Українська модерна проза

Орися подумала трохи, потім скинула свої розумні очиці на Антона і вимовила:

– І татусь тебе… Він каже, що ти немилосердний революціонер…

– Татусь наш теж не бажає нічого, опріч того, щоб йому дали кращу посаду, більше грошей та хрестик від царя на груди; але, бажаючи сього, він напевно знає, що матиме все се…

– Він каже, Антоню, що для тебе вбить людину нічого не варт…

– Коли ся людина зрадник партії, або людоїд, або дуже шкодливий для ба-гатьох-багатьох людей…

Орися задумалась. Антін пильно дивився на неї.

– Еге, ти могутній! – раптом вимовила вона, обертаючись до нього і всміхаючись. – Коли ти сердитий, я тебе навіть боюсь, але коли ти веселий і радий, як тепер, я тебе дуже-дуже люблю і зовсім-зовсім не боюсь.

– Ах, ти моя плисочка, щебетушечка, – весело засміявся Антін і почав жартувати з Орисею, яка весело та розкотисто сміялась, коли він її лоскотав, підкидав, носив на руках, на плечах, на голові.

А сонце все ще кидало своє сяєво в хатину, виблискувало ним в шибках вікна, малювало мережки на долівці і на стінах; зайчик також бавився на стінці, як Орися з Антоном.

Зодягшись по обіді в студентську одежу, Корденко вийшов на вулицю: йому треба було стрінутись з одним товаришем по партії, з яким він змовився сьогодні йти на засідання комітету, що на нім він мав зробити справоздання відносно дорученого йому виконання присуду над Тартаренком. Він ішов по вулиці і вклонявся деяким знайомим, що під той час йому стрівались. Нарешті, вийшовши на головну вулицю великого міста, він зайшов в одну з цукерень, досить простору і тепер повну людом, де мав стрінутись з товаришем. Обібравши собі місце біля столика, що стояв осторонь, Корденко звелів кельнеру дати склянку кофію. Між тим, дожидаючи кофію, він взяв до рук газету і почав її переглядати. Раптом почув таку розмову:

– Здорові, здорові, а чули?.. – питав пристаркуватий бас.

– Що?.. про вбивство Тартаренка? – відмовив щербатий старечий голос.

– Еге!..

Корденко оглянувся. За сусіднім столом сиділо двоє. Один спиною до нього, дебелий сивоволосий чоловік, що мав отой бас, а проти нього худенький маленький дідок, одставний полковник, з зморшкуватим, висохлим лицем і сірими маленькими полинялими очицями та довгими рідкими сивими вусами.

Він знов уткнувся в газету, але пильно прислухався до балачки.

– І подробиці знаєте? – спитав бас.

– Та які ж?..

– До старого попа приїхав син-революціонер. От хуліган, підісланий поліцією, і вбив його…

– Е, ні, який там хуліган! – мовив брязким голосом одставний полковник, махнувши нервово рукою. – Ви завжди зі своїм лібералізмом, Федоте Амосовичу, аби паскудить наш уряд… Вбито його з призволу партії, виходить своїм же братом-рево-люціонером, а не…

– А, що ви провадите, – мовив дебелим голосом Федот Амосович, – з якої б речі?..

– А ви й не знаєте? Хе, хе, хе… – засміявся беззубим смішком, що ляскотів, як заржавлена тріщотка, полковник, – він зрадник партії…

– Так?!

– Ну, да, отчахнувся од партії, а вона за се його і теє… хе, хе, хе… бачте, які ваші перехвалені революціонери… хе, хе, хе, вони й вас коли-небудь уб’ють, от побий мене Боже, хе, хе, хе, – сміявся своїм смішком старого ласуна одставний полковник.

– Перше всього, вони зовсім не мої, – захвилювався Федот Амосович, оглядаючись, – а друге – се мені просто дивно, як ви легко вірите всяким пліткам…

– Хе, хе, хе! Найпевніші відомості ви, Федоте Амосовичу, називаєте плітками тільки через те, що вони виявляють всю звірськість ваших коханих революціонерів…

– Яких там коханих революціонерів? Чи ви в своїм розумі, Данило Демидовичу? Що ви прискіпались до мене з тими осоружними революціонерами!.. – розхвилювався, як той самовар, що збирається закипіти, Федот Амосович, дуже кумедно рокочучи своїм басом, і вже був зібрався схопитись з місця, все оглядаючись пильно на всі боки, як Данило Демидович, що ввесь час сміявся своїм смішком ласуна, вимовив:

– Та то я шуткую, ну годі ж, сідайте…

– Та ні, справді… се знаєте… Жартувати з такою річчю.. Хіба ви не знаєте?.. – все ще не міг заспокоїтись товстенький Федот Амосович і оглянувся на Корденка.

Їх погляди зустрілись. Корденко побачив гладке, округле обличчя з товстим носом і довгими вусами і з двома ледве помітними безкольорними очима. Федот Амо-сович тим часом заспокоївся і сів біля свого сусіди. Вони знов любенько розбалакались. Прислухаючись до дальшої розмови, Корденко почув, як кров кинулась йому до серця і до голови, на якій волосся готове було стати дибом: якийсь жах підіймався йому з глибини душі і на хвилину затьмив погляд. О, він не боявся, що сидить якраз поруч з тими, що балакають привселюдно про його вчинок, ні, до сього йому було байдуже, лише цікаво було послухати се з чужих уст, але інше в стократ страшніше схвилювало враз, як напад хуртовини, його душу. Се була страшна думка, що висловлялась одним словом «помилка», але воно було дуже-дуже страшне і, немов розкалена криця, в’їлось йому в душу… Річ в тім, що з дальшої розмови сих двох добродіїв вияснилось, що вбитий той син Тартаренка, що напередодні приїхав додому; а той, кого повинно було вбити, нікуди не їздив і завжди жив тут. Помилка?.. О, як се жахливо і незвичайно страшно!.. Корденко ледве стримався, щоб не застогнати. Він уже не слухав розмови. Газета йому випала з рук, і він пильно-пильно дивився поперед себе, а в очах йому блиска одна думка, гаряча, пекельна думка, що палила, як жаром лихоманки, його мозок, стискала обручем всю голову. І під отією загравою, що схопилась од якоїсь пожежі, що панувала в душі, меркла всяка здорова думка, падала в огонь пожежі і горіла, кожна спроба зрозуміти се безглузде і жорстоке, що владно насувалося на душу.

«Помилка» – згучало в устах.

«Помилка» – відбивалось в голові.

«Помилка» – немов лепетала вся перелякана і збентежена, вкрай стурбована душа.

І руки йому опускались, очі все дивились пильно на кінець стола, де безглуздо лежала якась крихітка булки. І та крихітка в’їлась в розум і немов була там зайвою, але немов вся розгадка, все зрозуміння страшного і безглуздого залежало од того, щоб дивитись на сю крихітку і зрозуміти її, – на що вона, чого вона…

Бадьора рука ударила Корденка по плечу, і він здригнувся, як схоплений на місці злочину… Він підняв очі і пізнав товариша; якого ждав, – Івана Вовтузенка, дуже веселого і енергійного, зовсім ще молодого юнака, який завжди насмішкувато відносився до всяких сумних становищ і ніколи тяжкому гніту душевному не давав наполягти на свою вертку душу. Тоненький і високий, дуже рухливий, з коротким каштановим м’яким волоссям, ніжними і рівними рисами світлого обличчя, він здавався Корденкові тепер особливо гарним, приємним, бажаним. Він зрадів йому, як розгадці.

– Що се ти задивився на кінець стола, як теля на сороку? – всміхаючись і швидко та дзвінко балакаючи своїм соковитим, молодим і чистим тенорком, спитав, торкаючи його, Вовтузенко.

– Я?.. – метушачись незвичайно для себе, вимовив Корденко.

– Та що се ти, немов тебе мокрим рядном накрили?

– Ні, ні, стривай, – схопив Корденко за руку Вовтузенка.

– А що? – схилився до нього сей останній і серйозно та пильно подивився у вічі. – Зробив?

Корденко поблід і здригнувся. Поблід теж і Вовтузенко.

– Ходім, – спіткавши оте на чолі товариша, вимовив Корденко ледве чутно.

– Ходім! – енергійно підтримав Вовтузенко.

Вони вийшли під руку і пішли вулицею мовчки. Корденко всім напруженням сили волі немов заспокоївся, Вовтузенко ж вельми задумався. Вони навіть не помітили, як за ними стежили двоє пронирливих очей малої стриженої голови в циліндрі, з голеним обличчям.

Пронира, бачачи, що вони не звертають уваги на його стеження, посмілився наблизитись, щоб йому зручніше було.

Раптом Корденко оглянувся: оглянутись йому схотілось цілком інстинктивно. Сей інстинкт так вріс йому у вдачу, що він ніколи не помилявся. Тепер Корденко теж не помилився. Він ледве помітно шепнув Вовтузенку:

– За нами стежать…

Вовтузенко поглядом спитав. Корденко повіками одказав.

– Як? – спитав Вовтузенко у Корденка, який був такий спеціаліст, що знав всі ходи й виходи в усіх прохідних дворах.

– Іди, не вважаючи ні на що і вдаючи, що не трапилось ніякої відміни…

Так вони пішли далі.

Нишпорка, дійсно, нічого не помітив. Коли стали наближатись до першої поперечної вулиці, Корденко шепнув:

– Направо, швидше!..

Повернули вправоруч. Тут кроків за п’ять була нова перехресна вулиця.

– Через дорогу направо… – шепнув Корденко.

Так вони пробігли з півгодини і повертали вже в п’яту вулицю. Нишпорка якось був загубивсь, але от знову з’явився вдалині вулиці, та очевидячки, ще не знайшов оком наших втікачів.

– У двір, направо… – вимовив Корденко

Се був довгий прохідний двір з досить глибокою нішею в другій брамі, зовсім темній і маленькій.

– Ховайся, – мовив Корденко, підводячи до ніші Вовтузенка.

За хвилину просто поуз них пронісся нишпорка. Корденко всміхнувся.

– Ну, тепер швидше назад…

Вони вибігли на ту вулицю, з якої повернули в двір, сіли на фурку і сказали 'їхати в городський парк. За півгодини вони вже йшли по одній з бокових, сливе пустій алеї…

– Здорово ти навик 'їх піддурювати… – лиш тепер вимовив Вовтузенко, починаючи знов переходити на свій життєрадісний тон.

Але Корденко нічого не відповідав. Та думка, що перевернула всю його душу в цукерні, тепер, як тільки вони знов опинились на самоті, поза небезпечностями, немовби з новою силою опанувала його розумом. Вона знов з’явилася вмент, як би прошуміла в голові, як розпалена криця, знов вгризлась у серце, і воно впало… Холодний піт виступав на лобі.

– Чого ти мовчиш? – спинився Вовтузенко.

Але Корденко машинально теж спинився, бо не чув слів Вовтузенка, – йому все шуміло в голові: «помилка», «помилка»… Йому здавалось од часу до часу, що ґрунт хитається під ногами і що він ось-ось полетить стрімголов у безодню, німу і вогку, і він здригувався.

Корденкові виринуло в уяві: Тартаренко, закинувши назад голову і випнувши якось особливо «адамове яблучко», розкинув обидві руки, пальці котрих немовби скорючились, – хрипів, а він саме всадовлював ніж під пахви, звідкіля линула кров, що забризкала йому манжети і рукав пальта, і все тіло вбиваного дрижало і тремтіло всіма мишцями. І те уявлення було таким ясним, що Корденко немовби чув в своїх руках тремтіння конаючого, і хрипіння в його горлі, і навіть запах свіжої крові… Він здригнувся, і жах обхопив його, і щось важке стисло всю душу…

– Івасю!.. – вигукнув він, схопивши Вовтузенка за руку.

День меркнув і вдалині вмирала зоря, немовби вбираючи в себе свої останні зітхання, які ще блисли по верхніх листках. Тиша особливо підкреслила поривчасту нервовість того викрику. Вовтузенко здригнувся і поблід. Коли ж поглянув на поблідле обличчя Корденка, на очі, що блисли якимсь чудним блиском, знов здригнувся.

– Помилка, розумієш уже… помилка!.. – трусив Корденко руку Вовтузенка так, що та дуже йому боліла.

– Яка помилка?! – сливе не своїм голосом крикнув Вовтузенко, почуваючи біль в руці.

– Страшна, страшна… – не то простогнав, не то прошепотів Корденко, – я вбив не того, кого було треба, – вигукнув він і здригнувся.

Вовтузенко занімів.

Хвилину вони безглуздо-придушено дивились один на одного.

А там десь, за містом, далеко-далеко серед розкошів природи ніжно вставала вродливиця зоря і, ніжачись на своїм воздушнім ліжку та загортаючись в блакитне м’яке покривало, посилала останні, не то журні, не то щасливі всмішки, що завмирали і розпливались на бліде блакиття неба. Вона всміхалась зірці, що заблисла в тій часті блакиті, що вже потемніла, а чоло небесне і думне, і чисте, і поважно-спокійне наблизилось до землі і так приятельськи немовби схилилось над нею, щоб обдумати всі її думи прикрі, заплутані і важкі – і ті її світлі розгадки одна за одною заблисли ясними зірками на тім вільнім-вільнім, чистім чолі. І тут в алеї до тих дум прислухалася тиша, сливе урочиста, а з далини гуділо й шуміло місто. І шум той гудів якось і дико, і ритмічно і, здається, намагався побороти тишу і стурбовано спокійні думи неба…

– Відки ти взнав? – нарешті прошепотів Вовтузенко.

Йому здавалось, що він давно не балакав з Корденком: так багато дум, ново-уявлень, чудних образів з надзвичайною швидкістю перебувало йому в голові за сю хвилину.

Корденко почув ті слова, але вони немовби ніяк не доходили йому з уха до розуму, – і він намагався присунути розум до тих згуків в ухові, щоб вони стали і зро-зумілись. Розум бо так був забитий однією лиш думкою, що тепер розрослась до якогось важкого безформеного стогону, що лежав у душі, випивав жадібно її соки, все ріс, всю її гнітив, і, немовби сповняючи цілком собою, вже наважувався розіперти її.

Нарешті, коли Вовтузенко знов повторив се питання, розум його сливе очистився і він схопив зміст тих слів.

– В цукерні чув, що до старого Тартаренка саме в переддень приїхав його син найстарший і що сього вбито…

– Найстарший… – якось безгучно пролепетав Вовтузенко; губи його тремтіли.

– Але що? – почуваючи, що щось нове, повне жаху, напливає на нього, спитав Корденко.

– Найстаршого? – уже не шепотом, а якимсь болісним висвистом спитав Вовту-зенко, широко одкривши очі.

– А що?! – гукнув голосно, сливе вереснув Корденко.

– А… а… – почав лепетати Вовтузенко.

– Ну, кажи ж? – прошепотів Корденко, схопивши і стискаючи руку Вовтузенка.

– Я чув, що він – сам революціонер, що він… попався, сидів в тюрмі, був висланий до Сибіру, там занедужав і якось втік відтіля і, направляючись ото за кордон, заїхав до батька…

– А?.. га?.. – ледве прошепотів Корденко, зомлів і опустився на землю, схопивши себе за голову.

Вовтузенко дико дивився на нього: він почував, що щось страшне діється, але, не вважаючи на страшне напруження всього розуму, ніяк не міг зрозуміти, що саме робиться з Корденком, – і безпомічно стояв над ним.

Корденкові в першу хвилину все помутилось в розумі і в очах, слабість якась напливала на істоту і вона немовби затускла, і здалось йому, що розум його спинився і що все спинилось: і час, і ніч, і все-все стояло довкола нього і в нім, і однотонно, без руху гнітило його, а кров почала бити в виски. Потім побіг холод поза спиною і немовби в розумі щось ударило як дзвін і задзвеніло в ухах… І вся душа заболіла так, що він, щоб одтягти біль несвіцьку, рвав волосся… А в душі робилась якась порожнеча… Йому здавалось, що він уже не він і що все уже зникло…

І раптом він знов все зрозумів і ясно почув усю безглуздість, жорстоку, німу безглуздість того, що сталось…

І ся безглуздість тисла його… І він не міг поворухнутися… А Вовтузенко ніяк не міг уловити, спинити шалений біг уявлень, що зароїлись йому в голові якось швидко-швидко, в якімсь чудернацькім танці. Тут чогось було і те, як він дитиною вбив комара, що сів йому на щоку, та потім жалкував, і стала в уяві няня, що вчила молитись Богу, і старий дід його, що вмер оце недавно, побитий хуліганами; жидівка, що лежала на спині з розірваними грудьми, на яких запеклась кров, і з незакритими скляними очима в калюжі крові, і жиденя, що, розставивши рученята, летіло з п’ятого поверху і потім воно ж, розбите, і мозок, що розбризкався по камінні, – і, нарешті, Корденко з ножем, на якім запеклась кров…

Все те неслось, немов якийсь вир, і всі ті уявлення були такі ясні і страшні…

А тим часом зовсім стало темно і важка тьма немовби повисла на верхах дерев, що нерухомо, гнічені нею, стояли, зобгавшись в якусь одну неясну юрбу, крізь яку просвічували нервові погляди безбрових очей-світел. Однотонно дражнячи, а між тим ритмічно щось гуло там, за садом. Коли небо в темну страшну ніч, повне хмар, висить важким тягарем над землею, то раптом стає веселіше попід тими хмарами, як ясний промінь місяця прорветься крізь них на землю, немовбито проглянула надія. Отак думка, що майнула в голові Вовтузенка, одіграла роль реактива і прояснителя.

– Нас ждуть на засідання!.. – вимовив він, беручи Корденка за руку.

Корденко спершу якось байдуже-незрозуміло подивився на нього: йому продзвеніли в ухах ті слова, і він уже почував, що вони несуть якусь надію на одміну сього становища, в якім він тепер. Проте все ще незрозуміло дивився на приятеля, бо в душі ще вповні було, ще хмара тісно лежала на хмарі і промінь прояснення не міг ще прорізати всі ці хмари – думи, що тісно скуйовдились одна на одну.

– Ходім на засідання партії: нас давно ждуть, чуєш? – ясніше повторив Вовтузенко.

І все так стало раптом ясно і зрозуміло Корденкові: там ждуть, він повинен бути там, він уже мусив би давати справоздання, а він тут, сидить і оддається ваганням. Який же він партійник?

Сі думки, що вплили в душу з новою, свіжою силою, протверезили Корденка. Він встав, і обидва швидко-швидко пішли. По дорозі обидва мовчали, ба нічого було казати. Вони немов знали всі муки один одного. Знали сумніви, в сім разі такі животворні. Знали і надії.

Надія, така ще несмілива, як перше кохання, все закриваючись, немовби рукавом, і ледве-ледве визираючи з-поза нього своїми розкішними, милими очима, така надія ворушилась в серці Корденкові: може, не то помилка, що він вбив не того, кого треба, а навпаки, ся думка – помилка. Надія ся зростала під впливом тих інстинктів, що вже виробились у Корденка як у партійника. Якась впевненість в те, що партія знає багато, більше за нього в багато раз, що вона ледве не все знає: партія має зав’язати і розв’язати, звільнити і напроти того примусити, ся впевненість ще була в нім тоді, коли він був гімназистом восьмої класи. Перший час вона все зростала, а потім меншала в міру того, як він ставав все потрібнішим і енергійнішим членом партії, що прийняла його в головні свої діячі, в ту організацію, що була головою всієї партії. В міру того, як він сам став часткою втілення того широкого і живого знання партії, що так було потрібне для загалу молодих, ще не розвинених, не привиклих до партійної послідовної боротьби членів, – се впевненість, що таким ото побитом останнім часом зовсім вмерла в свідомості його, узявши місце впевненості в свої сили, в здатність творчості на ґрунті певного світогляду – з одного боку, і партійної широкої практики – з другого – ся впевненість тепер знов ожила, бо ввесь час вона була в нижчім відділі життя, в тій царині, де сплутуються всякі інші інстинкти, що не сміють переходити в свідомість протягом часу, коли на сильну діяльність хватає сил, і навпаки, випливає в свідомість тоді, коли сили падають або коли вся душевна організація раптом буде дезорганізована чим-небудь, як-от в сім разі. Надія ворушилась і зростала під впливом тієї, ледве свідомої для нього самого, впевненості в те, що партія знає правду, що вона зуміє розв’язати конфлікт в його душі.

Того конфлікту не розв’язала партія.

В партії вже встигли взнати, що вбито не того, кого треба. Спершу було напустились на Корденка, а коли побачили, як несподівано се вплинуло на нього, замовкли. Корденко страшно зблід, очі йому розширились, і він, безглуздо дивлячись в один пункт, немовби вдивляючись в щось перед собою, конвульсійно лепетав щось, подібне до: «так… все пропало… помилка»… Побачивши се, покинули його, щоб порадитись, що тепер робити, а один з них, лишившись з Корденком, почав його підбадьорювати, упевняючи, що з кожним може статись така жорстока безглуздість. В партії ж поклали написати лист з вибаченням до батьків вбитого. Корденко вийшов зовсім немовби спокійним з засідання.

Вовтузенко спитав був його, чи не провести його додому, але той засміявся на се тим сміхом, яким він умів сміятись раніше, до цієї події, сміхом, що примушував зйожуватись і засоромлюватись. Вовтузенко стис йому руку, і вони розійшлися в різні сторони.

Корденко, лишившись сам, ішов довго-довго; обійшов сливе півміста, раптом спинився посеред вулиці – він саме переходив – і задумався. Все зникло йому спе-ред очей: в голові шуміла одна думка, якось однотонно, як шумить осінь, коли падає з дерев повільно жовте сухе листя і, підхоплене вітром, носиться понад землею, а потім десь там лягає. На душі було важко-важко.

Втомився бідний, але почував, що не може спочити доти, доки не обдумає, що тепер йому робити. Не каяття його гризло, не якоїсь забобони він боявся, – ні, се давно вже він випалив в своїй душі вогнем знання, намагання переробити свою натуру так, як того потрібував розвинений, могутній розум і діяльна, творча натура. Ні, те, що тепер мучило його, було стократ страшніше, стократ більш значне і рішаюче для нього, ніж всі ті забобони мізерні.

Се була невпевненість в правдивості того, що він мав за свій ґрунт, на якім він з таким трудом і напруженням збудував свій новий світогляд, з болем вириваючи все старе і забобонне з своєї істоти і з натхненням прищеплюючи все нове, гарне і потрібне, і єдине безумовно правдиве, як йому здавалось.

Еге, стає тепер ясним, що тільки здавалось.

«Ей, з дороги!» – почув він грізний голос і оглянувся: на нього бігли коні. Ступивши два-три кроки вперед, він побачив, як повз нього, мало не зачепивши його, пронеслась карета, запряжена парою надзвичайних коней.

Він здивувався, що не помітив того, що біжать коні. Потім згадав, як він спинився серед вулиці, і се його здивувало. Тепер почав іти як слід, щоб, бува, не звернути на себе особливої уваги поліцаїв, а особливо нишпорок. Як і взагалі, коли людина в своїм вільнім польоті раптом почує слабість в крилах, починає, сівши десь на вершині, згадувати своє минуле і особливо прикро те, як виростали і виросли сі крила, що тепер втомились, – так і Корденкові згадувалось тепер, немовби мимоволі – проте з сим він не сперечався – його попереднє життя.

Як дбалий господар, бачачи, що хата його осіла, що стає замітним, коли облупиться вапно, довго оглядає її і, коли побачить, що дійсно процес руйнування починається, то прикро загадається над тим, чи можна далі жити в цій будівлі, полагодивши її трохи, чи треба зовсім пересипати. Так і Корденко мався, оглядаючи свій світогляд, і таємна тривога, тим не менш страшна, лишитись серед зими і негоди без пристановища, лишитись серед моря життя без ґрунту під ногами, ссала його за серце. Згадалось йому, як він одним разом застрелив нишпорку з револьвера. Спершу довго тікав од нього, перебіг багато прохідних дворів, завернув в такі закапелки, що тільки сам знав, набив ноги, втомився вкрай – і все ж таки не міг втекти од уїдливого шукача. Між тим з ним були дуже важні папери, різні плани і пара куплених для партії револьверів. Недовго думаючи, він пішов на берег: захопившись своїм стеженням, нишпорка подався за ним. Коли вони одійшли геть од забудованої частини берега, Корденко вмить обернувся й вистрілив просто в груди шукачеві. Сей останній, як підкошений, впав і серед недовгих конвульсій одразу вмер. Корденко пам’ятав, що тоді йому стало якось і страшно, і вільно на душі: немовби він зайшов на високу скелю і звідтіль широким поглядом оглянув довкола і безодню, що була тут же під скелею.

Тепер він здригнувся при сій згадці: тоді, як і тепер, з-за хмар, що набігли перед тим на слабенький місяць, майнув блідо-прозорий промінь і освітив бліде, перекошене конвульсіями, обличчя вбитого. Згадка тепер про те була так ясна, що він здригнувся. І все та ж думка, що цілий вечір і ніч мучила його, тільки в новій, хоч і дрібнішій, зате свіжій прояві, пронеслась, як блискавка, сліплюча і холодна: «А що, як то був не шукач?» Всі сили його розуму напружились знову, щоб пересвідчитись, що то справді був нишпорка, але Корденко не вірив уже своєму розуму.

А останні сили душі, де вони ділись? Коли вже розум, сей великий і сміливий шукач нового, сей одкривач нових законів існування, сей цар існуючого і орел над усіма високощами світу; коли розум, сей будівничий, що будує надзвичайніше в світі, – коли вже він, сміливий і одважний ватажок волі, похилився і пішов блукати без мети, то чи варт питати про все інше, слабе, дуже консервативне, з чого більшість є здобуток переживань, наслідок звичаїв, колись, може, корисних, а тепер…

Але ні! В тім-то й річ, що про них тепер саме і час згадати.

Коли сонце заходить, то з глибини сирих ям, з-під куп суччя, старого листя та в’ялого бур’яну, з-під куп гною, – з усяких темних пущів та нетрів виплигують на місячне світло, відблиск сонця, різні гади, сови, сичі і другі потвори, що гризуться поміж себе і підчікують здобичі: чи то пташеня засне і спаде з дерева, чи зайченя пробіжить, чи другий який запізнілий звірок, – зараз вся ся зграя голодних гадів кидається на здобич і б’ється за неї поміж себе. Смерть, писк, руйнування серед пітьми місячної ночі в гущавині гаю – се щось дике, що ховається од світла; се щось бридке і страшне…

Так було тепер в душі Корденка. Коли розум його, як сонце, закотився і лишився тільки одблиск його, то в душу вилізли всі жадібні, нижчі інстинкти; всі ті мізерні жалі, що висмоктують кров з жадоби творчості; всі ті нужденні страхи, що ссуть серце саможертви; всі ті гладкі і разом роздратовані буржуазні пересвідчення, що оправдовують колективне вбивство для підтримання буржуазного устрою і страшно гонять поодинокий терор; всі ті сови, сичі, гади, породження гнилих останків різних млявих ідей, якими напихано Корденка за час його виховання і якими він сам напихався, доки ще мав неміцний розум, хоч і широкі запити, – всі сі гади кидались на свою здобич, кожну здорову, але сполохану тепер, думку, що полохливо перебігала поуз сих потвор, і роздирали її на шмаття.