Українська модерна проза

Тим часом ставало ясніш. Небо залилось золотистою зорею й з усміхом глянуло на світ, що тремтів в послідних обіймах холодної ночі.

Я глянув довкола. Скрізь угорі таке саме життя. Тисячі військ метушилось, тисячі рук підіймалось і опускалось. Одні спускали на землю стовпи й прив’язували до них мідяними ланцюгами драбини, а на драбині другі і так далі аж вгору, куди око не догляне.

А ті найменші, що бігали, як комашки, то вгору, то вдолину, розмотували посторонки й крутили мотузи й прив’язували одні кінці до стовпів, а другі відкидали далеко перед себе.

Інші працювали при величезних машинах. Густі стовпи пари садили вгору і залягали цілу просторонь, осяяну першими відблисками соняшного проміння.

Вся робота йшла в напрямі сонця.

Тоді я зрозумів.

Се був герць двох сил.

Ніч і день боролися.

Кілька разів здригнулось повітря, кілька разів подув вітер долиною, кілька разів заворушилась ціла юрба велетів по горах і стало ясно…

Але сонце ще боролось.

Що ось вискочила вогняна куля, то й зараз ховалась назад і за кожним разом, коли силкувалась лишитись вгорі, прибиралась на інші кольори. Неначе з напруження мінилась.

Решту сил видобували велети, щоб побідити світло.

А воно спокійно, величаво, свідоме сили й могучості, розвивалось на цілий світ. Вже було певне побіди.

Втім знова сховалась золота куля. А коли вискочила, була обмотана всілякого роду мотузами і ланцюгами.

Отже побідили…

Затріщало, загомоніло, заревло. Гук пішов, немовби гори валились.

Нема вже виходу для сонця.

Страшна боротьба велась на далекім небі.

Всі фарби перемінювались і переливались і відновлялись. Один поперед других спішились вояки, щоб помститись за кривду.

Рішаюча хвиля.

Ще один раз вгору.

Ще один раз придавити.

І кінець боротьбі.

Побіда дня, світла, правди!

Як дикі птиці розлетілись мраки по горах, дебрях і лісах. Поховались і сліду не лишили по собі ніякого.

А сонце, чисте, як кришталь, стояло вгорі і сміялось з тих безрадних велетів. Сміялось і несло радість на долини. Будилась земля і дрижала тисячами крапель перлистої роси! А в кожній краплині було сонце ясне! Будились люди, і гомоніли тисячами згуків веселої пісні! А в кожнім згуці була свобода свята!

Михайло ЯЦКІВ

5.10.1873, с. Лесівка біля Богородчан на Прикарпатті – 9.12.1961, Львів

Вчився у гімназіях Станіславова та Бережан. Працював актором мандрівного театру, службовцем страхово-кредитного товариства у Львові. У1914 р. був мобілізований до австрійської армії. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором газети «Рідний край», фінансованої польським урядом. Галичани, які не змирилися з приєднанням Галичини до Польщі, влаштували йому бойкот, і з тих пір він аж до приходу більшовиків не видав жодної книжки.

У 1939 р. став членом Спілки письменників України, працював у Львівському відділі народної освіти, а з 1940 р. – у Бібліотеці АН УРСР.

Після виходу в світ першої збірки оповідань «В царстві Сатани» (1900) став, за висловом Лесі Українки, «наймоднішим» з молодих белетристів у Галичині. З 1907 р. належав до літературного угруповання «Молода Муза», видав понад десять збірок оповідань та кілька повістей.

ДОЛЯ МОЛОДЕНЬКОЇ МУЗИ

І

Пара молодят вибралася в гори. Сміх і жарти губили серед тишини, дівчина квапила, бо хотіла завчасу вийти на верх.

Її товариш був веселий хлопець, любив біле личко і з приятеля хотів стати шлюбним чоловіком.

Вітер холодив, дівчина мовкла, потім спинилася й повела оком на далекі долини.

Такий світ показав Сатана Христові, коли підманював на спокусу.

Дівчина не приймила рамена товариша, він облишився, невидима сила спинювала його на боці. Цього досі не бувало ніколи, він не міг зібрати думок і не знав, що з ним діється. Як би морока в сні прилягла його і забрала всю силу.

Вийшли на гору.

Дівчина лягла горілиць і підобрала руки під голову, він сів в ногах, як винуватець.

Вона дивилася в небо й тонула в синіх глибинах.

Там студено, бо нема гріха, ясно й тихо, бо Бог там пробуває і так любить. Не видко його оком, але видко душею в тій страшній ясній вічності.

Забула про себе, про все, остала лиш душа і бажала вічного щастя…

II

– Час нам вертати в долину, – озвався несміливий голос.

Дівчина вернулася з незнаної, ясної дороги й глянула на товариша. Хитала ногу на нозі, дивилася з гірким насміхом на нього і на весь світ в долині.

Чим більше вниз, тим гірше пекло. Людські серця, як квітки, – чим нижче цвітуть, тим більше їх топчуть.

Ще ніколи не вглянула так глибоко в нищоту, як тепер на сій горі між небом і землею. Не мала слова, не було образу для неї, лиш грізна мова мовчанки розпирала груди.

Хлопець дивився в світ перед собою, але нічого не міг видіти. Лиш поволі будилася в нім звичайна злість, що він не може зрозуміти цієї дивної дівчини. І коби ця химера скоро минула, то він не забуде їй цього – там, на долині.

III

Дівчина піднялася й сказала:

– Так, треба йти.

По хвилі всміхнулася й сказала знов:

– А знаєш що?

Він втішився цією зміною і чекав на несподіванку.

– Іди ти сим боком в долину, я помчу тим, відтак кликнеш, як обізвуся, то буде значити, що ти близько мене, як не обізвуся, то знай, що я далеко навперед тебе!

– Добре! – кликнув і пустився в долину.

Дівчина скрилася за виступом скелі й гляділа вниз.

Хитала в задумі головою, усміх виринув знов на личко і прийшла гадка:

– Якби він любив мене, то відчув би, що я тут лишилася…

Через час учула далекий гомін, потому слабший, і стало знов тихо.

Сиділа на скелі, самота і ніч обгортали її поволі.

ДИТЯЧА ГРУДЬ У СКРИПЦІ

Музика строїв скрипку, в ній будився тихий плач дитини.

Дітвак сидів на постелі, жалі скрипки обіймалися з шумом лісу, з зойком вітру серед ночі та з маминою думкою.

В хаті пиятика, співи і танець.

Чупринаті голови, зіпрілі лиця й широкі зрібні рукави замелькали перед очима дітвака, зіллялися зі співом і тупотом в одно велике колесо, воно крутилося, як у сні, а над тим дивом верховодила скрипка.

Мати сперла голову на руку й всміхалася, як би плакала.

Один з чужих взяв її до гурту, дітвак став неспокійний. Мати пішла в колесо, дітвака зняв страх. Кличе матір зразу потихо, потому голосніше, та вона не чує його, не видить, лиш бігає з іншими в колесо і сміється, як би плакала, аж дітвака по серці ріже.

Він не може на се довше дивитися і плаче, зойкає на ціле горло, але цього ніхто не чує, бо його плач у скрипці.

ADAGIO CONSOLANTE

Бувають твори, що захоплюють таємним чаром. Чути в них запах заліза і крові, невідомі нещастя, терпіння злочину, терпкий отруйний усміх здавленого болю, шепіт богів, псалом покаяння, плач Ахерона серед тишини вічності.

Добрий мистець вміє ділити тишину, лиш марний чоловік фальшивим рухом продирає її і паде в безодню. Найглибші музичні твори постали з тишини. Ритм руху перейшов з тишини в різьбу. Той юнак, що ладиться кинути диск, який прегарний в його тілі ритм руху!

Серце, кров має також свій ритм, інший в любові, інший в гніві, а ще інший в годину смерті.

Хто не тулив вуха до зачарованих грудей, хто не вичував мелодій крові, серця?!

Серед співу крові, серця мовчать уста, а говорить вічність.

Цілі роди можна пізнати, коли лиш вслухатися в ритм їх буденного голосу і руху.

Віки караюся серед юрби, моя туга випружила слух, і ніколи не зачуваю акордів, які трафляли би до моєї душі. Живу серед погані без слуху, серед самих фальшивих звуків…

І знов клониться перед Твоїми святими тінями мій дух, безсмертна матінко моя…

Коли Ти промовила, Твоє слово полонило душу, коли отвирала двері, отвирала глибінь почувань і тайн, коли ішла в Твоїй ході чув лиш я шелест розчарованого літа, ритм пісні, що тремтіла в Твоїй безсмертній душі.

Матінко моя кохана… моя творча Сльозо… Ти дала мені душу, а я ще не знайшов слова для Тебе…

II

Була весна, і був святочний ранок, як казка.

Батько і мати пішли до святині, ми лишилися дома: я, молодший брат Тівар і маленький Дан в колисці. Раннє сонце падало крізь отворене вікно на поміст. Я читав книжку, Тівар сидів коло колиски і забавляв Дана. З-поза книжки видів я, як сонце творило в помості ясну безодню. Хлоп’я було веселе і сміялося вголос. Люблю діточий сміх, але Тівар робив зі себе дивогляди, що Дан аж заходився, і се зачало дразнити мене. Я відвів очі від книжки, Тівар зрозумів се і дав спокій, але маленький пустун не затих. Отсе дивиться він на Тівара і дрижачим голоском чекає на леда рух в його лиці, аби вибухнути знов сердечним сміхом. Тівар взяв його з колиски, носив по світлиці і гойдав на руках.

Не раз силуюся збагнути ту хвилю і не знаю, як се зайшло, чи хлопчик викинувся Тіварові з рук, чи, може, сей через неувагу пустив його. Се сталося мигом – дитина вдарила головкою до помосту і в тій же хвилі підхопив його Тівар і заніс в колиску.

Був я тоді дуже молодий, і признаюся, та хвиля пришибла мене так, що я не міг відвернути очей від книжки, лише на страшний плач дітвака вийшов з хати.

Вернули родичі, Дан хлипав в колисці. Перемучив ніч в гарячці, а на другий день помер рано.

Я вбирав в коморі білу сорочку і заходився тайком з плачу та ламав руки.

На похороні думав над тим, що не видів Тівара три доби. Тайна стала між нами обома. По правді, я боявся стрінути його. Коли припадково замітив я його осторонь боком ока, був блідий, як папір. Бідний хлопець мучився і не спав три доби.

Тівар, той непосидющий, веселий хлопець, змінився до знаку. Покинув товаришів, забув усміх, всяку розривку, а полюбив тишину і музику. Я був з ним цілих кілька літ, але за той час ми ні разу не лишалися оба. Коли доходило до того, то він все висувався зручно і лишав мене самого.

Я виїхав на студії, кинувся у вольний вир, але одинокою душею, яка завзято оправдувала перед ріднею і боронила кожний мій крок, був Тівар. В тих часах писав він до мене про все, що діялося серед наших. За себе не згадував ніколи ані словом.

По школах взяв від батька підмогу, виїхав на чужину і пропав без сліду.

III

Блукаю по світі, вже й посивів і похилився серед фальшивих звуків.

Не раз серед ночі мигне деяка хвиля з життя – зірвуся і бігаю по хаті.

Отсе навідався до могилки Дана… Запалася, лише берези збігають до неї в долину, як стрункі білі дівчата.

Слухаю і собі не вірю.

Пливуть тони, дивна музика… знайомі таємні тони. Лише скрипка може 'їх виспівати, бо грудь скрипки се грудь дитини…

Лине скарга з далекого світу… Сльози перемінилися в діаманти і падуть на глибінь, а на тій глибині струни арфи. Чим більше звисока вони падуть, тим тони вищі, а чим нижче сльози падуть, тим гомін ясніший.

Чую сміх дитини, сердечний, захоплений сміх розбавленої дитини. Нараз тони розливаються, як би на розщебетаних соловейків вдарили крила смерті…

Пісня без слів, без імені… Я лише знаю, що се твір Тівара. Він посилає мені його з далекого світу на розрадоньку серед болів дня.

По білих березах повіяла дрож. Кулилися, як душі жінок.

По струнах неба пересунувся кіготь вірла і палець дитини…

ДОРІЙСЬКЕ ПІДСІННЯ

У стародавній святині, покинутій на горі за містом, заколочують потомки спокій давніх богів і построюють свої гри. Після тисячі літ дочекалася святиня, що відновлено в ній Софоклового «Царя Едіпа».

В першому ряду сидить артист і видить, як велич сеї трагедії затяжка на нинішні сили, як уся її вага скривається перед публікою – Едіп і публіка – обоє сліпі; тілько Едіпові не снилося пізнавати її.

Стрінувся трагізм сліпоти Едіпа з комізмом темноти нинішної суспільності. А може, ся друга сліпота ще більше трагічна?

Артист заглибився в штуці, його забуття мало таку силу, що зайняло увагу дівчини. Вона вдивилася в нього всією інтуїцією і забажала глядіти й відчувати його душею.

Зовні святині повівають хоругви в погіднім вечорі, а подалік сидить на плиті бабуся. Відшепотіла молитву, сперла голову на руку і вдивилася в древні, камінні стіни святині. Сутеніє. На темнім підсінні заметушилися дві потворні тіні, бабуся здригнулася і подріботіла вдолину.

Представлення скінчилося, в святині знов пусто і глухо.

Минають дні і ночі, дівчина в’яне, розсівається в тінях туги і смутку, а артист не видить і не знає нічого.

Одної ночі зібрався в далеку дорогу і переходив через гору попри святиню. Ішов через підсіння. Було тихо, місяць світив ясно і метав грубі тіні аркад. Долі стіни спочило смутне світло. Артист сів на камінній підлозі, вдивився в те самотнє, мертве світло, а воно мало мову і притягало його. Дрож перебігла по ньому, він вихопив кинджал і оглянувся. Кругом глухо й пусто. Заглибився знов в світло на стіні, відчув смуток розлуки з сим місцем навіки. З підземних коридорів долітали здавлені зітхання і стогнання, таємничі шелести і гомони, перед ним розвивався блідий величавий хоровод богів, розвивався чарівним танцем і линув, як хмара, з святині понад міртові й кипарисові кущі. Артист не замітив, як до нього наблизилася хитка жіноча тінь. Вона станула хвилину і кинулася на його шию. Заглушений даремним страхом, вхопив він кинджал, пробив її і втік.

У далекій дорозі здригався він не раз, не два на той спомин і вірив, що втік з рук розбишаки.

Хто переходить ніччю через те підсіння, чує, як зачіпає його крило таємного смутку, але воно щезає скоро.

Занавіса упала. Правдиві, великі драми не все виходять наяву, вони остаються поза людською увагою так далеко, як ті дві тіні, що налякали задуману бабусю, і не нам судити такі злочини.

КАРТИНА З ДНЕВНИКА

Такий тихий погідний світ буває раз на рік, а може, – ні разу в житті. Зелені береги, розлогі долини, гаї, ліси, живий веселий рай в дуговім морі ранку.

З чарівних тіней гаю на горі виринає будівля і приманює до себе усю поезію сего раю.

Я прискорював ходу і помічав, що в міру того, як багатство старого замку прибувало, гора зливалася з краєвидом, який я залишав за собою. Мене очарувала далечінь долини за мною, я не видів в ній великого спаду, ні великої висоти вгорі, на якій стояв і любувався тим достроєм.

Іду поволі, плентаюся між корчами, гублю дійсність, минувшину і стаю легким, вільним, а херувими осіняють мою душу такою поезією, що плачу з утіхи.

Замчище мохом поросло, замість молодят в обіймах, рісні пової пригортають старі тесані камені. Зілля і цвіти заховують пам’ятку молодості, любові.

Тінню входив я з фасаду в мармурову глибінь сіней, у спіралі тихих коридорів й оглядав у тінистій величі саль світла, що вийшли з безсмертної волі геройських душ і вернули так загадково, що годі вислідити, звідки тут взялися. Блудять по зчорнілих портретах, цілують фосфоричними устами хмарні чола, яряться на порохнавих ложах, снуються в поблеклих нарядах по звітрілих мозаїках і хлипають, то витягаються під різьблені склепіння віконних каблуків і майстерних касет стелі, мерехтять на камінних китицях цвіту-винограду, а я все чую, що у тих світлах тліє сила, яка постала з могучих душ, і з глибини тишини сну снує правди смутку й вічності.

Виходжу поволі у такім забутті, у такім духовнім скупленні, що не чую ні свого руху, ні віддиху.

Ступені підо мною виджу, як крізь сон, зілля найшло своє тепло у студенім камені.

Я опинився коло крайної колюмни, кучеряві корчики розсипані коло неї, очі перебігли по широкій підставі колюмни, і я заки розглянувся – застив на місці, як від грому.

На краю підстави і я – і не я.

Струмені морозу прошибли мене й обняли залізними обручами, я подався вбік і полетів стрілою від замчища.

На бережку за корчами охолов страх, але те, що я видів, опанувало мене.

Я приліг до румовища й сліджу.

Таємничої появи не видко, але в мені дрижить непохитна, глумлива певність, що вона не лиш не ворухнулася з місця, але навіть не завважала мене.

Стежу пильно, довкола погода і така тишина, що ні листок не здригне. Пригадую собі, що нині не видів я ще ні одного чоловіка, ні звіряти навіть. Гейби увесь світ вимер. Я дивився пильно д’крайній колюмні і не міг збагнути того, що зайшло. В ту мить, як схоплював я попередню хвилю, в ту мить пересилення між душевним скупленням, а зовнішним забуттям вчув я, що дух мені займає, і виджу на камінній підставі ту саму постать.

Чоловік закутаний в чорне, як вугіль, простирадло, сидить і глядить уперто перед себе, а його очі світять з підлоб’я так, що не видко зіниць, лиш блискучі білки.

В мені усталювалося пересвідчення, що ся поява не знана на люднім місці, що її виключне царство – се зачаровані урочища і самота старинних замчищ.

Чи се поет, чи демон – мені байдуже, мене цікавила чимраз більше математична точність сего улицетворення заклятих старинних загадок так, що вкінці відчитав я в сій появі цілу необмежену містерію незнаних синтез, майстерну аналогію, живе доповнене старого замчища.

Нудьга налітала на мене, я глянув знов туди, куди смотріла уперто постать, і мене придавила знов грізна тишина, приковала так, що я не міг утекти, ні рушитися, лиш вгріб пальці в землю і тремтів усім тілом.

У хвилі, як тишина дотулилася вічної мертвеччини і, як здавалося, настає кінець світу – зірвався громом такий гураґан, що я вдарив лицем до землі.

До мене долетів регіт, я підняв очі й узрів крізь шалену метушню піску і галуззя появу в бісноватім танці, чорна плахта розвівалася і мигала на голих кістках, я замкнув знов очі і котився вдолину.

Як довго се тривало, не знаю.

Мене збудила знов звичайна свіжа погода.

Я встав і вздрів перед собою широку лаву чорної спустошеної землі, видертої великанськими скибами, геть долинами аж до краю овиду.

І, не оглядаючись, пішов я тією чорною лавою.

БІЛИЙ КОНИК

Моїй дружині Галі

Перекинулася моя жінка білим коником, я сів на нього, але голос сурм і барабанів пригадав мені воєнний розказ, що маю їхати з іншими боронити чужої вітчини.

З лави кінниці гурт за гуртом рушав вперед, мене обіймив неспокій.

Прийшла черга на мене, мій білий коник вигнув шию, вдер ногами до звалищ міста, а коли я розглянувся, увидів себе на розлогім самотнім степу.

Білий товариш похилив голову і працював пильно ногами, мене похилила журба на його шию, я потупив очі в тій пильній праці.

– Так мовчки ти все двигаєш нашу тяжку долю.

По дорозі стрічали ми своїх. Одні пиячили, другі торгували й лічили гроші, інші вели сварку, хто з них найліпший, і волочилися за чуби, а ще інші йшли на прощу.

– Не буду займати їх, – сказав я.

– Так, так, – відповів білий товариш, киваючи головою, і смутним бистрим зором вдивлявся в землю і працював ревно.

Опинилися ми далеко, виїхали на високу гору, а на горі була зачарована звіздочотня.

Я вибіг на самий верх до піднебної салі, притулився до найбільшого дальновида і став смотріти ген вдолину на те нове місто, в якім мені доведеться жити. Слаба людська вдача з-перед віків порадила мені дивитися пильно на мури, дивитися рік за роком в будуччину і шукати своєї посмертної карти.

Перейшов я уважно, терпеливо тисячу літ і не знайшов своєї посмертної карти.

Взявся я вдруге шукати за посмертною картою моєї жінки на сірих мурах великого міста.

Перейшов спокійно тисячу літ і не знайшов смерти моєї жінки.

Я похилився з горя, але вчув над собою гомін отсеї правди:

– Чого ж хочеш? Ти – самотник, я – білий коник, про таких духів ніхто не знає, не відає на сірих мурах великого міста.

ПОШТИЛІОН

…Мою невірну дівчину засватав інший. Я був на забаві до півночі, а тут досвіта служба, спати не було часу; я вже трохи того…

Взяв я батіг і трубку, сів на диліжанс – і гайда в дорогу.

Вдосвіта ворожу звичайно, як мені цілий день піде, бо сонце дає життя на землі і невидющого веде за собою.

Того досвітка туман банував над дібровою на високій горі, я дивився з уподобою на се і думав: «Так журба давить чоловіка і так йому з чуприни куриться, коли занадто припустить жаль до серця і перебере міру».

Приїжджу на першу пошту, поштмейстер глядить на мене посоловілий, як би хотів порадитися в чім.

Видно, йому також заваготіло щось на мізку і не дало спати цілу ніч. Передавав мені урядові папери, листи і пакунки, а в його очах снувалися нічні дивогляди.

Під самим містом увидів я молоду пару: вона нагадала мені «мою» дівчину. Була студена, як рання зоря взимі. Він в довгім плащі і капузі. Повів її в лісок.

В місті дві години спочинку, я повернув в шинок – клин клином вибити. Виходжу, порошить дощик, як марево, вулицями снуються люди, чи тіні – мені однаково.

Сів на диліжанс, помахав батогом, коні біжать самі, фіри уступаються; я притулився до кута будки і дрімаю далі.

Крізь марево повидів я, що тіні рухаються живіше, розказують собі якусь новину, – мені байдуже.

Нараз вскакує до моєї будки молодий чоловік в плащі і капузі, бере з рук трубку і зачинає грати. Я відразу полюбив його. Коні летять, як біснуваті, сутолока розступається і глядить з дивом, а молодий чоловік не грає, але чарує душу. Грає про невірну дівчину, як завів її в лісок і посадив між червоним маком сталевий кинджал. Слухаю тої пісні, з серця кров пливе, грудь вогнем сипле.

Коли я прокинувся, товариша не було вже при мені, довкола лиш пусті стернища.

Коні станули коло першої стації. На ґанку дрімав жандарм з настороженим карабіном, я ладив обрік, одна лише думка снувалася мені з-під вечірних брів.

Василь ПАЧОВСЬКИЙ

12.01.1878, с. Жуличі біля Золочева на Львівщині – 5.04.1942, Львів

Навчався в гімназіях у Золочеві та Львові, після чого вступив до Львівського університету. Виступивши за викладання українською мовою, невдовзі мусив перейти до Віденського університету.

У 1901 р. видав першу збірку поезій «Розсипані перли», яку тепло привітав І. Франко. Після неї вийшли його драматичні поеми «Сон української ночі» (1903), «Сонце руїни» (1911), збірки «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені терновий огонь мій» (1913). Був одним із організаторів літературної групи «Молода Муза».

Під час Першої світової війни Василь Пачовський, як і Богдан Лепкий та скульптор Михайло Паращук, працював педагогом у таборах українських військовополонених російської армії, а після закінчення війни був гімназійним учителем на Закарпатті, що дало йому матеріал для поеми «Князь Лаборець» (1924), книги «Срібна земля».

У 1933 р. В. Пачовський переїздить до Львова, багато пише й перекладає. Зокрема, створює драми «Роман Великий», «Золоті ворота».

ЖЕРТВА МИСТЕЦТВА

І

Маляр сидів у своєму ательє і відмальовував ідеальну жіночу постать.

Як учитель малярської академії він пізнав її як свою ученицю. Вона була така ніжна в усій своїй духовій красі, що захопила його від першої стрічі. Відтоді, як тільки входив до своєї робітні, вона ставала перед його очима, як з’ява, та всміхалася до нього.

Була це молода дівчина, ясна, як рожевий цвіт. Овальний її вид окружало золото-кучеряве волосся, розсипане за точені білі рамена. Над глибокими очними ямами спускалися на шнурочку чорні брови до зморшки, що сумною задумою затінювала ясність чистого чола. Хоч личко біле та рум’яне пашіло, як рожа вранці під росою, синіми глибокими очима виглядала незбагнута туга. На малинових вузеньких устах грала гірка усмішка розчарування. Шия, груди і ціла постать як виточена з мармуру. Прозирала з-під прозорої обслони і дихала якимсь притаєним життям, душу брала на себе…

Малював, добираючи фарб, знов замазував і нищив наложені відтінки… Досада брала його на свою несправність, на фарби, на пензлі, на муху, що бриніла над вухом, на солов’я, що щебетав у клітці, на шум дерев, що лився пахощами крізь відчинені вікна… Все йому було на заваді! Що не гляне на образ, а дівчина так і сміється до нього, так і дише, пестить його очі, цілує, душу бере на себе – а його, його твір дерев’яний, сухий, без життя!..

Знов малював і серед праці не чув, як до робітні ввійшла жінка і станула йому за плечима. Висока, струнка, як тополя, з волоссям чорним, як циганка, а білим, як сніг, обличчям. Великі чорні очі грали блиском, як зорі на світанку. Чорні, як вугіль, брови стелилися дугами по високім чолі, на скронях жевріли матові рум’янці, вузько викроєні вуста аж сміялися кармазином. Шия, гей лебідь, визирала з-під білої сукні і відкривала за прозірчастою тканиною високі груди, наче різьблені з піни та алебастру. Круглість рамен доповнювала гармонію постави ідеально збудованої жінки.