Українська модерна проза

Аж чує: застогнав ліс – вітер жене, дерева гнуться, як колосє в полі.

Шум, ломіт, лоскіт, страх хапає за груди, серце перестає бити, а грім за громом ціляє. Хмара стручає хмару, а нараз не видко стало ні хмар, ні лісу, ні поля, лиш гук, шум та й вода.

Матій довго не міг прийти до себе, оглядався, як би сам собі не вірив, що він жиє і нічо єму не сталося.

Зітхнув глибоко і перехрестився.

Вкруг него було так тихо, спокійно, що якби не мокре шматє, не переполохані коні та й не поламаний, не збитий перед єго очима тучею ліс, то виділо би ся єму, що лише страшний сон єго мучив.

* * *

Коли се щось ударило єго в саме чоло. Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло єго ніг. Він підніс і розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий і смерековий.

Іван ЛИПА

24.02.1865, м. Керч – 13.11.1923, м. Винники під Львовом

Український громадський і політичний діяч, за фахом лікар. Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». Український комісар Одеси (1917), член ЦК Української партії соціалістів-самостійників, міністр віросповідань УНР (1919).

На початку 1922-го переїхав до Львова, оселився у Винниках.

Автор віршів та збірок оповідань «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов»(1935) і казок «Тихе слово» (1929).

КВІТИ

Молодий полковник повертався з шанців. По той бік гори була його халупа.

Ішов полониною понад лісами, обходив звичною стежкою, що сам протоптав за довгий час.

Ясно світило ранішнє сонце, скрізь було зелено, тихо.

Ішов, занурившись у свої думи, не оглядаючись на розкоші весняного ранку.

Минає другий рік, як він покинув свою Ольгу.

Образ дівчини за цей час затьмарився в його уяві.

Напружувався, щоб пригадати її лице, очі, усміх…

Ніби от-от уловить, ніби все так добре пам’ятає, – вона ж така дорога й близька душі його…

Мов із туману виринає їхнє прощання: блакитна сукня, біло-мармурове лице, на чолі матово-золотиста биндочка, що обрамовує кучеряве волосся…

І раптом замість цього неясного образу, як живе, встає перед ним обличчя матері й дивиться на нього ласкавими очима.

Наблизився до халупи. На косогорі два великі дерева стоять самотою, мов сироти. Між ними полковник поставив собі халупу з грубих смерек, що густо вкривають Карпати.

Уподобав се місце, бо з нього відкривається чарівний краєвид. Став біля свого ґанку і дивився в далечінь.

На всьому необмеженому просторі, куди тільки сягало око, розтаборилися гори, освітлені сонцем. Гора виступала з-за гори, з-за тої третя, десята, без ліку, без краю…

Як хвилі-велетні на безбережному морі.

Як зачаровані міста Зеленого Царства.

Тихо й порожньо скрізь. І тільки ген високо над головою цар-орел, великий, як літак…

Кружляє все над одним місцем то вище, то нижче…

І поза цим – нема руху.

Та полковник знав, що по низинах ховаються гуцульські села.

Там нидіє нужденне життя під постійною загрозою смерті, або повної руїни.

Там самі вівці без пастухів, сіра маса, бо проводирі – декотрі пішли в заложники, декотрі повтікали, поховалися.

І думав полковник:

«Величні Карпати прекрасні, але ж і грізні! Надто для нас. Хто з нас повернеться, той до смерті їх не забуде. І чую над собою цілий рій праведних душ, що поклали тут своє життя. За що, за кого? Нам кажуть: вороги… Я ж бачу: усе то наші люди, один корінь… І вороги нам, бо забрала їх ворожа держава, до себе в опіку, як малолітніх сиріт. Та й вони прийдуть до зросту, то закон… Ох, коли б кінець цьому! Та вже швидко край. Не хочуть воювати, дезертирують. І що робиться тепер у нас? Якісь заколоти…»

Хотів увійти до халупи, та почув, що над головою гуде наче дощова злива. Глянув на дерева-велетні, а над ними й на них ціла хмара хрущів. Здавалося, дерева диміли й ворушились.

Струсив грубу гілку – і зашумів, і впав живий дощ. Жовто-чорний килим постелився перед ним.

– Яка ж їх сила! Правдива казнь єгипетська для моїх дерев.

Він відійшов, а гудіння обридливих хмар погрозою плило за ним.

Знадвору халупа була непоказна, а всередині чиста й привітна.

Полковник писав лист до Ольги.

Так захопився, що й не чув, як хтось легенько застукав у двері.

Трохи перегодом двері відчинилися, й він почув тиху ходу. Підвів очі й остовпів.

Перед ним стояла панна.

Як би се був янгол із неба, то не так би був полковник здивувався.

«Звідки? Хто вона? – подумав, оглядаючи панну: – Та се ж Ольга! Ні, не вона… Якийсь привид».

Протер очі, вглядався.

Панна стояла нерухомо, держачи в руках квіти і дивилася на нього.

Свіжа й молода, як світлий весняний ранок, в легкій елегантній блакитній сукні. Біло-мармурове чоло її перетягала матово-золотиста стрічка, що придержувала по боках кучеряве волосся.

– Панно Ольго?! – скрикнув полковник, ніби запитуючи.

– Так, я Ольга.

– Вибачте… Я гадав…

Панна стояла і посміхалася. Ступила ближче й сіла біля столу насупроти його. Лице її було усміхнене, а на колінах держала ясно-рожеві квіти.

Полковник здивовано приглядався до неї.

Він думав:

«Ну, зовсім Ольга! Навіть сукня блакитна… Тільки делікатніша якась, свіжіша, краща… І очі веселі… Звідки в неї стільки радощів в очах? Хто вона? Справді моя Ольга?»

І зворушено дивився на ясний образ, не вірячи, що то – дійсність…

Душа наливалася якимсь приємним почуттям. Чи то були просто радощі, чи, може, щось більш? Хотілося сказати дівчині щось ласкаве, стати ближче, доторкнутися, упевнитися, що то не привид.

З вікна плило гудіння хрущів і теплий запах землі.

Підійшов до неї.

– Так ви, панно, називаєтесь Ольгою?

– Так, я Ольга.

Дивиться довірливо, всміхнено, чистими очима, як дитина, просто йому в очі.

Полковник отямився, зрозумів нарешті, панна прийшла до нього про щось прохати, може, жалітися на жовнірів.

– Не знаю причини вашого вступу до мене, дорога панно Ольго… – Останні ласкаві слова самі вискочили з душі: – Я радий зробити для вас усе, що тільки зможу. Я так щасливий, що вас бачу… що з вами познайомився… Чи ви де близько живете? Чому я вас досі ніде не зустрічав?

– А я вас бачу… як проходите з шанців.

– Ви в якійсь справі? Про щось хочете прохати?

Ольга замість відповіді поклала на стіл свіжі, рожеві квіти.

Весело й приємно посміхалася.

Не смів далі допитуватися. Тай помітив, що вона зовсім не має вигляду проси-тельки.

Одійшов у куток і звідти оглядав її.

Очі світлі, веселі. Лиця свіжі. Уся радісна, усміхнена, прекрасна, як і ті ніжно-рожеві квіти, що лежать на столі.

Поглядав то на неї, то на квіти, і йому здавалося, що ці рожеві й біло-рожеві квіти складають ніби живу частку самої Ольги: вони ніжні, свіжі, запашні і так пасують до цілої її пишної молодості.

«Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Ні, ця краща, але я вона схожа на ту!»

– Вибачте… Я гадав, що… Ви так подібні до одної моєї знайомої. Тільки вона далеко звідси… – з сумом промовив полковник.

На обличчя панни набігла хмарка. Сиділа спокійна, вже поважна…

Потім несподівано промовила:

– Я вже піду.

В халупі потемніло. Згодом додала:

– Мряки напливають.

Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.

Ольга сиділа поважно.

Не рухалась.

Дивилась на нього без усміху. Він хотів з нею говорити, не знаходив слів і тим мучився.

Так стояла мовчанка.

Знову Ольга промовила тихо:

– Я вже піду.

Тоді він рішучо підійшов до неї, взяв за руку, заглянув у вічі.

– Ви так подібні…

– До побачення! – сказала Ольга.

Міцно стиснула йому руку, легко переступила через поріг, і нечутно, мов видіння, зникла за халупою.

Стояв нерухомо, як сновида.

Схопився й побіг слідом.

І дивився…

Побачив скрізь лиш білу мряку…

Над ним світило сонце, а внизу сунули без перерви зі сходу сірі тумани, облизуючи своїми мокрими язиками верхи лісів.

Бачив верховини далеких зелених гір, над якими ще світило сонце, а поблизу лиш одноманітна сіра мряка.

І весь краєвид обернувся в безбережне сіре море, з якого виринали нечисленні острови.

Пливуть, пливуть мряки, лізуть уже на верховини, що не доросли до неба… Сірі полчища прибувають і от закрили ввесь простір і вгорі і внизу… Сам полковник ховається в туманах, його починає заволікувати дрібний дощик.

Стає вогко й холодно…

Вертався до халупи.

З дерев-велетнів падають великі краплі. Хрущі затихли, поховалися в листях.

«Сон… чари… Привид… – гадав полковник: – Та ж, далебі, се була Ольга! Моя Ольга… Моя єдина кохана… »

На столі лежали ніжно-рожеві квіти…

А серед ночі полковник дістав наказ готуватися до наступу на ворога.

Тяжко гупали у мряці відгомони гарматних стрілів.

Було душно.

Він одяг білу сорочку.

Не надаремно.

Тої ж ночі під час бою полковника вбито!

ЖАХ

Старовинний замок із баштами на віковічних скелях, що колись був грізною фортецею і страхав ближчих і дальших сусідів.

Круглі маленькі віконця в товстих мурах пороблені так, що зсередини, з високих башт, ідуть круто навскоси вниз просто в землю, щоб крізь них палити з гармат та рушниць по цілій окрузі, звідки колись нападали вороги.

І в замку, і в баштах завжди сірий сутінок, і ніколи не заглядає сюди сонячне проміння.

І ніхто звідси не бачить неба, а лиш клапоть землі під замком – або ліс, або болото.

Тепер тут сумеркова тюрма.

В одній із башт стоїть біля віконця в’язень і дивиться просто в болото, що простелилося в полі його зору, обмеженому товщею стін.

Блакить небесну, і сонце, і зорі любує лиш на блискучій, як дзеркало, воді, в тихій трясовині.

І не бачить дна в болоті, з усім його брудом, а лиш топить очі в небесних безоднях.

І тихо, і світло йому на душі.

Та ось із трясовини вискочив на поверхню чорт Болотяник.

Побачив юнака, що в його власному болоті очима ловить сонце чисте, покоїть очі на блакиті прозорій, зиркнув у його душу, спокійну і ясну, свідому своєї правди, і… посміхнувся.

Вивернув ураз із дна на поверхню увесь бруд, скаламутив болото і глумливо поглядав на юнака.

Та лице юнакові не похмарилося, а було все світле, і спокій панував у його душі.

Він знав, що болото стишиться, що бруд опаде на спід і поверхня знову стане чиста і блискуча.

Стояв біля вікна і ждав.

Тоді Болотяник викликав із дна на поверхню усяку гадь – жаб, зміїв, драконів…

І от по всьому болоту заквакало, засичало, переповнило колись прозору поверхню своєю страшною отрутою.

Та лице юнака не похмарилося, а було все світле і спокійне.

Він був хоч і в тюрмі, але високо над затруєним болотом.

Він знав, що в кожній трясовині живе гаддя.

Розумів, що зараз воно кимсь роздражнене, чомусь роздратоване, але незабаром заспокоїться, піде на дно, а поверхня болотяна стане чиста, і він знову побачить там небо.

Стояв і ждав.

Тоді Болотяник розлютився. Завзявся не тільки вже порушити спокій в душі юнаковій, а вчинити їй біль гострий.

Свиснув на поміч усіх чортів. Ті вискочили на поверхню, прибрали різні гидкі страховенні вигляди, жерли юнака своїми страшенними очима, люто погрожували, з ненавистю дражнилися, перекидалися та вертілися, переплутувались, скручувались великими клубками, плигали по каламутній воді.

Юнак посміхнувся…

Він хоч і в тюрмі, але високо над страшним болотом. Він знає, що нечиста сила водиться в кожній трясовині і що прийде час – і вона вся згине.

Стояв біля вікна і ждав.

Тоді всі чорти втихомирились і стали радитись…

І от болото стишилось. Стало чисте і блискуче, як дзеркало. Та не відбилось в ньому ні сонце, ні блакить небесна, а…

Вмент лице потьмарилося, очі розширились, кров захолонула в жилах, і біль гострою стрілою вдарив йому в серце – він побачив у болоті свого найвірнішого друга…

У нестямі відскочив од вікна…

І не вірив очам своїм.

Знову підбіг до вікна, дивився і приглядався з панічним страхом.

Ні сонця, ні блакиті – нічого нема на тихому болоті, ніщо не відбивалось на гладкій поверхні, а лиш у прозорій воді, на самому дні, сидів чорт Болотяник, а з ним у повній приязні його наймиліший, найдорожчий друг, спокійний і лагідний, живий і реальний…

Тоді невимовний жах опанував його душею.

Кидався в своїй тюрмі, як дикий звір у клітці, шматував на собі одежу, упав на камінний поміст і бився в корчах об нього головою.

Аж тепер Болотяник з усіма своїми чортами заливався веселим реготом, і луна від нього струшувала стіни тюрми, котилася ген далі степами, лісами…

ЧОРНА МАРА

Їх було багато, чоловіків і жінок, що повертали з неволі в рідний край.

Усі знали дорогу, а таки заблудилися.

Блукали, як у лабіринті, між горами високими, попід скелями навислими, в глибоких провалинах, куди не досягало світло сонця.

Тут було вогко й темно. Слабіші притупили свій зір ясний, сильніші його нагострили й от угледіли Чорну Мару, що їх водила, морочила, дихала тьмою й холодом.

І розповіли про це невидючим.

Тоді всі разом кинулися на страхолюдну Мару, щоб її прогнати, знищити, щоб прокласти путь до світла, до своїх родючих нив.

Мара зникла, і перед ними простелився шлях на високу гору.

І сказали одні:

– Ми бачимо, що перед нами широкий шлях, а над нами небесна блакить.

І з розпукою скрикнули другі:

– Ми лиш чорну ніч бачимо перед собою й над собою!

Тоді сказали видючі темним:

– Браття! Заждіть нас тут, а ми підемо на цю гору, щоб поглянути, куди лежить путь до рідного краю. Тоді повернемось і заберемо вас.

І сказали темні видючим:

– Браття! Ми разом блукали в проваллях, разом одігнали Чорну Мару, разом хочемо побачити й путь до рідного краю. Тому ведіть нас за собою.

Тоді видючі взяли за руки темних, повели їх широким шляхом на верховину.

Усі йшли, повні сил і життя. Ішли довго-довго…

Широкий шлях, що далі звужувався, укривався гострими каміннями, що різали ноги до крові, перетинався холодними мочарами, сходив на слизькі стежки й доріжки поміж скелями й каміннями…

І сказали видючі:

– Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездоріжжя. Ми стомилися, ведучи за собою темних.

І сказали темні:

– Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпіли по стежках і доріжках, а тепер, коли надходить кінець нашим мукам, нас хочуть покинути брати наші.

Тоді видючі знову взяли за руки темних і так вели їх на верховину, а Чорна Мара заступила їм путь, дихала на них тьмою і холодом…

Усі знесилилися, і безнадійність почала заглядати їм у душу.

Тоді хтось зачав побідну пісню, і всі враз підхопили її.

Полинула пісня голосна вниз, полетіла вгору, прогнала Чорну Мару.

Мара знову зникла…

І от усі стали на верховині.

Праворуч і ліворуч з гори спускався сріблястий шлях, а далеко на обрії виднівся рідний край. Там світило сонце, там розлилися широкі ріки, там хвилі перлові плескали об береги синього моря…

Просто перед ними, внизу, чорніла глибока прірва.

Омріяні, в німому захваті стояли видючі над безоднею й дивилися в далечінь, де була вся мета їхнього життя, де було їхнє щастя.

І сказали темні, що стояли позад них:

– Чого ви стали?

Видючі не чули і все дивилися на далекий рідний край. І сказали темні:

– Чого ви стали?

Тоді видючі скрикнули:

– Перед нами – рідний край, увесь опромінений золотим сонцем!

Тоді темні, мов божевільні, ринулися наперед, притиснули видючих і скинули всіх у безодню…

І стояли темні над безоднею й перелякано питали:

– Де ж Рідний Край? Ведіть же нас туди! Чого ж ви стали?

І стояли темні над проваллям і все питали, а з глибокої прірви реготала Чорна Мара, і той страшний регіт нісся над горами й скелями, як гуркіт громової хмари.

ТАК МИНАЛИ СТОЛІТТЯ

Михайлові Литвиновичеві

Багато віків тому назад отсі велетенські шпилясті гори геть-чисто були вкриті зеленими лісами.

Між ними тихо, мов весняна хмара, пливла широка ріка, розпираючи круті береги. Там, далеко-далеко, де ці обидва кряжі сходяться, де гори робляться плескова-тими, вибухала вона з невмирущого джерела. Забирала на довгій путі безліч потоків гірських, що зміцнювали її силу, додавали краси й величі.

Непомітно, мов тихий Дунай, впливали в далеке море повні води.

А гори шпилясті подвійним пасмом, мов ізмарагдове намисто, простяглися від джерела аж до гирла, круто спадаючи до ріки. Столітні дуби й смереки дивилися в кришталеву воду то з одного берега, то з другого, а посередині відбивалася безодня блакить, виграваючи промінням – раз сонця високого, раз місяця повновидого. І зорі летючі перебігали через ріку і ховалися в горах. Безліч риби в воді розкошувала, спішила нажитися на білому світі. Безліч звіра й птиці в горах спішила нажитися, а конаючи, управляла землю своїм трупом – платила їй за багате, вільне життя. І могутні дерева буйно поросли навіть на крутих скелях.

Гори високі, мов барвінок, веселі панували над цілим краєм. Вони були ближче до хмар, чарували їх зеленими верхами, перетинали повітряну дорогу. А коли на них падав благодатний дощик, бурхливі потоки збігали в повні води, додавали їм краси й величі.

Гори високі були ближче до сонця, перехоплювали його світле проміння, а на ріку кидали темний холодок. Коли ж гаряче сонце нещадно пекло зелені ліси – глибока ріка підіймала сиві тумани, щоб ними захистити молоді листочки.

Гори шпилясті були ближче до неба, чули його тайни надземні, переказували їх своїм потокам, а ті несли святі глаголи аж у далеке море. І тоді по всіх країнах знали, що тут, на зелених верховинах, живуть мої предки.

Тут споконвіків жили мої предки. Високі й ставні, сміливі й моторні. Гордо дивилися на мінливе небо, ловили очима безмірний обрій, раніш од усіх бачили, як сходить сонце. Шанували, мов святиню, ліси і води, сонце красне і зорі далекі. Любили свої верхи і ніколи не селилися по низинах.

Так минали століття…

Прийшов Невідомий, поставив над рікою шибеницю, звів моїх предків у долину, казав селитися по берегах. За се обіцяв рай небесний.

Тоді перестали мої предки шанувати, мов святиню, ліси, води, сонце красне й зорі далекі. Побудували над рікою села й міста. На світлі верховини підіймалися лише для того, аби рубати гіллясті дуби, аби забити безборонного звіра. Човнами та байдаками плавали від джерела й до гирла, і ріка стогнала під натиском плотів.

Колись кучеряві гори облисіли, замість зелених стали сірими, і руді скелі понависали над головами моїх предків. Скелі зривалися, стирали з лиця землі села й міста, замулювали глибоку ріку. Гори осідали, осипалися. Сонце палюче випивало беззахисні води, а суховій замітав пісками в безсиллі протестуюче джерело.

Дощова хмара вже не спочивала на шпилястих верхах, а перелітала ген у інші краї, щоб там упасти на спраглу землю дрібним дощиком. Скелясті, обдерті гори не кидали на ріку темного холодку. Пересохла ріка не давала їм цілющої вогкості. У горах не щебетали веселі пташки, не грілися проти сонечка молоді сарни, а лиш вили голодні вовки. В умираючих водах не плескала при місяці лискуча риба, а між скелями й камінцями сичали гади, пожираючи слизьких жаб. Ледве просочувалася через піски вода з джерела.

Колись широка, як море, ріка, що розпирала круті береги, далеко відійшла від них, журливо перестрибувала по кремінцях і тихо рокотала, ніби плакала за минулим.

Того плачу не чули вже високі небеса. Той плач не доходив уже і до моря далекого, бо вже сама ріка губилася десь на путі в піскових кучугурах.

Моїм предкам, що стратили шлях у широкі світи, впала на серце туга. Їм стало важко.

Потроху забували про високу блакить, про ясні зорі, про небесні глаголи. Переорали широку долину, по якій колись текла ріка, покидали в землю зерна. Щоб овочі не всихали, покопали від умираючої ріки канави, розібрали воду на свої поля й городи.

Ходили, понуривши чоло, одно – рилися в неродючій землі, поробилися дикими, як звірі. Широке корито колись великої ріки зеленіло городами. По всій долині посіялись убогі хатки.

Тут було темно, бо нависали обдерті гори, удень руді, а вночі чорні. І вже на їх верхах не спочивала весняна хмара, і теплі роси не падали на спраглу землю. Сюди не долітали небесні глаголи, ніхто тут не знав будучого, забув про минуле… всі призабули, що колись вони жили на веселих верховинах, у раю земному, а тут, у низині, текла велика й могутня ріка. Тепер мої предки копалися у своїх городах. Метушилися на дрібненьких клаптиках власної землі, терпіли від голоду, хворіли від тяжкої праці, погибали від пошестей. Їм було важко, бо не чули небесних глаголів, напоювали зачерствіле серце лютістю проти брата свого. Звідусіль були вони стиснені високими горами, і погляд упирався в навислі над головами чорні скелі. Очі ніколи не спочивали на широкому обрії, від того боліли. Забули мої предки про широкі світи, не бачили, коли й де сходить сонце. Копалися в землі, мов кроти, ніколи не дивилися на світле небо, бо коли їм наставав ясний день, то сонце стояло в зеніті і проміння його сліпило побляклі очі. Не знали чаруючої безлічі зір, бо бачили лише клаптик неба, немов із колодязя… А там, на пустинних верховинах, розстилався широкий обрій і щоранку сходило вабливе сонце…

Так минали століття…

І сталося одного дня… Коли сонце стояло в зеніті, пекло нестерпуче, коли ніхто не смів глянути своїми підсліпуватими очима на світле небо, нагло налетіла страшна, як смерть, хмара, повисла над замуленим джерелом. Така чорна, що під нею панувала нічна темрява. Велика – збурений вихор не міг розігнати її. Густа – опиралася бурі, як і кам’яна башта. Хотіла упасти ливним дощем на пересохлу долину, на розпечені сонцем гірські скелі.

Розлючений вітер не міг ані підняти її в небеса, ні розвіяти туманом по долині. Тільки із скаженою силою вертів на одному місці, наче стовп куряви. Немов хуртовина, завивала й крутилася над джерелом хмара. Шуміла, як праліс у бурю, ревла, ніби море у негоду… І раптом сей страшний тайфун цілим своїм тілом упав на засипане пісками джерело. Струсилася й застогнала долина. Мов електричність, пробіг по ній підземний гук і вдарив у кожне живе серце. Усі жахнулися, зачувши неминучу загибель.

А сонце стояло в зеніті, пекло нестерпуче, і ніхто не смів глянути на світле небо. З шумом ринула вода в долину бурхливим морем. Ринула в долину потопом. Враз залила городи, враз заховала хати. Усе живе, що встигло лише схаменутися, бігло з перестраху куди очі, падало, захлипувалося, уносилося непереможною водою… Усе живе дерлося на круті береги, на гори шпилясті, вище й вище, аж на самі верховини…

Умираюча ріка віджила. Прибувала, наче вулканічна лава, зростала так, що вмент уся долина з селами й містами була під водою. Вода ринула й бушувала, зносила все на своїй путі, заливала, грала, виблискувала на сонці. Вода ринула й блискотіла, прочищала тисячоліттями замулене своє корито, досягала підніжжя гір, гнала до моря хати, каміння й скелі. Вода виносила трупи моїх предків, що поселились у долині… Коли ріка, велика й могутня, повна краси й величі, дійшла до моря, вся долина була повна водою, як у давні часи.

Другого дня сонце знову грало в широких водах, а місяць зачудований довго стояв непорушно серед високого неба – усе дивився в безоднє озеро, що об’явилося там, де обидва пасма гір сходяться.

БЕЗСМЕРТНИЙ

Не знав земних турбот…

Кохався в науках і жив для того, щоб зрозуміти причину світобудови і ціль буття.

Далеко від гамору людського зарився в наукові досліди, шукаючи розрішення тих космічних та біологічних законів, що через усе життя непокоїли йому допитливу душу…

При допомозі мудрого приладдя та пристроїв вивчав далекі живі й завмерлі світи, дробив живі й мертві тіла на атоми, схоплював процес зародження крови у безкровному, слідкував за розвоєм кров’яної мікроскопічної цятки, що перетворювалася в пульсацію майбутнього серця, що ростило на його очах новий організм.

Вивчав закони спадкоємності і ту непереможну творчу силу, що з двох мікроскопічних клітинок вирощує гіганта і різьбить породи живих істот у природі.

Матерію неорганічну переводить в органічну, органічну в організовану. Живе мертвив, мертве воскрешав.

Між людьми був як Бог, великий і творчий…

І чим далі поглублявся в сі досліди, тим ширше ставало для нього поле невідомого, таємного.

І не бачив кінця невідомому, таємному.

Іноді здавалося, що ще одну тайну треба зрозуміти, одну лиш одкрити і тоді все життя, з усім, що єсть у ньому і поза ним на всіх безмежних космічних просторах, стане для нього ясне як математична формула.