Полная версия
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)
Вважають, що початок конфлікту правителя скіфів із македонянами розпочався тоді, коли цар Атей вів війну з істріанами. Самостійно впоратися з підступними істріанами володар скіфів не зміг, тому попрохав допомоги у царя македонян Філіпа. Як плата останньому було обіцяно усе скіфське царство. Атей обіцяв усиновити Філіпа для того, щоб той як настане час, успадкував царство і владу. Для Філіпа здобуток спадщини Атея означав не лише мирне розширення володінь, забезпечення тилу в Подунав’ї, а й істотне зміцнення армії численними і добре вимуштруваними кінними підрозділами.
Це не було зайвим, адже на порядку денному стояло питання остаточного підкорення Еллади. Повідомляють, що Філіп купився на щедру обіцянку Атея і відправив військо на допомогу. Однак якось дуже доречно помер правитель (або командувач ополчення) Істріан, і конфлікт був залагоджений без втручання македонян. Коли настав час платити за рахунками, Атей заявив, що «не просив у нього [Філіпа] допомоги й не доручав говорити йому про всиновлення, тому що не мають потреби скіфи у македонському захисті, тому що перевершують македонян [у хоробрості], та й у спадкоємці він [Атей] не має потреби, тому що його син живий та здоровий». Навіть військові витрати Філіпу владика скіфів відмовився відшкодувати, поскаржившись на те, що й із погодою останнім часом погано, і неврожай, а грошей у скарбниці взагалі залишилося стільки, що «відбутися невеличкою подачкою він уважає більше непристойним, аніж зовсім відмовити».
У працях, що дійшли до нас, стародавні греки й римляни іменували Атея зрозумілими їм титулами – BASILEUS, REX. Ці титули перекладають, зазвичай, однаково – «цар». І лише у одному із давніх творів (і те написаному кілька сотень років посля смерті царя) написано, що Атей правив у «Скіфському царстві». Серед його підданих згадано воїнів, хліборобів і конярів. Це – типова структура соціуму кочовиків: на вершині правитель і його воїнство, далі – співвітчизники, що випасають худобу, унизу піраміди – збіднілі безкінні родичі, що перейшли до землеробства.
Скіфи з’явилися у Добруджі згодом після 357 р. до н. е., коли розпалося Одриське царство, що раніше контролювало цієї землі. Розпалося царство, цілком імовірно, не без участі тих самих скіфів. Таким чином, до моменту конфлікту з македонянами Атей володарював на цих землях років сімнадцять-вісімнадцять.
У багатьох вітчизняних підручниках з історії можна прочитати, що мудрий Атей був могутнім царем єдиної і неподільної Великої Скіфії, величезної степової імперії, держави, що у середині IV ст. до н. е. мала володіння від берегів Дона-Танаїса або передгір’їв Кавказу до пониззя Дунаю. Столицею цієї супердержави називають величезне Кам’янське городище на Дніпрі. З іменем Атея пов’язували царське поховання у знаменитому кургані Чортомлик. Серед інших аргументів наводять напис на дні знайденого там срібного кубка – AATAA, у якому вбачають ім’я царя. Утім на царських монетах ми бачимо явно інше написання – ATAIAS. І якщо врахувати, що на дні згаданого кубка є й інші букви крім AATAA, то визнати цей напис за ім’я царя недостовірно. Відзначають, що ім’я Ата (що, погодимося, більш схоже на AATAA) носила Богиня забуття. Її ім’я, справді, має більш доречний вигляд на кубку із числа поховальних дарів.
За версією деяких істориків і археологів, великий цар Атей з’явився за Дунаєм, розширюючи межі степової імперії на захід. Відзначимо, що у такому разі в розпорядженні скіфського царя повинні були перебувати економічні, а головне – військові ресурси, що багаторазово перевершували те, що теоретично міг мати в ті часи цар Македонії. За деякими підрахунками Скіфія напередодні 340 р. до н. е. могла виставити до 130 тисяч воїнів. Найбільше ж військо македонян того часу не перевищувало 30 000–45 000 піхотинців і кіннотників.
Отже, складно зрозуміти, навіщо Атей, цар Великої Скіфії, не лише звернувся по військову допомогу до Філіпа ІІ, а й пообіцяв йому у винагороду все своє величезне царство. Слід зазначити, що нині багато істориків стверджують: уявлення про Атея як очільника неозорої скіфської імперії ґрунтуються зовсім не на свідченнях древніх авторів та інших фактах, а на бажанні певних учених (і політиків) мати у минулому своєї батьківщини якусь велику, могутню і об’єднану державу під владою мудрого правителя.
Стосовно реальних масштабів царства Атея, нехай і побічно, свідчать кілька фактів. Перший – Філіпові після перемоги над царем скіфів дісталося 20 тисяч полонених – зазначимо, жінок і дітей скіфів, а не чоловіків. Якщо навіть вважати цю цифру достовірною (а у давніх авторів завжди проблеми із цифрами), скіфські родини однодітними, то на цих бранців мало припадати максимум 10 тисяч воїнів. Насправді ж скіфські родини навряд чи складалися з 2–3 осіб. Тобто воїнів у царя Атея могло бути не більше як 3000–5000.
Показово, що македонянам дісталися, окрім полонених, як здобич увесь обоз і всі коні, череди, що належали скіфам. Отже, Атей перед боєм не відправив їх із зони бойових дій. Під час війни із Дарієм його предки так не чинили, а евакуювали мирне населення й «рухоме майно» якнайдалі. Якщо ж мудрий і завбачливий Атей не подбав у такий спосіб про родичів і підданих, то, найімовірніше, евакуювати їх було нікуди. Або ж він настільки не довіряв сусідам, щоб відправляти на їх територію обоз без охорони.
Загалом, така поведінка царя видається якоюсь несолідно для правителя скіфської імперії від Дунаю й Істра до Танаїса, від Понту до Невриди. Зате цілком логічна для царя-вождя невеликого скіфського союзу племен у Добруджі, з усіх боків оточеного ворогами, успішно нажитими за довге, але небезгрішне життя. Лише після 357 р. до н. е. за Дунаєм цар Атей встиг повоювати не лише з істріанами, але й із фракійським племенем трибаллів. Тому завойовницькі амбіції Атея із самого початку явно перевершували його військові можливості.
У македонян з’явився привід оголосити війну учорашнім союзникам. Філіп у цей момент тримав у облозі місто Візантій (той самий, що через 700 років стане Константинополем і столицею Римської імперії), відмобілізувавши на те досить численну армію. Він негайно зняв облогу й з усім військом відправився до володінь Атея. Офіційно військо вирушило до гирла Істра (Дунаю) з побожними намірами: поставити там по обітниці мідну статую Геракла. Звичайно, що цар скіфів став не лише заперечувати, а й погрожувати македонянам. Спочатку він запропонував поставити статую спільного предка одну на двох, а коли отримав відмову – пригрозив перелити статую, у разі, якщо вона буде поставлена самочинно, на вістря до стріл.
У вирішальній битві зійшлися македонська фаланга й панцирна кавалерія скіфів. Скіфи зазнали повної поразки, їхній цар загинув у битві. Підсумок бою підтверджує висновки про те, що у ньому брали участь далеко не всі збройні сили Великої Скіфії. Пишуть також і про військову хитрість. Найімовірніше, хитрість ця полягала в тому, щоб спровокувати свідомо приречену на провал лобову атаку скіфів на фалангу. Атаку, яка б неминуче захлинулася на шестиметрових списах зімкнутих у моноліт двадцяти шеренг гоплітів. І тоді македонська кіннота зможе вдарити у фланг, оточити й добити загрузлого в рукопашному бою вже наполовину спішеного супротивника, якого зможуть урятувати лише свіжі резерви.
Однак навіть жертовна відвага старого царя, що рушив на поміч своєму воїнству, так і не переломила хід бою. Римський історик Помпей Трог у своєму творі повідомляв, що «…хоча скіфи перевершували [македонян] і числом і хоробрістю, але вони були переможені хитрістю Філіпа. Двадцять тисяч жінок і дітей було взято в полон, було захоплено безліч худоби. У Македонію послали двадцять тисяч найкращих кобилиць для розведення коней [скіфської породи]». Зауважимо, що серед здобичі македонян не згадано ні золота, ні срібла. Очевидно, нечисленні піддані Атея справді виявилися бідними. Якщо який жовтий метал і дістався переможцям – так це знятий із полеглих у битві воїнів, метал, що прикрашав зброю й збрую коней.
Однак тріумф Філіпа виявився недовгим, а «здобич, захоплена у Скіфії, немов би на ній лежало прокляття, ледь не принесла загибелі македонянам». Зворотною дорогою на переможців чекало військо трибаллів. Через раптовий напад на походні порядки переможної македонської армії воно не лише реквізувало завойоване у скіфів, а й ледь не позбавило життя македонського царя. Обтяжене здобиччю і поріділе у боях військо македонян, яке до того ж відступало чужою територією, не змогло чинити гідного опору.
Однак Філіп уцілів усупереч чуткам про його загибель, а головне – зберіг трон. Можливо, одним із трофеїв тієї війни є золота обкладка від скіфського горита – футляра для лука. Її археологи знайшли у гробниці Філіпа, розкопаної наприкінці ХХ ст. на півночі Греції. Підлікувавшись, цар розпочав куди більше важливу для нього (і майбутнього Македонії) війну проти колиски еллінської демократії – Афін, вигравши її без участі скіфської кінноти.
Отже, коли б славний Атей виграв 339 р. ту фатальну для скіфів битву, то він разом зі своїми підданими-скіфами мав би шанс увійти до світової історію не лише як рятівник еллінських демократій (та «давніх вольностей»), а й перської держави Ахеменідів, та на додачу частини земель далекої Індії від македонського завоювання.
Після зіткнення між Філіпом і Атеєм минуло сім років. І коли знову справа дійшла до протистояння Македонії та Скіфії, доля більше не сприяла македонянам6. Зазначимо, що коли б поразка Атея насправді виявилася військовою катастрофою для усієї Великої Скіфії, то доля останньої і насправді була б вирішена задовго до просування в причорноморські степи сарматських племен.
Занепад Скіфії
Так, Скіфія у IV ст. до н. е. усе ще гідна вважатися Великою, а деякі її царі, нащадки Зевса й Борисфена, навіть чеканять зі срібла власні монети, вони ще замовляють прекрасні золоті вироби найкращим еллінським ювелірам (знаменита пектораль створена у цю епоху), з Еллади ще пливуть кораблі, завантажені амформи з хіоським вином для царських бенкетів – але сутінки Скіфії наближаються.
Після провалу експедиції Зопіріона так званий цивілізований світ вкотре переконався, що захопити або знищити Скіфію неможливо. Щоправда, варто зазначити, що у ті роки увага того світу була прикута до інших, значно важливіших для нього проблем – насамперед розподілу спадщини Великого Александра.
Однак із тим, що виявилося не до снаги іноземним полководцям і арміям, скіфи впоралися самі. Економічні проблеми та політичні негаразди призвели до міжусобиць. Особливо дісталося Лісостепу – в полум’ї пожеж повсюдно гинуть неприступні городища й дрібніші поселення.
Правий був історик Фукідід, коли писав, що не було б ані в Європі, ані в Азії народу більше могутнього, ніж скіфи, але лише єдиної умови – коли б вони були єдині. Одначе володарі степів та їх околиць, підірвавши джерела свого добробуту на Півночі, зробивши ставку на торгівлю з еллінськими полісами, що потрапили тоді до рук македонців, вони, так і не переможені зовнішніми ворогами, змушені були зійти зі світової «сцени». Криза була підсилена ще й надзвичайними похолоданням і посухою, що настали у другій половині III ст. до н. е.
У колись більш-менш теплих причорноморських степах на час встановився клімат характерний сьогодні для Західного Сибіру, усього з двома порами року – довгою, місяців на 9–10, зимою та коротким літом. Два або три рази у тому столітті Чорне море замерзало повністю. Про жодний розвиток кочового скотарства за таких умов нічого й говорити. Чисельність населення в степу різко скоротилася.
Частина скіфів знайшла притулок на півночі, серед уцілілих місцевих племен. Біля с. Рижанівка, на території нинішньої Черкаської області, українські й польські археологи розкопали могилу «останнього владаря скіфів», що правив цим краєм у ті непевні часи. Поховання було датовано близько 260 р. до н. е. У ньому є золото – але вже не тієї якості, і його не стільки, як за старих часів. Є символи влади – золота гривня, меч із золотим руків’ям, срібний кубок, але їм далеко до шедеврів із Товстої або Гайманової могил, зроблених на декілька десятиліть раніше. Історія Великої Скіфії закінчується. Сарматам не було кого завойовувати – коли вони прийдуть в степи у ІІ ст. до н. е., останні скіфи виживатимуть різними способами по-сусідству.
Золоті кургани Скіфії
Свідки процвітання Скіфії – царські кургани, усипальниці її правителів. Висота насипів найбільших поховальних споруд досягала 20 і більше метрів, чи не кожна із них отримала власне ім’я (щоправда, у пізні часи і вже не від скіфів) – Огуз, Солоха, Чортомлик. Деякі мали ім’я «Могила», із самими різними приставками: Бабина, Водяна, Гостра, Страшна, Товста, Нечаєва і тому подібне. Степами ходили оповідання, що ті кургани насипали козаки, носячи землю шапками на могили полеглих у битвах із турками, татарами і москалями козаків. Розкопки показали, що могили давніші за козацьку добу, хоча степові лицарі і ховали своїх полеглих на їх вершинах. Щоправда, частіше споруджували на штучних висотах сторожові пункти та сигнальні вежі. Така вже гра долі – поховання кочовиків, які століттями діставали набігами хліборобів на північ від степів, перетворилися на форпости далеких нащадків тих, проти кого вони вели війни.
Однак були й інші легенди – про поховані у давніх могилах незлічені скарби. Уже у XVIII ст. генерал-губернатор Новоросійського краю Мельгунов наказав розкопати десятиметрову могилу, яка отримала по тому його ім’я. Скарби і справді були здобуті під час тих «досліджень». Серед них – акінак з руків’ям, прикрашеним золотом, золоті діадема, бляшки у вигляді орлів (одна з них є нині на гербі області, де міститься курган), трофеї азійських походів скіфів… Усе це нині перебуває у Ермітажі в Санкт-Петербурзі, як і чимало інших скіфських скарбів, здобутих у наступному столітті.
Навіть у XIX ст., коли наукові розкопки скіфських курганів вже розпочалися, у європейській пресі можна було часом знайти найнеймовірніші повідомлення. Наприклад, в одному із повідомлень йшлося про те, що в «…курганах Росії й Татарії були знайдені тіла, покладені на листи щирого золота фунтів по двохстах (тобто 80 кг) із бронзовою зброєю, прикрашеною рубінами й смарагдами». Відзначимо, що такі байки не випадкові – адже до відкриття гробниці Тутанхамона лишалося ще декілька десятиліть, тому скіфські старожитності цілком законно очолювали топ-аркуш казкових скарбів Старого Світу.
Майже все про особливості похоронного обряду скіфів у ті часи можна було довідатися лише з історичних праць Геродота. До останнього у освіченому (а також досить критично настроєному до авторитетів) ХІХ ст. ставилися радше як автора красивих казок, ніж до поважного історика, всі повідомлення якого варті довіри. І лише серйозні археологічні розкопки не лише підтвердили його розповідь, а й розкрили подробиці давніх обрядів, невідомі Геродоту.
Як будували «степові піраміди»
Про скіфські кургани, їх спорудження, скарби і таємниці написано і видано чимало книжок. Стосовно степових курганів, відзначимо, слово «піраміда» навряд чи можна застосувати у його прямому значенні. Радше, курганний насип – це символ якогось заупокійного ритуалу, а також величі й могутності давніх володарів. Та й самі насипи мали характерну напівсферичну форму, зовсім не схожу на піраміду.
Є чимало версій відносно призначення такої поховальної споруди, як курган. Недавно було запропоноване трактування курганів скіфських царів – складних і величезних споруд – як своєрідної компенсації за прижиттєву відсутність у степових владик реальних палаців. Ну а звичайний, нецарський курган у такому разі цілком можна розглядати як будинок.
Будівництво будинку або палацу, а тим більше кургану, земляного насипу, навіть невеликого – процес складний та відповідальний. Спочатку майбутню споруду слід було розмітити на місцевості й виділити, як особливий простір. Вибір місця розташування відповідав старій традиції – на височинах, особливо – на вододілах. Подекуди вони і дотепер прикрашають пейзаж. Далі обране місце позначалося кільцевим ровиком, що його діаметр залежав від передбачуваних розмірів майбутньої споруди. Ровик відігравав пізніше певну роль у поминальному ритуалі.
І невеликі, і величезні насипи будували, як і колись, зі шматків дерну, символу потойбічних пасовищ і земної величі. Їх споруджували у декілька прийомів. Щоб насипи не розповзалися, їх оточували кам’яними кільцями-крепідами, привозячи матеріал для їх спорудження часом за багато кілометрів. На кургані Чортомлик подібну крепіду побудували, як показали розкопки наприкінці ХХ ст., кілька бригад мулярів – окремі ділянки виявилися по-різному складені.
Менш грандіозні кургани зміцнювали не крепідами, а кам’яними панцирами, вкриваючи насип із землі шаром каменю, а потім згори досипали землею. У деяких курганів крепід могло бути кілька – восьмиметрова Бабина Могила мала дві. На додачу вона була увінчана стелою, від якої до наших днів збереглася лише частина постаменту.
Як виглядали подібні стели, добре відомо, адже їх у степових районах України знайдено кілька сотень. Одна із найвідоміших виставлена в Археологічному музеї Інституту археології в Києві. Вона зображує довговусого воїна, який тримає у руці ріг, наповнений вином та коротким мечем біля пояса. Досить виразно підкреслено також його чоловічу гідність. Можливо, аналогічне зображення могутнього степового воїна прикрашало і Бабину Могилу. Ці статуї не обов’язково були сумними, сірими монументами. У Одеському археологічному музеї можна побачити стелу, на якій прикраси, деталі одягу й взуття пофарбовані червоною вохрою. За зображеннями на стелах можна вивчати зброю, прикраси та одяг степових воїнів різного часу.
У Лісостепу перед тим, як спорудити сам курган, над могилою зводили дерев’яне шатро часом із десятків стовбурів товщиною 10–15 см. Потім його спалювали. І лише після цього насипали сам курган. Величезне багаття немов запечатувало згори поховання. Крім того, вогонь обпалював глину первісного насипу, утворюючи панцир-ядро не гірше за кам’яне.
Вражають як розміри курганів, так і обсяги виконаних на їх будівництві робіт. Звичайно, їм, знову ж таки, досить далеко до єгипетських пірамід. Порівняємо: об’єм найбільшої із пірамід досягав 2 642 064 куб. м, а найбільшого зі збережених скіфських курганів (Огуз, висота 21 м, діаметр 100–110 м) – до 140 тисяч куб. м, тобто у 19 разів менше. Не кажучи про те, що піраміда споруджувалася з каменю, а курганний насип – з дерну.
Зате підрахунки витрат праці на «скіфські піраміди» дозволив встановити, що у розмірах похоронних пам’ятників Скіфії так само, як і в гробницях Єгипту, відображено складну суспільну ієрархію. Її очолюють гіганти на кшталт Чортомлика, Огуза, Олександропільського кургану. Їх насипи висотою до 19–21 м містили від 70 тисяч до 140 тисяч кубів ґрунту, не враховуючи каменю крепід. Далі йде група більш скромна, до 8–14 м, що вимагала «усього» 11 000–50 000 куб. м. Третя група – це 4–6 метрові насипи, що містили від 2500 до 5000 кубів. І це лише ієрархія скіфської еліти.
Матеріали для спорудження насипів і будівництва поховальних споруд, передусім камінь і дерево, доставляли часом за десятки кілометрів. Дороги скіфського часу, що ведуть до насипів, читаються на аерофотознімках і досі. До речі, так само, як і сліди вже знесених з поверхні землі давніх курганів.
Гробниць під скіфським курганом, особливо під курганом великим, як правило, може виявитися кілька. Гробниці влаштовували глибоко під землею, створюючи ніби копію житла. До входу вели пробиті в ґрунті вертикальні шахти глибиною 10 м, а подекуди й 15 м. Від шахти прокладався горизонтальний хід до катакомби-печери поховальної камери. Розташовані на глибині гробниці, сполучені із поверхнею вхідними шахтами, типові для степових скіфів. По таких похованнях, до речі, можна простежити просування мешканців степів на північ, де поховальні традиції помітно відрізнялися.
Населення Лісостепу, поіменоване вченими «лісостеповими скіфами» споруджувало поховальні камери інакше. Їх влаштовували на глибині 2–3 метри від поверхні. Являли вони собою прямокутний у плані котлован. Розміри залежали від рангу небіжчика. Якщо це був, скажемо, воїн, то йому належала могила 2 × 3 м, а якщо особа, котра займала вище положення – то усі 4 × 4 м, а подекуди 6 × 6 м і більше.
Така гробниця являла собою вже не печеру, видовбану в глині, а більше нагадувала опущений під землю будинок. Стіни гробниць обшивали деревом, стелю (накат із колод чи колотого дерева) підтримували стовпи, а часом навіть прямокутні у перетині бруси. Стіни також могли бути прикрашені тканинами. На вбиті у обшивку залізних цвяхи розвішували зброю та спорядження. Стеля гробниці, теж прикрашена тканиною і золотими бляшками (так було зроблено у Бердянському кургані) часом нагадувала зоряне небо.
Заможний небіжчик мав дерев’яне, вкрите дорогими тканинами або шкірами ложе. Воїну могла перепасти більш скромна підстилка з трави, часом її заміняв розкладений на земляному дні могили вкритий залізними платівками захисний обладунок.
Скарби курганів
Для початку зауважимо, що ані листів золота «вагою у двісті фунтів», ані зброї, прикрашеної рубінами або смарагдами, так яскраво описаних у європейській пресі ХІХ ст., виявити археологам у скіфських курганах протягом останніх ста років так і не вдалося. Не знайшли там поки що ні золотих карет, ні золотих гусок, які сидять на золотих яйцях, ні інших дивних речей, про які колись писали, та й нині люблять писати газети й розповідати місцеві знавці старожитностей. Однак реальність часом виявилася вражаючою за старі байки та навіть газетні повідомлення.
Кожен скіф, а особливо – могутній правитель був екіпірований до бою, полювання й бенкетів у потойбічному світі. Його супроводжувала зброя – меч, горит із луком і стрілами, на стінах гробниці розвішували списи й дротики, обладунки. Розставляли дорогоцінний золотий і срібний посуд, часом розписні кратери й канфари, привезені з далекої Еллади. Зауважимо, що у більшості найдавніших курганів навіть знатні особи задовольнялися посудом місцевого виробництва. Хоча і там можна натрапити на цікаві вироби урартських та інших майстрів з Азії.
На небіжчиках і поруч із ними був розкішний одяг, щедро прикрашений золотими платівками, які часом вкривали навіть взуття. Прикраси не лише одягали на небіжчиків, а й ставили у дерев’яних скриньках біля них. А ще у могилу клали квіти – від троянд до польових. Пилок цих рослин виявлено у пробах ґрунту, узятих із давніх поховань.
У нішах біля входу до усипальниці ставили амфори із кращим вином і бронзовий казан з м’ясом. Вина, як порахували дослідники, ставили на три подачі – по сім амфор у кожній (от вона, скіфська «царська порція»)! На залишених у поховання амфорах виявлено написи, що визначали якість напою. Одна амфора з Рижанівського кургану зберегла продряпаний напис ΘΕΙ, що можна перекласти, як «прекрасне, чудове вино», та – ΑСΙΝΕΣ, «той, що надає задоволення», за іншою версією – «нешкідливий». Амфори були укомплектовані спеціальними бронзовими черпаками з ручками, якими можна було діставати з них смачний напій, не каламутячи його. На додачу «винний погреб» комплектували металевими грецькими ситами, щоб процідити вино, якщо така потреба виникне. Жертовне м’ясо клали на кам’яні блюда, поруч були ножі. Жоден дріб’язок не був забутий.
Вражають залишені часом у нішах над входом до гробниці приналежності для висікання вогню, від яких збереглися кремінні кресала та поставлені поруч керамічні світильники, колись заправлені олією.
Звичайно, царя супроводжували улюблені коні, вони були поховані у окремих могилах, прикрашені збруєю із золотом та сріблом. Число коней, похованих разом із багатим хазяїном, часом сягало десятків – й усі з відповідним спорядженням. Часом у могилу клали «сімейні реліквії». Приміром, у кургані Огуз знайшли, мабуть, ще дідівське захисне спорядження для коней, яких запрягали колись у бойову колісницю: безліч бронзових платівок зі слідами шкіряної основи. Простого воїна також супроводжував вірний кінь, іноді два. Отут збруя прикрашалася не так розкішно, бронзовою фурнітурою.
Але не лише зброя, скарби, запаси продовольства й коні, а й одноплемінники супроводжували грізних володарів – вхід до усипальниці охороняв воїн, кубки вином наповнював виночерпій. І вірна дружина – якщо не одразу, то згодом переселялася, часом із дитиною, у сусідню усипальницю, теж із усіма своїми земними скарбами. Цариці або знатній жінці теж належав супровід – служниця.
Скіфам не таким заможним ставили лише одну-дві амфори, з них одна могла бути з вином, друга – з молоком. Вміст ліпних посудин, що його змогли проаналізувати у сучасних лабораторіях, включав воду, бульйон і… наркотики. Для їх споживання призначалися спеціальні посудини на високих ніжках. Тому розповідь Геродота про те, що скіфи відповідним чином вживають насіння травички, виявився підтвердженим сучасною експертизою.
