Кращий вік для смерті

Праворуч від центральної алеї розташувалося кладовище для тих, хто помер сам по собі: від ран, хвороб, в міжусобиці або в битвах. Воно дуже розрослося за останні десять років і вже давно вихлюпнулося за межі колишніх газонів, які втратили форму.

А Парк, що розкинувся на величезній площі, давно перетворився на ліс.

Атракціони обвалилися і згнили. Ті ж, що дивом устояли, нагадували величезні скелети доісторичних істот, покриті іржею і коростою облупленої фарби, обвиті все тією ж зеленою сіттю плюща та в’юнків. Парк був знайомий Книжнику з дитинства – тут вони грали, коли були бебиками і кідами, тому він досі пам’ятав, де можна через необережність впасти у відкритий колодязь, де скрутити собі шию, спіткнувшись об приховані в густій траві рейки.

А справжній ліс починався за межами парку атракціонів, і його Книжник боявся і не любив. Дім для нього був тут, серед старих стелажів, заставлених книжками, а найкращою постіллю на світі – древній, пропахлий вогкістю і мишачим послідом матрац, що лежав у кутку.

Двері Бібліотеки з гуркотом розчинилися, пропускаючи злого, як скажений вольфодог, Облома. За ним зі злорадною посмішкою на обличчі крокував Бігун. Він був найдрібнішим і найжорстокішим із вождів – сухий, швидкий, з неприємним гострим личком і кривими зубами.

– Вставай, хробаче, – наказав Облом і, не чекаючи, поки Книжник підведеться, рвонув його з підвіконня своєї лапою. – Чеши вниз, плем’я чекає на тебе, виродку!

Книжник відкрив був рота – благати, але наштовхнувся поглядом на холодні очі Бігуна і промовчав.

Внизу на площі, біля закривавленої туші діра, справді зібралися чели і герли з бебиками, далеко не всі зібралися, але це нічого не вирішувало.

Облом тицьнув Книжника в спину, і той ледь не впав.

– Дивіться, люди Парку! – крикнув Бігун своїм деренчливим фальцетом. – Цей хробак Книжник сьогодні проґавив діра. Це його вина.

Книжник стояв, опустивши голову, і чув, як гудуть обурені голоси.

– Мисливці встигли поранити діра, – продовжував Бігун, – але він вирвався і втік…

– Ми знайшли звіра обдертим, – вступив Облом. – Хтось вирізав із туші кращі шматки, і тепер ви не зможете з’їсти їх. Дехто з вас залишиться голодним через цей криворукий шматок лайна!

– Він даремно їсть наше м’ясо, – Бігун несхвально похитав головою. – Він не виконує Закон…

Натовп загув.

«Але ж я нікому з них не зробив нічого поганого, – подумав Книжник, не підводячи очей. – Я допомагав їм. Я міг допомогти там, де швидкі ноги і дубина нічого не вирішували…»

– Що говорить Закон? – запитав Облом, підвищивши голос, щоб його почули всі присутні. – Закон говорить: чел, який не може полювати, не їстиме. Той, хто не приносить племені користі, не повинен жити…

«Вб’ють», – зрозумів Книжник, але не побіг і не спробував сховатися, а тільки зітхнув приречено і втягнув голову в плечі.

– Що нам робити з цією марною книжковою міллю? Вбити?

У натовпі забубоніли, верескливий голос герли розрізав шум: «Убити! Убити!» У Тіма ноги стали м’якими в колінах, немов із них вийняли кістки…

– Тихо! – крикнув Бігун. – Слухайте рішення вождів! Цей чел довго жив серед нас, і ми не станемо його вбивати. Нехай це зробить Нещадний свого часу. Але ми його не годуватимемо! Ми проженемо його!

– Так! Так! – закричала юрба, і подивившись на неї, Книжник побачив перед собою усміхнену пику Ноги, який керував обуренням.

Нога підморгнув – він смакував розправу.

– Нехай чеше звідси! Нехай уйо…ує!

Книжник відчув руку Облома на своєму загривку, і його, немов цуценя, за комір потягли крізь натовп горлопанистих одноплемінників, абсолютно чужих йому, хоч і знайомих із самого дитинства.

На нього посипалися удари – сильно не били, не тому, що не хотіли, просто прийшли без палиць, але все одно було боляче і так принизливо, що Книжник ледь не завив від образи.

Облом і Нога тягли Книжника до огорожі, а натовп накочувався слідом. Не одноплемінники, а саме безлика юрма – ноги, цицьки, кулаки, вишкірені роти, кричали бебики й радісні кіди, які бігли поруч і жбурляли в Тіма все, що потрапило під руку. Одна з кинутих гілок вдарила в плече Ноги, і він заматюкався, намагаючись штовхнути кривдника, і кіди кинулися врозтіч із реготом і вереском.

Книжник перестав чинити опір – тільки перебирав ногами. Ці двоє з радістю переламали б йому кістки на прощання. Знерухомлений, він навряд чи доживе до ранку. Ліс безжалісний, він не любить слабаків.

Останню думку Тім піймав уже в повітрі. Облом метнув його, як камінь, викидаючи з Парку, із племені і з життя водночас.

Книжник повалився на землю, боляче забив стегно, але зразу ж встав похитуючись.

Плем’я дивилося на нього з-за спин вождів, кіди продовжували кривлятися, герли плювали в його сторону, чели робили непристойні жести.

Зрештою Облом підняв руку, і всі замовкли.

– Ти більше не наша плоть і кров… – промовив він формулу вигнання. – Ти – не з нашого Племені. Ти – чужинець. Кожен може вбити тебе, якщо побачить у Парку, і він не буде покараний. Ти більше не їси з нами. Ти більше не п’єш із нами. Твій будинок не тут. Іди геть і здохни першим!

Книжник хотів повернути Облому прокляття, але голос йому не підкорився, і він лише щось прогарчав – так кашляє розсерджена лисиця.

Нога у відповідь показав йому середній палець, заіржав і зник у натовпі. За ним подався Облом, і за кілька хвилин біля зруйнованої огорожі нікого вже не було.

Тім залишився один.

Він був неозброєний, хоча з його талантами зброя годилася скоріше для самозаспокоєння, легко одягнений, позбавлений елементарного, і що найголовніше – там, за парканом, залишилися його книжки, які тепер зовсім не його.

Сонце падало за зелену стіну лісу, насувалася ніч – скоро Паркове плем’я зайде в будинки, щоби спати в безпеці й теплі. Кожен знайде собі нору – і люди, і звірі. А йому треба пережити години темряви в хащі, яка лякала до смерті. Без надії на порятунок і притулок.

Тім зробив крок, другий, ноги його підкосилися, він сів у густу, вже трохи пожовклу траву і заплакав, немов бебик.

Сльози пропалювали брудні доріжки на його щоках, Книжник їх не витирав.

– Здохни першим! – крикнув він у сторону Парку. – Здохни першим, тварюко!

На цей раз голос прорізався, але той, кого він прокляв, не чув цього. Тім оскаженіло забив кулаками по землі, здираючи кісточки.

– Ненавиджу! Ненавиджу!

– Годі кричати!

Голос пролунав прямо за його спиною, буквально над вухом, і Книжник, похолонувши, звалився на бік, намагаючись намацати бодай якусь гілляку, але такої під рукою не трапилося.

Тім, повернувши шию, усе-таки розгледів того, хто говорив.

Білка, напевно, зістрибнула з дерева, поруч із яким Книжника кинули Облом із Ногою. Абсолютно безшумно – жодного звуку, навіть гілка не хруснула, поки вона не з’явилася у Тіма за спиною. Привид, Нещадний її забери!

Вона була одягнена так само, як уранці, тільки без куртки – рвані й зашиті абияк джинси, чорний худі, добротні високі черевики на рубчастій підошві, пістолет у відкритій кобурі на поясі й уже знайомий Книжнику зачохлений ніж на стегні.

І ще на плечі у неї так само, як уранці, сидів і недоброзичливо дивився рудий гризун. Єдиною відмінністю в екіпіровці був короткий автомат на брезентовому ремені – видно, що доглянутий, майже новий.

– Заспокоївся? – запитала вона без тіні дружелюбності в голосі. – Добре. Тобі мене боятися не треба. Тобі їх боятися треба.

– Що тобі треба, Білко?

– Я прийшла з тобою поговорити…

– Зі мною? – вичавив із себе Книжник. – Про що?

– Я хочу почути, як обдурити Нещадного, – сказала Білка, уважно дивлячись Книжнику в очі. – Якщо ти не набрехав і його справді можна обдурити…

Роздiл другий. Крадiжка

Будь-яке уявлення про те, де вони знаходяться, Книжник утратив уже на п’ятій хвилині шляху. Начебто далеко відійти за такий короткий час було неможливо, і деякі місця здавалися йому знайомими, але Білка змінювала стежку, і Тім знову нічого не впізнавав.

Одного разу вони пройшли під старою залізницею – тут лежала бетонна труба, така величезна, що можна було йти, навіть не нагинаючись. Під ногами заплюскотіла вода, запахло несподівано добре – не цвіллю, а свіжою річковою зеленню, але ніякої річки тут не було – Книжник міг голову дати навідсіч.

Найближчий струмок, де кідам веліли ловити вертких і жирних вусанів, знаходиться за милю від Парку, за пісками і Великою каруселлю.

Іще вода була в Банці, але пахла вона інакше, старим болотом: за зиму і весну туди стікало кілька тонн, у липні вода зацвітала пишною салатовою піною, і тільки до листопада, коли на ранок Банка починала покриватися тонкою кіркою льоду, остаточно очищалася.

І ще поруч були Болота, теж не без води, але туди при доброму здоров’ї ніхто не ліз, та й пахло звідти так, що хоч біжи і ховайся…

Болота вважалися місцем згубним, туди ніхто з племені не ходив – боялися до проносу! А чого боялися, ніхто доладу пояснити не міг. Говорили – мертвих. Але мертві – вони мертві і є. Чого їх боятися? Що вони можуть зробити живому? Казки для бебиків, щоб до Боліт не бігали, не тонули.

Але от невдача…

Ночами (і це не вигадки, Книжник, що часто не спав ночами, сам не раз чув!) над соковитими болотними травами лунало жахливе ухання, що змушувало холонути кров у жилах, і це точно кричали не оули.

А ще…

Хтось ночами ворочався в бурій смердючій рідині, і блукали поміж обдертих, вічно мокрих стовбурів дивні тьмяні вогники, які раптово спалахували зеленим. Померлих це ніяк не стосувалося, але лякало дуже.

Білка крокувала попереду, практично не озираючись на Книжника, і йому доводилося підлаштовуватися під її темп, а це виявилося непросто.

Тім ходити лісом не вмів, не тільки безшумно – узагалі не вмів, і вже через чверть години сопів, ніби чайник над багаттям.

– Іще далеко? – прохрипів він, розмазуючи на лобі гарячий піт.

Білка озирнулася й похитала головою.

Її приручений звір уже не сидів у каптурі худі, а бадьоро стрибав деревами обабіч стежки, чи то охороняючи господиню, чи то роздивляючись дорогу.

Виявилося, справді недалеко, але тоді, коли Білка ковзнула всередину густо зарослої плющем металевої конструкції, перед очима Тіма вже кружляли чорні цятки.

За щільною завісою листя сутеніло і було холодно.

– Стояти! – наказала Білка, не підвищуючи голосу.

Тім завмер, витираючи рясний піт на обличчі.

Дівчина опустилася на одне коліно, простягла вперед руку, немов щось намацуючи, і Книжник здогадався, що вона знімає розтяжку.

– Ти тут живеш? – запитав він.

Білка, не озираючись, похитала головою.

– Тепер проходь.

Тім боком прослизнув повз неї.

– Крокуй прямо.

Тепер Книжник ішов першим і уважно дивився собі під ноги.

– Ліворуч, – наказала Білка.

Він повернув.

– Прийшли.

Швидше за все вона зберігала тут деякі запаси – пом’ятий металевий бідон, кілька ящиків із казна-чим.

– Сідай.

Два рази повторювати не довелося – Тім буквально звалився на землю.

– Дякую.

Дівчина знизала плечима.

– Пити будеш?

– Так.

За ящиками виявилася захована кружка, від води з бідона заломило зуби, але Книжник жадібно вихлебтав половину.

– Тримай.

Частування було так собі: коржик із якогось насіння і грубого борошна, твердий, як підошва, й абсолютно прісний, але перебирати не доводилося. Тім відкусив шматок і, насилу прожувавши, запив.

Білка сиділа на ящиках навпроти, поклавши автомат поруч, і уважно розглядала гостя.

– Назад тебе не візьмуть, – сказала вона нарешті.

– Знаю…

– У лісі тобі не вижити.

Тім спробував зобразити усмішку, але вона вийшла кривою.

– Це теж не новина.

– Чому вони тебе не люблять?

На цей раз знизав плечима Книжник.

– Я не мисливець.

– Цього недостатньо.

– Я непотрібний племені.

– Звучить зрозуміліше, – байдуже мовила Білка. – Дивно, що ти протримався так довго.

– Я старався.

– І ніхто не підняв за тебе голос?

– У мене немає друзів.

– Окрім книжок? – запитала Білка.

– Окрім книжок.

– Єдина користь від книжок – ними можна топити, коли холодно, – сказала вона з тією ж крижаною серйозністю.

У напівтемряві Книжник не дуже добре бачив її обличчя, але розумів, що це мовлено без тіні дружелюбності.

– Але ти ж хочеш обдурити Нещадного?

– Так.

– Тоді нам знадобляться книжки.

– Усі? – запитала вона.

– Ні. Усього дві. Але без них ми можемо не починати.

– Вони з тобою?

Книжник зітхнув.

– Вони залишилися в Бібліотеці.

– Це погано…

– Так, – погодився Книжник. – Це дуже погано. Але без атласу і щоденника ми нікуди не дійдемо.

– Що таке атлас?

– Це карта.

– Іще раз…

– Це книжка, за якою можна дізнатися, куди йти. Там намальовані річки, дороги, міста…

– Як усе тепер? Або як усе було до Нещадного?

– Звичайно ж, «до»!

– Корисна книжка, – сказала Білка, трохи помовчавши.

– Річки залишилися там само, – заперечив Книжник. – Дороги теж. І міста на місці.

– Добре, – погодилася вона. – Напевно, це допоможе. А що таке щоденник?

– Щоденник? – перепитав Книжник і задумався. – Це така книжка… Її людина пише про себе. Що з нею сталося, що вона бачила, з ким говорила, що робила, куди ходила.

– Кожен день?

– Ні, не кожен. Коли щось трапляється… Наприклад… – Тім зітхнув. – Я сьогодні не потрапив у діра, і за це вожді вигнали мене з племені. Я вже думав, що помру сьогодні на самоті, але моя стара знайома Білка врятувала мене від нічних жахів і навіть нагодувала…

Білка фиркнула.

– І це комусь цікаво?

– Раніше люди читали книжки.

– Світ, у якому люди читали книжки, помер, Книжнику.

– Він помре, коли ми перестанемо читати. Поки ми тільки перестали писати, але це ще не кінець…

– І ти намагався пояснити це Нозі? – запитала Білка. – Тоді зрозуміло, чому він тебе не любить… Добре… Чим нам допоможе цей щоденник?

– Він допоможе нам знайти місце, де народився Нещадний.

– Нещадний – не людина, – сказала Білка, чітко відділяючи слово від слова. – Нещадний не міг народитися і не може померти. Нещадний з’їдає наше життя, але він не живий. Не говори дурниць, Книжнику.

– І все-таки він народився, хоч і не так, як людина, – пояснив Тім терпляче. – Цей щоденник… Розумієш… Я знаю, у це важко повірити, але… Як би пояснити так, щоб ти повірила?

– Спробуй просто сказати правду.

– Добре. Це щоденник дівчинки, батько якої створив Нещадного… Дочки чоловіка, який убив старий світ.

Він замовк, дивлячись на Білку.

Очі Тіма вже звикли до напівтемряви, і він розгледів, як із каптура її худі за ним спостерігає ручна білка, виблискуючи чорними намистинками. Обличчя її господині майже нічого не виражало.

– І там написано, що Нещадного можна обдурити?

– Нещадний – це хвороба. Від неї є ліки. Якщо ми правильно прочитаємо щоденник, то зможемо спробувати знайти його, але для цього ми повинні повернутися в Парк і забрати все, що потрібно, з Бібліотеки.

– Вночі, – сказала Білка.

– Що вночі? – перепитав Тім.

– Ми повернемося в Парк вночі, Книжнику. Поки ти можеш подрімати.

– Ти мені повірила? – Тім заусміхався безглуздою щасливою усмішкою, очі смішно зіжмурилися. Вилитий чайна-бебик, що іноді народжувалися в Парковому племені – пласколиці та вузькоокі. Якщо вони не починали говорити до двох років, то за Законом племені їх належало вбити, але нинішні вожді вирішили не чекати два роки: щойно шаман підтверджував дефект, чайна-бебик зникав безслідно. – Ти серйозно мені повірила?

Білка рухалася стрімко: мить – і перед носом Книжника з’явилася її права рука з рисками річних позначок на передпліччі.

Обличчя Білки наблизилося впритул до його обличчя.

– Навіть якщо я не вірю жодному твоєму слову… Ти ж умієш рахувати? Так?

– Так.

– Скільки років у мене на руці?

Шкіра у Білки була, як у всіх рудих – світла, з розсипом блідих веснянок. На передпліччі красувалися сині лінії татуювань – шаман, виконуючи свій священний обов’язок, відзначав кожний прожитий рік новою смужкою. Останні три відрізнялися і кольором і формою – вона сама видряпувала мітки. Робила розріз і мазала його фарбою.

– Сімнадцять, – прошепотів Тім.

– Вірю я в твою історію чи не вірю, – повторила Білка, – але це нічого не змінює. Нещадний може прийти за мною будь-коли. Сьогодні, завтра… А, може, він уже прийшов учора, тільки я поки цього не відчула? Так чому б не спробувати? Що я втрачаю? Так я напевно помру, а так – спробую вижити.

Книжник мовчки задрав рукав, демонструючи сині смужки, що прикрашали його праву руку.

– Їх сімнадцять, – пояснив він. – Так що ми з тобою в однаковому становищі. Сподіваюся, що я народився взимку.

* * *

Над Парком висів щербатий червоний місяць. Вітер дув з боку Боліт, і в повітрі відчувався ледь помітний запах вогкості, змішаний із солодкуватим присмаком тліну – свіжий і гнильний водночас, немовби шматок тухлуватого м’яса спробували присмачити дикою м’ятою.

Бібліотека була буквально за два кроки. Місячне світло дозволяло не надто гострозорому Книжнику побачити навіть тріщини на дверях, але для того, щоб опинитися біля входу, потрібно було перетнути відкритий простір, а Білка не дозволила йому цього зробити.

Майже чверть години вони пролежали в густому підліску, який упритул підступив до будинків. Ліс був сповнений шерехів. Кілька разів за розваленою огорожею «Кідленда» хтось пробіг – чутно було, як він продирається крізь густі зарості. Хто це був – дір чи молодий елк, розібрати не вийшло, але не піг-батько, це точно. Через деякий час за звіром, тихенько тявкаючи, пробігла зграя вольфодогів. У кронах дерев засвистіли-зацокали розбуджені біганиною нічні птахи, потім заохали оули і все стихло на кілька секунд, щоб знову початися з новою силою, щойно здалеку пролунало жалібне виття вольфодога, який ішов по сліду.

Білка слухала ніч уважно, трохи нахиляючи свою руду голову, і кілька разів припадала до монокуляра, але направляла його не на Бібліотеку, а на спальний будинок навпроти – роздивлялася вікна. Потім похитала головою і жестом показала, що Бібліотеку треба обійти з іншого боку. Книжник мовчки кивнув і пішов за дівчиною, намагаючись не шуміти.

Хотів би Тім ходити, як вона, безшумно прослизаючи з тіні в тінь, але його перебіжки були незграбні, хоча він дуже старався.

За Бібліотекою панувала майже непроглядна пітьма – місячне сяйво плуталося в густих кронах дерев, а туди, куди стіна будівлі кидала тінь, і зовсім не потрапляло навіть промінчика.

Саме на цьому місці Білка зупинилася й показала рукою вгору і за спину. Книжник придивився і побачив скелет пожежної драбини, іржавий і перекошений, що стримів угору, а в деяких особливо гнилих місцях висів окремо від стіни. Тім затряс головою, відкрив був рот, але Білка блискавичним рухом торкнулася його губ указівним пальцем правої руки – мовчи.

Книжник подумав, що в такому пташиному гаморі можна розмовляти на повен голос і ніхто тебе не почує, але про всяк випадок замовк. Плавним рухом дівчина закинула автомат за спину і вийняла з каптура ручного звірка. Білочка голосно зацокала, розпушила хвіст, її господиня підняла гризуна вгору, і той стрибнув із долоні на стіну, застрибав по ній з легкістю пташки, вмить досяг нижньої сходинки, стрибнув через неї й через секунду вже сидів на руці Білки.

Звірятко несло шнурок, зрозумів Книжник, адже просто так до останньої сходинки не дістати – і мав рацію! Поки білочка забиралася в каптур, її господиня за допомогою тонкого шнура перекинула через нижню поперечину міцний капроновий канатик і, відштовхнувшись від шару прілого листя, злетіла на сходи. Книжник заметушився внизу, немов злякавшись, що Білка кине його, але дівчина звісилася вниз, простягаючи Тіму руку.

Сильні пальці схопили кисть Книжника і він, не встигнувши навіть охнути, опинився поруч із Білкою, на висоті двох із гаком метрів над землею.

«Вгору», показала дівчина жестом. Сходи лише ледь помітно затремтіли, коли Білка опинилася ще на поверх вище, такі легкі були її рухи, незважаючи на автомат за спиною. Тім спробував піднятися сам, але залізо відразу ж заскреготало і все хитке полотно почало відділятися від стіни. Одна рука Книжника повисла в повітрі, хапаючи пальцями порожнечу, друга – намертво вчепилася в іржавий метал. Книжник стримав крик, хоча це коштувало йому зусиль, і заплющив очі, щоб не бачити наближення землі.

Але він не звалився вниз. Його сильно смикнули за комір куртки і, немов ганчір’яну ляльку, закинули на перекошений пожежний майданчик другого поверху. Тім боляче вдарився носом об іржаве залізо настилу, і в голові прояснилося.

Він підняв голову і побачив Білку, яка завмерла біля вікна, забитого пластиковими листами. Книжник знав це вікно – воно виходило на ліс і внутрішній двір будівлі з коридора другого поверху. Бібліотека розташовувалася в крилі навпроти. Білка запитально подивилася на нього, і Книжник кивнув: тут!

Дівчина знову прислухалася, на цей раз до того, що відбувалося всередині будинку, а потім, сильно натиснувши ногою на пластиковий щит, відірвала нижню частину листа від рами і буквально протиснулася всередину.

Книжник зупинився, розуміючи, що такий трюк йому не виконати – не через грандіозну комплекцію, а через невміння так управляти своїм тілом. Але він побоювався даремно – через пару секунд щит здригнувся і зник, відкриваючи темний отвір. Тім шмигнув у новостворений вхід, і спритно, як йому здавалося, приземлився на бетонну нерівну підлогу. Білка за його спиною встановила щит назад. Стало ще темніше. Книжник нічого не бачив і навіть не чув дихання Білки. Голоси лісу за стінами стали ледь помітні, але будівля теж жила своїм життям, хоч до її звуків і треба було звикнути.

Вони рухалися по широкому коридору від тіні до тіні. Книжник, який за свої десять років життя в Бібліотеці тисячі разів блукав по цій щербатій підлозі ночами і знав тут кожну впадинку, йшов другим і не заперечував. Бути веденим виявилося спокійніше і приємніше. Зрештою, Білка озброєна, а він іде за книжками з голими руками – у кожного своя робота. Немов почувши його думки, дівчина зупинилася і сунула Тіму в руки ножа, а потім показала жестом, щоб він ішов уперед. Біля вікна Білка змусила його пригнутися й обережно подивитися через низьке підвіконня на будівлю навпроти. Очі звикли не відразу, але Книжник досить швидко розгледів причину, через яку їм довелося проникати в Бібліотеку таким шляхом. У вікні другого поверху в будинку на протилежному боці вулиці у світлі місяця блиснула сталь стволів. Як би там не було, а двоє з мисливськими рушницями дивилися за під’їздом, і було зрозуміло, чийого повернення стрілки чекають.

– По твою душу… – пояснила Білка, ледь ворушачи губами. – Ти знайдеш книжки в темряві?

– Постараюся…

– Вони знали, що ти повернешся.

– Чи здогадувались.

– Ти говорив комусь про книжки?

– Говорив. Але не те, що тобі.

Двері в Бібліотеку були забиті. Не зачинені на замок, із яким Книжник легко б упорався, а забиті дошками хрест-навхрест. Білка спробувала віддерти одну з дощок, але прибивали на совість – не віддерти.

– Що далі? – запитала вона.

Книжник похнюпив голову і знизав плечима.

– Не знаю… Хіба що камінний хід… Якщо зможемо протиснутися.

– Через дах?

– Так.

Люк на горище ніхто не зачиняв і вони легко проникли всередину.

Під ногами шаруділо сміття, пахло пилом і мишачою сечею. Величезні пачки старих книжок, документів, креслень, коробки від якоїсь техніки, пінопластові демпфери громадилися в пачки біля стін…

– Сюди…

Книжник услід за Білкою видерся на дах – іржавий, латаний-перелатаний, зі шматків заліза різного кольору і по-різному проіржавілих – і, пригинаючись, добіг до масивної камінної труби.

– Яка ширина труби?

– Не знаю. Більше метра.

– А стелі високі?

– Так.

– Зрозуміло. Я опущу тебе туди на мотузці, – сказала Білка. – Сама чекатиму тут. Знаходиш книжки, повертаєшся в камін, смикаєш мотузку так: два, один, один, три.

– Я? Сам?

– Я не знаю, де лежать книжки, – пояснила дівчина. – Хтось повинен залишатися зовні, щоб опустити і потім підняти іншого. Подумай, інакше не вийде.

– А якщо мене вб’ють?

Білка знизала плечима.

– Постарайся зробити все так, щоб не вбили.

* * *

Камінна труба виявилася вужчою і бруднішою, ніж уявлялося Книжнику. Він користувався каміном холодними зимовими ночами. Спати доводилося одному – це в спальні можна обігріватися теплом один одного. Тут же, в Бібліотеці, доводилося розпалювати живий вогонь і підтримувати його до ранку.

Тім спускався на мотузці в чорне закіптявлене жерло, вимазуючись жирною сажею з голови до п’ят. Спуск видався йому нескінченним, останні метри він буквально продавлював себе між слизькими наростами, і ледь не застогнав від полегшення, опинившись нарешті в самому низу.