Українська модерна проза

Схоплював сю тайну… а за нею повставала нова безодня невідомого…

І ось тяжко занедужав…

Хоч і старий, та кріпкий тілом і розумом лежав у непритомній гарячці на постелі, а біля його ліжка стояв лікар у задумі й помічники мудрого, чужі йому люди, і ждали сумного кінця…

Дужий ще організм напружував усі свої сили в нерівній боротьбі зо смертю і в забутті покликав:

– Хто ти, що не даєш людині змоги підняти завісу світобудови? Хто ти, що раптово відбираєш так коротке життя і саме тоді, коли людина дійде до межі, що за нею захована тайна? Чи тебе не можна перемогти? Зробити тайну буття ясною, як книга?

Ти боїшся того! Ти глузуєш із безсилля людини! Як злодій уночі підглядаєш за нею і береш у неї життя саме в той час, коли вона тебе поборює.

А я оповістив тобі війну! Я хочу тебе побороти! Я вже підняв краєчок завіси твоєї тайної Сили! Я її одкрию і буду безсмертним.

Я ще не хочу вмирати! Хочу жити, хочу почувати, що я живий, що всі мої мислі, мої найдорожчі скарби – тут, при мені!.. Хочу жити вічно без кінця…

Навкруги ліжка з сумом стояли його помічники, чужі йому люди з жахом слухали і ждали кінця.

І ось у безсиллі затих при них, заспокоївся, закрив очі, як до сну, і так лежав нерухомо.

Тоді став біля нього білий янгол і сказав так:

– Твоя жага безмірна до життя мене скорила. Ти будеш безсмертним… Будеш вічно жити, почувати, що ти живий, що з тобою всі твої мисли, твої найдорожчі скарби. Житимеш, докіль сам того забажаєш.

І ось стали в нього великі, гострі крила, почув себе Духом легкотілим і полетів.

Летів плавко в небесних пустелях. Зір його ловив незчисленні прекрасні світи. Оглядав їх і вибрав найкращий, що виблискує, як діамант.

Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому.

Летів довго і, як наближався до мети, – прекрасний світ усе більше й більше затьмарювався.

Велика планета. Панує півтемрява. Скрізь сірий туман. Нема ні світла, ні тіней. Нема грому, ні блискавки. Нема шуму, ні вітру. Тиша й густі сутіні. І сірий, одноманітний, важкий туман.

Летів рівно, як стріла, понад тихими водами, що помірно й тяжко ледве-ледве колихалися без плеску.

Плавко летів через гори високі, сірі й безплідні.

Межи скелями стрімкими летів зикзаками.

Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому, та ніяк не міг згадати нічого, навіть свого попереднього життя, або імені свого.

Увесь час напружувався хоч що-небудь пригадати. Почував, що аби одне щось ізгадати, так зараз же все стане йому в пам’яті.

І не міг.

Нудьга, гнітюча нудьга охоплювала його душу.

У сьому тепер для нього було все завдання, уся ціль його життя. Тут темрява була непроглядна. І коли вдивлявся і нічого не бачив – жах, страшний жах опановував його душею.

Надмірне напруження зору дратувало все його єство, до болю гнітило.

Летів у тумані, низько біля самої поверхні, бо як підіймався вище, і планета ховалася в сірому тумані – нудьга давила його.

Тоді знову кидався вниз.

І вже прикутий до поверхні очима, як місяць до землі, летів рівно і плавко.

Ловив ухом звуки і не чув нічого, шукав чогось очима і не знаходив.

Так стократ облетів навкруги безмежно велику планету у всіх напрямках без дороги, без мети. І коли в сотий раз пролітав над одним і тим же місцем, – щось знайоме, щось знане на момент один переходило йому через голову і зараз же зникало безслідно.

Прикутий очима до поверхні, як ліхтар на щоглі корабельній, з тугою летів рівно і плавко.

А коли підіймався вище і губився в сірому тумані, – жах гнітючий охоплював йому душу.

І так проминули тисячоліття, а він усе летів. І ось пролітає над тихими водами. Із сутіней перед ним устає висока гора, що нависла великим дахом.

Плавко залетів під той дах і опинився в печері довгій, як шлях, рівній, як тунель.

Тут була темрява непроглядна.

Летів рівно, як стріла, а коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння. Коли збочував, – черкався довгими крилами об стіни.

В кінці печери впав і лежав без руху… Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому, та ні одної з них не міг уловити, втілити.

Так лежав у темряві з заплющеними очима без руху, без думки, без почувань.

А коли розплющував очі, – знову нудьга починала гнітити його.

А коли заплющував очі, – заспокоювався і тоді біль тупий поволі-волі притихав.

І тільки туга гнітила його.

І так лежав без руху, без думки, без почувань.

І коли вилетів з печери, – одкрив очі і знову побачив сірий одноманітний туман, тихі води, що ледве-ледве колихалися без шуму й плеску, сірі гори й стрімкі скелі.

Почував, що він живий…

Так без мети, без пам’яті того, що перед ним і за ним, блукав по безмежно великій планеті і ось знову залетів у печеру.

На момент блиснула іскра свідомості, що се вже було, і враз погасла безслідно.

Летів рівно і плавко, коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння, як збочував – черкав крилами об стіни.

Почував, що минають століття, що він живе і житиме вічно, що він безсмертний.

Почував, що він живий, що всі його мисли тут, при ньому, та ні одної з них не міг покликати до свідомості.

Лежав із невимовною тугою в душі, що переходила в біль тупий і гнітючий.

Почував, що вже не скинути з себе сього гніту, не пригадати, не вловити ані найменшої мисли.

А коли він заплющував очі, біль тупий поволі-волі зникав, і тоді він лежав нерухомо, як труп.

Не почував ні болю, ні туги; ні голоду, ні снаги; ні тепла, ні холоду.

Усе єство його прагнуло лиш одного – спокою.

Повного небуття.

Так лежав довгі тисячоліття…

А коли відкрив очі і глянув у далину – схопився, розправив крила.

Побачив, що здалека, в пащу печери заглядає тьмяне світло.

Біля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднілася ледве помітна смуга сірого світла, і те світло так гостро його вразило, що враз дійшло до свідомості, і він несподівано для себе скрикнув:

– Світло!

І тут згадав про світ білий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все…

Як вихор ринувся з печери назустріч світлу.

І тут прокинувся від сну.

Жах стояв в його широко розкритих очах.

Лежав у ліжку і почував іще тупий біль свого безсмертя. Увесь тремтів, і холодний піт котився з його чола. Поволі-волі заспокоївся.

Тоді радість, невимовна радість, що то він не єсть безсмертний, переповнила йому душу.

Тіло, в якому догоряло останнє життя, мліло від щасливого почування, що пережиті тисячоліття були лиш коротким сном.

Навкруги стояли його помічники, чужі йому люди, і дожидали кінця.

Тут побачив знову білого янголя і навіки склепив очі.

Тиха, радісна усмішка лягла на прекрасне старече чоло…

ТУРКИ

Ритмічна фантазія

Неначе павич пишновбраний, дріма на високій горі величезнеє місто. Високі будинки й маненькі хатки і білі, і жовті, і сині, і червоні – усі до гори припадають, немов то квітки степової, геть усіяли рясно високу могилу козацьку. Світленькі віконця на простір морський поглядають, ген прямо на схід.

Один я у хаті своїй, що на самому версі гори. Дивлюся у віконце, як вітер тіль-тіль коливає верхів’я зелених дерев. Дивлюсь на широкий морський краєвид, дивлюся, як з двох боків море оточує город увесь і як обійма його ніжними тими руками, мов мати кохану дитину.

Далеко-далеко за морем зоря світова погасає.... А скрізь навкруги розливається світ якийсь білий, молошний, і тіні кудись ізникають. Так світло стає, так округа ясна, що немов на картині все бачу.

Скрізь тихо. Я чую, як в досвітній тиші б’є хвиля морська в кам’яне набережжя, як глухо плескоче, немов хто з просоння у сні буркотить. Навколо, куди лише око сягає, в цьому полусвіті не бачу ніде я живої істоти. Скрізь мертво.

Та що це? Ген там на просторі ось повагом тисячі білих голів виринають на поверх з морської безодні. Все вище та вище встають ції тіні-привиддя із тихого, сонного моря, немов мармурові статуї… Їх тисячі… безліч цих тіней… Встають вони дружно усі… вже по пояс з води виринають… І ось на морському поверсі вже стали у повний свій зріст… Всі в білих убраннях, обмотані голови білим, немов завивалом турецьким. То білії турки у білих чалмах, у довгих, у білих одежах. Стоять на воді непорушно з хвилинку, і разом без гуку та тихо рушають на місто. Ідуть по воді, мов по кризі, тісними рядами, неначебто військо. А вже коло берега діляться рівно направо й наліво, на два величезні загони. Йдуть по сагах вони й місто обходять з боків. А там на підгір’ю за городом сходяться знову докупи. Стоять одну мить… далі лізуть на гору і всі підступають до міста. Кругом суходіл заступили з усіх трьох боків і вже виходу з міста не стало нікому: ні пішки пройти, ні об’їхать конем. Стоять коло города білії турки, стоять непорушно, мов білії тіні, у білих одежах, у білих чалмах.

Стоїть так березовий ліс зимового тихого ранку.

Я глянув на город, а там уже дніє: скрізь заспані люди встають та поквапом за діло беруться. Ніхто з них не знає, що сталось, ніхто білих турків не бачить.

Ось тихо на город рушають ції білії тіні. Йдуть навпростець, немов риби пливуть. Проходять вони крізь паркани, крізь стіни в домах, мов повітря. У кожную хату ввійшли і стоять собі мовчки.

Стоять і у мене в господі, під білими стінами, в білих одежах, у білих чалмах.

Дивлюсь я на них і дивуюсь – нічого не тямлю.

Чи військо? Але ж не узброєні турки… Війна? Не було ж бо і чутно, що б хоч з гаківниці гримнуло. Ніхто ж не стає і в обороні…

Та враз заворушились турки в господі моїй…

Усі замахали руками, метнулися по покоях. Без гуку та шпарко оплутують всі моє речі якоюсь прозорою тканкою, мов павутинням. Усе зостається на місці своєму. Нічого вони не беруть, лиш завзято працюють і плавко руками махають… махають…

Враз зникли, мов у землю пішли.

Дивлюсь я й нічого не тямлю. Іду до вікна і там бачу все місто, немов на долоні. Воно все оплутане також тонким павутинням, усе скам’яніло, як в казці.

Вже робиться страшно мені. Пильніш приглядаюсь до всього і бачу, що справді все так воно є, як і здавалось, що все павутинням повито. Я пробую взяти одну яку річ, та не можу її рухнути – так цупко держиться вона. Я смикаю враз скільки сили, зриваю нарешті із столу, кладу на полицю.

Коли це, як стій, де не візьметься турок – махне рукавом своїм білим і рухом тим враз мені світ весь затьмить до нестями… А скоро очутюся я та погляну навколо, то бачу, що з столу узятая річ вже знов на столі опинилась на тім самім місці. Тут я починаю уже розуміти, що турки із хати моєї нікуди не йшли, а зробились усі невидимі. І боязко якось мені, неприємно, і я почуваю, що турки за стіною в мене стоять і холодом віють на мене. Не знаю куди мені й як утікати від них! З страху починаю тремтіти… А там підкрадаюся тихо до столу, беру з нього білий папір і сідаю писати листа, щоб подати ним звістку про себе до вірного друга, позвати його, розпитати, чи скрізь таке діється в місті? Листа написав, закладаю в коверту і тільки почав запечатувать – враз несподівано білий рукав невидимого турка майнув і світ мені знов затуманив…

Як тільки очунявся, зараз побачив: лежить перед мене знов білий папір на столі…

Погано та страшно стає знов мені і зуби уже цокотять, поза шкурою сипле морозом. І я почуваю, що вже доторкаються білії турки до мене, хоч їх і не бачу. І це доторкання для мене ще більш відразливе, ніж помахи їх рукавів. Я чую, як мацають руки мене з голови аж до п’ят і знов до волосся. Стою, немов кари чи страти я жду: ось білий рукав промайне і знов очмарить… Ой, якби покликать кого-небудь в хату? Знов згадую друга свого. І щойно його я згадав, як і він біля мене.

– Мій друже єдиний, ой, як мені страшно! Рятуй мене, любий! Дай руку на вічне, святе побратимство…

Скидає він з грудей свій хрест і мені подає.

Міняємось мовчки хрестами і тричі цінуємось щиро…

Не вспів я надіти й хреста, як знову рука навісная майнула в повітрі – і я захитавсь, непритомний.

А скоро очутився, зараз, помітив, що хрест мій знов висить на грудях моїх.

– Та що ж це таке? – побратима з розпуки питаю.

Стоїть побратим перед мене і дивиться поглядом тихо-сумним, жалібливим без міри. У погляді тому вбачаю, що знав він зарання, що так воно й буде, як сталось.

Читаю в тім погляді тихі слова:

«Не бійсь, не лякайся! Вони, оті турки, тебе не зачеплять, якщо ти добра свого сам не займатимеш більше: не руш, не торкай. Не можна продати, купить, дарувати. Тепер отут мертва країна, а ти ще живий… Ти умри!.. Не живи, бо цього одного і не можна. І ніщо не поможе тобі. Як не вмреш, то нудьга та розпука тебе полонять, а душа заболить через цюю однаковість вражень, і ти віддаси тоді все доброхіть оцим туркам: скарби свої, душу і тіло. Тай приймуть вони лиш тоді, коли будуть до тебе прихильні…»

Читаю у погляді друга ці дикі слова, і обурення в серця росте і кипить у души моїй лютість…

– Дурниці плетеш єси, зраднику лютий! Твій погляд такий навісний… від нього холоне в душі, стискає у грудях, смага на устах запеклась… Із очей моїх геть! Не дивися…

І враз побратима не стало.

Мені уже робиться страшно-престрашно, аж серце у грудях холоне. А в хаті так тихо, що в ухах гуде…

Підходжу я знов до вікна і кидаю погляд на море, – аж чую, се море прокинулось, встало, се море гуде. Дивлюсь я на нього: воно потемніло від хмар, не видко і клаптика неба блакиті, не знати де й ранішнє сонне сховалось. І гнівним зробилося море і страшно сердитим. Гуде воно дужче та дужче, гуде й починає ревти. І б’є сиві хвили об берег сердито, немов викликає до бою. І сплескотом кожним сердитої хвилі мене мов обухом хто в голову б’є, черкає холодним ножем поверх мозку. Стою край вікна, мов прикутий і рушитись сили не маю, не можу ніяк не дивитись на море бурхливе, що з нього мучителі вийшли мої – невидимі білії турки.

А море реве-клекотить, змагається, білими хвилями б’є в кам’яне набережжя сердито. І білая піна летить геть далеко на город увесь. За хвилею білая хвиля біжить, одна одну немов випереджає, – і гнівні усі, і страшні…

Іде ось одна… іде і шумить, вже до берега близько підходить і білою піною вдарила в берег, і високо піна летить і пада, мов сніп на все місто. І разом із цим невидима рука черкає по мозку мене боляче…

Іде знову другая хвиля… ще здалека білую піну угору скидає… Та що це таке? На високім хребті тої хвилі русалка якась, уся біла, гойдається стиха… у довгій, у білій одежі, в чалмі… Ох, та це ж знову огидливий турок! А хвиля іде і шумить… Ударила в берег і порохом легким, кривим той турок умить розлетівся. І разом з тим вибухом хвилі мене різонуло холодним ножем.

Іде знову білая хвиля, несе на своєму хребті знову білого турка. Злегенька земля стугонить і тремтить. На мене від п’ят до лиця буцім снігом холодним хто сипле.

Слідкую за кожною хвилею, кожну з простору до берега стежу очима і жду, коли хвиля сердитая турка об берег ударить. Не так боляче від удару того, як лячно та прикро, бо серце з страху завмирає.

Ось хвиля шумить біля берега… вдарила, й порох кривавий на берег летить. Куди він упав, я не бачу, бо б’є мене в голову й риже холодним ножем.

Ось новая хвиля із недрів морських устає; гойдається турок на ній, рукавами махає… Ось вже коло берега хвиля… Від п’ят іде дріж по мені… Ударила турка об берег – і порох кривавий летить…

Четвертая… п’ятая хвиля…

На всьому просторі морському здіймаються хвилі, як гори і піняться й дико клекочуть і кидають високо піну. На їхніх хребтах борюкаються, борються з ними розпучливі білії турки. А море ще дужче реве, клекотить і б’є в набережжя. І білії турки все більше і більше з безодні на поверх морський виринають і б’ються один об одного, і в хвилях ховаються знову і знов виринають, немов в казані величезнім ки-плять-клекотять. З розпуки руками махають, ногами об хвилі сердитії б’ють… А вітер лютує, а вітер одежу їх рве і далеко шматки відкидає, розмотує їхні чалми… і скрізь завивала тії мають, мов прапори білі…

Чим більш, чим грізніш реве море, лютує і б’є в набережжя, чим дужче земля стугонить, тим мозок мій дужче хтось ріже, на голову пада удар за ударом помірно.

Вже берег увесь геть засипаний порохом дрібним, червоним, мов кров’ю политий. Мішаючись з білою піною, порох її червонить, і кров ця у море стікає річками.

Від берега – море криваве, страшне; на просторі – воно ще страшніше!

В душі же моїй ізболілій панує не страх, а розпука безкрая, мій мозок болить від ударів, а тіло холодне, немов завмира.

І ось ще велика-велика, дев’ятая хвиля гуде…

Земля стугонить, гуготить, а у мене душа завмирає… Чи довго ще буде оце?

А хвиля до берега ближче іде та шумить. В обіймах її здоровезний пручається турок, руками її роздира, зубами гризе, скаженіє з розпуки.

А хвиля все ближче, все ближче…

Земля стугонить і тремтить…

З важким силкуванням заплющую очі, аби вже нічого не бачить, і жду, завмираючи серцем…

Ось зараз дев’ятая вдарить великого турка, та так вже ударить, що город провалиться весь, і я полечу у безодню.

По тілові всьому вже холод смертельний іде, і серце уже не колотиться в грудях – спинилось.

Враз море скажено ревнуло, земля застогнала, уся сколихнулась, струсилась і вдарило щось мене в голову так!.. що прокинувся я…

ХАТА ГОРИТЬ

Це трапилось зо мною несподівано, як хвороба, як пригода.

Пробуваючи давно в цьому городі, де життя таке нескладне, я навчився все пред-бачати, чому мої знайомі завжди дивувалися і мали мене за угадька.

Якось був у театрі, звідти зайшов до клубу повечеряти, бо моя сім’я виїхала. У мене проживав тоді тільки товариш.

Чуденний був у мене товариш. Зв’язала нас доля ще змалечку, потім разом училися.

Хоч він здебільшого жив моїм розумом, а часто й працею моєю, проте ставився так, ніби був великим доброчинцею мені.

До цього, як людина і як товариш, був для мене завжди загадкою нерозгаданою.

Іноді здавалося, що у його душі нема нічого свого, іноді – що тільки своє, особисте, не схоже ні в чому з другими.

Приютив я його на короткий час, поки знайде свою дорогу, стане на тверді ноги, окріпне в житті, та вже багато води утекло, а він живе…

Має на це, як каже, те право, що я багатий, грошовитий, а він бідний. А моє все багатство – власна хата.

Терплю по доброті.

І що найчудніше – ніяк досі не можу розібрати: чи він мені друг, чи ворог?

Здебільшого здається другом, хоч іноді таке викине, як тільки може найлютіший ворог.

Очевидячки по простоті своїй.

Не рідко помічав я у нього й заздрість до моєї, з його погляду, забезпеченої, задоволеної особи, а вряди-годи в якомусь слові, або рухові, або в погляді зненацька ловив глибоку ненависть до себе…

Що ж? Кожний невдатник мало має любові в серці.

Останні часи я особливо його уникав, оскільки це можливе, коли живеш з людиною в одній хаті…

Як я вийшов із клубу, то десь уже співали півні.

Поплентався додому.

Підходжу до свого будинку, – аж біля парадних дверей стоїть якась жінка, щось колупає в замку, зовсім не знайома, віку середнього, з грубим обличчям, просто зодягнена. При тьмяному світлі поранку хочу заглянути їй у вічі, та вона їх якось так ховає, що тільки білки блимають.

От, думаю, справжня Темида – без очей.

Не встиг я нічого спитати у неї, як підходять двоє чоловіків і… поліцай. Здивування моє переходить у якусь непевність.

Очевидячки мене дожидали…

Іменем закону сильного поліцай вимагає впустити його в хату.

Я вагаюсь якось, напружуюся зрозуміти незрозуміле. Поволі-волі встромляю ключ у парадні двері, одчиняю їх і без слів проходжу в свої кімнати.

Вони, ці зовсім невідомі мені люди, ідуть натовпом за мною.

Пройшов я в коридор, де скинув пальто, прийшов у велику кімнату, що була мені і вітальнею, і їдальнею, тут оглядівся.

Юрба чоловіка з п’ять насунула в мої покої. З вигляду – звичайні типи понятих: так, не то шпиги, не то переодягнені поліцаї.

Усе мені видалося таким чудним, чимсь ненормальним, а найбільше за все здивувало, що товариш мій ще не роздягався і не спав.

Перейшовши всю кімнату до протилежних дверей, що виходили в маленький коридорчик, а звідси в садок, я став, опираючись об одвірок і оглядаючись, як засуджений.

Зараз же з правої руки близько мене стіл, на ньому ясно горить лампа. Кінець столу сидить товариш, проти нього чорномазий, з неприємним обличчям, дядько.

Другий присів на канапку, що стояла через хату проти мене, зараз біля вступних дверей, а поліцай пішов нишпорити до кабінету. Там жив мій товариш, а я містився в спальні. Жінка, сліпа Темида, що мене дивувала присутністю при цій справі, десь зникла.

Прислухався напружено до розмов.

Розмовляє товариш із чорномазим понятим, рівно, спокійно, без здивування.

Перекидаються словами, а я ніяк не можу розібрати, до чого й до кого вони стосуються. Одно тільки спостерігаю, що це не випадкові бесідники, а давні знайомі.

І знову мені здається, що у всьому єсть щось ненормальне, щось дике, страшне.

Чуттям якось угадую, що в дійсності вони не те, що з себе удають.

У кабінеті поліцай шурхотить паперами. Ось він зачиняє щільно віконниці, виходить звідти, стає в дверях і прислухається до розмови.

А розмова така, що мене починає тіпати нервова пропасниця: якісь поради, щоб усе закінчити в тому ж напрямку та й по всьому, потім вагання, нарешті голос товариша бере перевагу і робиться постанова – виконати все, як було ухвалено.

Тепер я ясно бачу, що у всіх єдина мета – зробити мені щось лихе; що й поліцай і поняті – це лиш кумедія, щоб краще виконати своє злочинство.

Із вікон у двір іде матовий світ і розливається по кімнаті, лампа тускне, огонь стає червоним.

Щоб протягти час, поки вулиця переповниться людьми, втручаюсь у розмову.

І щоб не подати вигляду, що вже все розумію, роблю наївні запитання і зненацька зустрічаю погляд товариша. В його очах засвітилась така ненависть до мене і разом такий глум над моїм становищем, що я зовсім уже зрозумів, що прийшов мій кінець і ледве-ледве здержав себе, щоб не виявити переляку, щоб не зчинити ґвалту.

Коли я ще раз оглянув кімнату, побачив ще більше: двоє сидить біля столу, один із них загороджує мені двері в спальню, другий – вікна у двір; поліцай чатує кабінет, що виходить на вулицю вікнами, а четвертий на канапці стереже парадний вихід.

Очевидячки так умовились заздалегідь.

Піймався я, як пташка в сільце. І почутив сам до себе повну зневагу й презирство. Нема змоги нікуди утекти. Двері в коридорчику, що виходять у садок, уже заколочені на зиму, і тільки через нього можна попасти у спальню, там зачинитись.

Глянув ще раз по кімнаті, як уловлений звір, і постеріг: вони вже розуміють, що я все знаю і що шукаю порятунку.

Тепер може скінчитися тільки одним: хвилина, один мій рух – і всі кинуться на мене. Смерть перед очима.

Що ж може бути інше, коли товариш одверто привів до вас банду розбійників?

На диво нервова дригота моя минула, я спокійний, напружую розум, як би спастися?

Просто мене через кімнату в коридорі висить моє пальто, а в ньому револьвер… О, прокляття!

Тихо в покоях, ніхто вже й слова не мовить, тільки чую, як серце моє об груди стукає.

Усі напружені до краю. Один мій порух і зчиниться злочинство…

Але вони чогось ждуть. Дивляться на мене гостро, злісно і ждуть. Чого ждуть?

По хаті розходиться пах керосина. Звідки йде, не можу розібрати, тільки сморід од нього все сильнішій.

Враз щось бухнуло, і кімната освітилася…

Як блискавка крутнувся я назад та в маленький коридорчик, щоб звідти через другі двері сховатися в спальню. Пропало все! Двері були замкнені.

Тут наскочив на мене, як тигр, товариш, за ним чорномазий.

У коридорчику почалася боротьба. Вони притисли мене до стінки, самі тягли до дверей у спальню. Затулили рот і держали так міцно, що я не міг ані скрикнути, ні поворухнутися.

На поміч прибіг ще й поліцай. У руках у нього бичівка, щоб нею мене зв’язати. Двоє мене пхають до дверей, я опираюсь щосили. Поліцай одчинив двері, і волосся мені стало дибом: уся спальня горіла великим полум’ям, усе там було залите керосином. Уже полум’я пробивається через одчинені двері. Ще хвилина, мене зв’яжуть і кинуть в огонь, щоб і сліду не зосталося.

Уже полум’я опалювало мені лице, а густий і їдкий дим забивав дихання. Тут од-чай додав мені сили, і я так крутнувся, що якось вислизнув із рук товариша, збив із ніг чорномазого і прожогом через кімнату, повну їдкого диму, чорного, смертоносного, в якому вже корчився дядько на канапці, вискочив на улицю через парадні двері і захлопнув їх за собою. На моє здивування побачив тут ключ, що його забув, пускаючи до себе страшних гостей. Замкнув двері на ключ.