Українська модерна проза

Здоров, мій любий місяцю! Й ти ще так пізно завітав до мого вікна? Я думала, що ти вже Бог знає за котрими горами. Але скажи, любий, де се ти був послідніми днями? Що я, не хотячи в своїм горю нікого видіти, заслонила своє вікно, се отже було причиною твоєї неприсутності? Але скажи, чого ти сегодня такий нахмарений? На такий вираз твого лиця я не привикла, ти, мій старий приятелю.

Що значить та зморшка на твоїм чолі? Чого стягаєш брови докупи? Фе, як тобі се не до лиця.

Що ти хочеш казати? Ходи трохи ближче і говори голосніше, бо я не розумію твоїх слів; так, тепер чую! Ти гніваєшся на мене? Гніваєшся за те, що я тебе через так довгий чає занедбувала? Через цілих три неділі не запитала й раз про твоє поводження? Чи се справді так?

Коди так, то се правда непростимий гріх з моєї сторони, але ти, мій малий, любий, сердечний місяцю, ти був завше таким розумний, такий поблажливий, а тепер гніваєшся!.. Знаєш в ті веселі дні, повні щастя, повні радості… ах, я не хочу про них думати, власне сегодня ні! Отже, любий приятелю, ти повинен рад бути мому горю, бо я тепер назад до тебе вернулась. Чого ж ти ще гніваєшся?.. Коби ти знав, яка я тоді була зайнята; як моя голова, моя душа, моє серце було переповнене чуттям, то би-сь мав згляд на мій тодішній стан, і не гнівався б… Сей твій гнів мене гризе… Та ж ви-диш, що тепер вже все перейшло, і я стою з тобою на тій самій точці, що давно. Пропало, минуло, не верне. Не правда, мій старий товаришу, мій давній повірниче?…

…Ти гніваєшся через те, що я його не затримала… Хіба була би я цілу свою індивідуальність, і своє власне я запропастила… Що ж ти кажеш?… Знов вимівки? Знов щось на тему жіночої самостійності?.. Знов те, що я через впертість не можу бути щасливою. Ти нагадуєш мені ті вже давно минулі дні з їх ще лютішим горем. Добре. Пригадуєш мені, як я тоді лише тобі одному відкривала моє серце, тобі вповідала мою потайну серцеву, як я тоді одинока, сама не цуралась проводити цілі ночі в твоїм товаристві, що… що… ну, далі, мій любий, що я читала тобі вірші, котрі я писала до когось іншого…

Тихо місяцю, не пригадуй мені всего, я ж се й без тебе добре тямлю… Ти вже стаєшся недискретним… Сего мені вже забагато! Місяцю, я дуже шаную твою особу, дуже ціню твій талан, твоє знання, але сего мені вже забагато, ти блідий критику! Ні, я не гніваюсь, борони Боже… Але ти вже давно знаєш мою думку про се, то повинен бути трохи обережніший. Правда, що ти не раз мусів слухати злих віршів, тому ти проти них упереджений… Одним словом, місяцю, коли хочеш жити зі мною в згоді, то не згадуй мені ніколи про мої вірші!..

От маєш, тепер вже ти обидився? Що тобі сталось, місяцю! Я не хотіла тебе сварити, ні, де би мені се до голови прийшло. Але вважай, ти знов запізнишся, стоячи коло мого вікна, а ти повинен бути вже далеко звідси. Прости, що я тебе так довго задержала; завтра поговоримо більше, бувай здоров!

Що? Ти ще тут, любий приятелю? І ти дививсь цілком спокійно на моє писання, зазирав, як я пишу? Який же ти цікавий! Але стривай лише, я заховаю сю писанину, бо ти станеш про ню вповідати цілому світові… Чи згадувала я в сій писанині про тебе? Чому ні, та ж ти тепер мій одинокий приятель… Але тепер пора нам вже розпрощатись… Боже, мені вже страшно від тебе місяцю, не дивись все в одно місце, не муч мене, прошу тебе, йди. Йди вже, йди, кажу, чи може тобі ще замало мого горя, моєї гризоти?.. Чи хочеш, щоби я за те, що сталась тобі на якийсь час невірною, не мала вже ніколи спокою? Аж се було би гарно! Тоді прийшлось би мені жалувати ще єго… Знаєш?… Але йди собі вже, йди. Бувай здоров, а завтра почуєш новий вірш на – твою чемність. Але дивись, не критикуй дуже!

ІІ

День змучився, єму дрімаєсь, ще раз підоймає він сонце, свою горючу свічку, тремтячою рукою вгору; ще раз наповняє те світло пурпуровим блиском небо, потім опадає рука, а свічка гаситься! Послідній маленький промінь заблукався до моєї кімнати; він скаче через моє перо на долівку, освічує лежачий на ній коверець і губиться десь в кутику за грубою. Тихо надходить сумерк, немов потайний злодій закрадавсь він з-за стіни. Я дивлюсь на него і виджу, як він помалу бере в своє посідання цілу кімнату, як все в ній покриваєсь сивою опоною.

Тепер прийшов він через вікно до мого столика і хоче білий папір повити темнотою; я виджу докладно, як зручно, як поволеньки береся він до діла. Мені здаєсь, що я те сиве крила, яке він розстелив на чистий папір, могла б так відложити набік. Але я сего не хочу. Я згубила вже давно охоту до дальшої праці, отже клоню голову на поруччя крісла і замикаю очі. Так хочу трохи думати, мріти.

Як же то в кімнаті стає все тихше, все спокійніше. Так мило, так таємничо, а се все зділав сумерк. А спокій стаєся чимраз глибший та глибший. Тепер вже й старий годинник перервав своє монотонне тикання. Чи пукла в нім яка пружинка, чи змучивсь він, може, вічним балаканням, та тому замовк? Яка святочна тишина, навіть той таємничий шум, шепіт, спів, що через цілий день наповняв воздух, замовк. Навіть мій власний віддих ставсь чимраз тихший та тихший, ба, устає цілком, а з ним разом стає биття серця чимраз все слабше.

Те неспокійне, пристрасне, палке серце, б’єсь воно ще?.. Тепер паде на мене щось наче мряка і обгортає мене зимном. На мої повіки налягає воно м’яко, мило, немов би яка ніжна тепла рука хотіла мені затулити очі до послідного сну, коло мого лиця чую легкий, приємний вітрець, мені здаєсь, що дорогі уста цілюють мене впо-слідне… Сплю я?… Чи сниться се мені? Я не виджу, не чую нічого! Мої думки якісь невиразні, замотані, поплутані; лиш один образ стоїть ясно перед моєю душею, одна думка, одно поняття, що сей стан є переходом в… сон – чи смерть?… Один рух – і я проснулась. Я ще жию, але те чуття, якого я тепер дізнала, дивлячись в очі смерті, потребує довгого часу, щоби уступитись з моєї уяви, з моїх нервів.

Наталя КОБРИНСЬКА

8.06.1855, с. Белелуя на Снятинщині – 22.01.1920, м. Болехів

Родина письменниці мала літературні нахили. Дід Іван Озаркевич був засновником аматорського театру в Коломиї (1848), писав п’єси. Вірші писав і її батько. Освіту майбутня письменниця здобула вдома. У 1877 р. вийшла заміж за священика Т. Кобринського й переселилася до Снятина. Після смерті чоловіка (1882) переїхала до батьків у м. Болехів.

У 1884 р. вона організувала «Товариство руських-жінок» у Станіславові. Разом з Оленою Пчілкою видала жіночий альманах «Перший вінок» (Львів, 1887). У1893—1896 рр. заснувала видавництво «Жіноча бібліотека» і здійснила три випуски альманаху «Наша доля».

Серед оповідань Кобринської виділяються готичні оповідання за мотивами народних переказів під назвою «Казки» (1904) та символічні новели, які викликали дорікання Франка. Каменяр намагався переконати письменницю, що захоплення модерністськими напрямками, а особливо творами Ніцше згубно впливає на її творчість. Але, на щастя, письменниця його не послухала і відписала в листі: «Болить мене дуже, для чого Ви мені не хочете признати, що моя душа носить ціхи нового напрямку».

DU BIST DIE RUCH

Спокій і тиша. Тиша таких діточих снів, що плине, як струмок потічка серед розлогого села. Гордо підносять голову задумані берести, буйно росте водяне зілля попід густу лозину, по котрій в’ється тремтяче павутиння і сумним оком білого цвіту дивиться у воду.

Тихі діточі сни.

В тих снах усміхаються до вас ангели. Від них берете крила і плинете у широкім просторі по-над шпилі гір і верхи дерев, понад широкі розлогі долини.

Сонце кинуло із-за гір ясним промінням і заграло на повіках малого дівчатка. Вона схопилась. Сонце уже встало. Час їй вставати, подивитись, чи від вчера підросла травичка, як блищить роса, чи отворилися широколистні туліпани, чи розцвілись нові китиці синього бозу, чи виліз з під колоди старої груші серед великого саду равлик та чи, витягнувши ріжки, поволі тягне на хребті свою хатину.

Там далі довгим рядом цвітуть білі лелії, рівняючись майже з її маленьким зростом, високо підносять чисті білі чаші, наповнені жовтими пилинами і чудовим запахом. Вона тихо підходить до них, простягає руки, хотіла б всі ті гарні цвіти пригорнути до серденька, розіграного радістю.

Із сусідньої загороди чути голосну молитву старого сусіди Василя. «Отче наш, іже єси на небесах».

«Отче наш, іже єси на небесіх» – заголосив на дзвіниці великий дзвін.

Вона припадає під обмитою свіжою росою, обсипаною пухким цвітом, черемшину, складає малі рученята, а дрібні уста славлять і собі найвище єство: «Отче наш, іже єси на небесіх».

Перецвіли лелії у батьківськім садку, зате зацвіли рожі у зільнику, перед верандою над просторим берегом широкої блискучої ріки.

Вона сидить зі своєю дружиною.

Солодкі пахощі рож заповняють повітря. Їх темно-червоні, білі і рожеві корони розхилюють чудові листки на струнких гілках буйних кущів.

Як гарно цвітуть рожі! Правдива оаза рож.

І справді, рожі цвіли не лиш у них в зільнику, але і у серцях. А далекі гори прости-глися довгим пасмом, криті білими хмарами, як будучина перед оком людини. Гарно звіяна із вершин гір легка хмарка спадає на блискучі води ріки. Великий ясний місяць підноситься поволі і срібляним промінням міниться у білій мряці, що зливалась з блискучими филями води. Рожі, неначе б вслухувались в чудну тишу. Стулювали листки пишних корон, щоби рано знов їх розхилити до сонця, щастя-життя!

Дмухнув холодний вітер, розлетілись листки золотих снів і надії, пов’яли у розцвіті цвіти.

Лютий мороз вистудив перед часом кров у жилах і заморозив гарячі почування серця. Сіяюче щастям око залилось сльозою, заслонило хмарою погідне лице, а зложені до усміху уста викривились болючим терпінням.

Страшна неповернена втрата вдарила громом в серце, повне живих почувань.

Громова блискавка прибила душу і зруйнувала тихий затишок життя. Молодість прибрана в рожеві цвіти, сіяюча щастям, розвіялася, як тінь, а серед цвинтарного простору станула осіння шаруга, з заломаними розпукою руками.

Усе змінилося.

Люта доля поставила її завадою на дорозі тим, кому колись подавала помічну руку в тяжкій боротьбі щоденного життя.

Все, що давніше почитувано її в заслуги, ідеалізовано, тепер топталось без милості. Окружена злобою ще більше цінила свою втрату, якої не могла і не хотіла забути.

Де ти, де ти, сердечний приятелю мій! Чи може се статися, щоби мій жаль і розпука не доходила до тебе, щоб ти не бачив моїх сліз, не чув крику зболілої душі!

I

Жалієшся, що доперва з часописей дізнався про мою втрату. Кажеш, що тебе, близького свояка і товариша молодих літ болючо діткнула байдужність, на яку нічим собі не заслужив. Вибачай. Але біль мого серця на те не дозволяв. Велика неправда, що співчуття приносить пільгу. Навпаки. Коли людина знає, що його втрата його найближче дотикає, коли знає, що глибини його болю ніхто не годен відчути, тоді кожда заява співчуття видасться гіркою іронією.

Може мої слова вразять тебе. Хочу, щоби повна одвертість була доказом давньої щирості. Впрочім віддалення має свої права.

Воно є таким самим морем для душі, як те дійсне море, що нас ділить.

Довго зволікала з відповіддю на твоє добре, сердечне письмо. І от доперва тепер знаходжу на стільки сили, що можу відповісти на твої допити про моє життя тепер, якщо те все, що тепер відчуваю, можна називати життям, а не якоюсь пекольною мукою. Здається мені, що двигаю якийсь страшний тягар, а люті гадюки жеруть моє серце і висисають кров. Безкровна, вичерпуюча втома знесилює мене і зовсім паралізує волю. Сиджу часом годинами на тім самім місці і дивлюся на кинене пальто, котре треба мені взяти на себе, щоб йти на вулицю. Сиджу і дивлюсь, а скілько часу минуло – не знаю, де мої думки блукали – не знаю. А пальто лежить на тім самім місці, значить, я не брала його на себе, нікуди не виходила.

Часом говорю з людьми і пустий сміх мене пориває. Їм здається, що вони зі мною говорять, а мене нема, є лиш дві горіхові стулені лушпинки без зерна.

Від часу до часу хочеться сміятись до розпуки. Чи то симптом умового збочення? Трафлялось се звичайно тоді, коли бачила здорового молодого чоловіка, як йшов дорогою. Кождий рух, кождий мускул зраджував фізичну силу.

Чи є така сила життя, щоби могла опертися своїй суперниці смерті?

І дивний сміх викривляв мені уста. Мусіла з усіх сил затиснути зуби, щоби голосно не розсміятись.

Але нащо я тобі про те пишу. Про що інше питаєшся, що інше відповідаю. Біль душі так притлумив мене, що про ніщо інше, крім того болю, не можу ні думати, ні говорити. Звичайно нічо до нікого не говорю. Присилувана – говорю, лиш про мій біль. Ти своїм листом також присилував мене до сього. Сам собі будеш винен, коли мій лист не дасть тобі того, на що надіявся.

II

Пишеш, що деякі симптоми мого настрою не тішать тебе. Не радиш віддаватися самоті. Коли ж бо мене гамір світа не лиш дражнить, але навіть тяжко болить. Найліпше тому люблю самоту. Вона все-таки найбільше дає спокою мойому зболілому серцю.

Найрадше ховаюся десь у кутку в хаті, щоби як найменше бути на очах. Таке сидіння на одному місці, неначе стримує розшалілий біль душі. Уявляється мені в’язниця невинно засудженого.

Страждання такої людини завжди вражали уяву, а тепер неначе приносять якусь пільгу. Разом з ним терплю, разом бунтуюся супроти неправди тих, що на нас навалили таку недолю. Люди часто заподівають людині таку кривду через свою несвідомість. Чи нема ніякої сили, що усвідомила б їх? А коли те сталось не з їх, а з якоїсь вищої волі, і коли та воля існує, то за що впав на мене той засуд? Я так мало бажала. Мені було потрібне життя одного тихого скромного чоловіка. І се загарбала в мене доля. Тілько людей жиє, чому ж саме се одно життя мало впасти жертвою смерті? Чи для того, щоби любуватись горем людини? А може се все лиш темна безглядна сила, що не знає ні болю, ні радості?

Та не тільки такі нападають на мене візії? Одна потрясла цілим моїм єством: серед великої кімнати стояла на підвищенню труна, з вінка зів’ялих цвітів звисали синьо-жовті ленти.

Я лежала перед нею долі скорчена і оторопіла з болю. Враз з’явилась висока постать ченця у чорному контурі, він взяв мене за руку і дивно поважним голосом сказав: «Жінко, встань!»

Чи мали б се бути ремінісценції з моїх минулих релігійних вірувань і почувань? Мабуть, з таких почувань повстав колись готик. Горем зболіла душа знаходила тут заспокоєння. Люди, що творили такі святині, мали смутну душу, а ідеї, які в тім виявляли, були ідеями терпіння. Та все ж се давало їм пільгу, якої знайти уже не можу. У глибокім роздражненню затуляю руками очі, щоби не видіти довкола себе моїх давніх закованих в слово приятелів. А перед їх силою і розумом я колись так дуже корилась. У великім болю душа стогне і кричить, як у того поета, котрого твори ми разом читали.

О книжки, книжки! Ви світські, розбійничі книжки. Якби не ви, знайшла б може пільгу і спокій у чернечих шатах. А тепер – не можу – не можу. Знаю, що тобі те все не вподобається. Скажеш, як в першім листі, що не думав, що я така безсила, що я все справляла на тебе вражіння людини сильної. Признаюсь тобі, хоч не в однім взгляді відріжняю тебе від буденних людей, твої уваги сплинули по мені, як роса по шклі. Що може мене обходити, хто що про мене думає – слабого чи сильного я духа? Се мені байдуже. Воно не зменшає мого страждання. Давніше числилася з тим, але се давно, давно минуло. Чи пам’ятаєш стару німецьку книжку, котру давали нам дітьми бавитися, ми називали її книжкою з образками.

Пригадую собі того старого чоловіка, що дивився через вікно, як двоє молодят цілуються. Тоді ми не розуміли сього, придивлялись тільки дивному виразові лиця старого. Далеко він був уже від того життя, воно було давно по за ним. Так далеко, як моя колишня дбайливість про людську думку.

Таке почуває і мій невинно засуджений. Люди, яко такі, для мене майже не існують. Існує лиш їх біль і страждання. Тому звертають мою увагу тільки люди, на котрих впало якесь велике нещастя. В переказуванню ким-будь людського нещастя добачую неправду і те вже мене не вражає. Навіть читаючи найкращі твори людської фантазії в найґеніяльніших образах болю людської душі, бачу лиш фантазію, і нічо більше.

Радніше читаю в часописах про нещасні випадки, хоча воно видається мені немов би менше вартне від мойого власного болю. Людина страшно еґоістичне со-творіння. Давніше може встидно було б мені перед людьми і перед собою признаватися до сього. Тепер мені байдуже.

Се справді дивно, що люди все стараються перед своїми ближніми інакшими представлятися, ніж є справді. Але коли спаде на них правдиве велике нещастя, тоді можуть пізнати, як далекий їм той ближній, як він їх мало обходить, як байдуже їм все те, що він про них думає чи говорить.

III

Уважаєш по моїй фотографії, що я зовсім не змінилася, трохи змарніла і більше нічо. Ось і стулені лушпинки горіха, з котрого зерно вижерли люті гадюки болю.

Як щоб міг ближче придивитись мені, знайшов би далеко більше змін. Може, не пізнав би твоєї своячки, тої чепурної людини, котру ти все називав взірцем змислу порядку. Той змисл у мене зовсім затратився. Не лиш, що не можу такими звичайними речами займатися, але не можу знести, як що стоїть спокійно на своїм місці, і з якимсь гарячковим роздражненням сама той порядок нищу. Відсуваю стільці і столики, здираю хатні прикраси, ніколи не підіймаю, коли що впаде до долу.

Роздражнення, що зайшло в мою душу, не може терпіти спокою і наоколо.

Тому може найрадніше поринаю у вир найбурливіших почувань, і лучуся з нашими найскрайнішими народніми партіями.

IV

По-твойому, що там не було б, все воно лучче, як той невинно засуджений. Може, і твоя правда. Навіть фізичний біль легше знести, ніж постійний настрій смутку.

Звичайно думають, що людина дізнає більше вражінь сумних, ніж веселих. Кажеш, що воно неоправдане, що самі вражіння смутку убили би людський організм.

В кожному разі вражіння смутку є сильніші і почуття радості губляться в них. Маю вражіння, що можу відчувати лиш смуток, здається, що можливість відчування чогось приємнішого зовсім у мене затратилася.

Не раз діється з людиною щось таке, чого вона не може ніяк пояснити собі.

Від часу страшного удару я наче впала в якесь темне провалля. Осліпла душа нічого не видить і не відчуває, крім одного болю. А коли заблукався усміх на мої уста, то було лиш пустою формою і не порушало загальної мертвоти.

Тож яке було моє здивовання, коли несподівано, мов блискавка роздерла тяжкі хмари. Я засміялася. Дійсно, правдиво засміялася, причина була блага, майже неймовірна.

Уяви собі, що причиною були старі щипці, котрими не за нашої пам’яті обтинали лоєві свічки. Не знаю, хто і на що витяг їх зі схованки. Нащо вони кому були потрібні? Але менше про те.

Досить що побачила їх на моїм столику, ніби кістяк роздавленої ворони з остро закінченим дзюбом. І я засміялася не лиш устами, не гіркою іронією, але правдивим сміхом серця. Се факт… Видко, що людина ніколи не може за себе відповідати.

Вона не може навіть знати, що в ній у глибині діється, не може укладати ніяких планів свойого життя.

Мені все здавалося, що моє життя вже скристалізувалось, що вже до кінця буде плисти тихим непомітним струмком. Все було неначе предвиджене від початку до кінця.

А що природним кінцем кождого життя є смерть, то тихо годилася з тим фактом. Одначе коли досталося з тою невідкличною силою зустрінутись віч-на-віч, напружилась ціла енергія життя і змагалася з усеї сили, щоби оборонитись, а радше визволитися бодай на час від того, що є неминуче.

Безоглядна сила побідила.

Не в силі була оборонити життя найдорожчої людини, то і сама не хотіла жити. І те, перед чим ховалась стривожена душа, стало її одиноким бажанням.

Зі спритністю божевільного, бо такими бувають люди у великій розпуці, роздобула я отрути, завинула в папір і сховала на грудях.

Свобідно і глибоко зітхнула. Від мене залежало моє існування. Сильна і могуча природа. Заграло тріюмфом у моїй душі, – не думай, що ти лиш сильна, що ти тільки можеш нищити, коли схочеш. Потрафлю се і я, як тільки схочу. Не боюся муки, яку ти мені завдала. В кождій хвили можу позбутися її.

Та який то був тріюмф?!

Встид заливає гарячим приском моє лице, коли уявляю собі, яким глумливим іронічним сміхом мусіла сміятися люта сила, коли отрута лежала на моїх грудях. Ко-ждий день, – а багато їх було, – зачинався постановою не пережити заходу сонця, однак переживалася днина за дниною. Людина звикає до всього, навіть до страждання.

V

В однім з останніх моїх листів писала я тобі, що людина звикає до страждання. Ілюзія! Воно дужче від нього, дужче від його волі і постанов.

Довго можна терпіти, довго зносити людську злість, неправду понижування. Аж прийде несподівано хвиля і людина не впізнає себе. Все, що довго збирається в її серцю, весь біль її душі вибухає враз вулканічною силою.

Довге страждання часто прибирає якусь поетичну закраску, і се додає сили витривалості, аж нараз станеться з ним щось зовсім іншого. Люди знають ті почування і називають каплею до повної чарки.

У мене те – лиш не смійся з курйозності – називається Єпископом. Курйозно – правда? А може, і ти його знаєш? Є то заголовок одного малого оповідання високо ціненого сучасного письменника, котрого я не люблю за надмірну балакучість і виключно еротичні теми. Тож коли випадково трапилися мені його твори в комплекті, нерадо перекидала листки грубих томів, аж зауважила я маленьку но-вельку під згаданим заголовком. Прочитала – і здригнулася, а властиво здригнувся у моїй душі Єпископ. Він жиє у кожній замученій людській душі. Той терпить, хто мусить, а однак і в такій бідній зневоленій душі прокидається Єпископ, котрий, як в оповіданню автора несподівано для себе, як і для інших, кидає штилєтом у груди тому, хто з нього так довго знущався! А люди вміють знущатися. Переповнишся чаркою болю, як в душі Єпископа, станеш у свою оборону, то ті, від котрих ти терпів кривду, почнуть ще жалітися і тебе винуватити. А людська справедливість не ввійде в твою душу, не змірить болю критичного моменту, а ще осудить тебе.

Кажуть, що біль ублагороднює людину. Мені здається, що навпаки. А може, се залежить від того, які причини болю. Біль, викликаний людською неправдою, витворює нехіть і відразу до них. Се було би оправдане і логічне, та, на жаль, почуття не визнають ніякої логіки.

Біль і нехіть моєї душі до кождої майже людини зокрема, перетворюються саме в якусь загальну любов до цілого людства: працювати для загального добра, всюди без розбору на якім будь полі, де тільки вистане сили і вдатності, справляє мені дивну пільгу, і здається часом гріхом думати лиш про себе і плакати над собою.

Те нове життя мирить мене знов з людьми; вони стають для мене симпатичніші, бо не бачать моєї особи, а лиш те, чим я прислуговуюся загалові. То якось дивно розширює моє серце. Бачу, що життя ширше і цікавіше, коли не дивимося на нього через призму свого «я». Се поясняє те, що все мене дивувало: чому мужчини радніше перебувають в товаристві між собою, ніж жінки? Поминувши карти і острі напої не можна не признати тут ще одного важного чинника, а саме що їх життя більше абсорбують загальні всім спільні почування громадських справ, наколи жінки жиють переважно вузькими особистими почуваннями, що відносяться лиш до їх особи, їх хатніх і родинних інтересів.

Загальний інтерес, загальне стремління, любов до одного ідеалу, одно слово групова єдність геть дужче лучить людей, ніж вони самі думають. Хоч часом і на тім полі виростають стремління і почування вузького егоїзму.

VI

Під час довгої перерви нашого листування зайшов не один факт і не одно нове почуття зродилося.

Передусім мушу заявити, що я стала далеко тверезіша. Праця для загалу, здається, уздоровила мою душу. Давні галюцинації, викликані смутком, вже не вертають. Дивлюся на світ більше реально і не гублюся в районах недовідомого.

Праця для ширшого загалу дає людині і більше значіння. Признання загалу для одиниці має якусь оп’яняючу силу, що часто бачимо в амбіціях – переважно мужчин. Але з тим, відай, змалку треба зростатися, а воно довго плекане сильно вкорінюється в душу людини.

Для мене, що виросла в домашнім затишку, признання людей на ширшій арені має в собі щось соромливе.

Призвичаєна до поклонів мужчин, вечіркових і бальових компліментів, і так тим зіпсована, що коли який мужчина не підлягав моїй сугестії, просто для мене не існував. І от тепер, чи можеш повірити, не можу часом піднести очей, коли подибує мене признання за працю для загалу.