Кращий вік для смерті

Намагаючись не тупотіти, Книжник вибрався з каміна й одразу ж чхнув, ледь встигнувши затиснути собі ніс і рот забрудненою долонею. Здавлений чих пролунав у Бібліотеці, як віддалений гуркіт грому.

Книжник із переляку сів і прислухався – ніби нікого. Тепер він міг і роззирнутися.

Світло лилося в бібліотечний зал через численні вікна. Далеко не всі були забиті абияк, деякі залишалися цілими з дня приходу Нещадного і могли прослужити ще років сто.

Зі столів, за якими читали відвідувачі Бібліотеки, Книжник зберіг лише один. Один стіл, одне крісло і два стільці. Решта згоріла в каміні і в саморобних печах по всіх будинках, де жило Паркове плем’я. Зими траплялися довгі, заготовлених дров не завжди вистачало до першого тепла, й одноплемінники Книжника із задоволенням палили бібліотечні меблі, щоб не йти в холодний і сирий ліс за паливом.

І книжки палили.

Книжки були для племені сміттям, матеріалом для розпалювання і підтирання дупи – не більше. Книжник щотижня обходив підрослих кідів із пропозицією навчити читати, показував картинки, намагався розповісти якусь цікаву історію, але ні вони, ні, зрозуміло, тіни вчитися не бажали і всякими нісенітницями не цікавилися.

Стріляти, полювати, битися, білувати туші, коптити м’ясо, брюхатити герл і – як вершина – стати одним із вождів: жерти від пуза, вершити Закон. Де в цьому списку «читати книжки»? Кому це може стати в нагоді? І найголовніше – навіщо?

Ховатися від когось у забитій іззовні кімнаті було смішно, особливо після гучного чхання, і Книжник попрямував до сховища, навіть не пригинаючись. Це була його територія. Тут він знав кожну полицю, кожен стелаж. Зрештою, тут він провів десять років свого життя.

Вікон у сховищі не було, і Книжник залишив двері відчиненими. Він звичним рухом зачепив рукою сходи і покотив їх уздовж полиць, до третього від входу стелажа.

Там Книжник піднявся на самий верх і намацав на полиці згорток – його схованка лишилася цілою, але все одно, увійшовши в освітлений зал Бібліотеки, Тім не втримався і, присівши навпочіпки, розкрив пакет, щоб подивитися вміст.

Атлас і книжечка у вицвілій палітурці з напівстертим написом «Diary» на обкладинці. На жовтуватому папері бісер рукописних рядків, малюнки…

Порядок.

Він загорнув усе в шматок тканини і піднявся з колін.

Перед ним, посміхаючись, стояв Нога.

– Облом знав, що ти не витримаєш і повернешся за своїм сміттям, – сказав він, скалячи нерівні зуби, і вдарив Книжника в лоб своїм кулачищем.

* * *

Книжник розплющив очі через декілька хвилин.

Він не втратив свідомість від удару, просто на деякий час опинився поза своїм тілом, позбавлений можливості ним управляти. Голова гула, немов залізна бочка, по якій стукнули молотом. Саднила спина – Тім згадав, що Нога волік його по кам’яній підлозі, схопивши за щиколотку, і залишив валятися біля каміна. Згорток зі своїми скарбами Книжник із рук не випустив, так і притискав до грудей.

– Очухався? – запитав Нога, нависаючи над ним. – Ти, хробаче, тепер закінчиш своє погане життя в петлі. Або заб’ємо тебе камінням… Закон знаєш? Вигнаний не повинен повертатися. Ніколи. А ти, дурню, повернувся і тепер, бл…ь, здохнеш через свої срані книжки…

Вождь ховався в Бібліотеці не один, із ним були два мисливці – Різник і Шкутильгало. Книжник знав обох. Вони ще недавно ходили в тінах і стали челами всього рік тому. Різник був майстром білувати туші і нарізати м’ясо стрічками для в’ялення, Шкутильгало, будучи ще кідом, невдало стрибнув із дерева і тепер шкутильгав при ходьбі, але так кидав спис і стріляв із гвинтівки, що про його ваду мало хто згадував.

– Шо? – Нога криво посміхнувся. – Здивований, шо я тут? Ти ж все думав, що я тупий? А ми з моїми бро зрозуміли – ти обов’язково повернешся. Може, і є у тебе шось таке, га? Може, Книжнику, ти реально знаєш, як наї…ти Нещадного?

Тім мовчав.

– Шо мовчиш? Раніше треба було мовчати… – повідомив Нога зверхньо. – А тепер ти, суко, заговориш… Без варіантів! Зара ми тебе… Ану, бро, притримайте його…

Книжник не встиг поворухнутися, як Різник і Шкутильгало притиснули його до підлоги. Згорток із книжками відлетів убік. Нога з розмаху гепнувся своїм жирним задом Тіму на коліна і заіржав, витягнувши із грубо розмальованих піхов синій широкий клинок. Вільною рукою він схопив пояс штанів Книжника і рвонув його вниз, оголюючи живіт і пах юнака. Тім засмикався, але тримали міцно, а ще ніж Ноги шпигнув його вістрям трохи вище лобка, і Книжник завмер. Тільки серце, незважаючи на всі старання Тіма здаватися мужнім, тріпотіло у горлі, наче придушена силоміць птаха.

– Шо, боїшся?

Ніж пройшовся по животу поперек, зліва направо, в паху у Книжника похололо.

– Я тебе не різатиму, – пообіцяв Нога. – Я тебе потримаю, а різатиме тебе Різник. На ремені… Я його для цього і покликав. Він добре вміє різати. Так що подумай, а я запитаю ще раз… Ти можеш наї…ти Нещадного?

– Так… – прошепотів Книжник, ненавидячи себе за боягузтво.

– Та ти, бля… справді розумний… – посмішка у Ноги була гнила, передні зуби почорніли, із рота смерділо. – Молодець! Ну, шо… Готуйся співати, хробачку!

Тім дивився на перекошену пику Ноги, на радісні фізіономії Шкутильгала і Різника, а бачив лише пащу каміна за їх спинами, освітлену навскіс бляклим місяцем… І сажу, яка сипалася з камінного ходу чорною, майже непомітною хмаркою. Найбільше Книжник боявся помилитися – а раптом йому тільки здається, що…

Білка виникла в камінній топці раптово, але на цей раз не безшумно – сухе вугілля хруснуло під підошвами її черевиків. Нога почув її й відреагував миттєво, схопився, розвертаючись, виставляючи в бік дівчини свій величезний ніж, але при тому даючи шанс звільнитися Книжнику, і той свого шансу не проґавив. Вигнувшись, він уклав весь свій страх і силу в єдиний удар, який міг мати успіх: носок його черевика вдарив Ногу в проміжність. Звичайно, черевики у Книжника були значно гіршими, ніж у вождів, але противнику вистачило і цього: не закінчивши кульбіту, Нога зойкнув і завалився прямо на Різника. Різник, на відміну від Ноги, був челом невеликим, і Нога виявився для нього непідйомним вантажем.

Білка використала несподівану допомогу Книжника з максимальною користю – не витрачаючи жодної секунди на покаліченого Ногу і задавленого Різника, вона розвернулася і, коротко замахнувшись, вдарила Шкутильгала стволом автомата в перенісся, і зразу ж, крутнувшись іще раз, прикладом додала по потилиці.

Нога, схопившись за яйця, вив, Шкутильгало ще падав, пирхаючи кров’ю, силкувався встати Різник, а Книжник, ведений інстинктом самозбереження, відкотився геть, намагаючись не потрапити під заміс, і шукав очима ніж Білки, який витягли у нього з кишені, поки волочили зі сховища в головний зал.

Білка врізала Нозі по тім’ячку, але по дотичній, розсікаючи шкіру. Голова Ноги виявилася куди міцнішою за його дзвіночки, й останній удар не вирубав вождя, а, навпаки, протверезив.

Кров залила йому обличчя, і, заревівши, Нога кинувся на Білку, намагаючись збити її з ніг. Він явно хотів перевести сутичку в партер і розчавити її своєю тушею, але дівчина легко перестрибнула через нього, пропускаючи супротивника під собою.

Не можна просто так стати вождем Паркового племені.

Нога мав не тільки близько триста фунтів ваги, а ще стільки ж фунтів злоби, завзяття і жорстокості. Він перекинувся на спину, готуючись встати, і Книжник побачив у його руці меч, яким Нога ледь не розпоров йому живіт.

Книжник відчайдушно закрутив головою, розшукуючи очима свою втрачену зброю, і натрапив поглядом на пом’ятого різьбяра, який силувався підвестися на ноги. В руках у чела був ніж, вірніше, навіть не ніж, а короткий меч – завдовжки, як мінімум, у три долоні дорослого чела.

– Стережись! – каркнув Книжник. – Білко! Ззаду!

Але Різник уже кинувся на неї зі спини, стрімкий і цілеспрямований, цілячись лезом у нирки.

Білка теж була швидкою, значно швидшою, ніж уявляв собі Тім, і очі у неї, напевно, росли на потилиці, тому що зробити те, що вона зробила, було б дуже важко без очей на потилиці.

Тож коли меч Різника вже торкався її одягу, дівчина, не обертаючись, відсахнулася, і лезо лише розпороло їй полу куртки, а Різник пролетів далі, витягнувши руку в смертоносному випаді. Він уклав в удар усю свою швидкість і силу і зупинитися не міг, тож отримав удар автоматним прикладом…

Якась кістка на обличчі у Різника тріснула, ноги злетіли, і він гепнувся потилицею на бетонну підлогу. Його довгий клинок відкотився прямо до колін Книжника, і той схопив його з такою жадібністю, ніби голодний, який побачив скоринку хліба.

Тим часом напівживий Нога знову вступив у бій і спробував ткнути Білку ножем у груди, але вона легко відбила випад стволом автомата. Усі дійові особи завмерли. Різник лежав нерухомо – ніс у нього тепер був як сходинка і щока провалилася на цілий дюйм, Шкутильгало ледь не захлинувся кров’ю. У строю, хоча і відносно, залишався Нога. Вождь іще невпевнено стояв на ногах, либонь, заважали травмовані яйця, але, дивлячись на його перекошену пласку пику, Книжник зрозумів, що він або з яйцями, або без них буде гризти ворогів зубами доти, доки живий. Тіма вперше гріла думка, що саме від його черевика Нозі так перепало. Він би й повторив, але наближатися до Ноги було ризиковано. Навіть поранений, він був небезпечним і міг переламати юнака, як суху гілку, особливо зараз.

Автомат Білки дивився прямо в груди вождю, але вона не поспішала натискати на спусковий гачок, і Книжник розумів, чому. Поки вони вдвох билися проти трьох. Після пострілів сюди кинеться ціле Паркове плем’я і рахунок піде на десятки жертв.

– Здохни першою! – прохрипів Нога.

Він розумів, що Білка не стрілятиме, і явно сподівався дістати її сталлю. Він був вищим на дві голови і значно, фунтів на сто п’ятдесят, важчим. Варто було йому тільки схопити дівчину або зачепити її лезом – і гра закінчиться. Книжник у його плани не входив, а даремно.

Тім був наляканий до смерті, побитий і абсолютно не готовий до бійки, але він не тільки боявся Ноги до дрижаків, він до дрижаків його і ненавидів.

Книжник спробував підвестися на ноги, але коліна роз’їхались – він посковзнувся в калюжі крові, яка витікала з-під голови Різника. Нога насувався на Білку, а вона відступала, не опускаючи зброї, але не стріляла. Тім прикинув відстань до ворога і зрозумів, що раптового нападу з флангу не вийде, але йому було вже плювати на небезпеку бути скаліченим.

– А-а-а-а-а-а-а! – закричав він, піднімаючись, і побіг до Ноги, розмахуючи трофейним мечем, як дубиною.

Нога повернув до нього свою круглу голову на товстій, як стегно Книжника, шиї, і усміхнувся, перехоплюючи свій тесак зручніше.

Сталь ударила об сталь – Нога легко відбив випад Тіма (меч вилетів із рук, розбиті пальці обпекло болем), і несподівано стрімко розвернувся, хапаючи Книжника за волосся.

– Біжи! – крикнув Книжник Білці, злітаючи в повітря.

Ніж у руках Ноги блиснув у місячному світлі, і Тім зрозумів, що йому зараз переріжуть горлянку. Він відчайдушно засмикався в руках вождя, відбиваючись ногами і рикаючи, як щеня вольфодога, схоплене за шкирку, проте лезо невблаганно летіло до його борлака…

Бабах!

Гримнуло, і Книжник стрімголов полетів убік, покотившись щербатою бетонною підлогою. Нога впав на спину з залитим кров’ю обличчям – куля влетіла йому в очну ямку. Тіло його трусилося в судомах, товсті сильні ноги шкребли цементну крихту підошвами майже нових черевиків.

– Навіщо ти поліз? – запитала Білка і докірливо похитала головою. – Ну навіщо? Я б із ним упоралася…

– І-і-і-і-і-і-а… – втягнув у себе повітря Книжник. – І-а-а-а-а- а-а-а…

Від удару в нього забило подих.

Білка ковзнула до вікна. Унизу вже горіли смолоскипи – постріл підняв на ноги всіх челів племені. Хтось уважний розгледів тінь дівчини і куля розбила скло, біля якого вона стояла.

– Іаааа… хотів допомогти! – нарешті видихнув Тім.

– Ну, допоміг, – сказала вона. – Молодець, хіба ні… Як тепер вибиратися?

Книжник подивився на камін, Білка у відповідь похитала головою.

– Не виберемося, не встигнемо. У нас менше п’яти хвилин. Якщо за п’ять хвилин ми досі будемо в будинку…

Вона підійшла до агонізуючого Ноги і вистрілила йому в лоб. Книжник примружився. Він виразно чув, як куля, прошивши череп вождя, клацнула об підлогу. Швидкий помах ножа припинив пирхання Шкутильгала.

– …то ми небіжчики, – закінчила Білка. Вона витерла лезо об куртку мерця, і зняла з пояса Шкутильгала кобуру з пістолетом, який він так і не встиг вийняти.

– Тримай, – вона кинула Книжнику зброю. – Тепер це твій.

Знизу по вікнах дали чергу, потім у розбите скло залетіли пляшки з «горючкою». Перша не розбилася, а так і покотилася, розкидаючи іскри від палаючої в горловині ганчірки, зате друга рвонула білим смердючим полум’ям, яке відразу ж ударило до стелі.

– Тут горіти нічому, – прохрипів Книжник. – Навіть підлогу зняли. А в Сховище це не долетить.

Він стояв перед Білкою, притискаючи до грудей пакунок з атласом і щоденником.

– Вони підпалять будинок, – сказала Білка спокійно. – Або знайдеться, чому горіти… Тут є підвал?

– Так. Але двері забиті, не потрапити…

І тут Книжник згадав.

– Але є ліфти на другому поверсі! У колишньому кафе! І сміттєзбірник!

– Чудово! Залишається тільки зрозуміти, як ми звідси вийдемо…

Білка метнулася до каміна і через мить уже бігла назад, намотуючи на лікоть мотузку, по якій вони спускалися, на плечі у неї бовтався рюкзак, який став зовсім чорним. Коли вона опинилася біля вікна, знизу знову вистрілили, і вже не одна, а три кулі вдарили у скло. Внизу засвистіли, заволали, і Книжникові здалося, що він чує голос Облома.

– До дверей! – наказала Білка, і Тім слухняно поплентався за нею, волочачи забиту ногу. Голова крутилася, але йти він міг.

– Тримай, – Білка сунула йому в руки мотузку і рюкзак.

У її руках було декілька круглих металевих штук, які вона вправно пов’язала між собою.

– Що це? – запитав Книжник.

Вона промовчала, закріплюючи зв’язку на дверній планці. Бруднуватий, але з вигляду міцний шнурок вона пропустила через кільця штукенцій, що бовталися збоку, і натягнувши, прив’язала його до залишків заржавілого замка.

– Усе. Йдемо геть, – скомандувала вона, забираючи у Тіма рюкзак.

У коридорі за дверима вже тупотіли чели. Хтось почав віддирати від дверей дошки, протяжно заскрипіли цвяхи, що виповзали з пересохлого за літо дерева.

– Це гранати? – знову запитав Книжник, хоча знав, яку відповідь почує.

Білка кивнула.

– Звідки вони в тебе?

– Потім. Слухай мене. Коли вони відчинять двері – буде вибух. Сильний. Як тільки рвоне, ми з тобою побіжимо. Буде плутанина. Наше завдання – прорватися до ліфтів перш, ніж вони зрозуміють, що нас тут уже немає.

Вона подивилася на вогонь на підлозі, і глянула на Книжника.

– Якщо хочеш жити, неси сюди книжки…

– Ні! – видихнув він.

– Роби, що я тобі сказала… – Білка не підвищувала голосу, але йому здавалося, що вона кричить. Вона забрала у нього з рук дорогоцінний згорток і сунула у свій рюкзак. – Нам потрібен дим… Багато диму!

Двері тряслися під ударами.

У Сховищі Тім схопив купу журналів «National Geographic», що лежали на ближньому до виходу столі – улюблених журналів свого дитинства, – і, повернувшись у читальний зал, жбурнув їх у калюжу пального. Журнали зайнялися неохоче, обкладинка почала коробитися і чорніти, від полум’я повалив білий густий дим…

Скільки прекрасних годин провів Книжник, розглядаючи фотографії дивовижних місць, скільки нового прочитав на цих жовтуватих сторінках…

Він завмер, із жахом спостерігаючи, як полум’я пожирає журнали і його спогади.

– Лягай!

Він озирнувся на крик, не відразу зрозумівши, що це Білка командує йому.

Стулки дверей вже почали розходитися, і з коридора в читальний зал ринув переможний крик мисливців, що наздоганяли здобич.

Книжник іще падав, коли двері відчинилися.

Тіму здалося, що йому врізали дошкою у вухо. На мить він осліп і оглух, потім зір повернувся. У повітрі кружляли чорні пластівці сажі. Гарячі журнали розкидало по всьому залу, і повітря стрімко наповнювалося білим їдким димом. Дверей не було. Не було і частини стіни поруч із дверима. І біля дверей нікого не було. У всякому разі не було живих.

Хтось смикнув його за руку, змушуючи встати – це була Білка, і Книжник закульгав до виходу, намагаючись не навалюватися на супутницю всією вагою.

Біля дверей валялися останки його одноплемінників. Книжник намагався не дивитися під ноги. З цими челами він жив і дорослішав, але, забери їх Нещадний, жоден із них не був йому ні другом, ні товаришем. Він був чужим для них, вони для нього. Але все одно у грудях Тіма защеміло. Він був для них чужинцем, але все-таки це було його плем’я.

Вони бігли коридором, а ззаду вже тупотіла погоня. Облом зрозумів – щось пішло не так. Та хто завгодно зрозумів би після того, як від вибуху вилетіли усі шибки на фасаді. Фори їм давати не збиралися, на те, щоб знайти ліфти і вибратися, не було і хвилини.

– Тут!

Колись за допомогою цих ліфтів піднімали й опускали приготовані на кухні другого поверху страви, тому шахти були вузькі, але вибирати не доводилося. Білка вибила прикладом розсувні люки, відкриваючи отвори, що смерділи цвіллю, і вправно прошмигнула в один із них. Книжник затамував подих і шмигнув у сусідній.

Він падав униз, оповитий щільною липкою павутиною, яка, здавалося, заповнила весь отвір, і це було огидно до втрати свідомості. Летів він недовго і несподівано вдарився об підйомну платформу, що стояла поперек шахти. Майже застряг, але від удару платформа просіла, і він ухнув далі разом з її уламками. Раптово лаз закінчився, і Книжник опинився в порожнечі, задригав ногами, скрикнув від несподіванки і влетів у якусь хрустку пилову масу, що суцільно вкривала підлогу.

Поруч фиркала і переверталася Білка. Тут було зовсім темно – підвал знаходився під будівлею і його справді давно ніхто не відвідував, не було ні бажання, ні необхідності. Двері, що ведуть сюди, були завалені сміттям багато років тому, а ті, що були зовні, давно вросли в землю до половини.

Поруч із ним щось хруснуло, і підвал залило малинове світло від фальшфеєра, від якого Тім моментально осліп.

– Забери мене Нещадний, – видихнула поруч Білка.

Книжник моргнув кілька разів і завмер.

Вони стояли по коліно у висохлих хітинових тільцях, скинутих зміїних шкурах, якомусь зотлілому смітті, гнилих ганчірках…

Тім відчув, що починає свербіти. Весь. Із голови до ніг. І навіть усередині. Пахло вогкістю, щурами і ще чимось незрозумілим, огидно терпким.

– Де вихід?

– Не знаю. – Книжникові чомусь здавило горло, і він захрипів. – Це підвал. Тут були кухні і комори. І ще місце, де робили тепло…

– Вихід? – повторила Білка.

Над ними зазвучали віддалені голоси.

– Швидше! Вони зараз закидають нас гранатами!

– А у них є? – запитав Тім.

– Я вкрала свої у них перед тим, як піти. У них є. Не сумнівайся.

– Треба шукати люк, – сказав Книжник. – Люк у підлозі. Там має бути місце, куди зливали бруд. Щось на зразок труби або великої ями.

– Ти впевнений? Знаєш?

– Я так думаю.

– Не думай, – наказала вона. – Шукай.

Білка вже йшла, піднявши над головою фальшфеєр, загрібаючи ногами в огидному шарі мертвих комах.

– Шукай.

Тук-тук-клац…

Щось летіло по старій ліфтовій шахті.

– Відходь! – крикнула Білка. – Лягай!

Книжник не очікував від себе такої прудкості.

Граната вибухнула вже тоді, коли вони забилися за старий паливний бак у кутку. Уламки хльоснули по стінах, по іржавому металу бака, по стелі. Вибух підняв у повітря хмару пилу з хітину і сміття.

– Якщо ми не знайдемо люк, то тут і здохнемо, – сказала вона, закриваючи вільною долонею рот. У її другій руці вже догорав фальшфеєр. – Швидше, Книжнику! Швидше!

Книжник зажмурився і буквально пірнув у сміття біля їхніх ніг, намацуючи руками бетонну підлогу.

Тук-тук-тук-клац!

Перед тим як знову рвонути за рятівний іржавий бік бака, Тім відчув під долонею залізо.

Цього разу гранат було дві, й осколки від них розлетілися рикошетом по всьому підвалу, дивом не поранивши їх прямо в сховищі.

– Люк тут!

Вони пірнули у сміття з головою (Білка встигла увіткнути фальшфеєр між якимись залізними прутами, і червоне хімічне світло забилося об стіни), обшарюючи руками підлогу, поки не намацали квадратний шматок заліза, розташований врівень із бетонною плитою, але, на щастя, Книжник знайшов на залізі заглиблення, за які можна було вхопитися.

Голоси зверху звучали голосніше і голосніше, і було зрозуміло, що через декілька секунд униз полетять іще гранати.

– Узялися! – прокректав він, відчуваючи, як ломить м’язи на напруженій спині. – Узялися разом!

Якби не допомога Білки, Книжник ніколи б не відкрив виходу.

Кришка буквально вросла в бетон, але спільними зусиллями їм удалося зірвати її з четвертого ривка, вчепившись у вушка на поверхні. Звук при цьому вийшов дивний – такий собі хлопок. І сталося це саме тоді, як у ліфтових шахтах застрибали веселі кульки, начинені вибухівкою: тук-тук-тук-клац! І ще раз: тук-тук-тук-клац!

У відкритий отвір під їх ногами ринуло сміття, немов вода у відчинений злив, – потоком, загуділо повітря, вирушивши вниз у провал. Хітиновий пил шелестів, закручувався у воронки, тік гладкими струменями, руйнувався, як вода у водоспаді…

У червоному світлі фальшфеєра видовище було зовсім уже нереальним.

Здавалося, що під підлогою сидить величезна жива істота, яка всмоктувала все, що опинилося в зоні досяжності. Засмоктує – і пожирає, засмоктує і пожирає… Книжник відчув, як тремтить і вібрує повітря навколо нього. Секунди тяглися, немов розігріта смола на сосновому стовбурі.

Гранати одна за одною п-о-в-і-л-ь-н-о вилетіли з ліфтових прорізів, одна за одною вдарилися об бетон, підстрибнули…

І вибухнули, вивергаючи смертоносні осколки чавуну.

Але Білка і Книжник стрибнули в темряву, яка відкрилася у них під ногами, за півсекунди до цього.

* * *

Унизу була труба зі старого крихкого від вологи бетону. Сира, пахла чимось гірким, наповнювала рот в’язкою слиною.

Коротке ковзання схилом і такий же короткий політ. Ударило в п’яти, але несильно, хоча Книжник рівновагу все-таки втратив і полетів уперед головою. Білка теж упала, але тут же підвелася, підхопила Тіма під лікоть і потягла за собою. Навколо темно – хоч око виколи, труба виявилася затісною для Тіма, і він до болю подряпав маківку, після чого пригнувся і далі біг на напівзігнутих. Під ногами зачавкало, спочатку під підошвами, а потім переставляти ноги стало важко і запах став зовсім нестерпний – важкий і густий сморід випорожнень, гниття і прокислої зелені заповнював легені. Почало паморочитися в голові, Книжник уже не біг, а виписував па.

У кінці труби вони натрапили на решітку – іржаву, але міцну, що й не виламаєш. У руках Білки спалахнув фальшфеєр і червоне полум’я розігнало темряву. Тут дихалося легше, але там, де проходило повітря, вибратися з колектора не виходило. Білка зрозуміла це відразу.

– Назад, – наказала вона. – Шукаємо бічний прохід! Під ноги не дивись.

Але Книжник уже подивився. І заплющив очі од відрази – густа каша зі старих нечистот і величезних мокриць, якихось жуків, слимаків і сколопендр облипала його литки. Тут було все, що висрало із себе Паркове плем’я за роки свого існування, гігантська вигрібна яма, заповнена багатоногими хітиновими демонами.

– Уперед! – повторила Білка скрипучим голосом. – Уперед, якщо не хочеш здохнути!

Книжник знову побіг, тепер у зворотному напрямку, переставляючи ноги, немов механічна іграшка.

Бічний прохід виявився через десять метрів – рази в два вужчий, ніж основна труба, але лайна в ньому було не менше. Для того, щоб потрапити в нього, треба було стати на карачки, Книжник забарився, завив від жаху та огиди, але Білка без церемоній стусаном увігнала Тіма в цю смердючу пащу ударом коліна і сама пірнула за ним.

Книжник повз і ридав.

Найбільше хотілося померти або втратити свідомість від смороду. Але доводилося повзти. Хоча повітря було огидним і наповненим міазмами гниття, але дихати ним можна було. Але ось те живе, що ворушилося під долонями і колінами… Витримати це було практично неможливо, але він тримався, долаючи позиви до блювоти. Найбільше Книжник боявся впасти і зануритися в рідину обличчям.

Тім чув, як позаду хрипить Білка – їй доводилося ще важче, однією рукою вона все ще тримала палаючий фальшфеєр. Хід став іще вужчим і пішов угору, хоча й ледь відчутно. Вони вже не повзли – протискувалися, і Книжник уявив собі, як вони застрягають у цьому проході. Наглухо. І від однієї цієї думки його почало бити жахливими, схожими на судоми дрижаками.

Книжник вивалився з вузької труби в бетонний короб, і коли фальшфеєр висвітлив нутрощі їх нового притулку, зрозумів, де вони знаходяться.