Мазепа. Історичні картини

Альфред Енсен

Мазепа

© Н. Р. Іваничук, переклад українською, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

Слово від автора

Весною 1909 року я вирушив – частково на ласкаво надані мені шведською казною кошти – на малороські терени (Галичина та російські губернії: Київ, Полтава й Чернігів). Передусім мене цікавили місцеві традиції та літературні пам’ятки, що стосувалися Карла ХІІ і Росії, бо я збирав по архівах, бібліотеках та музеях матеріали з тієї епохи.

Результатом моїх досліджень стала серія історичних картин на тему «Україна й епоха Карла ХІІ», у центрі яких перебуває український гетьман Мазепа. Його злощасне втручання в історію Швеції, фатальний збіг обставин та й особиста біографія викликають великий інтерес. Матеріали, знайдені на далеких берегах Дніпра, я згодом доповнив дослідженнями із шведського архіву.

Ця культурно-історична монографія про Мазепу зовсім не має на меті розв’язати надзвичайно суперечливу проблему стосовно військових планів Карла ХІІ під час його походу в Росію і жодною мірою не претендує стати новим відкриттям серед багатющої літератури про битву під Полтавою, її передумови та наслідки. Деякі деталі, до яких я тут удавався, не мають вагомого значення для історичної науки. Проте, намагаючись подати правдиву і якомога повнішу картину союзу Карла ХІІ з козаками, я сподівався прислужитися шведській науці й по можливості висвітлив деякі невідомі досі моменти.

М. Бернігерот. Іоанн Мазепа. Верховний вождь запорозьких козаків. Гравюра першої половини XVIII ст.

Монографія не належить до так званої фахової літератури, – вона звернена до широкого загалу і не в останню чергу – до спраглої знань молоді, для якої оповіді про Мазепу та українських козаків можуть стати такою ж захоплюючою лектурою, як пригодницький роман, лише з тою перевагою, що усе, викладене тут, є справжньою історією, невід’ємною від нашої національної пам’яті. Книга про Мазепу повинна знайти дорогу до всіх прихильників історії епохи Карла ХІІ далеко поза тим вузьким колом спеціалістів, котрі займаються цією проблемою. Особливо нинішнього року, коли відзначається друге століття Полтавської битви. Історія Мазепи є історією політичного занепаду цілого народу.

Отакий популярний виклад аж ніяк, проте, не виключає, що моя праця (принаймні автор сподівається) становитиме певну історичну цінність, бо я скористався багатим матеріалом, писаним трьома слов’янськими мовами – польською, українською та російською, і численними працями, видрукуваними шведською. Дякую за це дослідникам епохи Карла Великого.

Пильне око суспільності ковзне й не зауважить мого авторитету славіста, і жоден вчений не сприйме всерйоз мою розповідь, та тим бажанішими будуть мої побіжні міркування й вказівки для тих, хто захоче поглибити студії у тому чи іншому напрямку.

Щоб по можливості зберегти колорит епохи, я, наводячи давні шведські джерела, залишив первісну транскрипцію, а перекладаючи листи й цитати із слов’янських джерел, зберіг деякі поняття й терміни в їх оригінальному звучанні, подавши одночасно у дужках шведський переклад.

Додаток про зображення постаті Мазепи в мистецтві та художній літературі знайде вдячного читача не тільки серед фахівців. Що ж до ілюстрацій, то вони промовляють самі за себе.

Альфред Єнсен.Стокгольм, вересень 1909 року.

І. Земля і народ України

Історична фантазія читача понесе його у цій книзі до могутньої ріки Дніпра на Русі. Одна з найбільших рік Європи Дніпро, колишній Борисфен, змагається з «матір’ю Волгою» та «Дунаєм-батьком»: за розкішні, величні простори – колись, а згодом – за історичну славу. З Дніпра бере свій початок руська культура. Тут було засновано Київ, «матір городів руських», по Дніпру плили варяги, наші прашведські предки-вої, котрі заклали зерно державності у східнослов’янську землю. Дніпро вів до Чорного моря та до Міклагорда (давня шведська назва Константинополя), по ньому у чужі краї пливло золото та руська честь і слава. І незбагненна історична доля розпорядилася так, що Карл ХІІ, сам примарна тінь тої давньої епохи вікінгів, військовий авантюрник у кращому розумінні цього слова, мечем проклав собі шлях на ті далекі простори, щоб біля Дніпра завершити блискучу героїчну сагу свого чи, може, й шведського панування, а натомість зостатися при сумнівній славі та безсумнівній руїні.

Дніпро в Каневі

Микола Реріх. Заморські гості. 1901 рік

Дніпро разом з Дунаєм є однією з тих слов’янських рік, котрі найбільше оповиті народною фантазією, а саме слово – очевидно, тюркського походження – споріднене з назвами рік Дон, Донець, Дністер, Дунай та іншими й означає «вода». Ця ріка оспівана скальдами, носіями трьох слов’янських мов: українськими, польськими та російськими. «Чудовий Дніпро при тихій погоді…» Українському читачеві знайомий цей опис М. Гоголя з його оповідання про Україну. На догоду іронії долі Гоголь, творець великоросійської літературної мови, був українського походження, справжнім сином України, чию національну та мовну самобутність усіма силами намагався заперечити й принизити великоруський брат. На теренах, що прилягають до Дніпра та його приток, і аж до самого гирла розмовляють по селах здебільшого малоросійською мовою, що належить до слов’янських мов і чию споконвічну самостійність і незалежність від великоруської мови усе частіше ставить під сумнів офіційна наука.

Історія малоросійського, або ж українського, народу ще й дотепер вкрита подекуди темними плямами. Навіть загальноприйнята назва «Україна» (саме слово означає «окраїну», «околицю» і стосується придніпровської території навколо Києва)[1] довго залишалася не до кінця вивченою. Первісно князівство, що утворилося на берегах Дніпра із столицею у Києві, називалося словом скандинавського походження – «Русь»[2], і немає жодного сумніву: руси, про яких розповідає у своїй хроніці Нестор, були переважно українцями. Тоді як назва «Росія» стосувалася російського царства, що виникло навколо Москви. У давніх рукописах трапляється латинізована назва «рутенці». Ця назва збереглася, і згодом рутенцями називали ту частину українського населення, яка проживала на території, загарбаній Австро-Угорською імперією. Термін «Малоросія» (Мала Росія) як протиставлення «Великороси» (Московське царство) став загальновживаним у XVІІ ст. після об’єднання обох держав і згодом служив спільною назвою трьох губерній на схід від Києва – Чернігівської, Полтавської та Харківської. На сьогодні малороси вживають поетичну, але географічно неточну назву «Україна» для позначення усієї території, на якій розмовляють українською мовою. Щодо чисельності малоросійського населення думки розходяться. Найвизначніший знавець українського народу та української історії, чий авторитет не підлягає жодним сумнівам, професор Михайло Грушевський (Лемберг (Львів) – Київ) подає загальну цифру 31—32 мільйони чоловік, з яких 5,5 мільйона проживає в Австро-Угорській імперії. Навіть якщо така цифра надто завищена, незважаючи на науковий авторитет професора Грушевського, все одно малороси належать до найчисленнішої слов’янської нації поруч з великоросами та поляками, і уже ця обставина гарантує малоросам увагу, на яку собі заслужила у багатьох відношеннях темна історія цієї нації.

Микола Гоголь

У 1187 році в Іпатіївському літописі вперше з’явилося слово «Україна»

Іпатіївський літопис

Карта «Білої Русі або Московії» француза Юбера Жайо 1685 року. Наддіпрянщина показана як «Україна (Vkraina) або край козаків». На схід від неї, між Воронезьким (Worotin) і Рязанським (Rezan) князівствами, вказано «Окраіну» (Okraina), що відповідає землям донських козаків

Карта Радзивіла – перше картографічне джерело де використана назва Україна. Перше видання карти було здійснене Віллемом Блау у 1613 році

В. Васнецов. Нестор Літописець (Володимирський собор, Київ)

Михайло Грушевський

Етнографічна територія, яку репрезентують малороси і яка в окремих випадках, як виняток, змушувала говорити про себе у контексті світової історії, простягається по обидва боки Дніпра і через неозорі степи тягнеться до північного узбережжя Чорного моря. Природними кордонами її є: на півночі – притоки Дніпра Прип’ять, Десна та Сейм; на заході – Карпати, Дністер, Сян та Буг[3]; на півдні – Чорне море і на сході – Дон. До України належать також менші мовні території на північно-східному узбережжі Криму, на Кавказі, між Доном та його притокою Маничем разом з Кубанню. Найпівнічнішими містами цієї поділеної поміж трьох держав території є Брест, Пінськ та Чернігів, найбільші міста на заході – Лемберг (Львів) та Холм (у руській Польщі); найпівденніше місто – Новоросійськ на східному узбережжі Чорного моря.

Українські етнічні землі за Михайлом Грушевським

Як уже згадувалося, християнське князівство, що утворилося навколо Києва наприкінці першого тисячоліття нашої ери, було по своїй суті українським. Це факт, який часто оминається у російських історіографічних писаннях. Духовна література, що поширилася з Візантії на придніпровські терени, була оригінальнішою, світлішою й свіжішою, ніж суха, похмура догматика, яку насаджувала Москва і яка залишила свою важку печать на давній російській літературі. Дух лицарства, що пронизує знамениту поему про похід князя Ігоря проти половців, був далеким і чужим Москві. Тож коли Петро І почав свою велетенську освітню роботу, йому було дуже непросто, бо серед його духовних попередників та соратників не знайшлося визначних знавців мов та релігії. Довелося запрошувати випускників, випестуваних школою та академією у Києві, щоб, використавши їхню українську душу, прокласти міст, по якому розвинута візантійська культура змогла б вступити до все ще варварського великоруського царства.

Карта Східної Європи француза Гійома Деліля 1723 року. Наддніпрянщина і Південна Білорусь позначені як PETITE RUSSIE (Мала Русь). Ця назва пересікається в районі Наддніпрянщини з іншою, що простягається до Слобожанщини: UKRAINE OU PAYS DES COSAQUES (Україна або Країна козаків)

Та не порятували українців їхні заслуги в царині культури. Коли на початку ХІІI століття татари з Азії вторглися у східну Європу, Україна стала першою жертвою страшних руйнацій, що завершилися знищенням Києва у 1240 році. А географічне положення і слабкість певних ділянок кордону дуже утруднювали відродження нової української держави, хоча самі українці – більшою мірою, ніж інші слов’яни – надавалися до цілеспрямованого політичного державоутворення. Більша частина України попала у залежність від Литви, і лише князям Галицько-Волинського князівства вдавалося ще деякий час протистояти процесам занепаду. Завдяки персональній унії Польщі та Литви (1386) поляки здобули перевагу на Україні, а після Люблінської унії (1569) панування Польщі стало суцільним, Литва та Русь (Білорусія разом з Україною) повністю перейшли під владу могутнього польського королівства.

Ян Матейко. Люблінська унія. 1869 рік

На перший погляд здавалося, що ця васальність ніяким чином не ущемила свободи українців. Сігізмунд Август[4]у 1572 році підтвердив «рівноправність» українців з поляками, а через двадцять чотири роки узаконив цю рівність польсько-українською церковною унією, за якою греко-православна церква ставала під верховенство папи римського, але залишала за собою право повної релігійної свободи[5]. У ті часи ще можливі були такі факти, як той, що у 1621 році Сагайдачний – перший українець, який прийняв офіційний титул гетьмана, – допоміг полякам у битві під Хотином проти турків.

Петро Конашевич-Сагайдачний

Та це взаємопорозуміння було, зрештою, вимушеним, бо обидва народи за своєю природою абсолютно різнилися між собою. Кожен виношував свій ідеал свободи. Політичною метою українців було демократичне з елементами комунізму суспільство, а польська шляхта тим часом створила Річ Посполиту – аристократичну олігархію з королівським етикетом. Результатом релігійної унії стало вторгнення єзуїтів у Придніпров’я, де вони силою та хитрощами проводили католицьку пропаганду, а політична унія обмежила права та свободу українців. Тепер їхня доля залежала від гетьмана, призначеного польською короною, а також від польських чиновників та шляхти, яка визискувала місцеве населення подекуди прямо – шляхом податків, а подекуди опосередковано – через єврейських орендаторів. Селяни мусили сплачувати податки з будь-якого приводу: за риболовні верші та пасовиська, за мливо та оранку, за хрещення дітей та заручини.

Політичне невдоволення поглиблювалося також і новими постановами, як, наприклад, забороною продавати селітру та порох козакам, бо за спеціальним розпорядженням усі незареєстровані козаки, тобто, не внесені в офіційні реєстри – списки оплачуваних державною казною воїнів, повинні стати кріпаками у поміщиків. Зростаючий опір українців проти поляків носив політичний, релігійний та передусім – соціально-економічний характер і наприкінці XVI століття вилився у хвилю могутніх повстань, які супроводжувалися жорстокими репресіями з боку польського уряду. Історія та народна творчість зберегли імена багатьох «розбійників», які віддали життя за свій – український – народ. Серед них передусім варто назвати Северина Наливайка з Острога, брат якого, Дем’ян, був священиком при дворі шляхетного мецената, князя Костянтина Острозького, у чийому замку на Волині було надруковано першу слов’янську Біблію[6]. Військо Наливайка було розгромлене, а його самого схопили й стратили у Варшаві 1594 року. За широко розповсюдженими чутками Наливайка було спечено живцем у розжареному мідному бику. Та ця «історія», на яку, між іншим, покликається й український письменник Іван Франко зі Львова, є, зрештою, легендою, фантазійним відлунням минулих часів, переказом фінікійського міфа про Молоха та античного міфа про тирана Фаларіса з Агрігента.

Северин Наливайко

Костянтин Василь Острозький

Острозька Біблія – перше повне видання всіх книг Св. Письма церковнослов’янською мовою здійснене в Острозі 1581 року зусиллями князя Костянтина Острозького

Тарас Федорович (Трясило)

Інший український народний вожак, Тарас Трясило, страчений 1632 року, став історичним прототипом головного героя в чудовій повісті Гоголя «Тарас Бульба», перекладеній, до речі, шведською мовою. Гоголь залишив у літературі, певне, найпрекрасніший пам’ятник Україні та епосі придніпровської військової романтики.

* * *

Під тиском нестерпних умов, коли Україну з одного боку плюндрувала татарва, а з другого – точила піт та кров польська шляхта, населення змушене було втікати й шукати надійного сховку. Внаслідок цього процесу утворилася інституція, що належить до найцікавіших суспільних явищ в східній Європі, – козацька республіка, котра виникла у нижній течії Дніпра. Спершу там панував, можливо, первісно-общинний лад, але згодом в силу певних обставин розвинувся поділ на касти. У ньому проявилися анархічні, індивідуалістичні та комуністичні риси української нації.

Слово «козак»[7], споріднене за значенням з розповсюдженим в Угорщині та серед південних слов’ян словом «гайдук», певно, азіатського походження і пов’язане з монгольською навалою; воно згадується також у листі кримського хана Менглі Гірея до царя Івана Грозного, датованому 1492 роком, де мовиться про ординських козаків. Пізніше це слово часто зустрічалося на східних та південних теренах сьогоднішньої Росії, і значення його мінялося залежно від місцевості. На Кримському півострові козаки творили певну соціальну верству, вони обробляли землю та платили податок військовими трофеями. На заході Росії це були вільні землероби, а на берегах Дніпра, Дону та Волги козаки жили головним чином з рибальства.

Менґлі I (посередині) зі своїм старшим сином Мехмедом (ліворуч) перед султаном Баєзедом II (праворуч)

Поступово козаки, які жили по середній та нижній течії Дніпра, стали прибирати виразно войовничого характеру, бо волелюбні українці добували собі зі зброєю у руках не тільки засоби для існування, а й боролися за волю та незалежність свого народу. До них усе більше й більше стало приєднуватися людей без сталого притулку, а то й просто авантюристів, які шукали захисту від татар, турків чи поляків. Політика польського уряду була спрямована на те, щоб мати якнайбільший вплив на цю державу в державі, переманити на свій бік частину «розбійників», звільнивши їх від оподаткування військовими трофеями (на відміну від кочівників), та поступово закабалити решту землеробів, утягнувши їх у систему суспільних відносин, що панували на той час у Польщі. Останній план польського уряду, як ми уже бачили, провалився, зате намір щодо «розбійників» удався. Стала куватися нова зброя, яка невдовзі повернулася проти самої ж Речі Посполитої. Уже в 1506 році було видано указ польського уряду про поділ козаків на «низових», тобто запорожців, та «городових», тобто тих козаків, котрі проживають по містах України. А за правління Стефана Баторія[8] було створено платну козацьку армію, що становила 6000 чоловік і перебувала на службі польського короля, тоді як решта козаків, переважна більшість, змушена була займатись землеробством, рибальством, ремеслом та деякими вільними військовими професіями на землях нижньої течії Дніпра. Власне, ці козаки, відомі під назвою «запорожці», зіграли визначну, просто блискучу, хоча й дуже короткочасну роль в історії східної Європи.

Глянувши на карту, ми побачимо, що Дніпро під Києвом різко повертає на захід, оминаючи розміщені на сході відроги карпатських хребтів, через які не могла прокласти собі дорогу могутня ріка. Проте, щоб добратися до Чорного моря, Дніпрові доводиться пробиватися крізь високі кручі та скали. Тут на його шляху стали так звані пороги, тобто скелясті камені, через які водограями спадає вода. Вони ще й сьогодні є перепоною для судноплавства. Винятком можуть бути хіба окремі невеликі човни, керовані досвідченими лоцманами. Це ті самі пороги, на які у свій час наткнулися наші шведські вікінги. Їм доводилося брати на плечі свої легкі човни й переносити їх берегом, щоб потім знову продовжувати шлях вниз по течії. Упродовж 70 кілометрів південніше Катеринослава простягнулися ці пороги, усього нараховується 11 порогів та 6 «загорож», менших порогів[9]. Відомі прадавні шведські назви семи із них: «Не спи!», «Острів-скала», «Гуркітливий», «Вічний водоспад», «Спадаюча хвиля», «Той, що сміється» та «Удар».

Стефан Баторій

Пороги. Початок ХХ століття

Норовиста ріка служила природним захистом від ворожих нападів з боку моря, і тому саме за порогами спорудили запорізькі козаки своє майже неприступне гніздо. Цей укріплений табір називався Січчю (січ – галявина, просіка). Залежно від обставин табір переносився з одного острова на інший. Усього відомо вісім таких Січей, найважливішими з яких були Хортицька та Чортомлицька. Король Сігізмунд І[10] (помер у 1548 році) віддав козакам у «вічне володіння» землі навколо порогів по обидва боки Дніпра разом з валом, насипаним для оборони від татар і турків. Тут збиралися всі, хто «готовий був на тортури піти за християнський трон і не боявся скласти голову за віру християнську». Січ називали «козацькою матір’ю», а Великий Луг, степ на західному березі Дніпра, саме навпроти Хортиці, – «батьком». І коли султан спитав, скільки запорожців на Січі, відповідь звучала так: «За кожним кущем по козакові, у кожній балці по сотні».

Дніпрові пороги. Карта кінця XIX – початку XX століття

Реконструкція Чортомлицької січі

Це своєрідне військове суспільство безнастанно поповнювалося за рахунок українського населення та вихідців інших націй, бо ж південно-східна Європа така велика, а Січ була відкритою для всіх, здатних носити зброю у руках, національна приналежність до уваги не бралася. Більшість прибульців була, звичайно, з України, але траплялося заблукати сюди й німцям, італійцям, французам, часом навіть англійцям. Першою умовою для вступу у цей військовий монаший орден було те, що новобранець мав бути «вільним», тобто не кріпаком, а також неодруженим[11], бо приводити на Січ жінку, матір чи сестру заборонялося під загрозою смерті. Усім належалося сповідувати православну віру, і якщо на Січі з’являвся католик, мусульманин, лютеранин чи жид, він повинен був вихреститися, прийняти православну віру. 1632 року було вирішено спровадити з Січі усіх католиків. Але ж ніхто у нікого й ніколи не питав про пашпорт, походження чи минуле, і дуже часто новоспечений запорожець прибирав собі якесь прізвисько, щоб надійно приховати своє справжнє ім’я. Та досить було комусь утомитися від цього дикого привілля, як він міг одразу ж без перешкод покинути Січ і податися світ за очі. Бо ж не усі, звичайно, могли постійно брати участь у битвах та вправлятися у володінні зброєю. Запорожці ділилися на два класи: «січовики», що були своєрідною вищою військовою кастою й вели безперервне казарменне життя на Січі, та «зимівники», котрі жили на прилеглих до Січі землях і в періоди мирних перепочинків займалися рибальством, тваринництвом та землеробством, всіляким ремеслом, проте у скрутний час ставали до зброї.

Замок-фортеця на острові Мала Хортиця, реконструкція

Карта Запорозьких Січей у 1552—1775 роках

Запорізьки казаки. Літографія з видання «Літописець про Малу Росію». 1847 рік

Місцева назва козацького похідного табору – кіш (слово татарського походження). Кіш складався з 38 куренів, хатин, сплетених з лози та щільно вкритих кінськими шкурами. Кожен такий курінь з ватрищем посередині (слово «курінь» походить від «куріти, диміти») вміщав 150 чоловік, тобто табір такого типу, як правило, становив 6 000 чоловік, готових будь-якої миті стати до бою. Та якщо готувався великий похід, запорізьке військо разом із зимівниками налічувало близько 50 000 вершників. Окрім того, були ще так звані «паланки» – укріплення, сторожові пости по обидва боки Дніпра.

Козацька рада на Січі. Гравюра з видання Олександра Рігельмана «Літописна сповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі». 1786 рік

В основу Запорозької республіки було покладено демократично-комуністичне самоврядування. Кожного першого дня нового року все, добуте на землі й у воді, полюванням чи рибальством, розподілялося з допомогою жеребкування (жеребки лежали у шапці, й звідти їх тягнули по черзі), а у воєнний час здобич намагалися поділити порівну. Наради відбувалися під відкритим небом, на майдані посеред табору, усі мали стояти з непокритими головами. Вибори проводилися загальним відкритим голосуванням, і рідко обходилося без сварки чи бійки. Перемогу часто здобували найміцніші горлянки та найсильніші кулаки. Президент цієї республіки називався «кошовим отаманом». При виборах кошовому за звичаєм належало церемонитися й двічі відмовлятися, перш ніж погодитися на високий пост. Потім він кланявся на всі чотири сторони світу, а запорожці бажали йому «лебединого віку та журавлиного крику». А ще звичаєм було посипати піском його тім’я, щоб не зазнавався через своє вивищення й усвідомлював свою мізерність супроти незалежного вияву волі народу. Запорожці повністю голили голови, тільки на потилиці залишали довгий пасмо-чуб – хохол[12]. Це слово московити використали як насмішливе прізвисько для усього українського народу.