Полная версия
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)
Виявивши втечу перського війська, скіфи здійснили набіг на Балкани. Окрім того, пізніше, вони планували додатково помститися персам. Як повідомляв Геродот, скіфи запропонували спартанцям здійснити спільний набіг проти персів у Малій Азії: із заходу мали наступати греки, зі сходу, через Кавказ – скіфи. Але ці перемовини скінчилися невдачею, оскільки спартанський володар Клеомен з глузду з’їхав, оскільки після спілкування зі скіфами надто призвичаївся до пиття не розбавленого водою вина.
Таким чином, завершується «Скіфський логос», один із багатьох сюжетів у мереживі Геродотової «Історії». Викладені вище оповіді про героїчні вчинки та мудрість скіфів здавна привертали увагу читачів і надихали митців. Але нині науковці ставляться до них доволі критично. Адже ці перекази мають характер радше поетичного твору, ніж історичного.
Фольклорність джерел Геродота проявляється у низці випадків. Зазначається міфологічний характер легенди про дари, надіслані кочовиками Дарію. Також збігаються деталі в оповіданнях, присвячених різним кампаніям персів. Так, Кір, переправившись через р. Аракс, зіткнувся з військом массагетів, які діяли проти нього трьома загонами. Аналогічним чином описано і похід Дарія проти саків-тіграхауда.
Дослідники здавна звернули увагу на неймовірно велику кількість задіяних військ, особливо перських, що наведені Геродотом. Передусім викликали запитання чисельність флоту в 600 кораблів та загалом війська – 700 тисяч воїнів. Багаторазове завищення ворожих сил було характерне для античної писемної традиції. Адже таким чином підкреслювалася перевага скіфів, котрі здобули перемогу над ненависним грекам Дарієм. Насправді, було підраховано, що армія такої кількості в поході мала б розтягнутися колоною довжиною 500 км, а запаси одного тільки зерна мали б сягнути 45 тисяч тонн на 100 тисячах возів! Тож, ці цифри є абсолютно фантастичними для польових армій того часу і вказують на перебільшення, притаманне для епічного літературного твору.
Зауважимо, що масштабність походу та маршрут перського війська оцінювався античними авторами по-різному. За Геродотом, Дарій досягнув східної межі Скіфії. Основним аргументом на користь цієї думки є вказівка про те, що він перетнув Танаїс, але ж перська армія діяла у Північному Причорномор’ї два місяці, а отже, апріорі не могла не просунутися до Східного Приазов’я.
Слід зазначити, що в основу розрахунків максимального просування війська Дарія могли бути покладені відомості, отримані Геродотом із твору іншого історика – Ксенофонта – «Анабасис». У цьому популярному в Елладі творі детально описано пригоди тринадцятитисячного загону грецьких найманців, які були задіяні в усобиці перських можновладців. Упродовж одного року і трьох місяців вони з боями пробивалися на свою батьківщину. Хоча всі переходи і битви в описі Ксенофонта відбувалися на щільно заселеній території, з обладнаними дорогами та стаціонарними поселеннями, маршрут його поневірянь Перською імперією, напевно, було механічно екстрапольовано на Північне Причорномор’я.
На відміну від еллінських найманців, перси під час війни зі скіфами змушені були просуватися безлюдними степами. Вони були переобтяжені необхідністю або нести із собою запаси для підтримання боєздатності війська, або постійно відчувати нестачу припасів у ворожому середовищі. За таких умов двомісячний перехід численного, до того ж переважно пішого війська, можливий лише ціною багатьох життів. Тож реконструйований різними дослідниками на підставі відомостей Геродота маршрут, що у п’ять, що у півтори тисяч кілометрів видаватиметься абсолютно фантастичним.
Категорично не можна сприймати на віру свідчення Геродота про те, що відступаючи, загони скіфів заманювали персів у лісостеп, на землі своїх осілих сусідів (будинів, меланхленів, андрофагів та неврів). У ХХ ст. майже кожен відомий скіфолог спробував, маючи під рукою не лише Геродота, а й накопані за століття археологічні джерела, реконструювати систему розселення цих племен. І якщо з розміщенням власне скіфів у причорноморському степу проблем майже не виникало, то всі інші згадані учасники війни так і не мали чіткої локалізації. Виявилося, що всі ці племена з «Історії» Геродота не можуть бути пов’язані з відомими вченим локальними групами археологічних пам’яток! Отже, на разі немає змоги хоча б якимось чином намалювати більш-менш вірогідний маршрут Дарія, охоплюючи при цьому і Подоння, і Приазов’я, і, навіть, Полісся.
Утім деякі історики ототожнюють дерев’яне місто, спалене персами у землі будинів із величезним Більським городищем на Полтавщині. Підставою для цього є лише такий логічний ланцюжок: Більське городище – це найбільше відоме нам укріплення Скіфії; далі: єдине місто Північного Причорномор’я, яке згадує Геродот – це місто Гелон у землі будинів; із цього випливає, що Дарій не міг знищити іншого дерев’яного міста окрім найбільшого і спалив саме Більське городище. Та обставина, що Більськ розташований на Ворсклі, за сотні кілометрів від морського узбережжя, не є жодною перешкодою для прибічників «довгої» версії походу. Тому навіть нині у шкільних атласах похід перської армії позначається стрілками через всю Україну.
І це при тому, що вірогідна присутність численного (за будь-яких підрахунків) перського війська у Північному Причорномор’ї майже жодним чином не фіксується у археологічних джерелах. За понад двохсотрічну історію досліджень, вдалося виокремити лише кілька бронзових вістер стріл близькосхідного типу, що походять із некрополю Ольвії та Німфею і кілька ахеменидських вудил із Середнього Подніпров’я. Зважаючи на обсяг відомого на сьогодні матеріалу, ці знахідки по суті є менш аніж краплею в морі.
Так само не було знайдено жодних слідів табору Дарія на «річці Оар», яка до того ж не може бути впевнено локалізована у Північному Причорномор’ї. За словами Геродота, персами було зведено вісім (!) укріплень на відстані 60 стадій (близько 11 км) одне від одного. Навіть зважаючи на явно перебільшений масштаб цих споруд, вони не могли лишитися непомічені дослідниками. Адже відомі приклади виявлення тимчасових пам’яток – стоянок кочовиків, римських військових таборів тощо.
До того ж матеріал із еллінських поселень Північного Причорномор’я не надає жодного свідчення на користь присутності у регіоні персів. Було б логічним припустити, що для окупації Скіфії Дарію необхідні були б тилові бази в лояльних до нього або підкорених містах. І такі міста, причому не скіфські, а еллінські були на шляху його походу. Уже було згадано, що в обозі перського війська були елліни, які забезпечували побудову і охорону мосту через Дунай. Серед можновладців, які відповідали за це, був тиран Мілета Гістіай, а Ольвія, місто у Дніпро-Бузькому лимані, як відомо, була саме мілетською колонією. Утім участь ольвіополітів у цій війні не засвідчена жодним чином.
Наступний аспект, що свідчить не на користь далекосяжності походу, це переправи через річки. Давні автори неодноразово вказували на те, що перси дуже ретельно підходили до теми форсування водних перепон. Той же Геродот підкреслював, яке життєво важливе значення надавалося понтонному мосту через Дунай, де було залишено флот Дарія. Імовірніше, переправа мала місце поблизу сучасного с. Орловка Одеської області. Але оскільки свідчень про просування флоту далі разом із військом немає, тож можливість переправи персів через такі річки, як Дністер, Південний Буг, не кажучи про Дніпро в його нижній течії, видається майже неможливою.
Тому наразі більшість дослідників довіряє свідченням Страбона, згідно з якими військо персів не просунулося далі так званої «гетської пустелі». За свідченнями цього автора, Дарій потрапив тут у засідку, ледь не згубивши військо від спраги, і змушений був відступити. Ця незаселена територія відома в наші дні як Буджацький степ, лежить між нижньою течією Дунаю та Дністра. Дещо північніше, на правому березі Прута, відомі скіфські кургани біля міст Васлуй та Хуш, які датуються саме кінцем VI – початком V ст. до н. е. І на лівому, східному, березі Дністровського лиману розташоване місто Ніконій, античний поліс заснований в останній третині VI ст. до н. е. Утім жодних слідів перебування перської армії ані у місті, ані на його околицях не виявлено. Найімовірніше, перське військо насправді не просунулося далі Дністра. Його реалістичний двомісячний маршрут, напевно, не перевищував 100 чи 150 км.
Також варті уваги свідчення Ктесія, автора «Історії персів». Він, не вдаючись до розлогих описів, коротко зазначав, що вже на п’ятнадцятий день походу перси та скіфи обмінялись дарами. Вони послали одне одному луки, Дарій побачив, що скіфський лук виявився міцнішим і через це вирішив відступити.
Писемні джерела лишили важливі для нас свідчення про війни, які вела Російська імперія в аналогічних умовах проти татар. Було показано, що велике піше військо могло успішно воювати в степу лише невеликими загонами (кількасот – кілька тисяч бійців) і лише впродовж короткого проміжку часу, і то лише навесні. Приміром, 100-тисячне московське військо князя Василія Голіцина, яке рушило походом на Крим 1687 р., мало 20 тисяч возів. Упродовж травня – липня (3 місяці) здійснено марш за маршрутом Полтава – р. Карачокрак – Полтава, на круг близько 600 верст (палкий привіт ототожнювачам Більського городища з геродотовим Гелоном). Військо при цьому навіть не дісталося до Перекопа. Протягом трьох місяців 40 тисяч солдатів загинуло від хвороб. Через півстоліття на Крим вирушив фельдмаршал Мініх. Залучений ним обоз для двомісячного походу степами налічував 80 тисяч возів, і це на 54 тисячі солдатів. Фельдмаршал таки побував у Криму, але якою ціною! У квітні – червні 1736 року здійснено марш Царичанка – Бахчисарай – Перекоп, втрачено при цьому понад половину війська (близько 30 тисяч осіб, з яких лише дві тисячі бойових втрат, решта – від нестачі води і хвороб).
Далі можна згадати ще не один подібний приклад (до Громадянської війни включно), але всі наявні відомості засвідчують, що абсолютна більшість втрат регулярної армії в степу була обумовлена несприятливими природними чинниками. Рівною мірою військо страждало від перепадів температури і вологості. При цьому масовий мор – від 30 до 70 % складу як людей, так і скота – міг починатися вже на другий тиждень походу. Додатково приносила плоди і тактика випаленої землі, яку скіфи використовували не з меншим успіхом, ніж татари.
Згідно з останніми дослідженнями, рівні розвитку суспільства скіфських племен часів походу Дарія і часів написання твору Геродота суттєво різняться. Якщо Геродот застав у середині V ст. до н. е. сильне угруповання кочовиків із потужним демографічним потенціалом, то археологічні пам’ятки кінця VI ст. до н. е. дають іншу картину. Кількість та пишність поховальних пам’яток є значно скромнішими, а їхнє розташування взагалі свідчить про відсутність сталого населення у тогочасних степах. Тому свідчення Геродота про активну зовнішньополітичну діяльність скіфів у Дарієві часи і залучення ними сусідніх племен для боротьби з персами видаються досить сумнівними.
Привертає увагу і та обставина, що згідно з Геродотом в «антиперську коаліцію» увійшли східні сусіди скіфів – савромати та будини, тоді як племена західної околиці Скіфії, які ніби мали першими відчути загрозу, лишились осторонь. Це, а також ототожнення Геродотової ріки Танаїс то з Доном, то з Сирдар’єю та Амудар’єю, взагалі привело сучасних дослідників до думки, що у Історії Геродот змішав два різні походи – проти причорноморських скіфів 512-го та проти азійських саків тіграхауда 519 р. Не виключено, що Геродот об’єднав взагалі навіть не дві, а три різні військові кампанії. Перша – 519 р. до н. е. проти саків у Центральній Азії, друга – проти скіфів у Дністро-Дунайському межиріччі, що мала місце між 514 і 512 рр. до н. е., третя – проти каппадокійського сатрапа Аріарамна на Північному Кавказі між 520 і 514 рр. до н. е.
Слід ще раз наголосити на тому, що наразі дослідникам не відомий археологічний матеріал, який би засвідчував тривалий і масштабний похід Дарія. Не відомі ані знищені поселенські пам’ятки греків на узбережжі Чорного моря, ані масові захоронення персів, ані трофеї, які неодмінно мали б здобути скіфи внаслідок невдалого для персів походу (при тому що трофеї скіфських походів в Азію відомі, і немало). Відсутні також і сліди цих подій на поселеннях осілих племен Причорномор’я.
Наведені критичні міркування жодним чином не применшують цінності свідчень Геродота. Уточнення потребує лише підхід до джерела як міфологічно-епічної, а не історичної пам’ятки. Також необхідно враховувати політичну кон’юнктуру автора. Для греків війна з персами була, по суті, народно-визвольною боротьбою. Уже сучасниками вона сприймалась як героїчне протистояння вільних полісів загарбницькій імперії. Саме тому грекам імпонував той факт, що цій імперії змогли завдати відчутного удару у відповідь не тільки вони, а навіть північні «варвари». Тому цілком зрозуміло, що діяння цих «варварів» надмірно звеличувались, як це і мало бути у героїчному епосі.
Зауважимо принагідно, що у радянській літературі похід Дарія трактувався як одна з основних подій скіфської історії (яка була, не слід про це забувати, частиною історії СРСР). Можливо, тому сприяло кілька обставин. Найперше, ще не було накопичено необхідного масиву джерел і дослідники переважно були змушені довіряти писемним свідченням. Лише останніми кількома декадами було показано, що археологічний матеріал жодним чином не засвідчує масштабне протистояння скіфів та персів. Навпаки, у разі, якщо похід Дарія і мав місце, то у значно скромніших масштабах.
Також некритичне ставлення до «Історії» Геродота було сформоване суто радянським підходом до джерел. Згідно з ним дослідники мали віддавати перевагу соціологічному вивченню історії стародавніх племен, але не їхньої матеріальної культури. Оскільки ж для ранньої залізної доби даних про «історичні» племена було небагато, відповідно надмірна увага й приділялась Геродоту та трактуванню його творів. Окрім того, перебільшення «світового значення» Скіфо-перської війни провадилося в руслі популярного у ті часи автохтонізму, забезпечуючи радянській ідеології основу для обґрунтування прадавності слов’ян. І на додачу – чергове підтвердження того, що на священній радянській землі в усі часи на завойовників чигала нищівна поразка.
Особливо на цій ниві відзначився свого часу директор Інституту археології АН СРСР академік Б. О. Рибаков з монументальним твором «Геродотова Скіфія». Утім нині науковці вважають цю книгу радше ідеологічним, а не історичним твором і обстоюють досить критичний і поміркований погляд на історію скіфо-перського конфлікту.
Тож сучасні уявлення про оповіді фольклорно-епічного жанру неминуче призводять до висновку стосовно невідповідності відомостей у викладі «батька історії» Геродота реальному перебігу воєнних подій. Історично достовірними можуть вважатися свідчення лише найбільш загального порядку. Тобто те, що такий похід міг відбутися, і те, що він закінчився поразкою персів.
Якщо читачам цікаво детальніше познайомитися з цим питанням, можна порекомендувати вичерпні роботи Є. В. Черненка та С. В. Поліна, де висвітлено обидва аспекти дискусії. Історія Геродота вповні видана українською мовою в перекладі А. Білецького, цитати з якого і використані у поданому розділі.
Розквіт Скіфії
Упродовж майже трьох сотень років, а саме в VI–IV ст. до н. е. степова Скіфія стала провідним політичним гравцем на північ від Понту. Від її володарів залежало мирне існування не лише еллінських полісів, а й їхніх торгових партнерів у Лісостепу. Останніх скіфи розглядали як джерела цінностей і ресурсів, необхідних для існування і, по можливості, процвітання в умовах перманентних економічних проблем. За розквіт мав хтось платити, і це часто доводилося робити сусідам, ближнім і дальнім – скіфські загони досягли навіть теренів Центральної Європи, повторивши «подвиги» попередників-кіммерійців. Перемоги змінювалися поразками, але скіфська епоха залишила дуже помітний слід у давній історії регіону.
Протистояння
Після повернення з Азії скіфам довелося починати нове життя на нововіднайденій батьківщині. Геродот про це оповів так: «Коли… після 28-річної відсутності через стільки часу скіфи повернулися до своєї країни, на них чекало нещастя, не менше, ніж війна із мідянами: вони зустріли там сильне вороже військо». Історик викладає подальші події за версією своїх інформаторів-скіфів, які зберегли переказ про те, що військо це складалося… з нащадків скіфських дружин і рабів. Далі йде сюжет про втихомирення цього війська, що здавалося грізним на початку, за допомогою бичів.
Історія з бичами, звичайно, хоча повчальна, одначе маловірогідна. А от у те, що у Причорномор’ї скіфів могло зустріти «вороже військо» повірити набагато легше. Адже життя тут на час азіатських походів не припинялася. Якісь кочовища цілком могли й під владу сусідів потрапити, і захотіти відділитися від «дорогих» родичів, що відправилися невідомо куди.
Ветерани азійських походів розраховували на об’єднання з одноплемінниками й перерозподіл контролю над якимись територіями, а також торговельними шляхами. Однак нове покоління бачило своє майбутнє інакше за тих, хто повернувся із далекої війни. Адже для тих, хто вже укорінився у Причорномор’ї, інтереси угруповань, до складу яких вони входили, а головне – місце у них – були для них набагато важливішими, ніж претензії родичів-ветеранів.
З півночі над скіфськими кочовищами вже нависав зовсім нескіфський Лісостеп (споріднений з ворогами скіфів – кіммерійцями) з його величезними городищами-містами, а, головне, досить численними мешканцями, а також власними уявленнями про те, який саме має бути у степу (і не лише у степу) порядок, і хто тут взагалі за головного. Адже по степах ще до появи тут скіфів проходили досить важливі торговельні шляхи до еллінських міст на узбережжі Понту Евксинського.
Поділений на декілька великих вождівств-царств, Лісостеп виготовив гори зброї й обладунків, маючи вдосталь власних зброярів (і кращі імпортні – власне скіфські, а також й інші, не менш прогресивні зразки). «Лицарі» нинішніх Полтавщини та Черкащини були екіпіровані не гірше за своїх степових сусідів і не поступалися їм чисельністю.
До того ж їх тили були надійно прикриті могутніми валами, що виросли навколо старих і нових фортець. Були створені цілі укріплені райони, що прикрили стратегічні переправи через Дніпро та інші ріки, здатні вмістити населення території Лісостепу.
Скіфам не вистачило б воїнів, щоб розпочати облогу хоча б одного із них. З іншого боку, вони мали багаторічний досвід війни у Азії, де доводилося мати справу не лише з регулярними арміями місцевих держав (рівень організації яких був не до порівняння і ранньодержавними утвореннями Лісостепу), але і фортифікаціями, на тлі яких лісостепові городища виглядали досить скромно.
Конфлікт був неминучий, почалися рейди кочівників на північ, що супроводжувалися часом успішними штурмами деяких фортець4. Проте навіть степову смугу у другій половині VI ст. до н. е. скіфи контролювали далеко не усю. Для них все ще лишалися недосяжними землі у межиріччя Дністра й Дунаю, не кажучи про більш західні землі.
На якийсь час увагу скіфів відволікла війна проти Дарія I Гістаспа, прозваного Великим за його воєнну здобич і численні перемоги5.
Військово-грабіжницька економіка
Мешканці степів потребували ремісничих виробів, зокрема зброї, посуду, прикрас і багато чого ще. Необхідним атрибутом життя стало вино, із яким відважні вояки встигли познайомитися під час східних походів. І якщо виробництво захисних обладунків, мечів, списів, стріл і ліпного посуду вони могли налагодити самі, часом могли обійтися пивом, то вирощувати виноград і давити вино явно не уміли (та й навряд чи стали б). До того ж скіфським царям, і не лише царям, було добре відомо, що зовсім неподалік є міста й країни, де умілі ремісники виготовляють чудові речі, а вина взагалі море розливане.
Усі ці корисні та приємні товари можна було придбати, як нині кажуть, із доставкою додому. Але ж за це треба було платити. Захопленого на Сході золота могло вистачити не надовго, та й більшу його частину використали (з точки зору сьогоднішнього дня) зовсім не по-хазяйськи: поклали у могили як заупокійні дари. Що могла запропонувати Скіфія навколишньому світу, крім послуг найманців? Грубо зліплені горщики, овець і коней? Зроблені місцевими умільцями горщики та кубки могли прикрасити(і то теоретично) хіба що колекцію якогось еллінського аматора «варварської» етнографії, а доставка худоби через неозорі степи у віддалені міста на узбережжі Понту виглядала малоприбутковим і ризикованим підприємництвом.
Довгий час писали про масштабні поставки хліба зі Скіфії (точніше Лісостепу), однак нині у цієї думки майже не зосталося прихильників. Для початку виявилося, що злаки, вирощувані сусідами скіфів у Лісостепу, навряд чи могли бути у ті часи повноцінним експортним товаром. Це сьогодні освічена Європа запала на «здорову їжу», тобто плівчасті пшениці, однак у античну епоху елліни віддавали перевагу «справжньому» хлібу. Та й доставка товарних партій зерна з далекого Поділля, Київщини або Полтавщини, за багато сотень кілометрів до морського узбережжя явно виглядала тоді заняттям маловигідним.
У давні часи найбільш рентабельним, транспортабельним, а відтак – найкоштовнішим «товаром» були люди, раби. Основним, і, мабуть, монопольним, постачальником «живого товару» із Причорномор’я були, ясна річ, скіфи, а до них – кіммерійці. Для захоплення невільників вони робили набіги на хліборобські племена лісостепу, а іноді й тривалі рейди через карпатські перевали, за Дністер і Дунай.
Можна сказати, що «працевлаштування» земляків і найближчих сусідів за кордоном було чи не найприбутковішим бізнесом степових кланів. Відзначимо, мовиться про «примусове працевлаштування». Економіки багатьох розвинених держав тих далеких часів – у Європі, і на Сході (як і зараз) не могли обійтися без рабської праці.
Крім того, тоді не тільки військові підрозділи, але навіть підрозділи стражів порядку часом формувалися зі скіфів. Приміром, афінські громадяни вважали роботу з наведення правопорядку надто непрестижною. Тому лад у колисці європейської демократії підтримували за допомогою воїнів із далекої Скіфії. Їх відмінні бойові якості високо цінувалися не лише в Елладі.
Отримані від подібного «товарообміну» прибутки скіфи не тільки могли направили на споживання, але також інвестували и нарощування військового потенціалу. Виготовлення на замовлення й закупівля зброї, обладунків відтепер могло бути поставлене на потік. Не лише царі й воєначальники, а й багато воїнів могли дозволити собі вкриті золотом (інколи й зовсім золоті) предмети кінської збруї, не кажучи про зброю й посуд. Навіть традиційні дерев’яні чаші покривали тонкими золотими платівками. Стали модними хутряний і шкіряний одяг, і навіть взуття, обшиті безліччю різноманітних золотих бляшок.
Усю цю розкіш уже не треба було везти через море, її можна було замовити десь на Боспорі, у Ольвії або Херсонесі. Елліни платили за товари золотом, сріблом, але та плата до них же й поверталася. Перепродаж живого товару де-небудь в Афінах або у Мілеті приносив цілком пристойні бариші.
Так виникла та кілька століть процвітала економіка, що важко назвати інакше, як військово-грабіжницькою. Однак така система не може бути вічною. Жорстокі набіги, що знелюднили край, а часом, і опір сусідів неминуче наближали крах, розвал «варварської» «економічної системи». Найважливішою ланкою у цій системі були еллінські колонії Північного Причорномор’я.
Війни царя Атея
У IV ст. до н. е. скіфи перебували у зеніті могутності. Правителі окремих племен на свій страх і ризик намагалися розширити сферу впливу та межі Скіфії на Захід, за Дунай. Однак склалося так, що саме цього часу в Європі сходить зірка маленької Македонії. Батько Александра Великого, Філіп II, реорганізував македонську фалангу. Чотири-п’ять шеренг воїнів-гоплітів для важкоозброєної кавалерії, зокрема скіфської, поважної перешкоди не являли. Однак шістнадцять-двадцять рядів піхотинців, наїжачених довжелезними, шестиметровими списами, до того ж достатньо надійно прикриті із флангів кіннотою, виявилися здатними не лише витримати напад, а й завдати нищівного удару у відповідь.
Привід випробувати можливості модернізованої фаланги трапився 339 р. до н. е. Македоняни зіштовхнулися цього разу не з усією Скіфією, а лише з найзахіднішими її представниками, котрі облаштувалися у степах Нижнього Подунав’я. Правив у тих краях цар Атей. Під його владою перебували не лише скіфи-кочовики, а й прибережні міста-поліси.
Один із них, Каллатіс, на своєму монетному дворі навіть карбував цікаві срібні монети – тетрадрахми. На аверсі – голова Геракла, загального предка еллінів і скіфів. На звороті, замість грецького вершника-олімпіоніка, було зображено оголеного до пояса бородатого скіфа, який натягає лук і готовий послати у ціль смертоносну стрілу. Чимало сусідів скіфів у ті часи за певних обставин могли стати мішенню для подібної стріли. Перепадало від степових воїнів не лише еллінам, але й тим, хто проживав як на півночі, так і на сході. Войовничість згодом зле прислужилася старому Атею: коли настала скрутна година, у навколишніх землях не знайшлося надійних союзників.
