Сни в оселі відьми

На заході сонця Іранон і юний Ромнод покинули Телот і тривалий час мандрували зеленими пагорбами і тінистими лісами. Важким і заплутаним був їхній шлях. Здавалося, що їм ніколи не дістатися до Оонеї, міста лютні та танцю. Але в сутінках, коли висипали зорі, Іранон співав про Ейру та її красу, а Ромнод слухав його, й обоє почувалися на диво щасливими. Вони харчувалися фруктами, червоними ягодами і не помічали плину часу, а тим часом минуло, либонь, багато років. Маленький Ромнод помітно витягнувся, його голос тепер звучав нижче, але Іранон лишався таким самим, як і раніше, прикрашав своє золотисте волосся виноградною лозою й ароматними смолами лісів. Так непомітно розговівся і згас день, коли Ромнод став виглядати старшим за Іранона. А він був дуже юним при їхній першій зустрічі на березі ледачої, одягненої в камінь Зуро, біля якої він сидів і шукав гілочки з набряклими бруньками.

Аж ось одного разу в повню подорожні вибралися на високий гірський стрімчак і поглянули вниз на міріади вогнів Оонеї. Недарма селяни казали їм, що вони були вже зовсім близько від неї. Тепер збагнув Іранон, що це – не його рідна Ейра. Вогні Оонеї були зовсім іншими, різкими та сліпучими, тоді як в Ейрі вони світили м’яко та чарівно, немов місячне сяйво, що переливається на підлозі біля вікна, біля якого мати Іранона колись заколисувала його своєю піснею. Але так чи інак Оонея була містом лютні й танцю, тому Іранон із Ромнодом зійшли крутим схилом, аби знайти людей, яких могли б потішити пісні та мрії.

Заледве вони увійшли до міста, як опинилися в юрбі бражників, котрі у вінках із троянд швендяли від будинку до будинку, звисали з балконів і визирали з вікон. Вони старанно слухали пісень Іранона. Коли ж він скінчив співати, то вони обсипали його квітами й оплесками. Тоді ненадовго увірував Іранон, що знайшов нарешті тих, хто думав і відчував, як і він сам, хоча це місто ніколи не могло б зрівнятися красою з незабутньою Ейрою. На світанку ж роззирнувся Іранон навсібіч, і його охопило сум’яття, бо куполи Оонеї не сяяли золотом, а були сірими та похмурими, а містяни поблідли від гулянок, отупіли від вина і навіть віддалено не нагадували променистих жителів Ейри. Але оскільки ці люди обсипали його квітами й аплодували його пісням, Іранон вирішив лишитися у цьому місті, а разом з ним і Ромнод, котрому припали до душі гучні забави. Тепер він постійно носив у волоссі мирт і троянди. Часто співав Іранон веселим гульвісам ночами, але, як і раніше, був увінчаний лише лозою з гірських лісів і ніяк не міг забути мармурових вулиць Ейри та кришталевої чистоти Нітри. Він співав і в палатах володаря, стіни яких прикрашали фрески. Стоячи на кришталевому узвишші над дзеркальною підлогою, своїм співом він породжував в уяві слухачів дивовижні картини. Дзеркало підлоги, здавалося, відображало вже не захмелілі пики бенкетуючих, а щось інше, щось прекрасне та напівзабуте. І звелів йому володар скинути зі своїх плечей поношений пурпур, і одягнув співака в атлас і золоте шитво і прикрасив його пальці перснями з зеленого нефриту, а зап’ястя – бранзолетками з поцяцькованої слонової кістки; він улаштував співакові нічліг у позолоченій, обвішаній багатими гобеленами спальні, на візерунчастому різьбленому ложі під кольоровим шовковим балдахіном. Так жив Іранон в Оонеї, місті лютні й танцю.

Невідомо, скільки часу згаяв співак в Оонеї, але якось володар привіз до палацу шалених танцюристів із Ліранійської пустелі, котрі кружляли, мов дзиґи, і смаглявих флейтистів зі східного міста Драйна. Після цього на бенкетах дедалі частіше почали кидати квіти танцюристам і флейтистам, ніж співакові Іранону. Ромнод же, який був маленьким хлопчиком у кам’яному Телоті, з кожним днем ставав усе дурнішим і черствішим. Його обличчя запливало та багряніло від випитого вина, він усе рідше й рідше забувався у мріях і все з меншим натхненням слухав пісні свого товариша. А Іранон став тихим і сумним, але вечорами все так само не втомлювався розповідати про Ейру, місто з мармуру та смарагдів.

Але однієї ночі Ромнод, гладкий і червонопикий, закутаний у вишиті маками шовки, важко захрипів на своєму затрапезному ложі й у страшних корчах віддав Богові душу. В цей час Іранон, усе такий же блідий і стрункий, тихо співав самому собі пісень, сидячи у віддаленому кутку. Коли ж співак окропив сльозами могилу приятеля й обсипав її зеленими гілками, що розпускалися, такими милими раніше серцю Ромнода, він скинув із себе шовки та пишні прикраси і пішов геть із Оонеї, міста лютні й танцю. Він покинув місто всіма забутий, ніким не помічений, одягнувши свій обдертий пурпур, той самий, в якому прийшов колись, увінчаний свіжими лозами з гір. Він пішов на заході сонця і знову подався на пошуки своєї рідної землі й людей, котрі захопилися б його мріями та піснями. У містах Цидатрії і в землях, що лежали за пустелею Бназік, над його старозавітними піснями та поношеним пурпуровим одягом неабияк кепкували діти. Але Іранон усе так само залишався молодим і носив вінки у пшеничному волоссі, й усе так само оспівував Ейру, насолоду минулого та надію майбутнього.

Одного вечора він увійшов до убогої хижі старезного пастуха, брудного та згорбленого, який пас свій табун на кам’янистому схилі над хиткими пісками та болотами. Звернувся до нього Іранон, як і до багатьох інших:

– Чи не підкажеш ти мені шлях до Ейри, міста з мармуру та смарагдів, де протікає кришталево чиста Нітра і де водоспади крихітної Креї співають своїх пісень квітучим пагорбам і долам, порослим кипарисами?

Почувши це, пастух уважно і якось дивно поглянув на Іранона, ніби згадуючи щось дуже далеке, загублене в часі. Він пильно розглянув кожну рисочку незнайомця, не оминувши увагою і золотисте волосся, і вінок із виноградного листя. Але він був старий, похитав головою та відповів:

– О, подорожній, я й справді чув цю назву, Ейра, й інші, про які ти кажеш. Але вони повертаються до мене з нескінченно далекої пустелі прожитих років. Чув я їх іще в далекому дитинстві з уст товариша по забавах, хлопчика з бідної сім’ї, схильного до дивних марень. Він, бувало, сплітав довгі оповіді про місяць і квіти у західному вітрі. Ми часто кепкували з нього, бо ми знали його від самого народження. Він же уявляв себе сином володаря. Він був дуже гарний на вигляд, зовсім як ти, але завжди був сповнений дурнуватих і дивних фантазій. Він покинув свій дім зовсім маленьким, щоб знайти когось, хто захотів би вислухати його пісні та повірити в його мрії. Як часто він співав мені про далекі країни, які не могли існувати, і про різні неможливі речі. Він часто розповідав мені про Ейру, і про річку Нітрі, і про водоспади крихітної Креї. Там, як він стверджував, він був колись принцом, хоча ми знали його від народження. Немає і не було ніколи ні мармурового міста Ейра, ні тих, хто хотів би знайти насолоду в його дивних піснях. Хіба що це було у мріях мого товариша дитинства, а звали його Іраноном, але він давно й безслідно кудись зник.

У сутінках, коли на небосхилі спалахували одна за одною зорі, а місяць лив на болото сяйво, схоже на те, що постає в очах малюка, якого на ніч заколисує мати, занурювався у глибочінь смертоносного багна дідуган. Він був в обдертому пурпуровому плащі, його голова була увінчана висхлим виноградним листям. Пильно вдивлявся він удалину, ніби виглядаючи попереду позолочені куполи прекрасного казкового міста, в якому люди ще вірять у мрії. Тієї ночі вічно юна та прекрасна нота перестала звучати у дорослому світі.

Ex Oblivione[4]

Коли підійшли мої останні дні й потворні дрібниці життя почали підштовхувати мене до божевілля, подібно до того, як дрібні крапельки води, що їх кати змушують спадати безперервною низкою в одне і те саме місце на тілі їхньої жертви, я покохав променистий притулок сну. У своїх мріях я знаходив дещицю тієї краси, яку марно шукав у реальному житті, й блукав у старих садах і зачарованих лісах.

Якось, коли повіяв ніжний ароматний вітерець, я почув заклик Півдня і вирушив у нескінченне томливе плавання під незнайомими зорями.

Іншого разу, коли йшов легкий дощик, я плавно ковзав на човні темним підземним потоком, поки не досяг іншого світу, світу багряних сутінків, веселкових дерев і нев’янучих троянд.

Я скитався золотою долиною, яка провадила до тінистих гаїв із руїнами храмів і закінчувалася біля міцного муру, вкритого зеленню старого винограду, в якому ховалася невелика бронзова хвіртка.

Багато разів я швендяв цією долиною, дедалі довше затримуючись у пістрявій напівтемряві, в якій химерно вигиналися велетенські криві дерева й від одного стовбура до іншого стелилася волога сіра земля, де-не-де оголюючи запліснявіле каміння похованих під нею храмів. І завжди метою моїх мрій була заросла виноградом стіна з маленькою бронзовою хвірткою.

За якийсь час, коли дні пробудження ставали все нестерпнішими через сірість та одноманітність, я часто плив долиною та тінистими гаями в якомусь наркотичному спокої, міркуючи про те, як би це назавжди оселитися тут, щоб не відповзати щоразу назад у цей нудний світ, позбавлений будь-якого інтересу і нових барв. І коли я поглядав на маленьку хвіртку в міцному мурі, мені здавалося, що за ним тягнеться ціла країна мрій, із якої, якщо увійти туди, вже не буде вороття.

І так щоночі уві сні я прагнув знайти прихований в оповитій лозою стіні засув хвіртки, хоча він був чудово замаскований. І я казав собі, що простір за стіною був не просто реальнішим, але й прекраснішим і променистішим.

Потім однієї ночі в місті снів Закаріоні я виявив пожовклий папірус, що містив вислови мудреців зі світу снів, котрі дуже давно жили в цьому місті й були достатньо розумними, щоб народитися у світі пробудження. У папірусі було багато написано про світ снів, зокрема й про золоту долину, священні гаї з храмами, а також про високу стіну з маленькою бронзовою хвірткою. Коли я побачив ці нотатки, то збагнув, що вони стосуються саме цих місць, які я часто навідував уві сні, тому заглибився у читання папірусу.

Дехто з мудрагелів вибагливо описував дива за хвірткою, крізь яку не можна пройти двічі, однак інші писали лише про жахи та розчарування. Я вже не знав, кому з них вірити, і, тим не менш, дедалі дужче прагнув назавжди податися до невідомої країни; адже сумніви та таємничість – найбільша принада з усіх спокус, і жоден новий жах не може бути страшнішим за щоденні тортури, які називають буднями. Тому, коли я дізнався про існування наркотику, який допоможе мені відімкнути хвіртку і пройти крізь неї, я вирішив прийняти його, коли прокинуся наступного разу.

Учора ввечері я проковтнув це зілля і поплив уві сні до золотої долини і тінистих гаїв; і коли цього разу підійшов до стародавнього муру, то побачив, що хвіртка відчинена. Крізь неї продиралося таємниче сяйво, яке освітлювало велетенські криві дерева й верхівки похованих під землею храмів. Я мелодійно поплив далі, очікуючи побачити красу країни, звідки ніколи не повернуся.

Коли ж хвіртка відсунулася ширше і чари наркотику й сну провели мене крізь неї, я второпав, що всім краєвидам і красі настав край, позаяк у цьому новому просторі не було ні землі, ні моря – сама лише біла порожнеча безлюдного та безмежного космосу. І, будучи щасливим настільки, наскільки я раніше навіть не наважувався уявити, я знову розчинився у цій знайомій невизначеності кришталево-чистого забуття, з якого спокуса життя закликала мене на одну коротку й нещасливу мить.

Безіменне місто

Підійшовши до безіменного міста, я одразу ж відчув прокляття, що нависло над ним. Я прошкував моторошною випаленою долиною, залитою місячним сяйвом, і побачив його вже здалеку; таємниче й зловісно воно виступало з пісків. Так виринають частини трупа з неглибокої, сяк-так закиданої землею могили.

Жахом повіяло від обвітреного століттями каміння цього допотопного дива, цього пращура найстарішої з пірамід; а легкий подих, що виходив від нього, здавалося, відштовхував мене геть і змушував негайно відступитися від стародавніх зловісних таємниць, яких не знає і не повинен знати жоден смертний.

Далеко в Аравійській пустелі лежить безіменне місто, напівзруйноване й безмовне; його низькі стіни майже цілком поглинули піски тисячоліть. Це місто стояло тут задовго до того, як були закладені перші камені Мемфіса й обпалені цеглини, з яких спорудили Вавилон. Немає жодної леґенди, такої давньої, щоб у ній згадували назву цього міста або ті часи, коли воно ще було сповнене життям. Зате про нього шепочуться пастухи біля своїх багать, про нього бурмочуть старі бабеги у наметах шейхів, і всі як один цураються його, самі не знаючи чому. Це було те саме місце, яке божевільний поет Абдул Аль-Хазред побачив у своїх мріях за ніч до того, як він склав цього загадкового двовірша:

Не мертве те, що вічність захищає,Смерть інколи разом із вічністю вмирає.

Звісно, я знав, що араби недарма уникають безіменного міста, про яке згадують химерні перекази і яке досі приховане від людського ока; проте я відігнав думки про причини цих страхів і рушив верхи на верблюді у неходжену пустелю. Я єдиний, кому довелося його побачити, й тому на жодному обличчі не застигло такого відбитку жаху, як на моєму, жодну людину не охоплює таке страшне тремтіння, як мене, коли нічний вітер деренчить шибками вікон. Коли я проходив містом у страшній тиші нескінченного сну, воно витріщалося на мене, вже вистигле від пустельної спеки під променями холодного місяця. І, повернувши йому цей погляд, я забув про свій тріумф, який пережив, знайшовши це місто, зупинив свого верблюда і завмер в очікуванні світанку.

Після кількох годин чекання я побачив, як на сході повиснув досвітній напівморок, зорі зблякли, а потім сірі сутінкові тони витіснили рожеве світло, облямоване золотом. Я почув стогін і угледів піщану бурю, що вирувала посеред стародавнього каміння, хоча небо було ясним і великі простори пустелі залишалися нерухомими. Потім над лінією виднокраю, що оточує пустелю, здійнявся вогняний край сонця, який виднівся крізь невелику піщану бурю, що вже забиралася геть, і мені, охопленому якоюсь лихоманкою, причувся металевий скрегіт, що долинав із невідомих глибин, який ніби вітав вогняний диск, як колись вітали його колоси Мемнона[5] з берегів Нілу. У моїх вухах стояв подзвін, уява вирувала, поки я неквапливо поганяв свого верблюда, наближаючись до цього загубленого в пісках безмовного міста, яке з усіх живих на землі удостоївся споглядати лише я один.

Я блукав серед безформних фундаментів будинків, не знаходячи нічого, схожого на різьблення або написи, які нагадали б про людей, якщо це люди збудували місто й жили в ньому неймовірно давно. Наліт старовини на цій місцевості був якимсь нездоровим, і більше за все на світі мені хотілося побачити якісь знаки або емблеми, котрі б доводили, що місто й справді задумали та заклали представники людського роду. Без сумніву, мені були неприємні пропорції та розміри цих руїн. Завдяки запасу різноманітних інструментів та спорядження, я здійснив безліч розкопок усередині просторів, оточених мурами зруйнованих споруд; однак справа просувалася повільно, і я не виявив нічого визначного. Коли знову впала ніч і зійшов місяць, я відчув подих прохолодного вихору, а разом із його поверненням і страх, що було відступив. Відтак я не зважився заночувати в місті. Коли ж покидав стародавні стіни, щоб заснути за їхніми межами, за моєю спиною загув невеликий піщаний вихор, що пролетів над сірими каменями, хоча й місяць був яскравим і пустеля здебільшого залишалася спокійною.

Прокинувся я на світанку, вирвавшись із полону жаских снів, у вухах стояв подзвін, подібний до бамкання, як у храмі. Я побачив, як червоний край сонця продирається крізь останні пориви невеликої піщаної бурі, що здіймалася над безіменним містом, і зазначив про себе безтурботність усього іншого ландшафту. Я ще раз наважився поблукати серед руїн, які надималися під пісками, ніби якийсь казковий велетень під ковдрою, ще раз спробував відкопати реліквії забутої раси – й знову надаремно. Опівдні я відпочив, а потім присвятив тривалий час дослідженню стін, ліній колишніх вулиць і контурів майже зниклих будівель. Усе свідчило про те, що колись це було-таки могутнє місто, і я задумався, що ж було джерелом його величі. У моїй уяві виникла повна картина пишноти століття, такого віддаленого, що про нього не могли знати навіть халдеї. У моїй голові промайнули таємничі образи: приречений Сарнаф, що стояв на землі Мнарі, коли людство було ще молодим; загадковий Іб, висічений із сірого каменю задовго до появи на землі людства.

Несподівано я натрапив на місце, в якому поклади породи круто випиналися з пісків і утворювали невисоку скелю, і тут же з радістю для себе виявив сліди існування народу, що жив задовго до Великого потопу. Грубо висічені на поверхні скелі форми були, без сумніву, фасадами кількох невеликих приземкуватих будинків і храмів, вирубаних у скелі; я припустив, що інтер’єр цих будівель, можливо, зберігає не одну таємницю неймовірно далеких століть, тоді як вирізьблені зображення, розташовані ззовні, вже давно могли стерти піщані бурі.

Я помітив віддалік темні діри. Вони містилися дуже низько й були засипані піском, але я розчистив одну з них лопатою і поповзом протиснувся в неї, тримаючи перед себе запалений факел, котрий, як я справедливо вирішив, був абсолютно необхідний для розкриття таємниць безіменного міста. Опинившись усередині, я збагнув, що вирубаний у скелі простір і справді був храмом. Я побачив явні ознаки того, що тут, у цих благодатних місцях, якими вони були до їхнього перетворення на пустелю, жили люди, і цей храм був для них місцем поклоніння. Тут були примітивні вівтарі, стовпи, ніші, дивовижно низькі; хоча мені й не вдалося виявити ні скульптури, ні фрески, зате було безліч окремих каменів із явно рукотворними формами, що перетворювало їх на якісь певні символи.

Стеля обробленої різцем зали була дуже низькою, я заледве міг випрямитися, стоячи на колінах, і це здалося мені дивним. Однак площа зали була такою великою, що мій факел освітлював лише частину темного простору. В далеких закутках зали мене охоплювало тремтіння – деякі вівтарі та камені нагадували про забуті ритуали, жахливі, огидні та непоясненні за своєю суттю. Що за люди могли спорудити й відвідувати такий храм? Роздивившись усе, що було всередині, я виповз назад, охоплений жагою дізнатися, що іще відкриють мені ці храми.

Уже наближалася ніч, проте побачені мною предмети привернули мою цікавість, яка врешті-решт пересилила страх, і я залишився серед довгих у місячному сяйві тіней, котрі сповнювали мене жахом, коли я вперше побачив безіменне місто. У сутінках я розчистив іншу діру та заповз у неї з новим факелом; усередині виявив іще більшу кількість каменів і символів, настільки ж незрозумілих, як і в першому храмі. Приміщення було таким же низьким, але не таким просторим і закінчувалася дуже вузьким проходом, заповненим похмурими загадковими ідолами. Я пильно розглядав їх, аж раптом гул вітру і лемент мого верблюда, що залишився іззовні, порушили тишу, і я був змушений вийти, щоб з’ясувати, чого він так напудився.

Над допотопними руїнами яскраво сяяв місяць, освітлюючи щільну хмару піску, яку здійняв, як мені здалося, потужний вихор, що, однак, уже стихав, але ще дув із боку скелі, що нависала наді мною. Я зважив, що саме цей холодний вітер, який ніс пісок, і налякав мого верблюда, і хотів було відвести тварину в надійніше укриття, аж раптом випадково зиркнув угору й усвідомив, що вітру над скелею не було. Я був вражений цим, мене знову охопив страх, але я зразу ж згадав про вітри, що налітають раптово й обмежені малим простором, які спостерігав до того на сході та заході сонця, і переконав себе, що все добре. Я вирішив, що вітер дме з якоїсь розщелини, яка вела до печери, і поглянув на пісок, здійнятий у повітря, намагаючись простежити, звідки він з’явився. Невдовзі мені вдалося визначити, що джерелом його появи було чорне гирло храму, розташоване далеко на південь від мене, тому я ледве міг його розгледіти. Важкою ходою рушив я до цього храму, долаючи опір задушливої піщаної хмари; підійшовши ближче, я побачив його обриси та розміри. Він виявився більшим за тамтешні храми, а вхідний отвір, що вів досередини, був забитий піском, спеченим набагато меншою мірою. Я спробував було пропхатися всередину крізь цей отвір, але крижаний вітер страхітливої сили зупинив мене, ледь не загасивши факел. Вихор рвався з темного гирла назовні з фантастичною силою і зловісно завивав, здіймаючи пісок і розвіваючи його посеред таємничих руїн. Незабаром вітер ущух, піщаний вихор потроху вгомонився і нарешті влігся остаточно. Однак серед примарних каменів міста відчувалася чиясь незрима присутність, а глипнувши на місяць, я уздрів, що він тремтить і трясеться, немов відображення у вкритій брижами воді. Важко знайти слова, щоб передати мій страх, і все ж він не заглушив спрагу відкриттів, і тому, ледь вітер ущух, я одразу ж увійшов до темної зали, звідки він тільки-но примчав.

Цей храм, як мені вдалося помітити іззовні, був більшим за інші; найімовірніше, він був природною заглибиною, якщо у ньому бешкетував вітер, який віяв невідомо звідки. Тут я міг уже стояти у повен зріст, і все ж вівтарі та камені були такими ж присадкуватими, як і в попередніх храмах. Нарешті я побачив сліди образотворчого мистецтва стародавнього народу – на стінах і стелі видніли покручені клапті висхлої фарби, яка вже майже вицвіла й обсипалася. З наростаючим хвилюванням я розглядав хитросплетіння тонко окреслених різьблених візерунків. Піднявши факел над головою, я оглянув стелю і поміркував, що вона має надто правильну форму, щоб бути природною. Доісторичні різьбярі з каменю, як мені здалося, вочевидь, мали хороші технічні навички.

Потім яскравий спалах фантастичного полум’я відкрив мені те, що я шукав, – прохід, що вів до тієї самої віддаленої прірви, звідки виходили вихори, які так раптово здіймалися. У мене підкосилися ноги, коли я побачив, що це був просто невеликий дверний отвір, явно рукотворний, вирубаний у твердій скелі. Я просунув в ту діру факел і побачив чорний тунель, під низькою склепінчастою стелею якого виднівся проліт численних дрібних, грубо висічених сходинок. Сходинки круто збігали вниз. О, ці сходинки ще будуть снитися мені завжди. Я прийшов дізнатися про їхню таємницю. Тієї миті я навіть не знав, як їх краще назвати – сходинками чи просто виступами для ніг, якими можна було спуститися в безодню. У моїй голові роїлися божевільні думки; здавалося, слова і застереження арабських пророків пливуть над пустелею з країн, відомих людям, до безіменного міста, про яке люди нічого не повинні знати. Після хвилинного вагання я опинився по той бік входу і почав обережний спуск східцями, обмацуючи кожну з них ногою, немов це була приставлена драбина.

Такий жахливий спуск може привидітися хіба що у тяжкому маренні або в страшному наркотичному сп’янінні. Вузький прохід уводив мене дедалі вниз, він був нескінченний, немов жаский, населений нечистою силою колодязь, і світла факела над моєю головою було недостатньо, щоб освітити ті невідомі глибини, в які я спускався. Я втратив відчуття часу і забув, коли востаннє зиркав на годинник, а думка про відстані, які пройшов у цьому тунелі, змушувала мене сіпатися. Місцями спуск ставав іще крутішим або, навпаки, м’якшим, місцями змінювався його напрямок; а одного разу мені трапився довгий низький пологий прохід, в якому я у перші миті ледь не вивихнув собі ногу, спіткнувшись на кам’янистій підлозі. Просуватися довелося обережно, тримаючи факела перед себе на відстані витягнутої руки. Стеля тут була такою низькою, що, навіть стоячи на колінах, не можна було випростатися цілком. Потім знову почалися прольоти крутих сходинок. Я продовжував свій нескінченний спуск, аж раптом згас мій тьмяний факел. Здається, я не одразу це помітив, а коли все ж виявив, що залишився без вогню, моя рука все одно, як і раніше, стискала факел над головою так, наче він продовжував палати. Стан невідомості полонив мене тривогою, я відчув себе нещасним земним блукачем, котрий потрапив у далекі старозавітні місця, які стерегли невідомі сили.

У пітьмі на мене звалився потік розмаїтих думок і марень, уривки викоханих мною коштовних демонічних знань, сентенції божевільного араба Аль-Хазреда, абзаци з жаских апокрифів Дамаска і нечестиві рядки з «Примарного образу світу» Готьє де Метца. Я твердив про себе уривки химерних фраз і бурмотів щось про демонів Афрасіабу, які пливуть униз за течією Оксу; безперервно спливали у моїй свідомості фрази з байки лорда Дансені – про безодні, які не відбивають чорноту. Одного разу, коли спуск несподівано круто подався вниз, я взявся цитувати у вигляді монотонного співу щось із Томаса Мура[6] і декламував доти, поки від цих рядків мені не зробилося моторошно:

Візьми пітьми посудину чорну,Казан чаклунки з вмістом страшним,Місячним зіллям до країв повну.Схилився глянути, куди нога ступає —Униз, побачив сам, що там щось є,Наскільки погляд мій сягає,Стіни гладкі, як дзеркало якесь,Ніби їх лак якийсь вкриває,А з поля темного вже смертьЙого на берег моря викидає.

Здавалося, час зупинився, аж раптом я знову відчув, що мої ноги стоять на рівній горизонтальній поверхні, і виявив, що опинився в якомусь приміщенні. Воно було не набагато вищим за кімнати у двох менших храмах, які розміщувалися зараз нагорі, неймовірно далеко від мене. Я все ж не міг стояти у повний зріст: випрямитися, як і раніше, можна було, лише опустившись на коліна. У суцільній темряві я заметушився навмання й дуже швидко второпав, що перебуваю у вузькому коридорі, уздовж стін якого стоять рядами дерев’яні скрині зі скляними віками – я визначив це на дотик. Відполіроване дерево і скло… у цій палеозойської безодні? Думки про те, що може ховатися за цим, змусили мене здригнутися. Скрині були явно зумисне розставлені обабіч проходу на однаковій відстані одна від одної. Вони були подовгастої форми і стояли горизонтально; своїми розмірами та формою нагадували труни, і це укотре кинуло мене в холодний піт. Спробувавши зрушити з місця одну за одною дві чи три скрині, я виявив, що вони міцно закріплені на своїх місцях.