Кривавими слідами

Ксенія Циганчук

Кривавими слідами

Серія «Поліцейський детектив» заснована в 2019 році

Консультант: С. А. Носков, полковник поліції, начальник відділу Департаменту карного розшуку Національної поліції України

Величезне спасибі керівнику патрульної поліції м. Рівне Сергію Мерчуку та його заступнику Андрію Ліснічуку за надання дозволу спостерігати за роботою патрульної поліції. Окрема незмірна подяка за допомогу в написанні книги лейтенантам Ірині Середі та Василю Грицюку, які показали мені свою службу зсередини, консультували з усіх питань. Користуючись нагодою, дякую всій патрульній поліції м. Рівне за те, що робите для нас, звичайних людей.

Автор

© Циганчук К. А., 2019

© І. М. Дубровський, ілюстрації, 2019

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Засновано на реальних подіях. Епізоди з викликів патрульних – теж. Усі імена, дати та назви змінено. Додано авторської інтерпретації.

П’ятниця, 18 січня 2019 року. 20:35

Чоловік уважно огледівся. Повз нього пройшли двоє: жінки. У темряві важко оцінити вік чи роздивитися обличчя. Та це не дуже його переймало. Головне, аби не звернули увагу на нього. Саме з причини, щоб ніхто його не запам’ятав, він майже кожного разу приїздив сюди різними автівками. Сьогодні вже вдесяте. Маючи у своєму розпорядженні цілих три, є можливість не притиратися очам.

Перевів погляд на подвір’я приватного будинку. Чоловік невисокого зросту, лише в самій теплій кофті (хоч наразі панувала середина зими), грався з дочкою, п’ятирічною дівчинкою. Значення слів, які весело вигукували одне одному батько і дитина, із цієї відстані він розчути не міг. Та навіть якби і міг, усе одно не вдалося б зрозуміти: італійської він ніколи не вивчав.

За цей тиждень він чудово відстежив звички цієї маленької сім’ї, що складалася лише з двох осіб, і вже готовий був здійснити план. Зовсім скоро.

Знову його відволік перехожий. Цього він знав. Живе поряд. Очевидно, ходив до «Копійки», невеликого продуктового магазину, яким користуються жителі цієї та сусідніх вулиць. Хвилин двадцять тому він проходив у бік крамниці. Зараз прямував додому, до будинку, що знаходився через один. Гарного цегляного, із високим товстим парканом. Таким, які зазвичай установлюють українці.

Італієць, за яким стежив чоловік, так і не збудував собі високого паркану. Спостерігач якось чув, що для Європи вони не характерні. Там немає чого боятися. Але ж італієць уже кілька років проживає в Україні. Невже і досі не зрозумів, що так тут не можна? Це і зіграло з ним злий жарт. Саме завдяки відкритості за ним легко стежити. А ще бовдур завжди посміхається, навіть перехожим. І йому, своєму майбутньому вбивці, теж одного разу всміхнувся в тій-таки «Копійці».

Більше того, іноземець не зачиняє двері, коли знаходиться вдома. І це теж стане для нього фатальною помилкою.

Уже зовсім скоро.

* * *

Неділя, 20 січня 2019 року. 04:21

Ромка лежав на землі й усіма силами, які ще лишалися в ньому, боровся за життя. Стрілянина почалася несподівано, поліція відразу схопила злочинця, не давши жодного шансу ні втекти, ні поранити ще когось. Чим керувався цей недоумок, невідомо: опери приїхали просто допитати.

Над пораненим схилилися колеги, надаючи першу допомогу. Викликали швидку. Очевидно, злочинець мав на меті поцілити в голову, проте влучив у шию. До рани притисли шарфа, аби хоч якось зупинити кровотечу. Довкола зібралися сторонні люди. Не дивно: майже центр Луцька. Патрульні (і звідки вони так раптово взялися?) огородили оперів від цивільних стрічками, мов місце злочину. Проблискові маячки їхніх машин різко виділялися у вечірній темряві, боляче засліплюючи очі. Хтось із перехожих щось вигукував, та Єгор Скляр не розумів, що саме. Він, мов уві сні, схилився над приятелем. Накладена на рану тканина повністю пофарбувалася в червоне, на снігу різко виділялися плями крові. І руки Скляра теж були в крові. Поряд – мало не всі опери їхнього відділу. Вони зібралися півколом і тепер просто дивилися, як Скляр схилився над кращим другом і колегою. «Чому їх стільки? І чому вони мовчки стоять і дивляться на нас?» – не міг збагнути Єгор.

– Усе буде добре. Чуєш, уже їде допомога, – спробував підбадьорити помираючого.

І справді, чулися сирени. Ромка тримався. Та всі розуміли, що лікарі не встигнуть. Не те поранення. І сам Ромка розумів.

– Що? Нічого не кажи. Ти маєш берегти сили.

Проте смертельно поранений опер усе ворушив губами, бажаючи неодмінно щось вимовити. Єгор схилився над ним.

– Будь обе…жним, – прохрипів Ромка.

– Що? – не відразу зрозумів Єгор.

– Ти наступний. Будь обережним. Інакше ми скоро зустрінемося, – несподівано чітко прошепотів Ромка.

Від подиву Єгор тільки і зміг, що витріщитися на приятеля. Він побачив, як очі в нього розширилися. Так, немов той відчув неймовірне полегшення. А потім його погляд завмер назавжди.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 8:45

Віталіна зупинилася на світлофорі. Їй і досі не давала спокою та сварка. Хоч ніби і минуло достатньо часу. Мáрко зазвичай так довго на неї ніколи не сердився. Проте… Чому ж він не відповідає на дзвінки? Не міг же Сергій уже побувати в нього?

Жінка задумливо роздивлялася жебрака, який ходив поміж машин і випрошував гроші. Безхатько мав червону опухлу мармизу, що безпомилково дозволяла зрозуміти причину подібного життя. Страшенно брудне скуйовджене волосся і не менш забруднена одіж, вицвілий пакет у руці, куди він, вочевидь, кидав усе, що дають люди. Незважаючи на зимовий холод, не мав на собі верхнього одягу. На голові недоладно натягнута сіро-чорна стара шапка. Віталіна вже не вперше спостерігала за цим чолов’ягою, кожного разу переймаючись, що ось-ось він підійде і до неї. «Ну ж бо, перемикайся!» – благала подумки світлофор. Такі люди викликали в неї огиду, хотілося якомога швидше поїхати звідси. Аж ось небеса почули її прохання, світло змінилося, дозволивши рух. Віталіна завернула праворуч, до помешкання її кавалера лишалося якихось три хвилини їзди.

Дім знаходився в приватному секторі або, як його називали мешканці міста, «на лініях». Район сам по собі непоганий, однак, якщо не знати дорогу, доволі легко в цих «лініях» заблукати. Припаркувавшись, Віталіна уважно роздивилася подвір’я. Часто о цій порі Мáрко грався з донькою, але зараз тут виявилося порожньо.

Віталіна відстібнула пасок безпеки, вийшла з машини і попрямувала на приватну територію. Звичним рухом відімкнувши загорожу, зайшла. Знов уважно роздивилася, спробувала побачити когось у вікні, та вкотре марно. Минаючи брудний розталий сніг, посунула до дверей. Цікаво, як він її прийме після того, що сталося. «Ну не вижене ж?» – подумалося. «До того ж я маю для нього папери із суду», – Віталіна зиркнула на свою сумку, у якій серед інших документів мала й новини для Мáрко. Щоправда, не вельми важливі, але все одно непоганий привід, аби, нарешті, побачитися і, по можливості, помиритися.

«Бо хто знає, що зможе зробити Сергій».

У будинку виявилося навдивовижу тихо і холодно. Певно, саме це відразу і насторожило. Інстинктивно жінка зрозуміла: щось сталося.

– Мáрко! – гукнула, відчуваючи, як сильно калатає серце. – Мáрко, ти вдома? – покликала ще раз і зробила кілька обережних кроків довгим темним коридором, у який завжди погано потрапляло світло, а в похмуру погоду – і поготів.

Тиша. Мороз пробіг спиною.

– Крістіно!

Мовчанка гнітила. Віталіна знала звичку Мáрко, тому відчинені двері в будинку її не здивували. Але… «Удома ж дитина, чому він не ввімкнув опалення?» Молода жінка щільніше загорнулася в шубку, пройшла далі й уже збиралася завернути до вітальні, як несподівано вклякла.

Бо побачила… нерухоме тіло свого коханця.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 9:15

Власта роздивилася довкола. Тіло лежало в калюжі крові. Кількість же крові, а також місця поранень не дозволяли сумніватися: людина мертва. Звісно, для остаточного висновку викликали швидку.

Обличчя повністю в крові: стріляли в голову. Одяг на животі теж просякнутий величезною червоною плямою: іще одне місце, куди влучила куля. Отже, стріляли так, щоб не лишилося жодного шансу вижити.

Навмисне вбивство.

Їх із Валентином першими викликали на місце злочину. Майже відразу приїхав іще один патруль. Валентин, її напарник, щойно поспілкувався з Віталіною Волошко, пані, яка і знайшла вбитого. Тепер разом із колегами намагався знайти свідків серед сусідів та перехожих.

Наразі основним завданням патрульних було охороняти місце події. Із хвилини на хвилину мала прибути слідчо-оперативна група. Ті вивчатимуть місце злочину повноцінно. Патрульна поліцейська першого набору міста Рівного зітхнула: яким потрібно бути нелюдом, аби вбити чоловіка в присутності його п’ятирічної доньки?

Почулася сирена: то під’їжджав іще один патруль. Можливо, із ним і слідчо-оперативна група. Надворі вже зібралося кілька людей, почувши новину. Стурбовані й у той же час неймовірно зацікавлені, намагалися розгледіти, що відбувається в будинку. Недалеко стояли припарковані дві патрульні машини з увімкненими проблисковими маячками. Власта повернулася в дитячу кімнату. Тут із заплаканою дівчинкою сиділа Віталіна, намагаючись відволікти її від переляку.

– Мені потрібно поговорити з Крістіною наодинці, – промовила Власта і співчутливо подивилася на маленьку. Відколи поліцейська вперше її побачила, та не відпускала свого іграшкового, замурзаного синьою фарбою, світло-коричневого ведмедика.

«Напевно, так і тримає його з учорашнього вечора, коли сталося вбивство», – подумалося жінці-копу.

Від холоду маленька загорнулася в ковдру, звідки наполовину і стирчала іграшка. Крістіна встигла розповісти, що вчора ввечері татко поклав її спати, прочитавши перед цим казку. Потому вимкнув світло і вийшов. Майже відразу дівчинка почула здивований і наляканий голос батька, далі незвичайні звуки (очевидно, зрозуміли поліцейські, постріли), потім хтось упав, далі – швидкі кроки. Зовсім скоро з грюкотом зачинилися двері й стало тихо. Спершу малá боялася вийти, а коли наважилася, побачила батька, який лежав на підлозі в крові й не рухався. Дівчинка злякалася, утекла до своєї кімнати і звідти не виходила. Уранці саме там її і знайшла Віталіна, дівчина батька, Мáрко Вітторіно. Незважаючи на своє італійське коріння, дівчинка, проживши в Україні майже три роки, чудово розмовляла українською.

– Він має якесь ім’я? – почала здалеку Власта, кивнувши на ведмедика. Спробувала всміхнутися.

Крістіна виглядала змученою, їй не вельми хотілося говорити, проте ця жінка викликала довіру. Значно більшу, ніж подруга татка. Дівчинка наразі мало розуміла, що сталося, однак цілком усвідомлювала: відбулося щось дуже страшне. Колись вона бачила подібне: тоді після хвороби померла її мама. Так само лежала і не ворушилася. Відтоді Крістіна ніколи її не бачила. А татко пояснив, що матуся потрапила до іншого, кращого світу. Крістіна майже забула, як вона виглядала, проте добре пам’ятала тепло, яке йшло від неї, і запах – запах квітів. Її мама завжди пахла квітами, що росли в них у садку в Італії.

Власта витерла дівчинці рукою кутики очей, у яких і досі лишалися всохлі сльози. Якусь мить дитина дивилася на жінку-копа, потім відповіла тремким голосом:

– Балу.

– Балу? – здивувалася Власта, але відразу згадала історію про Мауглі. Саме там був ведмідь на ім’я Балу.

– Як у мультику, – пояснила Крістіна.

– А чим замазала? – запитала Власта.

– Ми малювали з татком наш будиночок в Італії, а Балу допомагав. Це він випадково тоді замурзався, – пояснила дівчинка. Їй пригадалося, як вони з батьком півдня прововтузилися над малюнком. Випадково вона посадила іграшку у фарбу, і тільки завдяки батькові вони вчасно це помітили. Тоді татко розповів їй, що ведмедик уміє говорити. Після малювання щасливі й зголоднілі поїхали їсти піцу. Один із небагатьох днів, які тато присвятив лише їй.

Власта з розумінням покивала головою, знову всміхнулася і поправила чорне волосся дівчинки, яке вибилося з хвостика.

– Крістіно, мені потрібно поставити тобі важливе запитання. Подумай добре, перш ніж відповісти. Це допоможе нам зрозуміти, хто зробив погано твоєму таткові. Розумієш мене?

– Я вже не зможу з ним поговорити? – дівчинка спрямувала на Власту по-дорослому гіркотний погляд. – Так само, як і з мамою?

– Із мамою? А де вона?

– Татко казав, у кращому світі. Говорив, що, як не хотіла б, вона не може звідти повернутися. Але – щоб я не переймалася, бо їй там добре. А ще казав, що вона про мене і звідти дбає й охороняє.

Власта з жахом усвідомила: «То дитя залишилося круглою сиротою?» Відразу подумалося про власну доньку, яка хоч була старшою та мала живого батька, проте жила з мамою, себто Властою, і крім Власти нікого не мала. Власта хвилювалася: що буде, коли, не дай Боже, із нею, мамою, щось станеться? Що буде з дитиною? Чи забере її до себе батько, який не те що аліменти справно платити не хоче, навіть не виявляє інтересу, аби просто побачитися.

– Як ти вважаєш, хто міг бажати зла твоєму батькові? – поставила запитання Власта, відігнавши думки про особисте.

Дівчинка замислилася.

– Можливо, твій батько з кимось сварився, мав погані стосунки? – спробувала допомогти Власта. – Можливо, він щось тобі таке розповідав чи ти щось чула?

– Я чула, як вони сварилися з Артемом, – відповіла після короткої мовчанки дівчинка.

– З Артемом? А хто це?

– Це татків друг. Вони раніше часто зустрічалися. Ми ходили всі разом гуляти: татко, Ілона, я і мій малесенький братик Богданчик, Артем, Іванка та Сашко, а потім, коли татко з Ілоною посварилися, то замість неї з нами вже ходила Віта, – дівчинка наморщила носик. – І вже без Богданчика, – додала, зітхнувши.

– У тебе є братик? А де він? – занепокоїлася Власта.

– Він живе з Ілоною, вона його мама.

«Отже, розлучений, двоє дітей», – зробила висновок патрульна.

– Хто такі Ілона, Іванка та Сашко, можеш мені розповісти?

– Ілона – дружина татка, але вони недовго були разом. А Іванка – дружина Артема. Сашко – маленький хлопчик, синочок Артема й Іванки. Він менший за мене, але старший за Богданчика, – розповіла дівчинка, пригорнувши до себе обома ручками Балу.

– Через що вони з Артемом посварилися? Знаєш?

Дівчинка знизала плечима:

– Не знаю. Тато не казав, але в той день був дуже лихим і засмученим. Увесь день мовчав.

– Давно це було?

– Гм… – спробувала згадати Крістіна, приклала вказівного пальчика до рота і постукала ним по губках.

Власта всміхнулася: дівчинка видавалася дуже милою, нагадувала таке собі янголятко. Пухлі губки і щічки, великі карі очі. Видно, що за нею добре доглядали: одяг акуратний та чистий (дівчинка і досі була вдягнута в піжаму), у вухах золоті сережки. Власта не без задоволення роздивлялася її. Якби ж і вона могла балувати свою доньку подібним одягом та іншими речами. Патрульна мимоволі озирнулася: кімната також по-модному обставлена, усе зроблено, як для справжньої принцеси.

– То було… – намагалася згадати дівчинка, яку Власті вдалося розговорити: перша спроба (коли вони тільки-но прибули на місце події) виявилася марною. Малá сиділа в кімнаті й відмовлялася будь із ким балакати. Із другої спроби вдалося сяк-так дізнатися про події минулого вечора, і ось тепер з’являлися нові деталі. – Позавчора. Ні. – Малá витягла руки з-під ковдри і порахувала на пальчиках: – Шість днів тому, – сказала, піднявши шість тендітних пальчиків. – Точно.

– Упевнена? А що було шість днів тому? Що передувало сварці?

Крістіна знову знизала плечима, мовляв, не знаю.

– Артем прийшов до нас у гості. До того я вже давно його не бачила. Чомусь він не заходив. Вони з татком пішли до кабінету, а потім, дуже скоро, я почула, як вони сваряться. Тільки слів не розібрала. У кінці сварки Артем крикнув, що «просто так таткові цього не пробачить». І пішов, гримнувши дверима.

– Він так і сказав?

Крістіна кивнула на знак згоди, притисла сильніше ведмедика і поклала підборіддя йому на голову, від чого та вгрузла в тулуб. Дівчинка не зводила з Власти гострих розумних оченят. Їй було цікаво, про що думала тьотя.

– Я більше не побачу свого татка? – запитала маленька.

– Власто! – почула жінка погук свого напарника, Валентина. Озирнулася й побачила, що він заглядає до кімнати. – Приїхала слідчо-оперативна група.

– Іду, – коротко відказала Власта, відразу підвелася і попрямувала до виходу. Подумки зраділа, що вдалось уникнути надзвичайно неприємної і складної відповіді на поставлене запитання.

На порозі її зустріла Віталіна. Щойно Власта вийшла, молода жінка відразу повернулася в кімнату до Крістіни. На мить патрульна зупинила свій погляд на дівчинці. «Вона не любить цю Віталіну», – зрозуміла з виразу обличчя малої і, спохмурнівши, зачинила за собою двері.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 9:55

Колеги з патрульної якраз інформували слідчих про те, що їм удалося дізнатися. Експерти взялися за вивчення місця злочину, намагаючись знайти відбитки, гільзи чи будь-які інші сліди. Наразі, завдяки роботі патрульних, вони вже мали у своєму арсеналі дві знайдені кулі та уламки саморобного глушника, обмотані армованим скотчем. Звісно, усе одно ще обшукають будинок, подвір’я та цілу вулицю, де жив убитий: раптом щось іще знайдуть.

Власта розповіла слідчому, Єгору Скляру, усе, що вдалося дізнатися від доньки вбитого. Відповідаючи на запитання, роздивлялася його. Більш рудого, ніж він, в житті не бачила. Волосся на голові, руках, борода, вії – усе яскравого рудого кольору. Неймовірно велика кількість веснянок на щоках. Страхітливо жилавий. І як йому працюється слідчим із такою зовнішністю? Його без проблем можуть запам’ятати всі, навіть ті, хто мають погану пам’ять на обличчя.

Пізніше від свого напарника Власта довідалася, що цього чоловіка не більш як три тижні тому перевели з Луцька до Рівного. І справді, якщо уважніше придивитися, можна подумати, що він почувається дещо не у своїй тарілці. Хоч, скоріше за все, причиною є те, що жертва має не українське громадянство. Якщо справа лишиться «висяком», на новенького чекатимуть серйозні проблеми. За нерозкрите вбивство іноземця поліція, м’яко кажучи, отримає, «по шапці».

Тож наразі вкрай необхідно з’ясувати якомога більше деталей. Завжди є висока ймовірність швидко розкрити справу, ідучи гарячими слідами. Найважливіші – перші двадцять чотири години після скоєння злочину. А вже втрачено щонайменше вісім, доки про нього дізналися.

Чим більше часу проходить після вбивства, тим складніше його розплутати. Це залізні факти, нікуди від них не подітися.

Розповівши все, що дізналася, Власта повідомила і про підозри стосовно того, що дівчинці не подобається подруга Мáрко Вітторіно. Старший за званням колега уважно вислухав, занотував у смартфон потрібні йому моменти, знову поставив кілька уточнюючих запитань.

«Мудак», – подумалося Власті про рудого. Жінка нутром відчувала його зверхнє ставлення. Таке вона зустрічала не вперше. Колеги із, так би мовити, «старої» поліції часто недолюблювали патрульних, уважаючи їх дилетантами. Ну, звісно, вони пропрацювали в поліції бозна скільки років, а патрульні від сили років зо три. Такі думки зустрічалися і серед цивільного населення, що завжди було неабияк образливо. Тебе не поважають тільки тому, що маєш мало досвіду. А те, що кожного дня ризикуєш власним життям, виконуєш морально надзвичайно важку справу і прикладаєш безліч зусиль, аби її робити добре, – про це мало хто думає.

– Більше нічого не змогли дізнатися? – сухо уточнив Скляр.

– Нічого, – підтвердила патрульна, чекаючи з нетерпінням закінчення розмови із самозакоханим кретином.

Валентин, спостерігаючи за діалогом, усміхнувся. Він теж звернув увагу на зверхнє ставлення слідчо-оперативної групи. Знаючи Власту, прекрасно розумів, що вона через це дуже дратується. Уловив погляд напарниці й підморгнув, мовляв, не переймайся. Власта зітхнула і спробувала заспокоїтися. Але хіба це так просто? Мало того, що початок зміни виявився гнітючим, іще й учора ввечері вкотре погарикалася з колишнім чоловіком: він знову затримує аліменти, більше того, на прохання сходити на батьківські збори замість Власти, грубо зауважив, що після розлучення шкільні зустрічі – не його турбота. Власта навіть не розуміла, чого їй хочеться більше: розплакатися, просто ненавидіти чи розсміятися з недолугості колишнього.

До Скляра підійшов один із членів слідчо-оперативної групи і щось промовив на вухо. Слідчий різко повернувся спиною до Власти (так, ніби щойно і не балакав із нею) і пішов до Віталіни. Власта закотила очі, ледь стримуючи себе від коментарів на адресу рудого. Та в цей момент до неї завбачливо підскочив Валентин, схопив за лікоть і злегка натиснув. Погляд його промовляв: «Заспокойся, він того не вартий».

– Дебілоїд, – тихо проказала Власта в бік Скляра.

– Не хвилюйся, ми скоро звідси поїдемо, а він залишиться сам на сам із важкою справою. Це ж убивство іноземця, – тихенько спробував заспокоїти напарницю Валентин.

– Ненавиджу його. Ненавиджу всіх чоловіків, – просичала Власта. – Вибач, тебе не маю на увазі.

– Тобто для тебе я не чоловік? – пожартував Валік – так його називали друзі.

– Та ні. – Очі її пожвавішали. – Я не про те. Ти ж знаєш, коли я сварюся зі своїм колишнім, ненавиджу всіх чоловіків. Крім тебе, – по-дружньому поплескала його по спині.

Валентин засміявся. Власта хоч і мала суворий вигляд, її усмішка була напрочуд чарівною. Коли жінка посміхалася, йому ставало приємно на душі.

Однак радість не надовго затрималася на обличчі патрульного. Він раптом наткнувся на нерозуміючий погляд Віталіни. Так, і справді! Недоречно тут усміхатися: неповага до друзів та родини жертви.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 10:35

Віталіна Волошко зосередила всю увагу на слідчому, який саме прямував до неї. За кілька хвилин до цього молода жінка мусила залишити Крістіну в кімнаті, аби вкотре поспілкуватися зі слідчим не в присутності дитини. Їй уже тут набридло, вона відчувала неабияку втому і знервованість. Хотілося, кінець-кінцем, поїхати додому і хоч трохи розслабитися.

Убитий був їй майже нареченим. У свій час їх познайомив Артем, коли Мáрко знадобився адвокат, аби відвоювати право в української дружини брати участь у вихованні новонародженого сина. То все виявилося не так просто: розлучення він уже майже отримав, а от право на дитину… із цим чимало мороки, особливо – зважаючи на характер його колишньої пасії: здається, очі йому готова видряпати. Робота Віталіни полягала в тому, щоб він міг без проблем бачитися з дитиною. Чоловік і молода жінка відразу сподобалися одне одному і почали зустрічатися. Навіть різниця у віці, майже двадцять років, не стала на заваді. У свої сорок чотири Мáрко виглядав значно молодшим і подобався багатьом жінкам. Не вельми гарне знання української не завадило йому відкрити в місті дві невеличкі кав’ярні, які успішно розвивалися.

Віталіна ковзнула очима по слідчому. Ніби молодий, проте серйозний погляд видавав справжній вік – близько сорока, дуже худий та суворий. «Головне – зберігати спокій, – знову і знову давала собі настанову. – Не можна, щоб він помітив, що я нервую».

Віталіна і досі горнулася в шубку: опалення, звісно, ніхто не ввімкнув. Поряд продовжувала працювати слідчо-оперативна група, а вона так і не могла зрозуміти, чи засмучена через смерть свого колишнього бойфренда. Здається, що… зовсім ні.

«Зосередься!» – наказала собі, ледь помітила, що слідчий уже біля неї. «Що йому ще від мене потрібно? – із пересердя подумалося. – Хіба я не розповіла все, що знаю?»

– Даруйте, маю дещо вточнити, – присів Єгор Скляр біля неї. – То в яких стосунках ви були з убитим? – І приготувався занотувати сказане до мобільного.

На відміну від колег він майже не користувався блокнотом та ручкою – усе записував у нотатки телефону. Навіщо купувати модний ґаджет із купою функцій, якщо користуєшся ним лише як телефоном та інколи заходиш в Інтернет? Тоді варто було б купити звичайний із меншою кількістю функцій і не переплачувати за «понти». Єгор майже не користувався в магазинах навіть карткою, розраховуючись за допомогою GooglePay[1]. Ця новинка порівняно недавно з’явилася в Україні, і він швидко став її шанувальником. Колеги з луцької поліції вважали його здвигнутим на новітніх технологіях. З іншого боку, він себе таким не вважав: по-перше, в Україні навіть при бажанні неможливо користуватися всіма надсучасними технологіями. Більшість із них дійдуть сюди невідомо коли. Крім того, щоб ними користуватися, треба добре тямити, як це робити, чим він похвалитися насправді не міг.