Кривавими слідами

Єгор стиснув губи: Кир’ях, один з оперативників, устиг опитати і подругу Віталіни Волошко з приводу підтвердження невинуватості – щойно відзвітував телефоном. «Чудово, бляха-муха! – лютував подумки новоспечений рівненський слідчий. – І тут алібі підтвердилося». З одного боку, добре, бо методом виключення ти знаєш, хто не може бути вбивцею. З іншого боку, це виявилися саме ті люди, які мали найбільше причин убити. Але ж хто тоді?

Лишається тільки Артем, кращий друг. «Що ж, – зазначив Скляр, – теж цілком вірогідна кандидатура». Слідак поморщився. За стільки років у поліції він і досі не звик до запаху померлого тіла, яким завше відгонило на місці злочину.

Повз слідчого пройшов один з експертів. Кілька хвилин тому Скляр чув, що перевірка будинку ними почала підходити до завершення. Далі – більш детальні експертизи всього, що виявили. Так, поліція йде з місця злочину не з порожніми руками: виявлено дві кулі та два контейнери до мисливських патронів, а також уламки саморобного глушника, обмотані армованим скотчем. З іншого боку – жодних відбитків та слідів ДНК.

«Хай йому!» – вилаявся Скляр.

Ілона взяла Крістіну на руки:

– Не дивися туди, чуєш мене? – звернулася до дитини.

Дівчинка кивнула. Вона і досі мало розуміла, що сталося. Просто відчувала – щось страшне. Дитина сильніше притиснулася до мачухи, заховала обличчя в жінки на плечі. Тільки щоб не дивитися. Узагалі нікуди. Ілона та Руслан попрощалися зі слідчим і рушили до виходу.

– Ну, і що ти помітив у її очах? – поцікавився Єгор у Тараса, щойно за двоюрідними братом та сестрою зачинилися двері. Всміхнувся. – Ти ж не просто так кинувся перед нею, коли вона тільки прийшла?

Тарас теж лукаво вишкірився, показуючи свої жовті зуби: згубна звичка куріння, яку мав іще з класу дев’ятого.

– Учуся в тебе, – ще більш оскалився, відтак відповів на поставлене запитання: – Нічого підозрілого не помітив.

Скляр зітхнув:

– Я так само.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 15:17

Експерти вже закінчили свою роботу та порозсідалися в машині.

– Агов, що ти там? Ми вже їдемо! – гукнув Єгора Тарас і поспішив на вихід, навіть не дочекавшись, що відповість колега.

Єгор зробив жест рукою – мовляв, зараз іду. Натомість так і залишився стояти біля вікна. Він бачив, як Тарас вийшов з будинку та попрямував до автівки з іншими поліцейськими. Роботи в них чимало: якомога швидше перевірити все, що знайшли, допитати людей, із якими ще не говорили… Якби ж це був простий грабіж або побутова справа… а то навмисне вбивство громадянина іншої держави. Скляр уже переглядав інформацію в Інтернеті: про це вбивство написали, певно, усі новинні сайти міста. Цілком можливо, що про це скоро передаватимуть і на всеукраїнських каналах. Коли дізнаються, що вбивство навмисне. А поліція практично не має зачіпок.

Він знову уважно роздивився вітальню. Себто місце вбивства. Укотре пройшовся будинком. Поморщився від думки, що його чекають колеги. «Зараз точно дзвонитимуть», – подумалося.

«Ну що ж я міг пропустити??? Думай! Думай!» – наказував собі. Знову обвів поглядом помешкання, піднявся нагору і спустився. Він намагався уявити, як усе сталося. Ось Вітторіно виходить із дитячої кімнати, прямує коридором, із якого, очевидно, збирався потрапити до вітальні. У будинку тиша та напівтемрява. Саме тут причаївся вбивця. Він двічі холоднокровно вистрелює і втікає. Італієць помирає.

У будинку нічого не зникло (принаймні про це невідомо). Практично ніякого розгардіяшу (окрім, звісно, місця, де стріляли). Та й то через те, що жертву відкинуло пострілами назад. Вітторіно впав, зачепивши скульптуру, яка прикрашала коридор. Та впала, але навіть не побилася. За словами експертів, річ дорога, проте не аж так цінна. А навіть якби й була цінною. Її ж не вкрали.

Телефон сповістив про повідомлення у вайбері. «Гм… швидко», – Ілона Вітторіно надіслала контакти няні її сина. Слідчий поклав смартфон до кишені.

«Я щось пропустив. Відчуваю. Тільки в чому? Тут, у деталях місця злочину? Чи в розмовах із людьми?»

Коп утомлено потер чоло. Від недосипу голова погано працювала.

Віталіна Волошко, Ілона Вітторіно, Руслан Шевчук. Троє підозрюваних. У кожного залізне алібі. Віталіна Волошко збрехала про суддю і про свої взаємини з жертвою. Одне з двох: або хотіла приховати зміст документів, або ж справжню причину, чому приїхала сьогодні вранці. Те, що приховала інформацію про сварку, з одного боку, насторожує, з іншого – могла збрехати, аби не провокувати з нашого боку даремних підозр. Єгор відзначив, що потрібно перевірити, чи справді стосунки між убитим та його дружиною покращилися. Якщо так, Волошко могла вбити коханця через помсту. Через образу, що її збиралися так кинути. І через те, що не буде обіцяної приватної практики.

Єгор насупився: у тому, що Волошко брехала, немає ані найменших сумнівів. Навіть якби не свідчення Ілони Вітторіно, він усе одно б у цьому не сумнівався. Інтуїція його не підводить. Принаймні такого за собою ще не помічав за роки служби. Але ж… Убити, щоб помститися за те, що кинули? Чи навіть тільки збиралися кинути. За те, що відмовився вкласти гроші в її справу? Знаючи природу людей, він би не здивувався. Однак…

Щось тут не те.

Від думок відірвав дзвінок мобільного.

– Що ти там робиш? – почувся голос Тараса.

– Уже йду, вибач. Хотів тут дещо глянути ще.

– Хлопці поїхали вже, – повідомив Тарас, маючи на увазі експертів. – Пропоную розділитися: нехай хтось із нас поїде поспілкуватися з Артемом. Урешті-решт, він поки головний підозрюваний. Ну, зважаючи на те, що в інших є алібі. Інший нехай перевірить торгові точки з приводу реалізації армованої стрічки, ідентичної тій, яка виявлена на частинах глушника. Що скажеш?

– Слушна ідея, – погодився Єгор, усе ще не покидаючи власних роздумів. – Я чомусь упевнений, що і цей Артем має виправдання, – відказав утомлено поліцейський.

Тарас зітхнув у слухавку:

– Сподіваюся, що ні. Інакше – убивця з вулиці. Або ж якийсь прихований заздрісник, про якого нікому нічого не відомо. Можливо, навіть з Італії. Тоді в нас усі шанси на «висяк». Гарний початок нового року.

«А для мене гарний початок роботи на новому місці», – подумалося Єгору. Проте вголос цією думкою так і не поділився.

– Це не вбивця з вулиці. Інакше б щось украли. Прийшли саме з метою вбити Вітторіно, – заперечив Єгор.

Почувся шум.

– Ти йдеш до будинку? – здивувався Єгор.

– Що? Ні, я в нашій машині. Чекаю на тебе. Патрульні теж у машині чекають. То що робитимемо?

– Я зараз підійду – вирішимо, – коротко відповів Скляр і без попередження зробив відбій.

Слідчий тихенько дістав зброю і так само тихо попрямував до кухні. Саме звідти він щойно і почув дивний шум. Слідак знав, що поряд із кухнею знаходиться чорний вхід, який хоч і зачинений наразі, проте хто знає… Коли маєш справу з убивством, потрібно завжди бути на сторожі.

Скляр швидко дістався кухні настільки тихо, що ніхто б не почув. Цій безшумній «котячій», як її сам називав, ході він навчився в університеті. Дуже потрібна річ, якщо хочеш ловити злочинців і при цьому лишатися живим та неушкодженим.

Біля дверей зупинився, аби знову прислухатися і приготуватися. «Гм… Ніякого шуму. Невже здалося?» – засумнівався слідчий. Приготувавшись не лише захищатися, а й нападати, він кинувся з пістолетом напоготові в приміщення. Нікого. Уважно роздивився. Простора гарна сучасна кухня в біло-чорних кольорах. Заховатися нема де. Швидкими кроками, але не забуваючи про обережність, рушив до чорного входу. Ні-ко-го. Чорний вхід опечатаний, як і було. Перевірив, чи двері справді зачинені. Раптом імітація?

«Що це в біса таке?» – на чолі від напруги виступив піт. «Ну я ж чув!»

Єгор у цей момент проклинав усе на світі. Він узагалі мав брати на сьогодні відгул. Ще три тижні тому писав заяву. У Ромки, якого вбили тиждень тому, мав бути в день народження. «Треба було скористатися цим відгулом. Дозвіл же отримав, – укотре за сьогодні подумалося йому. – Тоді б це вбивство іноземця дісталося комусь іншому. А я б виспався. І не мав цього всього головняка», – насупився Скляр, урешті-решт вирішивши заховати зброю.

Ще трішки прислухався і переконався, що здалося. «Мої люди не пропустять сюди навіть мишу», – переконував себе. Він уже віддав наказ про цілодобове спостереження за помешканням. Спершу начальство не погодилося. Тарасові довго довелося телефоном переконувати в необхідності цього. Саме бездоганна репутація Скляра в розкриттях найважчих убивств допомогла слідчим у досягненні бажаного. «Цікаво, коли сюди прибудуть для стеження?»

Поспішив до колег, які вже давно чекали на нього на вулиці. Проходячи повз дзеркало у вітальні, кинув байдужий погляд на своє відображення. Слідчий укляк.

Позаду нього, не рухаючись, стояла людина. Бліде обличчя, запалі щоки, порожні чорні очі без білків та зіниць.

Чоловік зі сну. Колишній приятель, якого тиждень тому вбили в Луцьку при виконанні.

Інстинктивно Скляр схопився за зброю і розвернувся, готовий стріляти. Але все, що побачив, – це порожнє приміщення, як і за мить до інциденту.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 16:28

Вчинили, як і планували: Скляр поїхав поспілкуватися з Артемом Бойком, приятелем Вітторіно. Тарас, прихопивши на допомогу ще одного опера, Власту та Валентина, вирушив по торгових точках, аби знайти, де купували армовану стрічку.

Артем Бойко виявився середнім на зріст, мав гарну спортивну статуру, на вигляд близько сорока. Здивування, коли дізнався про смерть приятеля, видавалося справжнім. Алібі? Теж має. Святкували з дружиною в ресторані день народження сина. Коли стало зовсім пізно, бабуся, себто мати Артема, забрала малого із собою додому, а молодь продовжувала веселитися мало не всю ніч. Чому вони з Вітторіно посварилися? Мáрко позичив йому значні кошти. Проте справи в бізнесі (він мав фірму з установлення басейнів та камінів) пішли не так, як сподівався. Отже – не міг повернути борг. Але вдалося перепозичити і буквально два дні тому через «Приват24» він перевів кошти. Усі? Звісно. Що він знає про стосунки Вітторіно з Волошко? Останнім часом вони погіршилися, адже Мáрко мав бажання відновити дружбу з колишньою дружиною. Помирилися? Наскільки було відомо Артему, ні. Але Мáрко дуже того хотів.

Не відтягуючи, Єгор перевірив слова Бойка відразу після візиту. І справді. У ресторані «Виноград» підтвердили присутність Бойка та його дружини.

Після перевірки алібі Бойка Скляр відвідав кав’ярні Вітторіно. Поспілкувався з персоналом. Нічого корисного не дізнався. Працівники ніколи не бачили, щоб їхній господар із кимось сварився. Навпаки, Вітторіно завжди був у гарному гуморі, добре до них ставився. Єдине – сильно переживав через проблеми із сином. Чи не чіплявся до дівчат? Ну, міг пожартувати, проте щоб підбивати клинці, то ні, ніколи. Тим паче – мав гарну дівчину. Віталіну Волошко? Так. Вони були в хороших стосунках? На перший погляд, так. Інколи вона тут з’являлася. Трішки зверхня, проте без хамства. Хто керує закладами? Директор, Сергій Ковальчук. Тільки зараз його тут нема. Має відгул – лежить удома з грипом.

Єгор дратувався: усі, хто так чи інакше мають причину, аби вбити італійця, володіють алібі. Скляр мав достобіса справ у відділі, та це вбивство не давало йому спокою. Він міг би запросто зіпхнути шмат роботи на оперів, а сам таки поїхати у відділ, аби завершити зі справами, які теж «горять». Але не в цьому випадку. Не тоді, коли на кону його репутація як людини, яка ще жодного вбивства не залишила нерозкритим. Єгор, сердячись, стиснув губи. На чолі з’явилися зморшки. Від природи бліде обличчя сьогодні здавалося геть молочним: недосип і нерви.

Раніше Єгор іще сподівався, що хоч його і викликали на місце події, але справу віддадуть іншому слідчому. Тому, хто краще знає місто, наприклад. Він же тільки недавно сюди переїхав. Якби не навігатор у машині, чорта з два зміг би сам їздити. З одного боку, він розумів, що справу залишили йому, бо дуже поважають як поліцейського. З іншого боку – на фіга йому такий геморой.

Він утомлено тер чоло, відганяючи понурі думки і спогади про моторошний сон. Ніяк не міг припинити думати про Ромку. А те, що наснилося цієї ночі, кожного разу поставало перед очима. Ні, він не був забобонним, проте як можна почуватися після того, як твій убитий приятель уві сні попереджає про небезпеку загинути? І саме після цього сну йому дають справу про вбивство. Чудово. У Рівному, як і в Луцьку, як правило, позбавлення життя відбувається через побутові проблеми: розпивання алкоголю, сварки, ревнощі. І тут – на тобі! Навмисне вбивство! А ще те видіння сьогодні в будинку жертви. Що це? Ромка нагадує, що треба бути обачним?

– Блядь! – вилаявся стиха Скляр. – Ну який Ромка? Які нагадування з того світу?! Виспатися треба!

Скляр укотре за сьогодні наказав собі забути дурниці. Сніг на дорозі, як завжди, удень розтанув, тож тепер Єгор проїжджав фактично багнюкою. Автівка, яку тільки вчора помили, виглядала страшенно замурзаною. Усюди бруд і сірість.

Як і в думках.

Єгор щохвилини кидав погляд на годинник: час невпинно збігає, а вони ніяк не просунулися. «Перші двадцять годин найкритичніші, найважливіші». Наразі він збирався поспілкуватися з керуючим у кав’ярнях, потім приєднатися до Тараса в пошуках магазину, де купили армовану стрічку. Марудна, невдячна справа. Хтозна, де цю стрічку купували? Може, навіть не в Рівному. Може, в області? А можливо, узагалі в Луцьку. Чи в Тернополі.

Називається – шукай вітру в полі.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 17:40

Єгор тільки кинув погляд на Сергія Ковальчука, як зрозумів: і справді грип. Директор кав’ярень італійця ледь стояв на ногах, очевидно, маючи високу температуру. Одягнутий як-небудь: стара потерта зимова кофта, спортивні брюки. У помешканні безлад. Скляр скривився – терпіти не міг неохайності, навіть якщо ти просто сам сидиш удома. І навіть коли в тебе висока температура.

– Прошу, проходьте у вітальню, – запросив чоловік захриплим голосом.

– Дякую, – Єгор присів на диван, відсовуючи вбік кілька папірців, які виявилися чеками з магазину та аптеки.

Керуючий кав’ярнями сів на стілець біля комп’ютерного столу. Скляр подумки зробив висновок, що Ковальчук на своїй посаді чимало заробляє. Двокімнатна квартира обставлена багато, щоправда, трохи старомодно. Єгор ковзнув поглядом на меблеву стінку: масивна і дорога. Може, вона залишилася йому в спадок? Люстра на стелі теж старомодна, хоч і однозначно нова. Такі зазвичай купують люди старші. Зате стояв величезний плоский телевізор, на столі лежав закритим ноутбук Apple. Поряд із модним ґаджетом розкидана купа паперів. На полицях кілька десятків книг: класична та сучасна українська і зарубіжна література. «Певно, у школі був ботаніком», – вирішив Скляр. Цій думці сприяла не стільки бібліотека, скільки інше спостереження. Ковальчук, попри сучасну зачіску та модні ґаджети, справляв враження слухняного маминого синочка. Точніше, людини, яка перед іншими грає роль білого та пухнастого, а насправді люто ненавидить і боїться людей, які, як він розуміє, вище і краще за нього. І з матір’ю, скоріше за все, грав саме цю роль. Єгор скривився: терпіти не міг прихованих боягузів. Ніколи не знаєш, чого від них очікувати.

– Перепрошую, що потурбував, але мені необхідно поставити вам кілька запитань.

– Я розумію, – ледь устиг відповісти Ковальчук і відразу чхнув. – Вибачте, – сказав ледь чутно, прикриваючись хустинкою і збираючись чхнути вдруге.

Скляр почекав, поки природна потреба Ковальчука минеться і він зможе розпочати розмову. У квартирі було душно і тхнуло важким повітрям. Очевидно, давно не провітрювали.

– Вам би лікаря викликати, – порадив Єгор, спостерігаючи, як візаві ледь тримається. – У вас висока температура.

– Минеться, – ледь промовив Ковальчук і спробував посміхнутися.

– Давно хворієте? – поцікавився ніби між іншим Єгор.

– Відучора.

«Гм… Треба ж», – сказав до себе Скляр.

– У вас є кому доглядати за вами?

Сергій здивувався запитанню, але відповів:

– Дівчина моя приносить мені ліки. Учора приносила. Сьогодні ввечері теж має зайти.

– Ясно.

Відповідь задовольнила Єгора. Щойно на чекові, на якого мало не всівся, він помітив учорашню дату.

– Ви вдома відучора, я правильно розумію?

– Правильно, – поспішно кивнув Сергій, відразу пожалкувавши про це. Від руху його немов хтось кувалдою по голові гепнув. Чоловік поморщився від болю, зусиллям волі опанував себе. – Ви, певно, хочете знати, чи були вороги в Мáрко?

– Так. А ви часом не працювали колись у поліції? – іронічно запитав Скляр.

«Чи міг він убити?» – тим часом крутилося в голові.

«Хворий на грип, із температурою. Гм… Напитися сучасних таблеток і зробити всю брудну роботу». Пересічний громадянин відразу викреслив би Ковальчука зі списку підозрюваних, зважаючи на його стан. Проте Скляр уже стільки всього бачив за роки роботи в поліції. Він би навіть не здивувався, якби дізнався, що Ковальчук зараз просто вміло симулює. Хоч, звісно, його стан виглядає дуже реалістично. Узагалі слідчий прекрасно знав, що будь-яке, навіть найбільш правдоподібне, алібі, урешті-решт, може виявитися ні чим іншим, як просто майстерно розіграною виставою. Коли йдеться про вбивство, ставки дуже високі. Покарання за цей злочин суворе, причини до позбавлення життя, як правило, вагомі. Тож часто навмисне вбивство продумується до найдрібніших деталей.

Сергій лишив запитання без відповіді. Натомість відказав:

– Про ворогів нічого не чув. Знаю тільки… – Він перехнябився, очевидно, боліло горло. – …що він мав проблемне розлучення. Ілона не хоче давати йому права на дитину.

– Ви знали, що в них покращилися стосунки?

– З Ілоною? – здивувався Сергій. – Ні, не чув цієї новини.

– Хто міг бажати смерті пану Вітторіно? Хто вигравав від цього?

Сергій відкашлявся, потім відповів:

– Тільки з дружиною в нього були проблеми. Ну і приятель його, Артем, винен був чималеньку суму грошей. Чув, як вони обговорювали це в кав’ярні.

– Артем віддав борг?

– Не знаю, – просто відповів хворий.

Скляр зробив нотатки в телефоні. Сергій, важко дихаючи закладеним носом, спостерігав за слідчим.

– Даруйте, можливо, запитання видасться нескромним… Ваша дівчина живе з вами? – несподівано поцікавився слідчий.

– Ні, а що?

Єгор замислився, як сформулювати відповідь, та Ковальчук швидко здогадався, що до чого:

– Ведете до того, що в мене нема алібі? На вашу думку, я міг у такому стані піти й застрелити людину? – прохрипів адміністратор кав’ярень.

Скляр промовчав: «Ти навіть не уявляєш, із якими вивертами зустрічалися мені вбивці!» Натомість зауважив:

– Звідки ви знаєте, що його застрелили? Я нічого вам про це не казав, – очі в слідчого загорілися: упіймав на брехні.

– Усі знають, що його застрелили. В Інтернеті вже давно про це написали.

Скляр спохмурнів. Як же він забув! У мережі справді весь день це обговорюють. Поліція ще не коментувала, що сталося. Проте люди не сліпі. Сусіди і перехожі, які стовбичили біля будинку вбитого. Хтось із них, без сумніву, запустив інформацію в мережу. Та що там! Певно, усі, хто сьогодні проходив повз будинок жертви, відразу кинулися до своїх ґаджетів, щоб викласти пост на Фейсбук чи в Інстаграм.

Роздивився Ковальчука. Той не знітився. Зовсім не хвилюється. В очах з’явився глузливий вогник. «Він не любить поліцію», – здогадався Скляр. Коп зрозумів, що перед ним саме той, хто поліцейських зневажливо називає «ментами» та «мусорами». Слідчий вирішив проігнорувати це. Найголовніше зараз – чи можна вважати його підозрюваним? У Єгора, нарешті, з’явився хоч хтось, хто не має алібі. Але ж Сергій не має і мотиву. Чи має?

– Ви кажете, ваша дівчина вчора приходила до вас, приносила ліки, – почав Скляр. Йому знадобилася мить, аби помітити, як напружився Ковальчук. – Мені потрібно з нею поспілкуватися.

– Навіщо? – облизав пересохлі губи адміністратор.

«Наслідок температури? Чи несподіваного хвилювання?» – зацікавився слідчий і нахилився трішки вперед. Він знав, що цей рух не втече від людини, яка боїться бути розкритою: він видасться їй підозрілим. Тож Єгор не зміг позбавити себе задоволення таким чином подражнити чоловіка і вибити з колії. Скляр відчув важке дихання Ковальчука. На лобі в того виступив піт.

– Ви змокріли, – спокійно зауважив поліцейський.

Ковальчук витер краплі з чола, криво усміхнувся:

– Певно, температура підіймається, – прохрипів, ледь стримуючи кашель.

«Скоріше, не температура, а твоя знервованість. Бо я надибав слабке місце».

– Не переймайтеся. Я вас ні в чому не звинувачую. Проста формальність. Ми всіх так перевіряємо, – заспокоїв коп свого нового підозрюваного. Інколи йому здавалося, що він кіт, який умисне заганяє мишу в пастку. Він робив так із кожним. Завжди. І щоразу відчував свою перевагу. Бо той, хто винний у злочині, має понести покарання.

– Я скажу їй, щоб вона вас набрала, – пообіцяв Ковальчук. – А зараз прошу вибачення, якщо запитань більше нема, то я хотів би відпочити. Мені дуже важко з вами зараз розмовляти.

– Ви мені просто скиньте її контакти на вайбер, – Скляр затамував подих: цей чоловік не може надати алібі. Слідчий із нетерпінням чекав подальших дій Ковальчука.

– У мене зараз розряджений мобільний, – чоловік дістав із кишені телефон і простягнув копу. – Я поставлю його заряджатися і, як тільки він запрацює, відразу скину інформацію.

Скляр кинув погляд на темний екран: і справді не працює. Ну або ж його навмисне вимкнули перед тим, як він прийшов. Він би залюбки спробував його увімкнути: якщо ґаджет не розряджений, то має вийти. Проте без спеціального дозволу поліція не має права перевіряти особисті речі громадян. Єгор стиснув із досади губи. Неохоче повернув Ковальчуку айфон:

– Щойно матимете змогу, відразу надайте інформацію. Можна? – указав Єгор на чеки, що валялися на дивані.

Ковальчук не зрозумів навіщо, але не заперечив. Скляр дістав ручку, порився в папірцях, вибрав якийсь і нашкрябав на ньому свій телефон.

– Ось, на цей номер. Скиньте на вайбер її дані.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 18:20

Зовсім звечоріло. Скляр терпіти не міг зими. Холод, сирість і темрява. Єгор подумав про те, чи не випити йому знову кави, та лише від думки про цей напій у шлунку заболіло. Варто було б щось поїсти.

Тільки що віддзвонився Тарас і повідомив гарну новину: удалося знайти армовану стрічку, ідентичну тій, яка виявлена на частинах глушника. Тож тепер слідчий їхав до «Епіцентру». Саме там відбувся продаж. І саме там чекали на нього колеги. Звісно, торгові точки міста та близьких до нього територій ще будуть перевіряти, проте наразі це єдиний магазин, де напередодні вбивства встановлено факт реалізації розшукуваної стрічки.

Скляр приїхав саме вчасно, аби разом із колегами подивитися відео, узяте з камер спостереження. Власта з Валентином теж і досі брали участь у розслідуванні. «А я думав, Тарик давно їх відпустив», – здивувався Скляр. Його колеги, як і він, виглядали стомлено. «Їм теж не пощастило сьогодні з обідом». Хоч із Тарасом слідак працював недовго, проте вже встиг зрозуміти, що вони з ним у роботі схожі: будуть рити, поки не знайдуть. І ні про який відпочинок навіть не може бути мови. Хіба вже ввечері піти додому поспати. Тільки от за характерами все-таки різні.

Єгор подумав, яку смачну вечерю приготує Таня, його дівчина. Відтак згадав, що вона сьогодні допізна на роботі. «Та що ж за день такий!»

Невдоволено ковзнув поглядом по патрульних. Їхня присутність дратувала, однак не мав наміру відмовлятися від допомоги. Привітався рукостисканням із Женею Кир’яхом, ще одним опером, якого підключили до справи.

– Ось, – показав хлопчина, працівник «Епіцентру», – ось цей чоловік, що купує армовану стрічку.

Поліцейські нахилилися ближче до камери. Нікому з них не була відома ця особа. На записі невідомий придбав скотч, розрахувався, попрямував до виходу.

– Ось інший запис, із вулиці, – пояснив продавець-консультант. На його бейджику Єгор прочитав ім’я: Кирило Кирилов. Відтак знову зосередив увагу на відео.

До чорної машини «ауді», яка стояла відразу біля входу, підійшов той самий чоловік, що і купував стрічку.

– Можна якось збільшити, щоб побачити номер машини? – відразу вхопився за важливу деталь Скляр.

– Зараз, – промовив консультант гіпермаркету. Він зупинив запис, щось понатискав у програмці, і вже за мить поліція отримала потрібну інформацію.

– Перевірте дані, – наказав Єгор патрульним.

Валентин записав номер, відійшов убік, аби з допомогою програмки на планшеті перевірити, кому належить машина. Усі інші, у свою чергу, додивилися запис. Більше, щоправда, нічого вартісного там не побачили. Невідомий сів у автівку і поїхав. У салоні, окрім нього, нікого не було.