс величезний каштан: тут дорога різко повертала. У тіні каштана сидів маленький хлопчик у матроському костюмчику і рив землю паличкою. Ймовірно, малюк сидів тут досить давно: яма була така велика, що в неї міг поміститися футбольний м’яч.
Дороті та її супутники вирішили відпочити. Хлопчик продовжував серйозно й наполегливо рити яму.
– Як тебе звати? – запитала дівчинка.
Хлопчик спокійно глянув на неї. Його обличчя з пухкими щічками дивувало великими, блакитними, дуже серйозними очима.
– Я Ґудзик-Розумник, – нарешті відповів він.
– А як твоє справжнє ім’я? – продовжувала допитуватися Дороті.
– Ґудзик-Розумник.
– Це не справжнє ім’я! – вигукнула дівчинка.
– Хіба? – запитав малюк, продовжуючи копати землю.
– Звичайно, ні. Це – прізвисько. У тебе має бути ім’я.
– Має бути ім’я?
– Звичайно. Як тебе кличе мама?
Малюк перестав копати й задумався.
– Тато каже, що я сяю, як блискучий ґудзик, а мама називає мене іноді розумником.
– А як звуть твого тата?
– Просто Тато.
– Та ні, як його ім’я?
– Не знаю.
Тут, усміхаючись, втрутився Косматий чоловічок:
– Усе це не має значення. Ми називатимемо молоду людину так, як його звуть тато й мама, – Ґудзик-Розумник. Це ім’я нітрохи не гірше, а, може, й краще за багато інших.
Дороті подивилася, як хлопчик копає, а потім запитала:
– А де ти живеш?
– Не знаю.
– А як ти сюди потрапив?
– Не знаю.
– І зовсім не знаєш, звідки ти?
– Ні.
– Напевно, він загубився, – звернулася Дороті до Косматого чоловічка і знову обернулася до малюка:
– Що ж ти збираєшся робити?
– Копати.
– Але ти ж не можеш вічно копати. Що ти будеш робити потім?
– Не знаю.
– Ти ж повинен знати хоч що-небудь, – почала сердитися Дороті.
– Повинен? – здивувався малюк.
– Звичайно.
– А що я повинен знати?
– Перш за все, що з тобою буде далі.
– А ти знаєш, що буде зі мною?
– Звичайно, ні.
– А що буде з тобою, ти знаєш? – з серйозним виглядом поцікавився малюк.
– Мабуть, не знаю, – зізналася Дороті, згадавши про власні труднощі.
Косматий чоловічок розсміявся:
– Ніхто на світі не знає всього, Дороті.
– Але хлопчик, здається, не знає взагалі нічого. Чи не так, Ґудзик-Розумник?
Хлопчик похитав головою з чарівними локонами й незворушно відповів:
– Не знаю.
Ніколи ще Дороті не зустрічала людини, яка повідомила б їй так мало про себе. У всякому разі, було зрозуміло, що малюк загубився, і рідні мали б стривожитися. Хлопчик здавався молодшим за Дороті років на два-три, і його чарівний костюмчик свідчив про ніжну любов і зворушливу турботу близьких. Яким же чином він потрапив на цю безлюдну стежку?
Поруч з Ґудзиком-Розумником на землі лежав солом’яний капелюх з позолоченим якорем на стрічці. Довгі штанці матроського костюма розширювалися донизу, а на вільний широкий комір блузи були нашиті золоті якорі. Хлопчик зосереджено рив яму.
– А ти бачив коли-небудь море? – запитала Дороті.
– Що?
– Ну, чи був ти коли-небудь там, де є вода?
– Так. У нас в саду за будинком колодязь.
– Ти не зрозумів. Я запитую, чи плавав ти коли-небудь на великому кораблі по океану?
– Не знаю.
– Чому ж на тобі матроський костюмчик?
– Не знаю.
Дороті втратила терпіння:
– Ти жахливо дурний, Ґудзик-Розумник!
– Я дурний? – запитав хлопчик.
– Так.
– Чому? – підняв він на Дороті великі ясні очі.
Дівчинка хотіла відповісти: «Не знаю», але вчасно схаменулася.
– На це запитання ти маєш відповісти сам.
Косматий супутник Дороті знову відкусив яблуко і втрутився:
– Немає сенсу ставити йому запитання. Гадаю, хтось повинен подбати про бідного малюка. Мабуть, краще б йому вирушити в дорогу разом із нами.
Тим часом Тото з неприхованою цікавістю заглядав у ямку, викопану малюком, та з кожною хвилиною проявляв дедалі більше занепокоєння і хвилювання. Він, ймовірно, вирішив, що хлопчик полює на якусь тварину. Песик голосно загавкав, стрибнув у яму й почав енергійно працювати лапами, розкидаючи ґрунт на всі боки. Грудки землі полетіли в малюка. Дороті підняла хлопчика й обтрусила його одяг.
– Припини, Тото! – закричала вона. – Тут немає ні мишей, ні бабаків. Не будь таким дурним.
Тото зупинився, підозріло принюхався і вистрибнув з ями, виляючи хвостом, ніби зробив щось важливе й корисне.
– Гаразд, пішли, – запропонував Косматий чоловічок. – А то ніч застане нас у дорозі.
– Куди ти збираєшся йти? – запитала Дороті.
– Мабуть, буду схожим на Ґудзика-Розумника, коли скажу: я не знаю, – засміявся Косматий чоловічок. – Але життєвий досвід підказує мені, що будь-яка дорога кудись веде. Впевнений, мила Дороті, якщо підемо вперед, то рано чи пізно прийдемо куди-небудь. Що це буде за місце, ми не можемо зараз навіть припустити, але коли прийдемо туди, то дізнаємося.
– Маєш рацію, – погодилася Дороті, – це розумно, Косматий чоловічку.
III. Дивакувате селище
Ґудзик-Розумник з радістю вхопився за руку Косматого чоловічка, адже той мав у кишені Магніт Любові, тож малюк відразу полюбив дивну кудлату людину. Дороті стала праворуч від Косматого чоловічка, Тото – з другого боку.
Маленька компанія вирушила в дорогу в більш веселому та бадьорому настрої, ніж можна було припустити. Дівчинка звикла до незвичайних пригод і дуже любила їх. А куди б не пішла Дороті, Тото майже завжди слідував за нею, наче ягнятко святої Марії.
Ґудзик-Розумник не виявляв жодних ознак занепокоєння або страху, адже він все одно заблукав, а в Косматого чоловічка, швидше за все, взагалі не було рідного вогнища, й він почувався однаково щасливим всюди.
Так вони йшли досить довго. Раптом попереду над дорогою з’явилася велика арка. Коли мандрівники підійшли ближче, то побачили, що споруда покрита дуже красивим різьбленням і розкішними малюнками. На її верхній частині розташувалося безліч павичів з розгорнутими хвостами, їхнє пір’я було вимальовано з дивовижною майстерністю.
У центрі арки подорожні побачили велику лисячу голову, що дивилася на світ крізь окуляри з вельми розумним виглядом. Голову лисиці прикрашала маленька золота корона, оздоблена гострими зубами.
Поки мандрівники з цікавістю розглядали арку, з того боку несподівано з’явилися лисиці, одягнені в солдатську форму. На них були зелені сорочки й жовті штани, а маленькі круглі шапочки й високі черевики манили погляд яскраво-червоним кольором. Крім того, їхні довгі пухнасті хвости прикрашали великі червоні банти. Кожен солдат ніс дерев’яну шпагу, на гострому кінці якої страхітливо поблискував ряд відточених зубів. Коли Дороті побачила ці зуби, вона здригнулася.
На чолі колони марширував капітан. Його форму прикрашали золоті позументи, і він виглядав більш парадно, ніж прості солдати.
Подорожні не встигли ще нічого збагнути, як опинилися в колі лисиць, і їхній капітан закричав:
