Українська модерна проза

– Ні, маєте чорну каву або чай?

– Є, чому ж би ні, є одно і друге! – говорила стара і почимчикувала до кухні.

Іван присів край ліжка, сперся обома руками на прибічки ліжка і похилився над дружиною. Слідив кожний її рух, кожний віддих, кожну жилку на алабастровім тілі. Узяв за руку, слухав ударів живчика, потримав долоню на білім чолі…

«Гарячку має, – подумав, – янгол мій, чого ж я тебе так знівечив, скарбе мій найдорожчий?»

За хвилину внесла наймичка чай і чорну каву.

– Де поставити панові, тут чи там? – показала головою на робітню.

– Поставте там під дзеркало і можете йти спати!

– А нехай пан мене збудять, якби що… – сказала відходячи.

Іван не слухав її слів, задивлений в обличчя хворої дружини.

Жаль великий прокинувся в його душі. Вона ж така добра для нього, так любить його, така ясна, як з піни морської зроджена!.. Вона ж його любка, Гануся, красуня… Кого ж, як не його так брала за душу її краса?.. Красунею виглядала його з дороги ще дівчиною, на доріжку виходила назустріч йому, як русалка серед левад зелених, припадала до землі і слухала, чи не іде, вітром пересилала любощі свої до нього…

Молив її душею, прохав вибачення в неї поглядом:

«О, люба моя, я вже вернуся до тебе і назад стану той давній. Зорієш ти красою між моїми гадками, пишна голубко моя, зоре моя єдина!..»

Оттак летять в його душі думки та скиглять, як чайки голодні під вітер. Зігнувся з розжалля до її ніг і заридав тихо…

Гасли зорі, світиніло небо, займалось на зазір, а він сидів коло неї, хоч був утомлений до упаду. Пив безупину, спрага пекла його горло – випив чай з ромом, каву, вино, далі став пити сам ром…

Ганна лежала бліда, аж жовта, час до часу зітхала глибоко, марила крізь сон та стогнала:

– Відірвала від серця, його відірвала, чого хочеш, чортице, ти мертва, ти згоріла, пекло тобі?! Він мій, мій, я його вже не пущу, він мій, тут коло мене малювати буде, не відбереш мені його, ти сновидо, омано! Іди, чого хочеш?!

Анна кидалась на ліжку, скинула зі себе ковдру, біле її тіло, як з мармуру, так і кинулось артистові в очі своєю незвичайною ясністю і класичними лініями. Скільки не мав він перед очима чудових модельок та класичних фіґур, ніяка не була такою красунею, як вона, ніколи ще не видів він такої чудової будови жіночого тіла.

«А все ж в цьому тілі нема духа, нема високої душі, що збагнула би його тугу: досягнути, вирвати незглибну тайну мистецтва, закувати її в форму. Як її навчити, як підняти її вверх, як вдихнути душу в те тіло!»

Для цього тіла він покинув знання, покинув боротьбу з формою, покинув змагання до ідеалу і малює образи до церков на замовлення! Ха, ха, ха!

Засміявся боляче, а на цю думку серце в його круто повернулось і загорілось ненавистю до жінки. Перед очима станула чорна пропасть забуття – вічного, безіменного…

«Страшно, як страшно так умерти! І він не блисне навіть, як метеор, він, що міг бути творцем, відкривцем духових тайн!

Чому вона так живе, як вона може так жити? Вона не має свого «я», вона сліпа, не видить ясних зір, щойно по смерті, може, побачить, натхнеться духом вічності, щойно по смерті!»

Думки його бігли, як хмари в бурю, гомоніли, грали, блискали. Нараз блиснула одна – аж струснувся, голова пішла ходором, вдивився в одно місце, як заклятий…

– Геть звідси, геть! чого мене давиш? – застогнала жінка на вид якоїсь сонної прияви. – Іди, іди, не можу стерпіти твоїх очей, чого мене мучиш, чого його тягнеш кудись, відриваєш від мене!.. Гріх, гріх!

Іван слухав з великим напруженням її слів, аж його обняв страх.

– Невже вона щось бачить? Невже вона чує, що я задумав?!

У хаті стало душно, мов стеля опустилася вниз та пригнітила йому голову…

Дивився в порожню, як навіжений, чув щось страшне, велике, серце, як молотом, гупало у грудях.

З долівки виприснув стовп світла, перед ним станула вогнем обсипана біла тінь, з його власним обличчям, ясним, як сонце, і сяяла, аметистовим то рубіновим світлом мінючись.

Іван закрив очі і припав до долівки, а над ним говорив глухий пророчий голос:

– Чому покинув єси храм свій і перейшов у домовину духа? Початі і ненароджені діти твої плачуть за тобою і кличуть тебе!

– Чи на те виніс я тебе з самого дна на крилах своїх, аби забув ти на храм свій, дійшовши до стоку гір?!

– В раба часу і матерії змінився ти і п’єш отруту, що знищить духа твого! Що найкраще перебув ти з жінкою, якій служиш, – лиши її і вертайся за мною в гори, не надійся від неї нічого кращого вже!..

Голос занімів, тільки шум пішов по кімнаті. Іван підняв очі – з яснояви ні сліду…

– Ох! – стогнала Ганна. Він глянув, чи не збудилась – та вона спала камінним сном, як сон-трава по бурі, ясніла, як мармурова статуя, вабила красою свого тіла, як Єва яблуком розкоші.

– Лиши її і вертайся в гори! – повторяв слова артист.

«Не пущу його, не пущу, він мій!» – шибнули йому в голові слова, вирвані крізь сон з глибини душі Ганни.

– Не пустить, га-га! – зареготався він демонічним сміхом. – Не пустить, доки буде жити!

– А якби… – прошептав зміненим суворим тоном. На бліде його обличчя висунулась понура тінь – знов заблиснула та сама думка і в кінці заграла з незвичайною рішучістю.

– Так, мушу!.. Для неї ліпше і для мене…

Зимний піт облив його чоло. Зірвався і глянув мимовільно до дзеркала.

– Роби скоро! – гей шепнуло йому щось. Вхопив пляшку з ромом, перехилив до уст і вибіг з кімнати в сад. На небі на світ займалося, меркотіли зорі, прижмурюючи свої бліді очі. Одна заблимала, заясніла, пірнула в безмежну глибінь сизої блакиті – і згасла в очах артиста.

VII

У саду вхопив клітку і несе – станув на стежці.

Хтось ішов за ним! – ні, тихо скрізь, ніхто і не шершне. Ступив два-три кроки – ні, хтось іде! «Га, то мої кроки», – подумав. «Іде, щось, тріснуло в саду». Тихо всюди – яблуко впало з дерева. Підійшов до дверей, ступив на східці, станув – скрізь тихо. Щось свіркнуло – цвіркун збудився в траві. Тихо, аж тиша б’є в вуха…

Відчиняє двері – скрипнули і його серце застигло на місці.

«Чого я? То двері!» – отямився він. Увійшов у кімнату, як кіт, і станув, як злочинець. Гадюка збудилась і кидалась до світла, Ганна застогнала, зітхнувши глибоко.

Не чув нічого, одна думка вразила його: «А наймичка?»…

Поклав клітку й обшарив навшпиньках їдальню, слухає – Оксана спить у кухні. Вернувся і зачинив двері.

Підійшов до Ганни і похилився над нею, – слухає, як спить; приник до її лона, а серце гомонить, б’ється в грудях! А його серце затріпотіло і застигло, ані чичирк!..

Тільки її серце б’ється і кров’ю шумить…

Як блискавка, кинувся до клітки, тремтячими руками відчинив дверці і безпри-томний приложив її до відхиленої ковдри.

Гадюка кинулась потягнена темнотою до ямки і шмургонула під ковдру.

Іван побіг до відчинених дверей, з веранди скочив у сад і кинув клітку між кущі…

Вернувся без пам’яті, глянув у дзеркало, втікав через покій, не озираючись, до свого ательє і впав на канапу…

Тремтів на цілім тілі, як лист осиковий. Думки, як клубина гадин, били його в серце, одні одних побивали: «Піти відкинути звірюку, чи ні?!..»

Приступив до дверей, приложив вухо і слухав – холонуло серце, – тихо, хоч маком сій.

– А-ах! – рознісся страшний крик з іншої кімнати.

Іван не знав, що робити, прожогом кинувся до вікна.

Вернувся, припав до канапи, закрив очі, немов би спав.

В ательє вбігла налякана Оксана:

– Ой пане, вставайте, пані страшно захоріли! Скрикнули з просоння, здавалось їм, наче щось вкусило…

Іван насилу подався в кімнату. Ганна лежала в судорогах страху. Очі її горіли вогнем, дивилась на нього довго і глибоко, наче цілу душу пронизувала, не міг видержати її зору. Опустив повіки, звісив голову на груди.

– Що вам, пані? Успокійтесь! – зацитькувала Оксана.

– Я мала страшний сон, такий страшний, – говорила Ганна тихим болючим голосом, – не тямлю вже, якась вода, гей море, била мене в груди, а потім лягло на мене щось таке тяжке і мучило, якийсь дужий красень. Тільки я не могла йому дивитись у вічі, така ясність била йому з лиця… І він кинув щось на мене, щось таке зимне та слизьке ховзнуло мені попід груди і вкололо мене в саме серце, так вкололо, що я насилу відірвала його.

– Як болить! – лебеділа Ганна, стискаючи рукою закриті груди. Лице її викривилось болісно і видалось йому дивно гарним. В очах засвітилися сльози і тремтіли на довгих чорних віях, по чолі пересунулась зморшка і надихала лице виразом глибокої задуми, білі личка спалахнули блідим рум’янцем і спали з овалю. Іван увесь прикований дивився на неї і слідив кожний її подих.

Здається йому: та гадюка втекла під його серце, обвинула його, стиснула і смокче його кров. Не видержав – припав до ніг своєї дружини, ляг серед постелі і закричав розпучливо, тремтячи на цілому тілі:

– Ганнусю моя, Ганнусю, серце! Я злочинець, я тебе зі світа згладив, Ганнусю!

Жінка аж на біль забула, видивилась на нього остовпілими очима та й прошептала:

– Та чого ти, Ваня, чого?..

– Вибач мені!

– Я тебе не виную, Ваня, вона всьому винна – гадюка!

– Гадюка, гадюка! – залебедів трохи не божевільно Іван, обгортаючи її ноги. Ганна гладила його по чорній кучерявій голові білою, як сніг рукою, і мовила глибоко розніженим голосом:

– Я провинилась, я не щирувала, через неї тебе дрочила доктором, та я невинна, Ваня!

– Ти невинна, ти янгол проти мене, а я душогуб, я злочинець, я убийник! Доктора! Скажу все!

– Не хочу, Ваня, – молила Ганна, ціла мінячись, щораз сильнішим голосом, – не хочу його видіти на очі, не говори мені того слова «доктор», не кажи, він мене зі світа збавив, щастя наше забрав, – не хочу, не хочу!

– Другого, іншого, якого-небудь!

– Не хочу, Ваня, хочеш мене вбити, клич – не хочу ніякого, згину тут, а не хочу, – ціла позеленіла і стала бити ногами.

– Мій Боже, мій Боже! Але ти не знаєш!..

– Знаю, Ваня, знаю, не хочу його, хочеш мене вбити – клич, та я не хочу, не муч мене, не край, не ріж мого серця! – стала кричати божевільним криком і вибухнула нагальним плачем.

Іван став ходити по кімнаті, як божевільний, ломив руки, гнувся до землі, лементував, рвав собі волосся на голові, а далі став головою бити об мур…

Ганна страшно стогнала. Оксана схилилась над нею зацитькуючи її, та слова її падали, як шум листя під рев бурі.

VIII

На третій день після смерті Ганни була понура вітряна ніч. Дощ бив об шиби вікон і свистів глухо. В кухні блимало світло – на лаві сиділа Оксана і говорила до Катрі, що прихилилась до неї:

– Де вже там доктор поміг би на таку болість, що йде від серця, серця не вгамуєш. Плакав, як дитина, на руках носив її, і духа Богу віддала. А перед смертю ще просила, молила його: «Ти мене, каже, забудеш, другу собі візьмеш, ще коби дитина по мені була, а то зі мною піде до гробу!» То його до такого жалю доводила, що гнувся до самої землі та й божився і цілував, по ногах цілував, слізьми розливався: «Не забуду, каже, тебе, довіку не забуду!»

– Та то так, як то кажуть, прийде каяття, та вороття немає!

– А прийшов з похорону, Бог вість, що з ним сталось, онімів, гей камінь. Вже й на похороні коби хоч сльозу пустив, як стовп, стояв, такий вам, як земля, чорний! Не їв, не пив, замовк, замкнувся та й не виходить…

– А ви ж там заходили до нього?

– Де ж би, боюся, страшно чогось!

– А він же світить там?

– Та ні!

– Ой падоньку, а як би так небіжка…

Вітер задзеленкотів шибами.

– Во ім’я Отця і Сина і Духа Святого! – хрестилася Оксана і припала до Катрі.

Рясний дощ сипнув по шибах малого вікна, в сусідстві десь завили пси.

Лампа блимала, а обидві жінки, притулені до себе, тремтіли і хрестилися.

Минула страшна третя ніч, минув день – Іван не виходив із вітальні. Оксана ходила з Катрею під двері, кликали, стукали до дверей, ніхто не обзивався… Ходили попід вікна – вікна були заслонені.

Під ніч находив на них іще більший страх, не зажмуривши ока просиділи у вічній тривозі. На третій день під вечір знов пішли обидві під двері і кликали, кричали, а далі стали з усієї сили стукати.

– Чого там? – озвався глухий, грубий голос. – Ідіть від мене!

Страшний був голос. Поглянули німо на себе і відійшли тихо.

Прийшла ніч, вибила північ. Півні піяли, а з вітальні ударив гомін. Заскварчав ключ, скрипнули двері, в ательє блиснуло світло – у ньому стояв Іван, як демон пустелі.

Страшний був, блідий, наче роки пережив за три дні – посивів, як голуб.

Підняв шталюґу і став нетерпляче терти фарби. Став малювати, кілька обрисів кинув кистю – займався, як огонь, його рум’янці спалахнули ще більше, – а очі ще більше сяяли проти сивого, як лунь, волосся.

З-під кисті виходила жіноча постать, щойно зарисувалось обличчя, де далі обриси тіла. Щось трусило його рукою, обличчя пашіло не радістю, а якимсь незвичайним духом, в якому була і найвища втіха і найбільше терпіння. Малював, і з привички кинув оком на стіну, де був колись образ.

Здригнувся, наляг на нього страх: перед ним стояла чорна висока тінь.

– Хто ти?! – крикнув.

– Я прийшла до тебе, малюй мене!

З тіні злетіла чорна обслона, і з портрету виринула біла висока постать, обкинена прозорою тканню, тільки з прислоненим обличчям.

– Відслони лице, хто ти?

– Як змалюєш тіло, відслоню. Малюй!

І він став малювати якби примушений дикою силою, – постать росла йому під руками, ясніла, блистіла, дихала життям. Страх його перемінився в страшну радість, доходив до шалу, руки тремтіли, не тямив себе…

Не стямився, а вже тінь відслонила закрите обличчя – став його малювати.

З його білого замлілого лиця виглянула туга за утраченим щастям, зморшки на яснім чолі розгладилися. З чорних великих очей блиснула незаспокоєна жадоба пізнання…

Кінчив свій великий твір. Коли гляне – очі! великі чорні очі?! що це? як?! Чорний волос?!.

Кинув оком на тінь – перед ним стояла – мертва жінка!

Усміхнулася до нього невимовною приманою і щезла – тільки глухий вітер знявся від неї стовпом дивного шуму…

А у стіни наче хто кинув дикий страшний регіт. Той регіт ударив його в лице – він подався взад, завадив головою за постамент, – фіґурка Бакха захиталась, впала йому на голову і смертним ударом у живчик прибила його до землі…

* * *

Неоцінений його образ, як безсмертний твір мистецтва продали на виставі за сотню тисяч і поставили на його гробі величавий пам’ятник.

Євгенія ЯРОШИНСЬКА

18.10.1868, с. Чуньків на Буковині – 21.10.1904 с. Рідківці, там само

Закінчила шестикласну школу у Чернівцях (1882), ткацьку школу в м. Фрай-денталі (Австрія, 1899). Вчителювала в буковинських селах, записала півтисячі народних пісень. Була активною діячкою жіночого руху. Друкуватися почала 1886р., публікувала статті й оповідання в різних журналах.

Творча спадщина Є. Ярошинської складається з трьох повістей («Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а тернє»), кількох десятків оповідань, нарисів, творів для дітей, фольклорно-етнографічних розвідок та перекладів.

СМЕРТЬ ЗА ЖИТТЯ

З кождим днем побільшалася хороба молодої жінки. Кликано ріжних лікарів, кождий записував щось інше, а хора блідла чимраз гірше.

Лікарі хотіли дійти разом того, чого кождий із них осібно не міг дійти. Скликали конзіліюм, при якім кождий твердив щось іншого. Вкінці розійшлися, остався ще лиш один молодий лікар. В нього були інші наміри; його часті візити не відносилися лиш до самої хорої.

Родичі хорої ходили в другій кімнаті і ламали руки. Її муж сидів із сумним лицем біля ліжка. Недалеко нього стояла при вікні молода дівчина з уперто затисненими устами.

– Боже, – говорив опечалений батько, – моя донька ще така молода і мусить умирати! Чи не ліпше було б, щоб я старий, немічний, віддав своїх пару днів за неї?

– О, моя бідна, дорога жінко! – застогнав муж і вибіг плачучи з кімнати.

Дівчина змірила родичів співчутливим, а шваґра погірдливим поглядом і приступила до хорої.

– Скажіть, – шептала до лікаря, – скажіть, що буде з нею?

Не знати, де ділась із її лиця та упертість, що так відтручувала його, а все-таки притягала, тримала при собі. А тепер той тремтячий її голос, що мав у собі так мало добродушності, а так багато доброти.

Вона погладила хору по лиці.

– Яка бліда, – сказала ніжно, – відколи її дитинка прийшла на світ, відтоді не стало в неї здоровля.

Свічка, що стояла на столику, освітила ясно лице дівчини. Лікареві здавалося, що він не бачив кращих очей, як у неї.

– Ну, пане доктор, – обернулася знов до нього, – кажіть, що буде з сього?

Він мовчав.

– Ні, ні, – кинулася вона. – Се не може бути; ви мусите вирятувати її. Боріться з нею, з тою страшною смертю.

Лікар склонив сумно голову. Ще ніколи не зворушила його жодна сцена при ліжку хороби так, як ся. А не раз видів він більшу розпуку, гірше горе.

– Я буду сидіти коло хорої, – сказав тихо, а по хвилі додав острим лікарським голосом: – Але прошу, аби всі віддалилися звідси, і ви, пані. Як хорій ще що може помогти, то хіба спокій.

Він був лихий сам на себе, що лишився тут. Се ж не правдивий лікар, що не помагає там, де помочі вже не потрібко. А що він робив тут? Тратив час за дармо. Але слова дівчини: «Боріться з тою страшною смертю» прикувала його до місця. Він почув у собі силу боротися з тим найтяжчим ворогом людського життя. Обережно почав оглядати хору, чи не знайде якого знаку, який віщував би побіду.

Хора перевернулася на бік і обернула до нього лице, на яке налягли похмурі тіні, що відповідали йому на його заходи. Дихнула тяжко кілька разів і скінчила.

Він хотів бігти по родину, та в тім отворилися двері, і влетіла молода дівчина.

– Скінчилось! – стогнала розпучливо, – скінчилось!

Лікар покивав головою.

Вона приступила до мертвої і дивилася на неї з сумним усміхом. Нараз пірвала її злість.

– Дивіть, дивіть, – сказала, показуючи на трупа, – як вона тепер виглядає! О яка смерть гидка, яка брутальна!

Лікар видивився на неї так, як би хто дивився на свою душу, коли б тій пройшло на думку в людській постаті стати перед ним. Так, вона говорила так само, як його душа, й його душу обхоплювало на вид смерті те саме чуття. Не зворушення, не жаль, а злість, обурення проти брутальності природи.

– Ольго, – сказав лікар, – Ольго!

Вона не завважила, що він називав її по імені.

– Вмирати, – говорила вона, – бути положеним у бруд, у болото, яких так стережемося ціле життя! Нащо покриваємо гарними матеріями те, що колись так має виглядати? Чому не соромимося дивитись одні другим у лице, яке має бути колись зігниле. Не дивіться так на мене, бо й я колись так буду виглядати.

– Ольго, – сказав лікар, беручи її за руки. – Загадка нашого буття страшна. Ми рівні злочинцям, яких жде страшна кара. Ми маємо лиш трохи часу, щоб собі з любов’ю подивитися в очі. Та не всі пізнають те, не всі видять, що під рожами схована гадина, яка мусить укусити кождого. І один другого ображує, тручає, пхає в зуби тій гадині. Замість скупитись у любові, роздвоюються в ненависті. Я слідив бачно все, я відчуваю все і тому блуджу світом самітний… і Ольго, я люблю вас, Ольго…

Дівчина, що слухала, мов зачарована, його слів, вирвала тепер свої руки з його.

– Фе, – крикнула, – і се кажете ви мені перед сим трупом!

Лікареві видався сей крик якимось патетичним, і дівчина, що займала його гак досі, видалася йому такою звичайною.

– Простіть, пані, – сказав, – я не мав наміру відограти тут мельодраматичної сцени.

Вона глянула остро на нього.

– Ви гадаєте, що я думала про величність смертельної постелі, – сказала придавленим голосом. – О ні, я думала про щось страшніше. – Вона замовкла, мовби не мала відваги говорити дальше. А потім шептала поволі, мов признаючись до чогось злого, поганого: – Я думала про страшнішу смерть, про смерть за життя. – Вона показала на умерлу. – Видите, – сказала, – се здається мені комедією, яку виводять на сцену, щоб заховати форму. Серце моєї сестри було вже мертве, коли билося ще, а той мужчина, якого ви бачили тут, носить також уже спорохнявілі чуття в своїх грудях. Я знаю ще страшнішу смерть, а се – смерть за життя.

– Любов, – сказав лікар, – найвище або найнижче слово. У вас сильна душа, Ольго, ви не заведетесь у життю. Чи хочете поділити його зі мною?

– Ні, ні, – сказала дівчина, – в сім не поможе ні сила душі, ні благородність чуття, ні характер. Ся умерла й її муж не були тому винні, що прийшло само від себе. Вони не були низькими, підлими, вони не розв’язували зв’язь своїх сердець. Се прийшло без них, се прийшло проти їх волі. Се приходило з дня на день, із години на годину. Се було велике вмирання душі, за яким слідує мале вмирання тіла. Та я не хочу сього видіти, як мені хтось стає з дня на день байдужішим, як я стаю йому щогодини менше вартною. Нехай не цвіте в мені ніщо таке, чого зів’яле, опале листя тиснуло б, давило б потім мою душу. Я ненавиджу смерть у кождій постаті. І маю ж бачити те повільне вмирання в чимраз зимнішім погляді мого мужа, в слабшім стисненню його руки? Маю добачати, як вперед мої слова для нього стають нічим… потім моє лице… потім – я буду завше самітною, до кінця свого життя самою.

– Ольго, – почав лікар, – дорога Ольго…

– Йдіть, – сказала вона, – се мусить бути щось гарне, дорого могутнє, що ви чуєте тепер. Се гарне, нехай не вмирає поволі, через спільне життя, через призвичаєння, через – ні… йдіть, ідіть! Я не хочу смерті за життя!

Він пішов. Замикаючи двері, бачив, як Ольга гладила ніжно лице померлої сестри, але та ніжність не зігнала твердого упертого виразу з її лиця, не засвітила тепла в її гордім погляді…

ВЕЧІРНІ ДУМКИ

І

…А тоді – ще сегодня наповняєсь моє серце болючим горем, єсли згадаю той день – тоді, як ти від мене вийшов, проклинаючи мене і світ цілий, як двері за тобою назавше зачинились – назавше! – тоді здавалось мені, що біля мене грім ударив. Все пропало, все минуло! Я тремтіла, я тряслась з горя і упала немічна на крісло. Я була мов оголомшена. Перед моїми очима крутилось все, мов дим в полуміні. Потім не чула я і не бачила вже нічого. Як довго се тривало? – не знаю. Може, година перейшла. Тоді пробудилась в моїй душі якась невсипуща туга, мороз перебіг по моїм тілі, студений, страшний. Я випрямилась д’горі, думаючи, що так стрясу, віджену від себе сю муку! Дарма! Я не находила в собі відваги, не находили сили, щоби прийти до себе, щоби зрозуміти те, що сталось. Отже все скінчилось, навіки скінчилось! Я приступила до вікна і притулила палаюче чоло до зимних шиб. Мені трохи полегшало. Я дивилась на улицю. Там падав дощ, десь далеко неслася мряка вгору, був поганий, вогкий день. Поволі повертало до мене чуття. Я могла ясніше думати, спокійніше відчувати. Того, що сталось, не міг ніхто змінити, се пізнала я аж тепер. Удар, завданий власною рукою, трафив у саме серце, а рана, яку він зробив, була глибока, болюча! Від того дня я вже не та сама. Моє щастя пропало, а з останків моєї любові не вирятувала я нічого, навіть надії ні! Все пропало, минуло!..

І знов було се того нещасного дня, як хтось тихо до моїх дверей запукав і легкою ходою до моєї кімнати увійшов. Тай стала передо мною висока стать жіноча в довгій, предовгій опоні, змучена, горем прибита, з невимовно сумним виразом лиця. Вона дивилась своїми гарними, заплаканими очима довго на мене, потім отворила уста і сказала:

– Отже вже все минуло! І він пішов, а ти знов сама осталась! Не журися, я прийшла тебе потішити. Дай мені руку, се ж я! Чого дивишся на мене з сумнівом, допитливо, дивно? Ти мене чей знаєш уже? А може, ти мене вже цілком забула? Ти бідна, люба, нещаслива дівчино, як мені тебе жаль!..

Тут приступила до мене, погладила своєю м’якою рукою моє волосся і поцілувала мене в чоло. Потім сказала тихим, ніжним, повним співчуття голосом:

– Успокійся, дитино, і не плач! Ти не могла інакше поступити, не хотячи погубити себе. А коли ти єго від себе відопхнула, то забудь за него, забудь за все, не думай об тім. Ти не будеш без потіхи, я лишусь з тобою, я буду всі дні твого життя коло тебе. Я твоя стара, одинока, тілько разів сварена, відпихана приятелька – самота.

Вже так пізно? Вже північ минула, а я сего й не помітила? Але чи ж се давно? Єсли ми зазнали радості, то пливуть нам години непомітно, але бо й горе не дає нам деколи зважати на час, а найбільше тоді, як силує нас вилляти всю свою тугу на папір в милозвучних римах. Тому-то перейшли мені сегодня години непомітно, хоть горе колисало серцем. Та тепер трохи спічну, годі вже мучитися тим сердечним горем, годі через него світ забувати. Ну ж подивімся трохи наокруг себе.