Сни в оселі відьми

– Воррене, ти там?

Відповідь затьмарила мій розум. Я не намагаюся, панове, пояснити ту річ, той голос… Не ризикну й описати деталі. Перші ж слова позбавили мене свідомості і вкинули в уявну порожнечу, що тривала аж до пробудження в лікарні. Маю лиш сказати, що голос був низький, пустельний, драглистий, віддалений, таємничий, жорстокий, позбавлений людського тембру. Що я маю сказати? Я чув його і не знаю при цьому про нього нічого, оскільки чув його, коли сидів, скам’янілий, на невідомому кладовищі, у порожнечі, серед стишених мелодій, занедбаних могил, заростей рослинності та випарів міазмів, чув добре із самих глибин цих розритих могил, що заслуговують на осуд, де я спостерігав безформний замогильний танок тіней під блідим ущербним місяцем.

Й ось він що сказав:

– Ти телепень, бо Воррен – мертвий!

Целефес

Уві сні Куранес побачив місто в долині та морський берег удалині, а також білосніжний гірський шпиль, що здіймався над морем, і яскраві різнобарвні вітрильники, що відпливали із гавані в далекі краї, де море зустрічається з небом. Й уві сні він дізнався своє ім’я – Куранес. Утім, мало хто міг би згадати, як його звали насправді, адже він був останнім у своєму збіднілому роді та зовсім самотнім серед мільйонів байдужих до всього, окрім самих себе, мешканців Лондона.

Однак Куранес не обтяжував себе життєвими обставинами, позаяк він, подібно до мрійників давнього минулого, шукав винятково красу, яку знайшов серед нечітких споминів, дитячих казок і снів.

Небагато знайдеться людей, котрі знають, які дива їм відкриваються в оповіданнях і видіннях юні. І лише інколи, вже ставши дорослими, ми прокидаємося вночі з дивними маревами зачарованих садів, золотих круч, що спинаються над шепочучими морями, фонтанів, які співають під сонцем, рівнин із поснулими містами з бронзи та каменю, примарних кавалькад героїв, котрі прошкують хащами густих лісів верхи на конях, вкритих оздобленими попонами. І тоді ми знаємо, що зазирнули в минуле крізь ворота зі слонової кістки, в той світ чудасій, який був і нашим світом, перш ніж ми стали мудрими й нещасними.

Куранес потрапив у забутий світ свого дитинства цілком випадково. Йому снився повитий плющем родинний замок, у якому жили тринадцять поколінь його пращурів і де сподівався померти і він. Сяяв місяць. Чоловік вибрався з дому в напоєну пахощами літню ніч і пішов спершу через сади, терасами, що спускалися вниз, потім повз старі дуби у парку і, нарешті, довгим білим шляхом, що вів до селища. Воно здавалося цілком занедбаним, якимось миршавим із одного боку, як місяць, що йде на спад. Вулиці заросли високою, по пояс, травою, вікна обабіч дороги були де вибиті, а де мутно витріщалися, й Куранес на мить замислився, що ж таїться за загостреними дахами маленьких хатинок – сон чи смерть?

Але він не став затримуватися там, а поспішив далі вузькою стежиною, що вела із селища до стрімких прибережних скель, до урвища й безодні, де все раптово провалювалося у німу порожнечу нескінченності, де навіть небо було порожнє, беззоряне і безмісячне.

Не вагаючись, він кинувся у темряву прірви, повз безформні примарні сни, тьмяно освітлені простори напівзабутих жахіть і крилатих істот, що реготали і, здається, передражнювали мрійників усіх світів. Потім у пітьмі перед ним виникло світло, і чоловік побачив місто в долині, сліпучо-блискуче, далеко внизу на тлі моря та неба, і засніжений вершечок гори, що по-королівські стримів неподалік від берега.

Тієї ж миті Куранес прокинувся, проте він із першого погляду впізнав Целефес у долині Ут-Нарґаї, де одного разу його душа прожила, здавалося, цілу вічність. Це сталося того літнього полудня, коли він вислизнув від няньки і, заколисаний легким морським бризом, заснув, задивившись на хмари зі скелі біля селища. Він намагався протестувати, коли його знайшли, розбудили та повели додому, адже уві сні він був готовий відплисти на золотому вітрильнику до далекого виднокраю, де море зустрічається з небом. І зараз чоловік прокинувся з тим самим почуттям досади, оскільки після сорока років утомливих пошуків нарешті знайшов своє казкове місто.

Однак за три ночі Куранес знову потрапив до Целефеса. Як і раніше, спершу йому примарилося селище, поснуле або мертве, потім безодня, у пащеці якої треба безмовно плисти вниз, потім знову випірнуло світло, і він уздрів блискучі мінарети міста, витончені вітрильники, що стояли на якорі, та зарослі імбирні дерева біля підошви гори Аран. Він, як птах, плавно знизився над порослим травою гірським схилом, і незабаром ноги чоловіка м’яко торкнулися ґрунту.

Куранес подався вниз пагорбом серед яскравих кольорів і пахучих трав, маленьким дерев’яним містком, перекинутим через вируючу Нараксу, на якому так багато років тому вирізав своє ім’я, до великої бронзової брами міста. Усе було, як у давні часи: мармурові стіни та поліровані бронзові скульптури біля них не втратили своїх барв, не потьмяніли, і навіть вартові на фортечному валу були такими ж молодими, якими він їх запам’ятав.

Чоловік ходив по викладеній оніксом бруківці, а купці та погоничі верблюдів вітали його, ніби він нікуди й не зникав. Потім він вийшов до моря і довго пильно вдивлявся понад осяйною гаванню туди, де морські брижі іскрилася у променях незнайомого сонця та легко ковзали вітрильники.

Більше, ніж будь-коли, Куранеса тепер потягло у далекі краї, про які він чув стільки дивовижних історій; і чоловік знову шукав капітана Атібу, котрий колись, дуже давно, погодився взяти його на свій корабель. Він знайшов його, коли той сидів на тій самій скрині з прянощами, вони удвох перебралися на вітрильник і, давши команду гребцям, рушили в путь.

За кілька днів вони підійшли до виднокраю, де море зустрічається з небом, і вітрильник легко поплив серед кучерявих рожевих хмар. І далеко внизу, під кілем, Куранес бачив дивні землі, річки, виняткової краси міста, що розкинулися під променями сонця, що ніколи не сідало. Нарешті Атібу сказав, що подорож наближається кінця і вони незабаром увійдуть у затоку Сирен, мармурово-рожеве місто хмар, споруджене на тому неземному березі, звідки в небо здіймається західний вітер. Але коли вдалині вигулькнули обриси найвищої вежі міста, щось трапилося у Всесвіті, і Куранес прокинувся у своїй лондонській мансарді.

Упродовж багатьох місяців після цього Куранес марно намагався шукати Целефес, і хоча сни часто забирали його у дивовижні країни, ніхто там навіть не чув про Ут-Нарґал. Однієї ночі він летів над темними пагорбами, де виднілися неясні вогні поодиноких вогнищ пастухів і волочилися кошлаті отари якихось тварин із дзвіночками, що брязкали на шиях. А в найглухішій частині цієї горбистої країни він виявив давній кам’яний мур, занадто гігантський, щоб руки людини могли збудувати його, він звивався грядою гір і западинами долин. Минувши цю стіну, чоловік опинився у краї чудових квітників і вишневих садків, і коли зійшло сонце, перед ним відкрилася така пишність червоних і білих квітів, зеленого листя й трав, струмків, що блищали діамантами, блакитних озер, різьблених містків і пагод із червоними дахами, що на мить, у цілковитому захваті, він забув про Целефес. Однак знову згадав про нього, коли подався вниз білою стежкою до пагоди з червоним дахом і виявив, що там не було людей, а жили лише птахи, бджоли та метелики. Іншої ночі Куранес нескінченно довго підіймався у темряві вологими щаблями спіральної драбини і нарешті дістався до віконечка, яке виходило на широку рівнину, освітлену місяцем уповні. Обриси німого міста, що тяглося уздовж берега річки, здалися йому дивно знайомими. Він уже намірявся спуститися й розпитати дорогу до Ут-Нарґала, але десь за обрієм займався зловісний світанок й освітив руїни та пустку, що запанувала в місті, порослу гнилим очеретом річку та поля, на яких лежала печать смерті.

Після цього Куранесу, як ніколи, захотілося повернутися до Целефеса, усіяного мінаретами, як цвяхами з різнокольоровими головками. А потім одного чудового дня його витурили з його лондонської мансарди, і чоловік без мети почвалав туди, де будинків ставало все менше й менше. А біля мосту через сумну річку він зустрів кавалькаду лицарів, що виблискували обладунками, верхи на чалих конях.

Їх послали на його честь із Целефеса, який він створив у своїх снах і в якому йому тепер призначено було стати довічним правителем. Куранесові допомогли видертися на сідло, і вони помчали схилами Саррея у ті краї, де народився Куранес та його пращури. І, дивна річ, Куранесу здалося, що вони учвал полетіли назад у часі, бо, проїжджаючи селищами, він спостерігав сцени, які могли відбуватися хіба що в епоху Чосера. З настанням темряви вершники погнали іще стрімкіше, і незабаром вони вже мчали з моторошною швидкістю, немов летіли. Коли почало розвиднюватися, на їхньому шляху зустрілося селище, по сусідству з яким Куранес жив колись у дитинстві і яке завжди бачив у снах поснулим або мертвим. Зараз там вирувало життя, і ранні перехожі низько вклонялися й присідали у реверансах, але вершники, не зупиняючись, протупотіли копитами вулицею й звернули на вузьку стежину, яка закінчувалася прірвою. Раніше Куранес потрапляв туди лише вночі, уві сні, і йому було цікаво побачити її при денному світлі.

Кавалькада досягла урвища, і тієї ж миті десь на заході спалахнуло золоте сяйво. Безодня виявилася вирвою хаосу з рожевим і блакитним блиском, і невидимі голоси співали, радіючи, коли лицарський кортеж поплив униз і коні збивали копитами ефір, ніби мчали золотистими пісками. А потім осяйний туман розсіявся, щоб виявити іще більший відблиск – блискуче місто Целефес і морський берег удалині, білосніжний гірський шпиль та яскраві різнобарвні вітрильники, що відпливали із гавані в далекі краї, де море зустрічалося з небом.

Відтоді Куранес правив в Ут-Нарґалі і тримав двір поперемінно то в Целефесі, то у мармурово-захмарній затоці Сирен. Він править там і досі й правитиме вічно та щасливо, хоча внизу, під скелями Інсмута, приливні потоки, немов насміхаючись, бавляться тілом волоцюги, котрий одного світанку безцільно приволікся, спотикаючись, до напіввимерлого селища.

Ньярлатотеп

Ньярлатотеп… хаос, що крадеться…

Я – останній…

Я скажу порожнечі, що слухає…

Не пригадаю достеменно, коли це почалося, але відтоді минули місяці.

Загальна напруга була жахливою.

Череду політичних і суспільних зрушень супроводжували дивні й обтяжливі передчуття страшної фізичної небезпеки – масштабної та всеохоплюючої, – яку можна уявити собі хіба у наймоторошніших нічних жахіттях.

Пригадую, як люди швендяли з блідими й стурбованими обличчями, нишком виголошуючи попередження та пророцтва, які ніхто не насмілювався повторювати вголос або зізнатися самому собі, що їх чув.

Відчуття жахливої провини нависало над землею, і з безодень між зірками світили холодні потоки, від яких людей трясло у темних і безлюдних місцях.

Сталося демонічне спотворення послідовності пір року – осіння спека страхітливо затягнулася, й усі відчували, що наш світ і, можливо, навіть увесь Всесвіт перейшли з-під контролю відомих богів або сил до богів або сил, ще нікому не відомих.

І тоді з Єгипту вийшов Ньярлатотеп.

Ніхто не міг сказати, хто це такий, але в ньому текла стародавня кров тубільців і виглядав він, як фараон.

Фелахи падали на коліна, побачивши його, хоча й не могли пояснити причини.

Він повідомив, що постав із мороку двадцяти семи століть та отримував вісті з місць, що лежали за межами цієї планети.

Смаглявий, стрункий і зловісний, Ньярлатотеп прийшов у цивілізовані землі, накопичуючи дивне приладдя зі скла і металу й збираючи з цього іще дивніші пристосування.

Він багато просторікував про науки – електрику та психологію – і демонстрував здібності, від яких ті, хто бачив його, втрачали дар мови і завдяки яким його слава поширилася з блискавичною швидкістю.

Люди радили один одному поглянути на Ньярлатотепа і водночас тремтіли від цього.

І куди б не приходив Ньярлатотеп, там усюди зникав спокій, адже досвітню тишу розривали зойки жаху.

Ніколи ще жахливі волання не становили такої проблеми для суспільства. Тепер мудреці майже шкодували, що не можуть заборонити людям спати у вранішні години, щоб лемент міст не так відчутно мордував блідий жалісливий місяць, який тьмяно освітлював зелені води під мостами і старі шпилі, що встромлялися у бліде небо.

Пригадую, як Ньярлатотеп прийшов у моє місто – велике стародавнє страшне місто незліченних злочинів.

Мій приятель розповів мені про нього, а також про привабливі принади та чарівність його одкровень, і мене захопило пристрасне бажанням пізнати його найглибші таємниці.

Мій товариш казав, що ці секрети були жахливі і здатні вразити навіть найбурхливішу уяву. А картини, що з’являлися на екрані у затемненій кімнаті, передрікали те, що ніхто, окрім Ньярлатотепа, пророкувати не наважувався. І в метушні своїх спалахів він забирав у людей те, що ніколи не відбирали раніше, воно лише віддзеркалювалося в очах.

І всюди я чув натяки на те, що ті, хто знав Ньярлатотепа, спостерігали явища, недоступні для інших.

Тієї спекотної осені я йшов крізь ніч разом із неспокійною юрбою, щоб побачити Ньярлатотепа, крізь задушливу ніч, угору нескінченними сходами, в тісне приміщення.

І в зміні тіней на екрані я бачив закутані в плащі постаті серед руїн і злі жовті обличчя, що визирали із-за повалених монументів.

І я бачив, як світ бореться з пітьмою, з хвилями руйнації, які надходили з глибин космосу; вихор, кружляння, боротьба навколо Сонця, що тьмяніє й вистигає.

Потім іскри дивовижно затанцювали навколо голів глядачів, і волосся в усіх настовбурчилося, тоді як тіні, більш гротескні, ніж я можу описати, випірнули і всілися на їхні голови.

І коли я, маючи більше холодного розуму й освіти, ніж інші, тремтячим голосом прошварґотів протести щодо «шахрайства» та «статичної електрики», Ньярлатотеп вивів усіх нас назовні запаморочливими сходами на вогкі, спекотні й пустельні нічні вулиці.

Я гучно вигукнув, що не боюся, що ніколи не злякався б, тоді як інші верещали разом зі мною, щоб заспокоїтися.

Ми заприсягалися один одному, що місто залишилося таким самим, що воно все ще живе; та коли вогні електричних ліхтарів почали згасати, ми знову й знову проклинали освітлювальну компанію і реготали з власних дивакуватих гримас.

Гадаю, що ми відчули щось, що виходило від зеленавого місяця, адже коли ми стали залежними від його світла, то почвалали мимовільними зграйками, дивно чимчикуючи, і, здавалося, кожен знав свій пункт призначення, хоча й не наважувався думати про нього.

Витріщаючись на бруківку, ми бачили розхитані каменюки, між якими продиралася трава, й іноді – смужки заіржавілого металу там, де колись були трамвайні колії.

Й ось ми побачили вагон трамвая, самотній, без вікон, напівзруйнований і майже повалений.

Споглядаючи на обрій, ми не могли знайти третю вежу біля річки та помітили, що силует другої башти обірваний згори.

Потім ми поділилися на вузькі колони, кожну з яких начебто тягнуло у свій бік. Одна зникла у вузькій алеї ліворуч, залишивши після себе лише відлуння жахливого стогону. Інша ж рушила до зарослого бур’янами входу в метро, заходячись божевільним сміхом.

Моя власна колона тяглася в бік відкритої місцини, і тоді я відчув холод, не властивий цій спекотній осені; бо, вибравшись на темну пустку, в місячному сяйві ми побачили навколо себе пекельний відблиск зловісних снігів.

Непрохідні невимовні сніги нагромадилися лише в одному напрямку – де лежала прірва, чорніша за чорну через свої осяйні стіни.

Колона й справді здавалася дуже вузькою, сонно прямуючи в безодню.

Я забарився позаду, позаяк чорне провалля осяяного зеленуватим світлом снігу страхало, і мені ввижалися відзвуки тривожних зойків, коли зникали мої супутники, наче їх вабили ті, хто йшов попереду. Я заледве міг контролювати свій крок, налякано тремтів і чи то прошкував, чи то плив серед велетенських заметів у неосяжну безодню неймовірного.

Кричущо-свідомі, мовчазно-шалені, лише боги здатні про таке розповісти. Хвороблива, чутлива тінь перекручених рук, хоча насправді це були не руки, наосліп мчить крізь жахливу прогнилу світобудову, проминаючи трупи світів із містами-виразками; цвинтарні вітри, що змітають бліді зорі й послаблюють їхнє мерехтіння.

За межами світів – невиразні тіні жахливих постатей; ледь помітні колони неосвячених храмів, що спочивають на безіменних скелях біля підошви космосу, сягаючи запаморочливої порожнечі над сферами світла й темряви.

І посеред цього вертяться кладовища Всесвіту – приглушений барабанний бій, що зводить із розуму, і пронизливе монотонне завивання блюзнірських флейт із незбагненних, позбавлених світла просторів за межами часу; в супроводі огидного стукання та свисту повільно, незграбно та безглуздо витанцьовують велетенські похмурі споконвічні боги – сліпі мовчазні божевільні ґаргульї, чия душа – Ньярлатотеп.

Пошуки Іранона

Якось до гранітного міста Телот приблудився юнак у віночку з виноградної лози. Миро блистіло в його вигорілому до жовтизни волоссі, пурпуровий плащ був обдертий об колючі кущі схилів гори Сідрак, що височіла навпроти стародавнього кам’яного мосту. Мешканці квадратових будинків Телота, люди недалекі та суворі, похмуро розпитували мандрівника, звідки він придибав, як його звати і скільки має грошей. Юнак відповів їм так:

– Я Іранон, сам родом із Ейри, далекого міста, яке майже забув і прагну знову знайти. Я співаю пісень, знайомих мені з життя у тому місті, а моє покликання – створювати красу зі своїх дитячих згадок. Моє багатство – у тій дещиці, що я пам’ятаю, у снах і мріях, які славлю в садах, коли ніжно сяє місяць, а західний вітер хилитає пуп’янки лотосу.

Почувши це, зашепотіли між собою жителі Телота. В їхньому гранітному місті споконвіку не чули ні сміху, ні пісень, але навіть ці похмурі люди іноді зиркали навесні на Картіанську гряду, і на гадку їм спадали думки про лютні віддаленої Оонеї, про яку так часто розповідають мандрівники. Поміркувавши, місцеві попросили мандрівника залишитися та поспівати на майдані перед Млинською вежею, хоча їм не сподобалися ні колір його поношених шатів, ні миро у волоссі, ні вінок із виноградного листя, ні музика юні, що звучала в його дзвінкому голосі. Увечері співав Іранон, а поки співав, котрийсь старигань почав молитися, а один сліпий потім стверджував, що бачив, як навколо голови співака світився німб. Але більшість слухачів позіхала та всміхалася, інші ж подалися спати, оскільки Іранон не повідав їм нічого корисного, а співав лише про свої спогади, мрії та надії.

– Я пам’ятаю сутінки, місяць і тихі пісні, й вікно, біля якого мене колисала мати. І була за вікном вулиця з золотими вогнями, і тіні танцювали на стінах будівель. Пригадую квадратик місячного сяйва, якого більше і не зустрічав ніде, й видива, що танцювали у промінчику цього сяйва, поки моя мати співала мені. Не забув я і яскраве вранішнє сонце над барвистими літніми стрімчаками, й солодкий аромат квітів, який приніс західний вітер, від якого співали дерева. О Ейро, мармурове та смарагдове місто, не перелічити твоїх красот! Як любив я теплі й пахучі гаї за кришталево чистою рікою Нітрою і водоспади крихітної Креї, що текла зеленою долиною! У тих лісах і долинах діти плели один одному віночки, а над розлогими деревами, що росли на горі в оточенні міських вогнів, уплетених у відображену водами Нітри зоряну стрічку, сутеніло, мене почали навідувати дивні та солодкі мрії. І були в цьому місті палаци з кольорового з прожилками мармуру з позолоченими куполами та розписаними стінами, зелені садочки з блакитними ставками та кришталевими фонтанами. Часто я бавився в тих садах, купався в ставках і лежав, потопаючи у бляклих квітах, що росли під густими кронами дерев, мріючи про все на світі. Бувало, що на заході я підіймався довгою вулицею, що вибігає схилом пагорба, до Акрополю і, зупинившись на відкритому майданчику перед ним, споглядав униз на Ейру, чудове мармурове та смарагдове місто, оповите серпанком золотистих вогнів.

Як давно сумую я за тобою, Ейро, адже був дуже малий, коли ми подалися у вигнання! Але мій батько був твоїм володарем, і якщо буде на те воля фатуму, я знову побачу тебе. Сім земель пройшов я, шукаючи тебе, і настане час, коли почну правити твоїми ставками та садами, вулицями та палацами. Буду співати людям, котрі знають, про що я співаю, і не відвернуться, не висміють мене, бо я – Іранон, колишній принц Ейри.

Тієї ночі мешканці Телота поклали подорожнього на нічліг у хліві, а вранці до нього прийшов архонт і звелів іти до майстерні шевця Атока, щоб стати його підмайстром.

– Але ж я – Іранон, співак, – відповів юнак, – і не лежить у мене душа до ремесла шевця.

– Усі в Телоті зобов’язані сумлінно працювати, – заперечив архонт. – Такий закон.

І відповів йому Іранон:

– Навіщо ж працюєте ви? Хіба не для того, щоб жити у щасті й достатку? А якщо ваша праця для того, аби працювати щораз більше, то коли ж ви знайдете те щастя? Ви працюєте, щоб забезпечити собі високий рівень життя, але хіба життя не зіткане з краси та пісень? І якщо у вашій праці серед вас не з’явилися співаки, то де ж плоди ваших зусиль? Праця без пісні схожа на стомлюючу та нескінченну подорож. Хіба не була б смерть бажанішою, ніж таке життя?

Але ієрарх залишався незворушним, не прислухався до слів чужинця й у відповідь дорікнув йому:

– Ти дуже дивний хлопець. Не подобаються мені ні твоє обличчя, ні голос. Слова, які ти промовляєш, блюзнірські, бо боги Телота заповіли, що праця – це добро. Після смерті боги пообіцяли нам притулок у світі, де буде вічний спочинок і кришталева прохолода. Думки не будуть докучати там свідомості, а краса – очам. Іди ж до Атока-шевця, інакше тебе проженуть із міста іще до заходу сонця. Тут кожен зобов’язаний бути корисним, а спів – це дрібниця.

Отож, Іранон вийшов із хліва і покрокував вузькими кам’яними вуличками між сумними прямокутними будинками з граніту. Він сподівався побачити зелень, але його оточував лише сірий камінь. Обличчя стрічних були похмурими та стурбованими. На набережній ледачої Зуро сидів молодик із сумними очима і пильно споглядав на поверхню води, вишукуючи на ній зелені гілочки з набряклими бруньками, які ніс із гір паводок. І цей юнак звернувся до Іранона:

– Це ти той, хто, як кажуть архонти, шукає далеке місто у прекрасній землі? Я Ромнод, хоч і телотської крові, але ще не встиг постаріти і стати схожим на інших. Я пристрасно сумую за теплими гаями й далекими землями, де замешкали краса та пісні. За Картіанською грядою лежить Оонея, місто лютні та танцю. Люди шепочуться про нього як про прекрасне і жахливе водночас. Ось куди я пішов би, якби був достатньо дорослим, аби знайти туди шлях. Чи не піти б туди й тобі? Там для твоїх пісень знайшлися б гарні слухачі. Підімо разом із Телота та подамося весняними пагорбами. Ти покажеш мені шлях, а я буду слухати твої пісні вечорами, коли зірки одна за одною навівають марення мрійникам. І може так статися, що Оонея, місто лютні та танцю, і є прекрасною Ейрою, якої ти шукаєш. Подейкують, що ти дуже давно не бачив Ейру, а назви міст, як відомо, часто змінюються. Ходімо до Оонеї, о, золотоволосий Іраноне, де люди, дізнавшись про нашу мету та прагнення, приймуть нас як братів. І ніхто з них не засміється і не спохмурніє нам в обличчя.

Іранон відповів йому так:

– Нехай буде по-твоєму, юначе. Якщо хтось у цьому кам’яному мішку буде прагнути краси, йому доведеться шукати її в горах, якнайдалі звідси. Мені не хочеться залишати тебе нудитися біля ледачої Зуро. Але не думай, що захоплення мистецтвом і його розуміння мешкають одразу за Картіанською грядою. Їх не можна знайти за день, рік або п’ять років шляху. Послухай, коли я був молодий, як ти, то оселився в долині Нартоса, біля холодної річки Харі. Там ніхто не бажав слухати про мої мрії. І я вирішив, що тільки-но підросту, піду до Сінари, на південний схил гори, і заспіваю там на базарі усміхненим погоничам одногорбих верблюдів. Але досягнувши Сінари, я знайшов караванників п’яними та погрузлими у низьких бажаннях; я побачив, що їхні пісні зовсім не схожі на мої. І тоді я подався човном униз по Харі до міста Джарена, чиї стіни прикрашені плитками різнобарвного оніксу. Але вояки у Джарені підняли мене на глум і прогнали геть. З таким же успіхом я волочився й багатьма іншими містами. Я бачив Стетелос, що лежить нижче від великого водоспаду, і проходив повз болота, на місці яких колись стояв Сарнат. Я відвідав Фраю, Іларнек і Кадатерон на звивистій річці Еї, довго жив в Олатоу, що в землі Ломар. Охочих послухати мене завжди набиралося небагато. І тому я впевнений, що привітання і ласка чекають мене лише в Ейрі, місті з мармуру та смарагдів, в якому колись правив мій батько. Ми з тобою будемо шукати Ейру разом. Однак погоджуюся, що нам не завадило б відвідати і віддалену, благословенно-лютневу Оонею за Картіанською грядою. Вона і справді може виявитися Ейрою, хоча й не думаю, що це так. Красу Ейри неможливо уявити, і ніхто не в змозі говорити про неї без захвату. А про Оонею перешіптуються хіба караванники, та ще й хижо всміхаються при цьому.