Григорій Косинка

– Каже мені Однороґов: «Ти, Конюшина, трудового проісхождєнія, ти – бедняк, ти получіл образованіє, ти, наконец, не Грицько ілі Омєлько какой-то… но, почему, із какіх побуждєній ти прімкнул к прєступному обществу самостєйніков! Почему прінял участіє в возстанії?»

Конюшина відповідав:

– Ая… Пішов, не можна не йти, бо коли підпалили хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадають, ая… Мені ж, самі сказали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися…

Так йому, нібито, сказав був Фавст, а він на це усміхнувся, дав гарну папіросу:

– Кури, мовляв, Конюшина, наші, а скажи нам, де поділися ваші, де були бандити?

Перехилив Однороґов через стіл голову і, трохи заспаний, процідив крізь зуби:

– Замахнувся і на всю руку вдарив по зубах.

Фавст, пам’ятає, до крови, до кістки прокусив йому руку ту – тільки прикладами врятували життя Однороґову, занапастивши Фавстове: його тримали після цієї історії три місяці в так званому секретному підвідділі.

…Дні текли. Конюшина почав кашляти кров’ю, – тоді перевели до загальної тюрми, до камери Ч. 12.

– Дзинь-бом, дзинь-бом…

(Подати уривки з пісні, настрій. – Авт.).

– Слухай, – каже мені Фавст, – вони співають цієї пісні так, як смуток власний п’ють… Правда, чи? А мені здається, нема чого й сумувати: справді, я пережив був таку велику радість і захоплення, що й досі обертом голова йде, як згадаю минуле…

Кінь був у мене – Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу – у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі, як бір, зелені – такі молоді й завзяті…

На команду: «Кіннота, на коні!» вихром злітали, острогами дзвонили і стременами бряжчали, аж підкови цокотіли в коней – мчали так степами українськими; а поруч – бір, бором – ніч з вогнями йде: тоді горіли бори…

І знову співали старої тюремної пісні:

Слишно там ідуть…Ґдє-то, кого-то на каторгу ведуть…

– Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві мого коня! І я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь…

Підійшов до дверей, довго читав видряпане нігтем:

«Тут була остання ніч… Ми загинули за волю свого народу; той хто одвідає цю камеру, хай згадає нас… Земля українська кров’ю окроплена, вони – гній і труп… Люди без волі, без бажання навіть…»

Далі все було засмальцоване, так що годі прочитати.

Фавст стояв і довго думав: йому не треба було говорити такі слова, не до нього звернена була скарга смертників…

– «Остання ніч», – зафіксувала його пам’ять. – Коли ця остання ніч прийде до нього, Конюшини?

Знесилений упав на залізне ліжко. Він не пам’ятав уже, чи це був сон, чи справді було колись таке життя? Згадував…

– …Сьогодні – багата кутя, ая… У мене не було ще тоді Іскри, не цвіли пісні наші над борами. Стояла мати коло столу, лямпадку перед образами засвічувала:

«Святий вечір, діти, надходить, – казали, – не пустуйте!»…

І долівка в хаті, вимазана Оксанкою, блищала, і наші очі дитячі блищали радістю і щастям… Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спідницю, приказуючи: «Перший пиріжок, мамо, мені!»

– «Добре, Яцю, тобі. А кому ж? Тільки тобі!» – гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.

А батькові очі світилися, мов у святого Миколая на божнику, він садовив праворуч себе Яця, а ліворуч – Настусю, і бавив обох, ая…

Повз них проходила горда Оксана, вона старша була і робітниця в матері найперша; в Оксанчиній косі, пам’ятаю, маком синіла стрічка…

– «Чиясь файна молода буде», – подумав. А вона повернулася тоді до мене, засміялася:

– Отакої, паничу наш, – сказала, – на вулицю нівроку вам, навідується, а дров урубати, то… «хай тато».

Пожурила і пристрамила його тоді Оксанка; батько наче не чують цього – сива голова туркоче дітям якісь казкові слова:

– Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, діти, тая… Та всім убогим людям дадуть землі…»

Надходила багата кутя, Святий вечір. (Наступ Муравйова на село. Руїни, десятий відповідає. Смерть Фавстового батька. Скрині. Хлипало у бур’янах зотліле село. Образ матері. – Авт.).

– «Надівай, Оксанко, стрічки Насті, в’яжи червоного пояса Яцеві».

(Змалювати до дрібниць сцени бою. На чолі загону – Прокіп Конюшина. Фавст-Конюшина збожеволів у карцері. – Авт.).

Сторожукове пильне око; заспане, пом’яте якесь, мов простирадло у повії, обличчя, мутні очі, особливі вуса, схожі на тоненькі ковбаси – (підливані), якісь тютюновим димом; у передніх яснах – два здорові, вовчі зуби, валькована шия…

Він, Сторожук, вклоняться Бейзерові:

– Хилий какой-то… – Сміється Сторожук.

Веселий він, звичайно, завжди в такі урочисті хвилини. Мугикає з пісні два рядки.

Нудить Сторожукові горілка, тоді йде ригати до раковини, йому нагадують, що треба поспішати.

Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав її, підходить до Конончука, каже:

– У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він увечорі не принесе сюди – прийміть мою, я буду вашим гостем сьогодні.

Він повертався до Клєнцова:

– Не радійте, офіцере, з моєї страти… Пам’ятайте: «сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби…»

Маламет молився богові. Вечір, ніч.

Фавст нерухомо сидів годину, скоса дивився на всіх нас і тихо шептав щось, а далі підвівся, поспитав пана Яцьківського:

– Де, твоя, Яцьківський, кружечка з (орлами), га? Дайте мені води!

Голос зростав, переходив у шепотіння:

– Чуєте, Сторожук списки читає?…

Він ще припав був до відра й пив воду, але після цього, свідомого, здавалося нам, вчинку, – він уже не приходив більше до свідомости, він збожеволів.

Ловив руками повітря, ніби намагався смикнути за повід коня… Бігає по камері, гукає:

– Кіннота, на коні! До бою!..

– Хлопці, чий кінь збіжить з Іскрою? Сторожукові потрібна кров моя? Маєш її, пий!

Він ударив щиколотками по пругові дверей, розбив до крови руки і, на здивовання усіх, почав малювати на стіні велику літеру… Не скінчив, а знову гукнув на всю камеру:

– Кіннота, на коні! Рівняйся, до бою ладнайся!

На порозі камери стояв Сторожук. Він узяв Фавста за скривавлену руку, міцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всіх нас і вивів Конюшину з камери востаннє…

Камера заніміла з жаху.

У сусідній камері, «етапній», співали студенти – новаки ще нашої тюрми:

Ой, радуйся, земле,Син Божий народився…

А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав.

2. 4. 1923.

Сину мій![9]

Наталія Стрілець

Григорій Косинка мій перший син. Народився він у 1899 році, коли ми жили у селі Щербанівці. Батько Грицька Михайло Григорович Стрілець був селянином-бідняком. Малоземелля та злидні примусили нас покинути рідне село й вирушити шукати кращої долі поза межами України. Але дарма. В блуканнях «по світу» (далекий Амур та Байкал) нічого кращого не знайшли. Поневірялися по чужих краях з півроку, а потім я умовила чоловіка повернутися на Україну. На батьківщині зустріли нас ще гірші злидні. Михайло став робітником на цукроварні, а Грицькові довелося змалку працювати на панських економіях. Я з болем у серці казала своєму маленькому Грицькові: «Заробляй, синку, треба… Ми бідні…» Бажала я кращої долі своєму синові. Здавалося, що мій Гриць, серед дітей його віку, був не такий, як інші. Він був допитливий, до всього придивлявся, на все звертав увагу й у нього виникало безліч запитань про навколишній світ.

Грицько змалку любив природу. Вже й пізніше, коли приїздив додому на село, сміючись казав: «Як і раніш, безмежне поле зустрічає – уклін його жита передають», «Шелестом пшениці зі мною вітер розмовляє». А як любив Грицько квіти! Зірве було, роздивиться пильненько, заплющить очі – пахощі вбирає. То бережно збере й подає мені на втіху, а сам питає: «Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?» Переказували люди, як уже дорослим став, казав: «Моя мати квіти добре знає й кожну назове, і щось розкаже». А надвечір я тихо наспівую собі за прядкою, коли бачу – Гриць мій прислухається. Я тоді голосніше почну співати, а він аж усміхнеться. Потім сам багато знав пісень і загадував: «Заспівайте мені, мамо, ту або іншу». Бувало, не спить дитина, на лікоть рученята поставить, голівку схилить і слухає, як з вулиці спів долинає… Пісня все ближче, ближче… Оченята у Грицька поблискують у темряві. А коли пісня покотиться селом, затихаючи в далечині, тільки тоді покладе голівку й спить моя дитина… Полюбилися Грицькові ці вечірні співи.

Коли Грицько підріс, грамоті вчив його мій батько – дід Роман, який жив у селі Красному. Дід Роман привчив Грицька до читання, і з книгою він не розлучався. А мені так боляче було, що у дитини для навчання бракувало вільної години. Я робила все що могла, аби Гриць працював тільки улітку, а узимку ходив до школи. Але наша родина зазнавала великих злиднів. Крім Грицька, у мене було ще троє дітей. Тому батько влаштував його на цукроварню, де він працював дві зими. На цукроварні було йому дуже важко працювати, та й до школи не міг уже ходити. У 1914 році Грицько покинув нас – поїхав до Києва шукати кращих заробітків, хотів ще й вчитися далі. У Києві добрі люди влаштували його до якоїсь канцелярії на роботу, та й вчився у вечірніх класах.

У 1920 році помер батько Грицька. Залишилося у мене ще п’ятеро дітей. Усі були малі, а Прісю носила ще на руках. Отож на плечі Грицька лягли турботи про родину. Григорій весь час піклувався про мене, про своїх братів і сестер. Вони й жили у них у Києві – вчилися. До останнього дня допомагав як міг.

Сину мій, твої теплі слова, глибоку синівну любов та повагу я в серці зберегла на все життя.

Спогад серце гріє

Тамара Мороз-Стрілець

І день не день, і йде не йде,А літа стрілоюПролітають, забираютьВсе добре з собою.Т. Шевченко

Пригадую 1968 рік. Готувалися відзначити перший ювілей Григорія Косинки – 70-річчя з дня народження. Ювілейна комісія ухвалила зібрати спогади про Косинку й видати їх до ювілейної дати – листопада 1969 року. На підготовку й оформлення видання було обмаль часу. Проте встигли, й збірочка вийшла з друку буквально напередодні ювілейного вечора.

Стрілою збігають літа… Ось уже наближається й 90-річчя… Підготовлено найповніше видання творів Григорія Косинки.

При підготовці цієї книги переді мною постав далекий, але живий образ Григорія Михайловича: натхненне обличчя, ласкава усмішка, а лагідні й пильні його очі, знов, як і тоді, ніби промовили до мене:

– Тамарча! Ти була поруч зі мною десять років. Ти знаєш про мене те, чого ніхто не знає. Майже всі роки мого творчого життя пролинули поруч з тобою. Розкажи про мене.

Григорій Михайлович був середній на зріст. Ходив бадьоро, швидко, з піднятою, ніби закинутою головою й здавався вищим, ніж був. Волосся світло-русяве, хвилясте. Передусім привертали до себе увагу його блакитні, що мінилися аж до синіх, очі – глибокі й променисті.

Вловити промені того вогню художникам, що його малювали, якось не щастило. Найвдалішим був олійний портрет художника Курочки-Армашевського. Портрет цей, на жаль, загинув.

За характером Косинка був доброзичливий, прямодушний, одвертий, м’який. У вчинках і діях відчувалася впевненість, і тоді проступали риси вольової вдачі. Те, що задумав, те, чого хотів, досягав і здійснював. Саме ці риси його характеру впали мені в око відразу ж після нашого знайомства.

Вперше з Григорієм Косинкою я зустрілась під Новий, 1924 рік. На зустріч Нового року Григорія Михайловича запросив мій товариш. Згодом він розповів мені, як це відбулося: «Зустрів я Косинку (знайомі вони були з університету) й питаю:

– Де зустрічатимеш Новий рік?

– Та, мабуть, ніде. Щось не накльовується нічого цікавого, – відповів.

– То приходь до нашого гурту, – кажу йому.

– І чого це я туди піду? Що за інтерес зустрічати Новий рік у колі малознайомих?

– А у цьому колі буде Тамара Мороз, – сказав я.

– Справді? Тоді прийду. Треба ж нарешті побачити цю дівчину. Між товаришами тільки й мови: Тамара Мороз та Тамара Мороз, а очі барвінкові, а очі неповторні… Що ж, подивимось… Кажи адресу – прийду. Буде про що поговорити з товаришами…»

Ми всі уже зібралися, коли до кімнати легкою ходою увійшов Григорій Михайлович. Стримано вклонився, і я почула:

– А, Гриць! От добре, тепер сумно не буде.

Коли знайомили нас, то дзвінко сказав:

– Я – Стрілець.

Хтось коло мене тихенько мовив:

– Це Григорій Косинка.

– То й що? – сказала я.

Григорій, думаючи, що то я відповіла на його слова: «Я – Стрілець», блиснув очима, тріпнув чубом і мовив:

– Та нічого, щоб знали, оце й усе…

Я все чекала й придивлялася, коли він виявить себе так, як характеризували мені його товариші. А він майже не брав участі в іграх, веселощах. Протягом вечора між нами хоч і були коротенькі розмови, проте він якось раптом одходив і спостерігав за мною більше здаля. Я ніяковіла: було ж мені вісімнадцять.

Товариші Григорія зверталися до нього:

– Грицю! Чого такий мовчазний? Не пізнаємо тебе.

– Що тобі? Занедужав? Чи, може, з очей?

– Атож, – відказував Григорій, – саме з очей…

Того вечора ми й не бачили його веселим.

Під ранок, коли почали розходитись, Григорій рішуче, з притиском на першому слові, сказав:

– Я проведу панну Тамару додому. Сам проведу. – Схопив мене за руку й звернувся до всіх – Бувайте здоровенькі, друзі! Красненько дякую!

Ніч була «місячна, зоряна, ясная»… Кружовієм летів сріблястий сніжок… А ми поволі йшли і йшли… Аж ось уже почало розвиднятися… Хіба ж могло тоді спасти на думку, що ця біла іскриста дорога є початком спільного нашого шляху?…

Зустрічалися дедалі частіше. Поступово помічалася спільність поглядів, смаків, бажань і прагнень.

Я раніше співала в українському народному хорі, яким керував тоді молодий композитор Михайло Вериківський. Григорій Михайлович, виявилося, дуже любив спів. Збирав пісні. І я раділа, що могла йому в цьому допомогти.

Літо принесло нові, неповторні дні, сповнені поезії, щастя, радості буття… Улюблені місця прогулянок – за Дніпром. На мальовничій Довбичці та на чорторийських озерах і луках… Мені подобалось, як Григорій помічав і тонко відчував явища природи, її красу. Впивався чарами Дніпра. Розповіді його були такими барвистими! Здавалося, що й сонце того літа посміхалося тільки нам! Григорій читав мені Шевченка, Коцюбинського, Дмитра Загула, Лесю Українку та багатьох інших авторів. Здебільшого бувало так, що ми обоє однаково сприймали й розуміли художні твори.

Проминуло літо… А восени й побралися.

Мій внутрішній світ був близьким до духовного світу Косинки, тогочасного бурхливого життя, й я одразу увійшла у коло інтересів Косинки та його друзів.

З перших років свого свідомого життя я кохалася у мистецтві, поезії. Трудовий шлях мій почався, так би мовити, з «літературної діяльності» – розклеювала газети на парканах. У революційні дні, часи громадянської війни газети виходили малим тиражем. Друкували їх на цупкому (рудому або темно-сірому обгортковому) папері, з текстом на одному боці.

Ледь починало розвиднюватися, я з шанькою через плече та цеберком клейстеру поспішала на вулицю Леніна, № 19. У цьому будинку були редакції багатьох газет. Розклеювачів знайомили з найголовнішими постановами, розпорядженнями, новинами. Одержували газети: «Комуніст», «Укрроста», «Вісті Київського губревкому», «Більшовик» та інші й на певних, закріплених за кожним вулицях розклеювали їх на парканах та стінах будинків. За мною були вулиці: Театральна, Велика Підвальна, Бульварно-Кудрявська, Чеховський провулок. Швиденько розклеївши першу пачку, бігла за другою. За сучасною характеристикою, була ударником. Люди, йдучи на роботу, мали змогу познайомитися з новинами тогочасного бурхливого життя. Часто читали з-під рук або запитували:

– Дівчинко, а що там нового? Що варто прочитати найперше?

Знайомі знали про мою роботу, називали мене «газетяр» й зверталися:

– Розкажи, що цікавого у газеті.

Отож я була й інформатором новин. Тепер такі функції виконує радіо. Тоді про радіо ще мови не було. Й слова такого не чули.

Увечері відвідувала Київський робітничий університет (вільний слухач, бо ще не підійшов вік), який містився у приміщенні колишніх Вищих жіночих курсів, що на вулиці Чкалова, № 55, у будинку з колонами. Будинок зберігся. Серед слухачів університету було багато підлітків, а також «літніх» людей, такими нам тоді здавалися 20—25-річні хлопці, навчання яких перервала громадянська війна. Я тулилася до юних, таких, як сама. Якось звернула увагу на зграйку дівчаток, які щось уважно й захоплено читали. Показали – тоненька книжечка зеленого кольору з смерекою на обкладинці. Прочитала: «Дмитро Загул. З зелених гір. 1918. «Час». Дівчинка гортає сторінки й читає вголос:

Гори, сподівайся і в нічку і в день!О, серце, будь сміливим, гордим!І виспівай душу потоком пісень,І вмри за останнім акордом!

Потім інше:

Ти приходиш до мене щоночіВ ту хвилину, як міцно я сплю,Зазираєш в заплакані очіІ шепочеш: не плач… я люблю!..

Слухали в захопленні – такі співзвучні нашим настроям, думкам рядки… Переписували, що кому до душі. Мені ж дуже хотілося мати таку збірочку. До мого заробітку «газетяра» батьки додали грошей, і я стала власником збірки «З зелених гір». Зберігала я цю збірочку все життя.

Отак відбулося моє знайомство з чудовим поетом Дмитром Загулом. Згодом Загул став найближчим нашим з Григорієм другом, до останніх днів життя обох митців… І збірочка «З зелених гір» втрачена…

До речі, з Григорієм Косинкою я теж познайомилася спочатку як з автором, зустрічаючи нариси, статті, публікації у тих газетах, що розклеювала на парканах. Згодом, коли ми бували разом, розповіла йому про це.

Григорій Михайлович був вдачі веселої, людина з тонким, соковитим гумором. Дотепний, гострий на слово. Робив це непомітно і з таким виглядом, немов би й не він. Одразу й не збагнеш, бувало, чи то жарт, чи правда. А коли починали сміятися, він кине погляд і неначе дивується: чого це, мовляв, так усім смішно?.. І тепер ще згадую про збори, де одним з пунктів порядку денного був звіт бібліотеки. Бібліотекар назвала твори, що їх беруть часто, а потім ті, що користуються меншим попитом, а далі сказала, що от такий-то роман ніхто не бере. І тут почувся голос Косинки:

– Його й вогонь не візьме!

Гриць швидко помічав типове в людині, висміював негативне. Його характеристики були влучні, соковиті. Вдало підбирав епітети. Читав чи декламував як справжній майстер художнього слова. Голос – дзвінкий, приємного тембру, чітка дикція.

Косинка часто виступав на ювілейних літературних вечорах. Пригадую такий вечір у січні 1927 року з нагоди 25-річчя літературної діяльності Василя Стефаника. На вечорі Григорій Михайлович читав новелу Стефаника «Сини» і присвячений письменникові вірш Марка Черемшини «Під осінь». Читав так гарно і так зворушливо, що аудиторія слухала затамувавши подих. Помітно було глибоку схвильованість і сльози на очах слухачів. У відгуках на вечір у пресі тоді писали: «Надзвичайне враження зробили на аудиторію «Сини» у читанні Косинки…»

Григорій Михайлович писав статті до річниць видатних людей. У травні 1921 року, вшановуючи пам’ять Івана Франка, видрукував статтю під назвою «Вічний революціонер». У червні того ж року в газеті «Більшовик» з’являється його велика стаття про Михайла Драгоманова «Слава борцеві за міжнародну єдність трудящих».

У 1927 році відзначали 40-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської. Григорій Михайлович надіслав їй вітального листа, який зберігається у музеї Кобилянської у Чернівцях.

І читанням, і розмовою Григорій умів зацікавити слухачів, він справді-таки перевтілювався у кожний персонаж. Тонка іронія надавала привабливості його розповідям.

Коли бували у знайомих або збиралися у нас, то просили Григорія Михайловича розповісти якусь історію чи випадок. Казали: «Послухаєш Косинку – як у театрі побуваєш…»

Де був Косинка, лився потік доброзичливих жартів, дзвенів сміх. У товаристві він, як кажуть, був душею, його любили й часто називали Косиночкою, а при зустрічі зверталися: «А, здоров будь, Косиночко!»

Поводився з людьми просто, привітно. Без зайвого гонору, зверхності, хоча був уже тоді відомим і популярним письменником.

Сусіди (жили ми у спільній квартирі) поважали й любили його. Зустрічаючи літню людину чи дитину, він ніколи, було, не промине, щоб чогось не запитати або не сказати щось доречне.

У сусідів була маленька доня Олюнька. Григорій Михайлович любив побавитися з нею. Читав їй книжечки. А коли вийшла з друку його казка «Зимівля звірів», то першій їй подарував книжечку і сам прочитав. Олюня полюбила цю казочку. З того часу, стукаючи до Григорія Михайловича, вона зверталась словами казки: «Пусти, брате, погрітися». – «Ні, не пущу», – відповідав, як у казці, Григорій Михайлович, широко відчиняючи двері й щиро усміхаючись.

В сім’ї був уважний. З глибокою пошаною ставився до моїх батьків. Ніжно любив свою матусю. У своїй родині був найстарший, перший син. Окрім Григорія, в родині було ще три хлопці і двоє дівчат. Про своє дитинство Косинка написав у новелі «На буряки» (1919). Працював ще малим хлопчиною на цукровому заводі, а далі «…року 1914 покинув сухий вишняк коло батьківської хати, а сам рушив на заробітки до Києва…» (уривок з автобіографії).

Роботі на цукроварні присвячений його нарис «Лист з села» (1919).

У Києві чистив черевики, поневірявся по різних канцеляріях, працюючи кур’єром. Відвідував вечірні «гімназіальні курси». Склав екстерном іспити за шість класів гімназії. Літературну діяльність почав з нарисів, ескізів, фейлетонів, дописів на актуальні тогочасні теми і друкував їх ще до появи новели «На буряки». У 1921 році вступив до Київського інституту народної освіти на історико-філологічний факультет.

Після смерті батька (1920) на плечі Григорія лягли турботи про родину. Він піклувався про братів і сестер, допомагав у всьому. Вони жили у нас і вчилися. Григорій завжди ставився до них уважно, ласкаво. Був лагідний по натурі.

Любив усе делікатне, мініатюрне. Речі часто називав у зменшеній формі або іншими, ним самим вигаданими назвами. Часто вживав вираз «ніжно-хороше». Все, що було йому наймиліше, мало епітет «зоряне», «зоряний». Ще був отакий епізод: Григорій одержав листа, де читачі, жартуючи, звернулися до нього з такими словами: «Жаданий, улюблений Косинка!» Ми частенько згадували це звернення. Якось я одержала листа од нього за підписом: «Жук». Я не зрозуміла – чому так. Він пояснив мені, що це перші літери отого звернення «Жаданий, улюблений Косинка». Так «Жук» стало другим ім’ям Григорія. Від мого оклику до нього «Грицю-ю-ю!» згодом лишилося тільки «Ю». Про це пишу тому, що, може, знайдуться листи, фото або щось інше, підписані «Жук» або «Ю». З такими підписами у мене є фото і книжка.

Любив правдивість, цінував людей, які мають власну думку і гідність. Поштиво ставився і прислухався до старших товаришів по перу. До молодих сам був доброзичливий і охоче давав поради, допомагав.

Коли щось не подобалось, найчастіше говорив: «жахливо», «безглуздя», «просто жах».

Ненавидів підлабузництво, безпринципність, самовпевнених хвальків. До таких людей ставився з відразою. Застережливо і вдумливо прислухався до відгуків на його творчість і говорив: «Найбільше треба остерігатися похвали, щоб не трапилось отого “запаморочення від успіхів”, бо це зупинить творчість. Думка ж письменника повинна поспішати за часом!»

Даючи інтерв’ю з приводу постанови ЦК від 23 квітня 1932 року про критику, сказав: «…Критикам – не лише виловлювати, як то було досі, ідеологічні зриви того чи іншого автора, а допомагати аналізувати ці ж хиби в світлі художніх засобів і загального спрямування цілого твору…»[10]

Не любив неорганізованості, розхристаності, нехлюйства. Сам був акуратний, одягався охайно. Ультрамодних речей не носив. Якось купила йому картату сорочку. Не схотів носити й сказав: «Не переконуй, що модно, і не умовляй. Не буду я її носити. От і все…» Вираз «от і все…» вживав тоді, коли хотів припинити розмову на цю тему.

Природу нашої землі Косинка любив так палко і так милувався її красою, що розповісти про це звичайними словами не можна. Любив він зоряне небо і росяні світанки, багряні сутінки і одвічну красу Дніпра, повінь на Дніпрі і широчінь степів, шелест жита, квітування дерев, біло-синій пухкий сніг і пахощі вітру… Та хіба можна про все розповісти! Казав: «Так цікаво знати, про що саме співають пташки? У них така складна симфонія…»

Довго і уважно спостерігав було за якоюсь комашиною, кажучи: «Шкода, що я не біолог, адже так люблю спостерігати за життям природи. Люблю все живе. Все, що росте, цвіте, співає, щебече, бігає, літає, – радує мене! Де життя – там радість і краса, краса…»