Григорій Косинка

З родиною Рильських ми зустрічалися. Зустрічалися й з Павлом Тичиною. А коли хтось виїздив з Києва, то листувалися. На жаль, збереглася лише одна листівка Павла Тичини до нас.

Багато років я не спілкувалася з товаришами й друзями Григорія Михайловича. Наведу тут цитату з Косинчиного оповідання «Гармонія», слова, які все життя були в мене у думці: «…Я тільки хочу, щоб ти – а ти молодий і житимеш – побачив, де лежить правда…» І цей день настав. Перше поздоровлення прийшло від голови Спілки письменників Миколи Бажана. У своєму сердечному листі Микола Платонович повідомляв про видання творів Косинки. Упорядкувати збірку погодився Михайло Стельмах. Це був вияв шанування Косинчиного таланту. Передмову до збірки написав Максим Рильський. Портрет-гравюру зробив наш вірний друг в усі часи Василь Касіян. У 1962 році збірка творів Григорія Косинки під назвою «Новели» побачила світ.

Радісно було читати хвилюючі, теплі відгуки на книжку. І я відчула, що з часом інтерес до творчості Косинки не згас, як не згасли і дружні почуття його сучасників.

Одержавши збірку творів Григорія Косинки, я відразу поїхала до Максима Тадейовича. Збігла тими, багатьом відомими, дерев’яними сходинками до його кабінету, тримаючи високо перед собою «Новели». Рильський, побачивши мене з книжкою, підвівся з-за столу назустріч. Очі його сяяли, усмішка була такою радісною і щасливою, що наверталися сльози… Він притис мою голову до грудей. «Ну, от і дочекалися правди!.. Я такий щасливий!..» – сказав він. Максим Тадейович подарував мені тоді свою книжку «Зграя веселиків» з дарчим написом: «Дорогій Тамарі Михайлівні Мороз-Стрілець у той радісний день, коли вона принесла мені “Новели” незабутнього друга мого, її мужа і друга – Григорія Косинки. М. Рильський, 17 листопада 1962».

Дружнім зустрічам і листуванню Григорій Михайлович приділяв немало часу. Листувався він з багатьма. Зокрема, з Калістратом Анищенком (до речі, письменник Калістрат Анищенко – рідний дядько Косинки). Всеволоду Іванову, Марку Черемшині, Мирославу Ірчану писав систематично. Ірчан ще у 1922 році у газеті «Земля і воля» надрукував велику статтю про Косинку. Наведу уривок з цієї статті: «Він художник-маляр, що вмілою рукою рисує страхіття горожанської війни і творить безсмертні постаті революціонерів, які навіть перед смертю від обрізів “повстанців” серед темної ночі не відрікаються великих ідей». «…Кожне оповідання Косинки відзначається глибокою думкою і вірністю, а через цілу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка революційного духу письменника». «…А ось нарис “В хаті Штурми”. Тут Косинка – наддніпрянський Стефаник. Григорій Косинка – це безперечно дуже великий здобуток і гордість нової України».

В той день, коли приходив лист від Стефаника, Григорій ходив іменинником і одразу біг до когось із товаришів прочитати листа.

Василь Стефаник, відповідаючи на привітання з Радянської України з нагоди 25-річчя його літературної діяльності, написав лист-відповідь, у якому є такі рядки: «…Товаришам з “Плугу” моє товариське поздоровлення, з бажанням, щоби-сьте так блискіли, як плуг, що оре Україну. Особливе поздоровлення посилаю Грицькові Косинці, який ущасливив мене своїми творами». Особливо тепло відгукнувся Стефаник на книжку оповідань Григорія Косинки «В житах». Письменник, окрилений визнанням Стефаника, в березні 1927 року пише до нього: «Радісно мені було читати Вашого листа, такий він сердечний та батьківський лист той. Ви, як то годиться батькам, перехвалили свого сина – Косинку з Дівич-Гори[12]».

Моїм обов’язком було стежити за листуванням та критичними матеріалами. Листи Стефаника зберігалися окремо. Та, на превеликий жаль, ні цих листів, ні рукописних матеріалів Косинки, ні закінчених оповідань – «Жаль», «Софійські підвали», «Перевесла» – немає.

Косинка охоче відгукувався на запросини відвідати райони, села, виступати на літературних вечорах. Він казав: «Я люблю їздити, люблю спілкуватися з людьми і літераторами інших республік. Це завжди принесе щось цікаве».

Пригадую, як на запрошення газети «Нове село» Косинка поїхав до Коростеня з групою київських письменників, серед них були – М. Бажан, Я. Качура, Я. Савченко, М. Терещенко, Д. Фальківський. Розповідав мені Григорій і про виступи у залізничному клубі та в театрі імені Івана Франка.

У листопаді 1933 року група українських і російських письменників – Селівановський, Жига, Касаткін, Долматовський, Косинка, Добровольський – зустрілися на Вседонецькому з’їзді письменників. На шахтах були організовані літературні вечори. Косинка читав уривки з свого нового оповідання «Гармонія», над яким саме в цей час працював. По тому подорожували Донбасом, і Косинка зібрав матеріал для твору про життя гірників цього краю.

Дружині письменника часто доводиться бути першим слухачем і першим критиком. Така місія випала й мені. Я щаслива з того, що першою чула його чарівне слово.

Писав Григорій здебільшого пізно ввечері або вночі. Написавши кілька сторінок, будив мене й казав: «Слухай-но, Тамаро, як воно виходить?» До зауважень прислухався. «Твоя думка, думка рядового читача, для мене найцінніша», – любив повторювати.

Одного разу як «рядовий читач» я порадила не давати імен і прізвищ персонажам одного твору, що починалися з однакових складів чи навіть літер. Побачивши першу літеру імені чи прізвища персонажу, вже знаєш, про кого йтиме мова. А якщо літери, а ще гірше склади, однакові – це затримує читання і навіть дратує. «Слушне зауваження», – сказав Григорій Михайлович. У новелі «Циркуль» він змінив прізвище «Ковальчук» на «Забродчук». Прізвище головного персонажу цього оповідання – «Короп».

Бувало, наступного дня він ненароком почне розмову про читане вночі. Пильно дивиться на мене й слухає. Потім: «Я хотів перевірити, чи ти справді уважно слухала, чи, може, щось говорила спросоння, аби я відчепився». Переконавшись, що не «спросоння», був задоволений. Я, звичайно, знала про його творчі задуми, і знала, над чим саме працює.

Маю книжечку (окреме видання оповідання «Мати») з дарчим написом: «Зоряному Тамаряті – першому моєму критикові, другові…»

Через кілька днів після одруження (1924 р.) я зайшла до редакції журналу «Нова громада», де працював Косинка. Григорій Михайлович підвів мене до столу одного з редакторів журналу і сказав: «Подивись, Тамарча, що Олекса Петрович написав на листку настільного календаря». Там було написано: «Одружився Григорій Косинка. Боюся, коли б це не вплинуло на його талант, як це іноді буває з письменниками. Цікаво знати, що то воно буде з Косинки через п’ять, десять років?» Уявляєте, як то було «приємно» мені прочитати отаке…

Перша збірочка творів Косинки під назвою «На золотих богів» вийшла 1922 року. До речі, це одна з перших збірок української радянської прози. Основні твори – «Політика», «Анкета», «Мати», «За ворітьми», «Товариш Гавриш», «Серце», «Змовини», «Гармонія», «Перевесла» – Косинка написав у період з 1924 по 1934 рік.

Закінчивши твір, Григорій Михайлович не поспішав друкувати. Відкладе було й скаже: «Тепер нехай полежить, хай охолоне. А трохи згодом ще перечитаю…»

Косинка дуже вимогливо, прискіпливо ставився до себе. В одній з автобіографій читаємо: «…писав і палив, бо думав і думаю й зараз, коли не можеш дати у творчості силу, рівну найкращим художникам слова, – не псуй паперу!»

Ось кілька назв рецензій про творчість Косинки: «Про сни золоті й слова залізні, карбовані», «Чародій слова», «Поезія в прозі», «Поет громовиці». Наведу уривки з рецензій Я. Савченка та М. Рильського на твори Косинки: «Особливого відзначення заслуговує Косинчина мова, вона чудесна. Дзвінка, активна, економна й образна. Більше того, вона просто прозора. Нічого зайвого, туманного. Найменшої засміченості. Звукова будова її еластична, глибока і змістовна… Не один поет може позаздрити такій інструментовці слова…»

«…Але повіє свіжим вітром від його дзвінких, соковитих, бадьорих слів, – і ми бачимо клаптик життя. Ми почуваємо творця з динамічним темпераментом, що співає хвилям цього часу у такт…»

Останні роки Григорій Михайлович працював над перекладами творів класиків російської літератури: А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова, М. Гоголя. Завжди підкреслював свою відповідальність: «Перекласти Чехова, щоб зберегти тонкий чеховський гумор і передати оригінальну стилістичну манеру цього письменника, – це творча робота. Вона мені приємна і є одним із засобів удосконалення мови».

Оповідання А. Чехова у перекладі Косинки було надруковано.

На Наддніпрянській Україні перекладу поеми М. Гоголя «Мертві душі» українською мовою не було. Пригадую, коли Григорій Михайлович задумав перекласти «Мертві душі», в розмові з товаришами сказав: «Я мрію перекласти “Мертві душі”. Моя мета – дати переклад стилізаційний, бо якщо відтворювати тільки зміст, то краще й не берись. Хочеться мені дати читачеві цей епохальний твір Гоголя українською мовою, зберігши в перекладі все суто гоголівське».

І переклав. У 1934 році книжка вийшла з друку, але без імені перекладача. Його переклад виходив кілька разів «за редакцією». 1968 року «Мертвим душам» українською мовою повернуто ім’я перекладача.

Писав Косинка переважно уночі, можливо, тому, що денний час не був у нього вільний. Він частенько жартома казав: «Я повинен десь працювати і заробляти “на пропітаніє”». Григорій Михайлович працював у ВУФКУ, сценарному відділі Київської кінофабрики, редактором мови Харківської фабрики кінохроніки, у редакціях журналів.

Радіомовлення почало входити в життя в кінці 20-х – на початку 30-х років. Саме в цей час Косинка був одним з перших дикторів у Харкові та Києві. Пригадую такий випадок. Якось ішла я площею ім. Тевелева у Харкові, бачу, коло гучномовця збираються люди: починалася передача. Чую таку розмову:

– Та чекай же, Романе, послухаємо!

– А, що там слухати? Щось про тваринництво неначе.

– Та це ж Косинка читає, ти, мабуть, ще не чув його. Послухаємо!

Передавали лекцію про вівчарство, а читав її Косинка так, ніби це був художній твір.

Робота диктора його не приваблювала. Скаржився: «Зачинять тебе у комору, а я люблю працювати на людях, люблю відчувати пульс життя, люблю живе оточення». Якось, повернувшись з радіоцентру, сказав мені: «Скоріше б ти, Тамарча, кінчала інститут, я мрію перейти на твоє “утримання”. Тоді працюватиму там, де мені подобається. Приділятиму більше часу творчій роботі. Тоді зможу здійснити свої задуми. Матеріалу у мене багато, а часу бракує».

Час здійснення його мрії наближався. Я закінчувала інститут. Залишився захист диплому. Робота на кінофабриці була забезпечена. Адже це був перший випуск Київського державного кіноінституту. Я – оператор з вищою освітою. Григорій Михайлович дуже радів з того і з властивою йому жартівливістю нахвалявся:

– Чи знаєте ви, що моє Тамарча вже кінооператор! Подумайте тільки, яка цікава робота в неї. Тепер вона буде у нас головою родини…

А я дала йому навіть «розписку» в тому, що беру його на своє утримання. Між іншим, у мене теж була його «розписка», про те, що з кожної суми гонорару він виплачує мені 10 % на мої особисті потреби і передає їх мені разом з плиткою шоколаду. Одержувала я ці відсотки і шоколад завжди справно. Одного разу біля плитки була прив’язана целулоїдна свинка. Ця іграшка тепер експонується в музеї.

Я мріяла мати годинник і збирала гроші. Тепер люди здивуються такій мрії, бо зараз годинник – звичайна річ. У 30-х роках годинники продавалися тільки у комісійних крамницях і коштували дорого. Григорій Михайлович тоді сказав:

– От захистиш диплом, добавимо грошей і купимо вже тобі годинника, та ще й вигравіруємо на ньому щось хороше, хороше. Адже восени цього року у нас з тобою збігається чимало, так би мовити, «ювілейних» дат і приємних подій. Десять років з дня одруження, твій день народження, мені виповниться т р и д ц я т ь п’ять, початок твоєї творчої роботи, переїзд до нової квартири у «РОЛІТ» (ми вносили пай на будівництво письменницького кооперативного будинку). Ця осінь буде переломною у нашому житті й побуті. Відзначимо дні нашої спільної юності, а надалі будемо вже поводитись солідніше.

Отак, у злагоді, із спільними інтересами, як кажуть, душа в душу й крокували у житті разом з надією на цікаве творче майбутнє обох…

Але не так склалося, як гадалося… Не довелося Косинці бути на моєму «утриманні» жодного дня…

Раптовий буран жорстоко розметав красиве вбрання золотої осені 1934 року… Ах ця золота осінь… Ти мала принести нам багато змін у житті. 1 принесла зміни – кардинальні, але які?!

Збиралися ми до Межигірського будинку творчості, їхали пароплавом. Стояли на палубі, погойдуючись на хвилях дніпрових… Милувалися своєрідною красою зелених берегів Дніпра. Григорій Михайлович, вдивляючись у далечінь, проказав:

Здається, кращого немаєНічого в бога, як ДніпроТа наша славная країна…

Чудова природа, прекрасні умови в будинку – все сприяло роботі й відпочинку. Григорій тоді саме працював над оповіданням «Перевесла».

На превеликий жаль, я не весь час була у Межигір’ї. Мала кінчати ілюстративну частину диплому на кінофабриці. Незабаром мав відбутися захист.

Повернувся з Межигір’я Григорій Михайлович. Настрій у нього був чудовий. Його пильні, добрі очі світилися веселими вогниками, а в куточках вуст ледь помітна смішинка. Він одразу звернувся до мене:

– Зоряна моя! «Перевесла» я закінчив і полюбив це оповідання. Послухай, прочитаю. Чи сподобається тобі? А тоді однесу до журналу, нехай люди читають…

Так і було. Останнє своє оповідання «Перевесла» Косинка здав до друку (досі оповідання не знайдене).

Дипломну роботу я закінчила. Написала слово до захисту і суботнього вечора 5 листопада попросила Григорія, щоб прочитав його, може, щось виправить. Він же мені у відповідь:

– А, Тамаря! Не треба братися на ніч за таку серйозну роботу. Завтра неділя, у нас буде час уважно перечитати і зробити так, щоб усе було хороше. Поспішати не треба. Все в наших руках. Ти згодна?

Я погодилась. Завтра, то й завтра.

Не прочитав Григорій мого слова… Ця субота була останнім днем, коли ми були разом і коли я б а ч и л а його… Останні слова закарбувалися у серці і звучать мені всі роки мого самітнього життя…

Як у тумані… Тримаючись на нервах і завдяки підтримці товаришів, диплом я захистила. Одержала звання «кінооператор спеціальних методів кінознімання» та відрядження на Київську кінофабрику.

Сказали мені у відділі кадрів:

– До роботи приступити 18 грудня.

І скоїлася страшна трагедія… Не особиста, ні… Трагедія нашої культури, нашого народу…

18 грудня я прийшла на студію. Дорогою мене зустрічали мовчазні, сповнені жаху погляди… Подумала – довідались, що Косинку заарештували…

У відділі кадрів на моє привітання майже не відповіли, а хтось з товаришів сказав:

– Ти читала сьогодні газету?

– Ні, ще не чи-та-ла-а, – ледве промовила я.

– То прочитай. – І подали газету…

Полоснув невимовний біль, обважніли ноги, скам’яніло в горлі повітря… 18 грудня 1934 року Косинки не стало.

Він став жертвою сваволі й беззаконня в часи культу особи. Йому ледь виповнилося тридцять п’ять…

У довідці Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 листопада 1957 року сказано: «…Вирок Військової колегії від 13–14 грудня 1934 року відмінено і справу за відсутністю складу злочину припинено. Косинка-Стрілець Г. М. реабілітований посмертно».

Розвиткові радянської культури, українській літературі, чесному служінню своєму народові присвячував і віддавав він усю пристрасть свого серця…

З моєї розповіді не повинно скластися враження, що Косинка завжди був жартівливий, безжурний, а життя його було безхмарне. Безперечно, ні. Якби був тільки таким, то не зміг би з такою силою змальовувати найтонші нюанси людських переживань. І не був би таким глибоким психологом і знавцем людини.

Був він звичайною людиною, з усіма притаманними їй властивостями й рисами. Бував у нього й мінорний настрій. І причини бували вагомі… Цькували й клювали його в останні роки немало. У короткому його життєвому шляху недоброго на його долю випало більше, ніж слід би одній людині. Але гідності, бадьорості не втрачав. Був оптиміст і великий життєлюб. Безмежно любив людей і життя у всій його багатогранності. А для народу своїм словом встиг зробити тільки частку того, що міг…

З плином часу рани серця не так ниють, та не загояться вони н і к о л и…

Давно вже немає Косинки. Могила його невідома… Я ж бачу його тільки живим, з м’якою мудрою усмішкою, ясними вдумливими очима, повними надзвичайної життєвої сили…

Його молодий голос звучить завжди ласкаво, бадьоро, рішуче, як у повсякденній розмові, так і в години творчого натхнення. Слово його дзвінке, прозоре, соковите і, як вогонь непогасний, горить у серці людському…

Та ти й не вмер. Ти пішов із життя, але й залишився в ньому, бо є твоє живущеє слово. Є шанування й увічнення.

Косинчині розповіді

Минуле у розповідях живе, тому я переповідаю тут епізоди з життя Григорія Косинки, які розкривають деякі деталі його творчості. Гадаю, що читач не без інтересу познайомиться з окремими моментами створення новел та образів.

«…пахли степоммої дитячі літа…»Григорій Косинка

«Бу-х-х!» Прицілившись з дерев’яної ложі, ховаючись за вербою, стріляє хлоп’я. Чи це Демидок з оповідання “За ворітьми”? Ні, це Грицько Стрілець, майбутній автор цього оповідання, баштанує у рідному селі Щербанівці.

«Саме я був за діда-сторожа кавунів – маленьких кубашок з піску», – сміючись, розповідає Григорій Михайлович.

Так бавився у дитинстві Гриць з товаришами. «Стріляти, бути офіцером, захищати Вітчизну від ворога, злодіїв – мріяло хлоп’я».

Все це було під впливом розповідей його діда – батька матері. Дід Роман, учасник турецької війни, розповідав онуку про бої і події на східному фронті. Ці розповіді виховували у Григорія любов до Батьківщини, вчили боротися за гідність народу та людини.

Дід Роман був письменний. Це він учив грамоти свого сина Калістрата Анищенка, майбутнього письменника, і вчив свого онука Григорія Косинку – майбутнього письменника-новеліста.

Григорій згадував про перші дні своєї «науки»: «Читати букваря не хотілося, навіщо, думав, голосити, як те немовля: уа-уа-уа, коли мені вже чотири роки. Інша справа писати палички, такі стрункі, немов солдатики йдуть, а головне, подобалось вмочати перо у чорнильницю – почуваєш себе дорослою людиною, як той писар на повіті. За кілька днів навчання йшов великий дощ. Я був у хаті й стругав з кори човника, після дощу будуть калюжі – міркував я – мій човник попливе далеко-далеко… Раптом я почув голос діда. Тільки тепер я помітив, що дід Роман читає вголос книгу. Цікавий зміст захопив мене. Я забув про дощ, калюжі, човника й уважно слухав, боючися пропустити жодне слово. Коли дід замовк, я запитав у нього:

– Діду, можна подивитися книгу?

– А навіщо тобі книга? – спитав дід Роман. – Ти читати не хочеш, то й книга тобі не потрібна.

– Я хочу подивитись, чи там такі самі літери, як і в букварі?

З того дня мені вже не треба було нагадувати про букваря. Я читав, читав, щоб швидше навчитися самому читати чарівні книги».

Дід Роман був з кріпаків, розповідав Грицю про тяжку мужицьку долю за часів кріпацтва. А хлопчик відчував, що і в цей час «…п а н н а ш в о р о г».

Злидні в сім’ї примусили Грицька змалку працювати на панських – григорівських та гусачівських ланах. «…Працюю, не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печія, і десь глибоко-глибоко думка жевріє: “Мужицька доля гірка…” – пише про ті часи Григорій Косинка у своїй новелі «На буряки». Відрадою була, як говорив, зима, бо тоді школа… А там відкриття таємниць світу.

Батько Гриця Михайло Стрілець шукав заробітків на Херсонщині. А на плечі підлітка, старшого у родині, лягли усі обов’язки дорослих: рубав дрова, носив воду, їздив до млина, няньчив менших дітей.

Пригадую, як Григорій Михайлович і я їхали пароплавом до Трипілля і на палубі дівчата заспівали:

Віють вітри, віють буйні,Аж дерева гнуться.Ой як болить моє серце,Самі сльози ллються.

Я побачила, як Григорій опустив очі долу й неначе сум з’явився на обличчі. «Коли я чую цю пісню, – сказав Григорій Михайлович, – я згадую своє дитинство і матір. Для мене гірш за все були її сльози. Я не міг бачити їх – мати це знала й завжди казала мені: “Нічого, сину, я не плачу, самі сльози ллються”. Так я і записав її слова у новелі “На буряки”.

Григорій завжди з повагою й ніжністю говорив про свою матір. Згадував, як надвечір за прядкою вона тихо наспівує. Знав багато пісень, збирав їх. У нього було кілька зошитів з маловідомими піснями. Сам найчастіше наспівував:

Тихо над річкою, ніченька темная,Спить зачарований ліс,Ніжно шепоче він казку таємную,Сумно зітха верболіз.Нічка розсипала зорі сріблястії,Он вони в річці на дні.Плачуть берези по той бік кудрявії,Здалека линуть пісні…

Згадував, що його мати й квіти добре знала. Кожну назве і щось розкаже: одну вплете у вінок прислів’я, про іншу казку розповість або легенду пригадає.

Григорій Михайлович дуже любив квіти, завжди дбав, щоб були і в кімнаті, й біля дому у Софійському подвір’ї, де ми найдовше жили. Квіти, говорив Григорій, нагадують світлі хвилини дитинства.

Квіти… «Білі, червоні, сині, жовтогарячі – в степу, а серед них я – босоноге хлоп’я у полотняних штаненятах з однією шлейкою через плече…»

Григорій Михайлович пристрасно любив природу. Говорив: «Люблю усе живе, все, що росте, цвіте, співає, щебече, бігає, літає, радує мене. Де життя, там радість і краса, краса…»

Останні два роки перебування на селі Григорій узимку працював на цукроварні – не мав змоги ходити до школи. Навчання продовжував самотужки. Тому року 1914 покинув сухий вишняк коло батьківської хати, рушив на заробітки до Києва. Мав на думці бодай за двірника «пристроїтися», аби здійснити свою мрію – вчитися.

У Києві, щоб заробити на хліб, чистив панам черевики. Розповідав, як на розі біля Золотих воріт повинен був стояти серед хлопчаків-чистильників. Переповів мені й жартівливі примовки, які приспівували хлопчики:

Шли вы, барин, торопясь,И вступили прямо в грязь,Поднимите ваши ножки,Я почищу вам сапожки.

А коли ніхто не підходив, то один з хлопчаків підскочить, бувало, й, піднімаючи по черзі ноги та розводячи руками, відповідає за барина:

Вот одна, а вот другая,Только как же мне стоять,Если обе мне поднять?

«А я волів блукати сам з отим “знаряддям” чистильника. Любив ходити на Володимирську гірку. Там брудних черевиків було теж немало. В той же час я міг милуватися краєвидами Дніпра, його зеленими берегами та будиночками Труханового острова. Це було маленькою втіхою в журбі за рідним селом. Часто сходив униз до пам’ятника Володимирові. Там було спокійніше відпочивати, почитати.

Одного разу я зачитався й не помітив, як раптом до мене підійшов пан. Я підхопився, гадаючи почистити йому черевики. Але він зупинив мене й сказав: “Не треба”. Сів біля мене й запитав: “Звідкіля ти? Тобі подобається така робота? А ти писати вмієш?” Потім ця людина щось писала і, простягнувши мені клаптик паперу, сказала:

– Завтра прийдеш на цю адресу й подаси записку».

Це була повітова земська управа. Мене прийняли на «посаду» кур’єра-регістратора і влаштували вчитися до вечірних класів гімназії. Яке щастя – я маю роботу й вчуся!

Ім’я людини лишилося мені невідомим. Але її записка – цей маленький клаптик паперу – був початком нового життя».

* * *

«“Как я провел летние каникулы”, “Как я провел рождественские каникулы”, “Детство – золотая пора” – на такі теми ми писали свої твори на вечірніх гімназіальних курсах. Пригадую, коли було завдання написати про дитинство, я розгублено дивився у чистий зошит й не знав: про що писати, з чого почати?

– А почему вы не пишете? – почув я звернення нашого викладача Павла Івановича…»

З розповідей Григорія Михайловича я уявляла собі Павла Івановича людиною вже похилого віку, високою на зріст, з глибокими залисинами, яка мала ласкаві, привітні сірі очі, що дивилися прямо в обличчя співрозмовникові.

«Павло Іванович був такою людиною, що у кожного викликав бажання бути відвертим – розкритися перед ним до кінця, – говорив Григорій. – Так було й тепер. Побачивши, що я розгублено мовчу, він потихеньку повторив запитання: “Почему?” Я ледь чутно проказав: “Я родился в селе…” “Ну и что же, так и пишите все, как было”.

Це було сказано так, що миттю зникли розгубленість, сумніви, вагання. Я впевнено взяв перо і написав про “все, як було”».

Григорій Михайлович розповідав мені, що він тоді описав краєвиди рідного села, хатину, де народився, розповів про своїх батьків-селян і про діда Романа, який вчив його грамоті. І вийшло так, що найбільше уваги приділив своїй любові до книги. Проте не обминув ні злиднів у сім’ї, ні роботи на панських ланах, ні тих своїх копійчаних заробітків.

«За тиждень, – від далі Григорій Михайлович, – повертаючи нам зошити, Павло Іванович сказав, що мій твір – один з кращих. Червона масна п’ятірка прикрасила мій зошит. Але не вона була причиною радісного збудження, а слова Павла Івановича: “Вам учиться надо дальше. У вас талант и незаурядннй”. “Це моя мрія”, – радісно зірвалось у мене. О, мені здавалося, що це була найщасливіша хвилина мого життя…»