Мазепа. Історичні картини

Спочатку Московське царство з належною повагою ставилося до приєднаної внаслідок «персональної унії» України, добре знаючи, що державою, яка розкладається зсередини, зовсім неважко управляти. Українські гетьмани вибиралися козацькою старшиною, а російський цар тільки стверджував вибори. Разом з повною автономією Україні було надано свободу у веденні дипломатичних та військових справ, за винятком військових дій, спрямованих проти Польщі або Туреччини, При гетьманові існувала генеральна військова канцелярія, а Лівобережжя було поділене на десять полків, або ж військових регіонів, у яких поступово запроваджувалася російська військова дисципліна.

Невідомий художник. Іван Брюховецький. XVII століття

«Руїна» на Україні досягла апогею за гетьманства жорстокого й честолюбного Брюховецького. У 1665 році він зі свитою з 500 чоловік подався до Москви, щоб «урегулювати» відносини між Малою й Великою Росіями, а насправді ж їхав у своїх особистих інтересах, сподіваючись здобути прихильність Москви. Брюховецький одружився з донькою князя Долгорукова, дозволив царським воєводам осісти в українських містах та позбавив козаків монополії на виробництво горілки – одного з найдорожчих привілеїв, віддавши усі прибутки від нього у царську державну казну. Згодом Брюховецького запідозрили у намірі відколотися від Москви і перейти на службу до Туреччини. Він не побажав добровільно віддати гетьманську булаву і в 1668 році був страчений Дорошенком: його прив’язали до гармати, і козацька «чернь» розтерзала колишнього гетьмана.

Іван Сірко. Уявне зображення Іллі Рєпіна

У той час, коли Лівобережна Україна усе більше й більше попадала у залежність від Москви, Правобережжя розшарпували між собою Польща й Туреччина. Запорозька республіка на Січі переживала свій останній блискучий період на чолі з мужнім кошовим отаманом Сірком, славним своєю лютою ненавистю до татар і турків, котрий оживив давні спомини про часи Сагайдачного й Тараса Трясила[21]. Про того Сірка розповідали, що народився він одразу ж із зубами і відзначався жахливою ненаситністю. Читати й писати він так ніколи й не навчився (хоча його іменем і був підписаний лист до султана), зате був неперевершеним у бою. Сірко брав участь у 50 битвах і тим самим заслужив собі царство небесне, бо, як каже козацьке повір’я, хто уб’є чим більше бусурманів, той потрапить прямісінько в рай. У політиці він був типовим козаком, нерішучим і забарним, завжди умів пристосовуватися і ніколи не дотримувався клятв, даних Москві чи Польщі, вважаючи, що «нужда ламає закони».

Найбільш відзначився у його неспокійному житті рік 1675, коли Мухамед IV послав 15 000 яничарів разом з 40 000-м військом татар на Січ. Хан вибрав для нападу третю ніч Різдва, сам прокрався до вартового, убив і перевірив, чи міцно сплять з похмілля козаки. Нападників у останній момент помітив один з козаків, що випадково визирнув на ту пору з вікна. У тому ж курені не спало ще кілька козаків, які грали в карти. Було оповіщено всі курені, і з усіх віконець несподівано відкрився нищівний вогонь. Коли нападницька юрба поріділа, запорожці узялися до рукопашної битви, в хід пішли рушничні кольби, списи, шаблі та палиці. З 15 000 яничарів уціліло заледве півтори тисячі, а сам хан чимдуж накивав п’ятами до Криму.

Неймовірна кількість трупів, що загрожувала Січі пошестю, завдала козакам немало клопоту. Дехто пропонував спалити їх по бусурманському звичаю, та більшість була проти, бо вважала, що на таку недостойну справу піде надто багато палива. Дехто радив залишити тіла яничарів на полі на поталу диким звірам та птаству. Та навіть цей дешевий і надійний спосіб було відхилено, бо вовки та орли, скуштувавши крові, могли стати небезпечними для самих козаків. І поховати тіла не було жодної змоги, ніхто не хотів задурно копати замерзлу землю, та й багато часу забрала б така робота. Зрештою погодилися на тому, щоб скинути трупи у Дніпро, а ріка уже віднесе їх туди, звідки вони прийшли, – на пострах ворогам. Так і вчинили.

Відправивши Божу службу подяки за перемогу та просалютувавши з рушниць, 20 000 козаків вирушили походом на Крим, щоб помститися татарам, і хан ледве встиг утекти з Бахчисараю і сховатися в горах. А вдома козаки відсвяткували вдалий похід «банкетом», тобто буйними п’яними оргіями, що тривали дві доби, і поділили між собою захоплене у Криму м’ясо, воловину та баранину.

Сірко за своє багате пригодами життя встиг побувати й у Сибіру. Помер він у 1680 році і похований на Чортомлицькій Січі. Перш ніж поховати свого отамана, запорожці відрубали йому праву руку, щоб мати її за талісман у майбутніх походах та битвах[22]. Та тепер уже ніякий амулет чи талісман не міг зарадити. Слава козацької вільної республіки безповоротно відійшла в минуле. На політичному горизонті появилися і стрімко стали рости постаті двох велетнів – Петра Великого й Карла ХІІ. Хід їхньої боротьби довгий час визначав долю не лише України, а й усієї великої Європи.

Точкою відліку нової епохи в історії України став 1687 рік, коли на чолі України став надзвичайно спритний та хитрий адміністратор в особі новопотвердженого Москвою гетьмана Івана Мазепи. Безсовісним егоїзмом та політичною безхарактерністю перевершив він Брюховецького, а як державний муж та полководець був лише пародією на Хмельницького. Хоч Мазепа й піддався великій спокусі вступити в союз із Швецією проти слов’янського самодержця, проте стан справ і ситуація були уже далеко не тими, що за часів Хмеля.

Історія у багатьох відношеннях цікавої життєвої долі Мазепи детально висвітлює цю катастрофу в історії України та Швеції.

Якби ситуація не була такою серйозною та сумною, можна було б уволю посміятися з різкого, гротескного, сміхотворного контрасту, співставивши таких союзників, як вірні, прямолінійні, чесні й тверезі «відчайдухи» Карла ХІІ – з одного боку та запальні, непостійні й віроломні, часто п’яні запорожці Мазепи – з другого.

Не менш комічним у цій трагедії є порівняння непорочного, чесного й справедливого Карла ХІІ з Мазепою.

II. Політичний авантюрист

Іван Степанович Мазепа-Колединський належав до українського православного шляхетного роду. Родоначальник роду Мазепи отримав у 1544 році від польського короля Сігізмунда маєток Мазепинці, що у Білоцерківському повіті (тепер Київська губернія). Його обов’язком було нести військову службу при старості у Білій Церкві. 1572 року король Сігізмунд Август підтвердив права його сина Михайла на володіння маєтком. Син Михайла, полковий суддя Федір, брав участь в уже згаданому повстанні Наливайка проти поляків, був виданий полякам і страчений разом з Наливайком у 1594 році.

Федір був бездітним, зате його брат Микола мав сина по імені Степан-Адам. Невластиве українцям подвійне ім’я можна пояснити тим, що за православним обрядом його охрестили Степаном, але згодом, під католицьким тиском, він змушений був прийняти друге ім’я – Адам. За вбивство польського шляхтича Зелінського Степана засудили у 1638 році до смертної кари, проте з допомогою хабара йому пощастило уникнути шибениці, а в 1659 році король Ян Казимир відновив усі його втрачені раніше права і надав титул «підчаший» Чернігова, який успадкував по смерті батька його син Іван. Степан-Адам помер десь в середині XVІІ століття. Дружина Степана походила з роду Мокієвських і після смерті чоловіка стала абатисою Фроло-Вознесенського жіночого монастиря у Києві під іменем Марії Магдалини, Коли її син став гетьманом, вона перебралася до Москви, а через якийсь час стала управляти монастирем у Глухові. Померла у 1707 році, усього на два роки переживши свого далеко не молодого сина. Крім сина Івана, вона мала ще й доньку, котра тричі виходила заміж: першого разу – за Обідовського; син від цього шлюбу став полковником і одружився із старшою дочкою українського генерального судді Кочубея Анною; вдруге – за Вітославського, від цього шлюбу народилася донька Мар’яна, котра теж стала монахинею у Києві; третім чоловіком став Войнаровський. Останній шлюб був дуже нещасливим, бо третій чоловік, котрий був удівцем, привів з собою у дім не тільки трьох доньок від попереднього шлюбу, а й фанатичну прихильність до католицької віри. Щоб уникнути примусу й ухилитися від прийняття католицької віри, вона втекла з дому до матері і померла монахинею (можливо, навіть у Полтаві, бо відомо, що у 1709 році вона перебувала там). Від цього шлюбу народився син – Андрій Войнаровський[23], який став полковником на службі у шведів і як законний спадкоємець Мазепи завдав чимало клопотів наступним шведським урядам, у чому ми згодом самі переконаємося.

Осип Курилас. Портрет Івана Мазепи. 1909 рік

Інша вітка роду Мазепи – Васютинські (на відміну від Колединських) – з’являється у козацьких реєстрах з XVІІ століття. А взагалі ім’я Мазепа не мало доброї слави у Польщі. Коли такий собі Касіян Сакович у 1644 році перейшов з православної віри в католицьку, його обзивали «таким-сяким мазепою»[24].

Микола Костомаров

Рік народження Мазепи невідомий. І хоч це не так уже й суттєво, цікаво було б знати, у якому віці Мазепа 1708 року прийшов до стану шведського короля. Видатний дослідник Мазепи М. І. Костомаров подає у своїй великій монографії про Мазепу (1885) рік народження гетьмана 1629, інший дослідник, Ф. Уманець, намагається у своїй праці (Петербург, 1897) довести, що народитися майбутній гетьман міг не раніше 1633 року. Дослідникам полишено необмежений простір для здогадів та припущень. Календар «Ді Европеіше ФАМА» за 1709 рік називає його вік – 83 роки, цифра дуже сумнівна, бо цей часопис був надто погано поінформований про події й відносини у східній Європі. На одній фотографії Мазепи, зробленій на міді за гравюрою, читаємо напис: «ATATІS 78», на який теж не варто покладатися. Зате можна вважати достовірними дані, полишені сучасниками Мазепи, близькими до нього людьми, і за цими даними Мазепа міг народитися близько 1638 року, але не пізніше 1645; перша дата правдоподібніша. Аддерфельт вважав, що у 1709 році Мазепі було 64 роки, а Нордберг називає вік 70 років, словацький пастор Крман, котрий теж знав гетьмана, писав: «близько 70 років». Навряд чи могло йому бути менше 65, бо ж його мати прожила до 1707 року, а сам він ще в 1689 році жалівся на «похилий вік та пов’язані з ним болячки», проте не завжди можна приймати на віру вислови Мазепи про свою власну персону. 70 років – найбільш ймовірний вік. І подумати тільки, що у такому віці він пустився на таку легковажну авантюру, як «зрада» царя Петра, а за кілька років до того пережив свою найбезумнішу любовну пригоду.

Титул монографії Миколи Костомарова «Мазепа»

Можемо тут навести приклад, яке враження справив непевний союзник шведського короля на двох уже згадуваних священиків. Ось що пише Нордберг: «Мазепа був за походженням польським шляхтичем. У юності, за правління Яна Казимира, служив пажем при королівському дворі. Під час одного із заворушень у Польщі якийсь польський магнат вирішив відправити свої пожитки у надійне місце і послав з ними Мазепу. Та магнатові не пощастило. Козаки напали на валку, усе забрали, ще й прихопили з собою на Україну Мазепу. Козацькі полководці мали його за свого найдовіренішого радника. Через кілька років, коли його покровитель потрапив у царську немилість і був засланий до Сибіру, козаки одноголосно вибрали Мазепу своїм гетьманом, тобто полководцем. Правда й те, що у пору своєї юності він був бравим ловеласом, і навіть тоді, коли у 70-літньому віці прибув до королівського стану, очі його палахкотіли вогнем. Він щоденно бував у короля, часом вони розмовляли сам на сам, а деколи при розмові був присутній граф Піпер. Усі бесіди велися латиною».

Вольтер у своїй історії про Карла ХІІ описував Мазепу як «мужнього, діяльного, невтомного чоловіка, хай і похилого віку».

Вольтер

А ось що пише Крман: «Мазепа був чоловіком 70 років, серйозного виду, освічений за козацьким звичаєм, знав латину, польську й російську мови, володів великим майном, зібраним з різних подарунків царя та польського короля, а також з власних прибутків та річних податків від своїх підданих. Ціла Україна перебувала у залежності від свого гетьмана аж до кінця його життя, тож він вибирав собі помічників серед своїх наближених і надавав їм у користування хутори та села, а з інших підданих, навпаки, збирав гроші. Від кожного землероба він брав щорічний податок два або більше польських злотих, залежно від платоспроможності. В усіх селах та більших містечках мав власні маєтки, рухоме майно, пивоварні та винокурні… Пропольськи настроєний, він прихильніше ставився до поляків та шведів, аніж до московитів, але приховував це доти, доки міг».

А польський історіограф Еразм Отвіновський, який у своїй хроніці про правління Августа ІІ[25]описував сучасні йому події, сказав про Мазепу, що це був чоловік «з непересічними здібностями, його весь час супроводжувало щастя, а в усього народу він був «inamore velarativo et adorativo timore[26]». Про своє щастя він якось зухвало сказав: «Nil felicitati meac deest nisi moderativo ejus»[27]. Для Отвіновського Мазепа був польським шляхтичем, який хотів звільнити свій край для того, щоб потім перейти до Польщі. Далі ми побачимо, наскільки його судження відповідало істині.

Юність Мазепи лишається для нас білою плямою. Відомо, що він одержав добре виховання, очевидно, у Київській семінарії та в якійсь з єзуїтських колегій у Варшаві, а можливо, у Полоцьку. Відомо також, що, навчаючись, він провів кілька років за кордоном, правдоподібно у Франції та Голландії[28], – на кошти мецената Краківської академії Новодворського. Товаришував йому тоді майбутній полковник артилерії Мартин Кетський. Ще у 1655 році він брав участь у війні зі шведами, тож можна припустити, що Мазепа вже тоді мав до них симпатії. Те, що його легковажна натура проявилася дуже рано, можна судити з поради батька синові, що той повинен «навчитися поводженню у наших колах польського двора, а не чинити усілякі неподобства по корчмах».

Найдавніше свідчення сучасника про Мазепу знаходимо у мемуарах поляка Пасека[29]. Ян Пасек залишив страшенно цікаві рукописні спогади про свої пригоди під час війни та у мирний час (він був, між іншим, разом з військами Чарнецького у Данії в 1659 році – див. чудовий датський переклад Станіслава Рошнецького «Поляки у Данії»), де двічі згадує Мазепу. Мазепа тоді (після 1659 року) служив камергером, або ж ад’ютантом, при дворі польського короля і, судячи зі слів Яна Казимира[30], здобув собі там симпатію: «Зважаючи на його спритність, ми можемо сподіватися, що батьківщина свого часу ще почує про нього». У першому випадку (було це у 1661 році, коли Пасекові сповнився 31 рік) Мазепа, який перебував тоді разом з королем у Гродно, звинуватив Пасека у зраді, і це звинувачення не було необгрунтованим, бо Пасек плекав плани переходу з королівських військ Чарнецького до опозиційної партії конфедератів, та, коли конфедерати запропонували йому посаду канцлера (секретаря), він відмовився скласти присягу і справа зам’ялася. За доносом Мазепи Пасека арештували у Гродно. Та згодом його, звичайно ж, звільнили, і він ще й одержав від короля у дарунок 500 дукатів. З того часу Пасек затаїв зло на Мазепу, «новоспеченого шляхтича з козаків», і тільки чекав слушної нагоди, щоб помститися за образу. Така нагода з’явилася через рік, коли обидва запальні зухвальці зустрілися у королівському палаці у Варшаві. Ми подаємо тут дослівно зображення Пасеком тієї зустрічі, бо воно ще й містить цікаві штрихи до картини тодішнього придворного життя, приправлене терпким і гострим гумором Пасека.

Титульна сторінка «Спогадів» Я. Пасека. Видання 1929 року

Юліуш Коссак. Ян Хризостом Пасек у битві під Ляховичами 1660 рік. XIX cтоліття

«Мазепа уже попросив у короля вибачення за той поганий жарт, який він зіграв зі мною у Гродно, і повернувся до двору. Ми щоденно ходили один попри одного, і давня образа не могла мені ані зашкодити, ані додати до тієї моєї доброї слави, якій заздрили конфедерати, а інші, навпаки, бажали мені. Проте образа на нього міцно засіла в мені і пробуджувалася найчастіше тоді, коли я бував напідпитку, бо саме у такому стані звичайно зринають у пам’яті усі заподіяні людині кривди.

Якось я проходив кімнатою, по сусідству з якою знаходився король, і зустрів його, але там були присутні й деякі придворні. Я виступив наперед, уже трохи підпилий, і сказав до того Мазепи: «Чолом, пане осауле!» А він був дуже самовпевненим типом і тут же відповів: «Чолом, пане капрале!» Не встиг я опам’ятатися, як вліпив йому кулаком по фізіономії і відступив кілька кроків. Він схопився рукою за меч, я також. До нас кинулися з криком: «Спиніться! Спиніться! За дверима ж король!» Проте ніхто не став на боці Мазепи, усі скоса поглядали на нього, бо був він падлюкою та з ніг до голови козаком, хоч і став недавно шляхтичем. До того ж усі знали про ту зненависть, яку я відчував до нього, і поважали мене за те, що я здружився з усіма, ні перед ким не запобігаючи.

Зчинився великий гвалт. Один з придворних увійшов до сусідньої кімнати й сказав: «Ваша Величність! Пан Пасек дав ляпаса Мазепі!» Та король одразу ж обірвав його: «Говоритимеш тоді, коли тебе спитають!» Почувши про цей інцидент, єпископ злякався, що мене покарають. Тому він підійшов до мене й сказав: «Я не знаю вашої милості, але заради усього святого відступіться, бо це великий злочин – дати ляпаса у королівських покоях комусь з королівських придворних». А я відповів: «Ваша святість не знає, що цей скурвий син мені винен». Та єпископ знову почав: «Що б там не було, тут не можна так поводитися. Вибачтеся, доки є ще час, доки король ще нічого не знає про це». Та я був упертим: «Ні, цього я не зроблю».

Мазепі плач стояв у горлі. Не так болів йому ляпас, як те, що придворні не стали на його бік, не потрактували його за рівню. Я саме розповідав єпископові, у чому полягала моя образа, коли увійшов камердинер і сказав, що король хоче бачити єпископа. Відходячи, камердинер так грізно глипнув на мене, що я подумав – королеві уже все відомо. Вони пішли до короля, а я подався у корчму. Наступного дня була субота. До замку я не пішов, бо, правду кажучи, трохи боявся – настрої людей у тверезому стані таки різняться від настроїв напідпитку. Усякими обхідними шляхами я випитав, чи повідомили про інцидент королю, і мені сказали, що король про все довідався, але не розгнівався, хіба що різко обірвав камергера, який повідомив йому новину: «Що, мене це обходить? Нічого ж не трапилося! Нема чого турбувати мене через такі дурниці!»

У неділю я поцікавився у камергера, чи можна мені з’явитися на очі короля. Той сказав, що король анітрохи не гнівається і навіть сказав таке: «Нема нічого дивного, ганьба болить більше, ніж рана. Щастя, що вони зустрілися саме тут, а не деінде. Мазепа легко відкрутився. Це був йому урок. Удруге знатиме, як зводити наклепи». Отже, я увійшов у покої, сім’я саме трапезувала (…).

Потім я ще бесідував на цю тему й з іншими придворними. Я лишився задоволеним і більше не думав про того Мазепу. Після трапези король покликав Мазепу і звелів нам обнятися й попросити один в одного вибачення. «Простіть один одному від щирого серця, бо ви обидва рівно винуваті». Нарешті примирення відбулося, і ми сиділи поруч за столом і пили».

Перебування Мазепи при польському дворі відіграло велику роль у формуванні його характеру. Там він навчився дипломатичної гнучкості, яка згодом, у важкий час, стала йому у пригоді, а його вроджена легковажність знайшла благодатний грунт у падкому до насолод Вавелі. Проте ця польська позлітка на неотесаній козацькій шкурі немало посприяла його непопулярності серед українських козаків, і йому довелося докласти чималих зусиль, щоб крок за кроком резбілітувати себе перед козацтвом і довести, що він не є польським шляхтичем.

Після проголошення Мазепи гетьманом він так сказав на своє виправдання: «Мене звинувачують у тому, що в молодості я служив у покоях колишнього короля Яна Казимира і що моя сестра зараз живе у Польщі. Через це підозрюють мене у симпатіях до поляків. Те, що мій батько послав мене юнаком до польського двору, звичайно, правда, але не варто кидати на мене тінь підозри саме тому. Хоч я й служив при польському дворі, проте за покликом власного сумління перейшов на цей (лівий) берег Дніпра. До того ж тепер я на службі у царя, а не у польського короля. Попередні гетьмани думали інакше, але я завжди пам’ятав про те, що за це вони уже поплатилися».

А іншого разу він сказав таке: «Я вступив на царську службу без радості, у пригніченому стані духу, бо навколо мене розпускалися різноманітні чутки, начебто я поляк. Проте мій дід та мій батько народилися на Україні і служили великому государеві».

На Україну Мазепа подався для того, щоб від імені Яна Казимира вручити булаву новому гетьманові Правобережжя, польської України, Павлові Тетері[31]. Такою принаймні була офіційна версія. Але були, кажуть, і особисті мотиви, через які він не тільки не міг повернутися до королівського двору, але й взагалі зоставатися у польській Україні, тобто на правому березі Дніпра. Наступником Тетері тут став вольовий, рішучий і дуже честолюбний Петро Дорошенко[32], який у своїй сміливій політиці намагався довести до кінця справу Хмельницького і в союзі з турками – споконвічними ворогами християнства – сподівався зберегти самостійність й незалежність України від посягань Польщі та Москви.

У 1669 році Мазепа очолив особисту охорону Дорошенка, а в 1673 році був посланий до Криму, щоб передати ханові кількох полонених козаків. Проте запорожці натрапили на слід Мазепи, визволили своїх товаришів, а його самого привели на Січ, де Мали намір стратити. Новообраний кошовий Сірко вступився за Мазепу: «Пани братове! Не вбиваймо цього чоловіка! Він ще стане нам і нашій батьківщині у пригоді!» Так Мазепа уник кари, але лист Дорошенка[33]до хана було переслано гетьманові Лівобережжя – Самойловичу, котрий повністю перебував під впливом Москви, а далі – цареві. Цар наказав запорожцям видати Мазепу. Отож не по своїй волі перейшов Мазепа на лівий берег Дніпра, проте через кілька років його звільнили, він був узятий до свити Самойловича і одержав у користування село Малий Самбір. На той час він залишився майже без гроша, і не могло бути й мови про купівлю волів, тож йому самому з двома козаками доводилося впрягатися в плуг.

Павло Тетеря

Невідомий автор. Петро Дорошенко. XIX століття

Печальна епоха руїни досягла тоді на Україні свого апогею. Попередник Самойловича[34] – український гетьман Дем’ян Многогрішний[35] за таємну змову проти царя був засланий у 1672 році до Сибіру, в місто Зеленгінськ, а його наступником, за згодою Москви, було проголошено попівського сина Самойловича, зверхнього, жадібного деспота. Дочка Самойловича вийшла заміж за боярина Шеремета і одержала в придане маєток, будинок у Москві, дорогоціні камені на суму 750 карбованців, сукні й хутра на 1000 карбованців, а також 5000 карбованців готівкою. Але після її смерті Самойлович послав у Москву Мазепу до свого зятя з вимогою усе те повернути. Те, що Мазепа був учителем дітей Самойловича, не знайшло свого підтвердження, проте він без сумніву мав величезний вплив у гетьманському домі. Самойловича чекала так ж доля, як і його попередників: разом із сином Яковом його було заслано у Східний Сибір, а другого сина скарано на горло у Сєвську. «Ось так, – пише автор апокрифічної хроніки про козаків у період з 1648-го по 1702 рік по імені Самовидець[36] («очевидець», справжнє його ім’я могло бути Федір Коробка), – карає Бог тих, хто через свою пиху нехтує іншими: замість скарбів та маєтків – велика бідність, замість дорогих карет – російські підводи, замість одягнених у лівреї слуг – стрілецький конвой, замість музики та співів – щоденний плач та стогін, замість розкоші – жалюгідна неволя».

Невідомий автор. Дем’ян Многогрішний. XVII cтоліття

Невідомий автор. Іван Самойлович. Близько 1690 року

Самойлович був ув’язнений та позбавлений гетьманства у 1687 році, його наступником, віце-королем Малоросії, було обрано Івана Мазепу. Та не задарма дістався йому цей хитливий трон. Щоб змусити Голіцина вербувати собі прихильників серед козацьких старшин, довелося Мазепі заплатити йому 10 000 карбованців, котрі – принаймні частково – були узяті з конфіскованого майна Самойловича. Раз опинившись на цій хиткій вершині, Мазепа усе своє подальше життя майстерно балансував на ній, аж до самого кінця.