Українська модерна проза

Приятель прикро покосився на статую, що блищала під соняшним променем чудовим мармуровим тілом. Довго він умовляв артиста; він тільки зітхав і журливо хитав головою.

Коли прийшов багатий російський пан, то артист вже не мав сили змагатися і корився, мов мала дитина. Приятель незабаром перевіз його в друге помешкання! Він і на те згодився. Йому хотілося спати й спати, бо мозок його бажав покою. Одного ранку слабий артист прокинувся і почув, що до нього вернулися втрачені сила й здоров’я і він знов зробився веселим, безжурним Германом з рожевими щоками та іскрявими очима. В його студії статуї росли, мов опеньки в дощ, але він ніколи не зазнав тієї непевної муки сумління, незадоволення і туги, що колись гнітила його та примушувала питати не тільки в других, а навіть в себе: «чого бракує сьому творові?»

Тим часом статую з журливими очима та гірким усміхом запакували, мов єгипетську мумію і повезли на схід сонця в чужу далеку холодну країну. Проте там панувала весна, вона йшла поважними, сміливими кроками. За нею тяглося юрба за юрбою веселе різноголосе, співуче птаство. Мов чорні човники, ластівки плили в голубому повітрі; за ними линули журавлі, довгоногі чорногузи, дикі гуси. Бажані гості, весняні мандрівці. Перед сією гучною веселою юрбою схилялися кучеряві верби, хитаючи золотими сережками. В повітрі і в воді, на землі і під землею заворушилося живе створіння і поєдналося в одному безупинному, гострому бажанні: «життя, сонця, щастя!» Сі три головні ноти лунали скрізь і розлягалися навколо…

В тому місті, де жив багатий пан, що купив статую, пішла чутка, що він житиме сей рік в своєму палаці. Ся розкішна будівля панувала над усім містом. А там, де був тепер великий сад, був колись густий ліс, де ревіли хижі звірі. Од сього лісу зосталося тільки небагато дерев: кільканадцять сосон, ялин, та два міцних дуба, що вирізнялися своїми міцними жиловастими гілками та темно-зеленими кучерявими шапками; купа білих, тоненьких березок нагадувала русалок, що розпустили до самого долу довге зелене волосся. Далі простяглася липова алея, яку вже насадили людські руки. Там в холодку дзвеніли комарі та чогось товклися на одному місці. Невідомо, що вони так робили? Чи співали вдячні гімни матері природі за те, що вона 'їх так добре зробила, чи розмовляли про свої комарині справи, не слухаючи соловейка, що тьохкав на весь садок і заливався дрібною треллю.

Перед величним будинком стояла купа тропічних дерев, посередині запашного килиму з різнобарвних квітів бринів фонтан; поруч з ним стояла статуя, що привезена з-за кордону. Її мармурове розкішне тіло гарно малювалося на зеленому ґрунті; журливі мармурові очі дивилися на старий кипарис, що гілками торкався до чавунного, дірчатого тину. На великих воротях було надруковано великими золотими літерами: «Вход посторонним воспрещается».

Горобці, що купалися в фонтані, підставляючи свої крилята під дрібний дощик, потім сідали на мармурові плечі та, обтрушуючись, цвірінькали про новину, що недавно уявилася в садку. Попереду вони боялися статуй, бо думали, що то людина, а далі стали смілішими, бо побачили, що вона стоїть нерухомо і не гримає на їх, не плеще в долоні, як стара клюшниця, за якою завжди чвалав старий рудий кіт з одгризеним вухом, що нападав нагло тільки на молоденьких горобців, які ще не вміли добре питати, а коли бачив юрбу пташок, то тільки прижмурював зелені очі та облизувався.

– Я сих проклятих горобців колись усіх перестріляю, – казав прикро садовник. – Бач, як запаскудили статую! – він почав поливати її з поливальниці. – Не знав пан, куди гроші кидати, – казав він до старої клюшниці, що тяглася по доріжці зі своїм рудим котом та дуже неприхильно позирала на статую підсліпуватими очицями.

– Шпиг, шпиг, шпиг! – зацвірінькали горобці, пурхнули вбік і посідали рядком на тин, повертаючи туди-сюди головки.

– Не буде з цього добра! Скільки живу на світі, не чула й не бачила…

– Шпиг, шпиг, шпиг! – ще голосніше защебетали пташки.

Клюшниця плюнула в той бік, де стояла статуя і почвалала далі. Про стару казали люди, що де її не посій, то вона вродиться. Вона личила за святий обов’язок щовечора докладати панові про все що діється в місті. Пан любив слухати її гострі речі, не питаючи, що правда і що раптом вродилося в її голові…

Незабаром до пана наїхало багато гостей; він хвалився закордонною новиною. Було багато таких, що нічого не тямили, але хвалили статую тільки за тим, щоб догодити панові. Були й такі, що завидували йому, тільки не через те, що він мав таку штучну, надзвичайну статую, а що міг кидати великі гроші на свої примхи. За дірчастим тином на вулиці зібралася купа людей, яким було заборонено входити в садок.

Одні судили пана за те, що дав великі гроші за таку нікчемну річ; другі за те, що вона гола; треті стояли мовчки та дивилися на статую такими очима, які ще гірш паскудили її тіло, ніж юрби горобців. А статуя дивилася своїми журливими очима кудись вгору, трохи схиливши набік голову, наче до чогось прислухаючись. Над нею схилявся сумний кипарис з жорсткими гілками, мов хотів затулити її од ганебних речей та од поганих поглядів.

Був пекучий південь. На вулиці тихо. Чутно було тільки як бринить фонтан та пурхають горобці. Вгоди-ряди затупотять коні; проїде коляса, здіймаючи пил, що довго стоїть в повітрі золотим туманом і знов усе наче засинає. Дерева не ворушаться, квіти стоять, схиливши головки і наче сховали кудись далеко свої пахощі. Серед тиші раптом щось загомоніло: то бігли діти, тупаючи босими ногами. Один білявий хлопець, що їхав на ломаці та поганяв свою химерну коняку лозиною, спинався перед тином і здивовано дивився на статую. Другий, старший хлопець, держав у руці чималу каменюку, побачив горобця, що сидів на мармуровому плечі статуї та чистив дзьобом пір’я, прижмурив око і хотів влучити в статую, але не попав; камінь плюхнув у фонтан, далеко розкидаючи водяні краплі. Хлопцям подобалася та гра і вони зібрали камінці і кидали по черзі в статую.

– Що ви робите, варвари?! – гримнув на них худенькій пан в золотих окулярах.

– Гей, хто там є?! – він постукав у ворота. З воріт вийшов сонний сторож, недбало зирнув на вулицю і сказав хрипким, лінивим голосом до дітей:

– Ось гедьте! Чого се ви сюди поналазили?!

Діти покидали камінці і затупотіли далі. Пан почав збирати книжки, що спересердя впустив додолу, обтер з них пил і увійшов у ворота. Се був письменник і мав дозвіл брати книжки в бібліотеці: він ходив ні на що не дивлячись, завжди схиливши голову. Може, й на сей раз він не замітив би новини в садку, коли б його не вразило те, що думали скоїти діти. Він спинився перед статуєю і сказав:

– О, се моя, моя думка. Коли б я був артистом, то зробив би таку статую та назвав би її: «Муки натхнення! – Він прочитав ймення того італійського артиста, що зробив статую. – Як чудно і приємно думати, що якась незнайома для мене людина, з якою я, може, ніколи не побачуся, наче вгадала мою думку і чужа душа поєдналася з моєю і стала вмить рідною й близькою для мене. Вітаю ж тебе, мій далекій і близькій брате! Прийми моє щире вітання й шанобу.

Письменник поцілував статую в пишні, трохи одкриті уста і одскочив, мов ужалений: вони були теплі і наче затремтіли од поцілунка.

– Мабуть, сонце напекло їх за день? – міркував письменник, подивився ще раз на статую: на мармурових очах блищали дві краплі, потім тихенько покотилися на щоки; сонце одбивалося на них рожевим кольором. Письменнику здавалося, що перед ним стоїть жива людина та плаче. Се його дуже вразило. Більш він не приходив у садок, бо кудись виїхав на чужину. Потім по світу пішла чутка, що він написав великий твір, але сю книгу читала і розуміла невеличка купа людей, ті, кому було заборонено входити в садок, навіть про сю книжку і не чули.

Сторож одного вечора почув, що хтось тяжко зітхає з того кутка, де стояла статуя. Він пішов та прислухався. Там нікого не було, він думав, що то пугач сховався десь в гілках, але ні, пугач так не стогне і не зітхає; се був людській стогін. Скінчилося на тім, що сторож почав ховатися на ніч у хату.

Сторож не помилився – се був людський стогін. З тієї хвилини, коли письменник поцілував статую в пишні уста, вона почула, як б’ється в неї живе, людське серце, бажання й думки прокидаються і киплять в голові. Вона почула, як музично бринить фонтан, як гарно і весело співають легкокрилі пташки в гущині дерев: як солодко пахнуть пишні червоні троянди і, на своє лихо почула всі ті ганебні глумливі речі і зрозуміла наглі погані погляди тих очей, що дивилися на її тіло крізь дірчастий тин. Вона просила сонечко швидше сховатися; благала ніч закутати її своєю темною ковдрою. Вона зненавиділа своє пишне мармурове тіло. Вдень їй страшно було подати ознаку, що вона жива; їй здавалося, що ті, що глузували з неї за тином, поламають його на шмаття, увірвуться в садок і почнуть кидати в неї каменюками.

Їй дуже хотілося почути свій голос, але вона боялася голосно заговорити, щоб не збентежити людей.

– Я жива, жива! Де ж той, що оживив мене? Чом не йде скінчити свою працю? За що я довіку повинна стояти на сьому мармуровому п’єдесталі? Дайте мені волю! Бажаний, чом ти не йдеш? Нащо оживив та покинув мене на глум, на поталу людей? І вдень, і вночі чекаю тебе, зову, благаю. Відкіля, з якого боку тебе визирати? – благала статуя, здіймаючи мармурові руки, і гіркі, безнадійні сльози котилися з очей.

Повіяло осіннім холодком, посипалося листя з дерев і вкрило доріжки різно-фарбним мережаним килимом. Умовк веселий, балакливий фонтан. Ластівки і журавлі знов поплили в блакитному повітрі на вирій – тільки статуя, мов сиротина, стояла на своєму п’єдесталі коло старого кипариса. Холодний місяць дивився на неї з високості недбалим поглядом. Осінній вітер налітав нагло і ревів, мов хижий звір, наче сердився, що статуя не схиляється перед ним та стоїть нерухомо, бо не хоче йому коритися. Далі, втомившися нерівною марною боротьбою, він стихав, кудись ховався, і в садку панувала тиша. Серед сієї мертвої тиші почувавсь стогін і зітхання.

– Скільки живу в світі, ніколи не бачив, щоб зітхання та сльози комусь за-помогали, – почувся старечий, прихильний голос з того боку, де стояв гіллястий кипарис. – Мені навіть ніяково на тебе дивиться, бо я не знаю чим тобі запомогти.

– Хто ти такий? – спитала здивовано статуя.

– Твій сусід – старий кипарис. Хіба ж ти досі мене не знаєш? Ех, донечко, не в пору ти ожила. А, може, і в пору? Може, прийшла і твоя година?

Кипарис захитав гілками.

– На що він мене оживив і покинув? Коли б він хотів, я б зійшла зі свого п’єдесталу і зазнала б те, що треба знати кожній людині.

– Та хіба ж ти людина? Ти гарна мармурова статуя, яка повинна своїм пишним тілом бавити людей.

– Не глузуйте з мене, дідусю!

– Хе-хе! Яка ти цікава! Під моїми гілками частенько розмовляли письменники, то я дещо од них перейняв. Були колись в людей пророки – темні люди їх били камінням. Були і такі, що личилися вченими та розумними і навіть пишалися своїм розумом і, мабуть, од великого розуму здіймали таке питання: чи є в жінок душа? Се було давно, але на великий жаль було колись, а ти, мармурова статуя, бажаєш бути людиною. Хочеш волі. Хочеш свої мармурові ноженята одірвати од п’єдесталу, куди тебе поставила чужа воля і сила.

– Але нащо ж такі бажання ожили в моєму серці, в моєму розумі? Мене жахає страшенно непевна, навісна думка: що я знову скаменію навіки.

– Чекай та сподівайся, то й не скаменієш. Мені здається, що люди через те не досягають своєї мети, що не вміють, або не мають сили гостро, безупинно бажати, а ти, здається, не така. Ти таки візьмеш своє.

Ох, не даєш ти мені старому спокійно спати вночі! Дивися! Мої гілки вже почали жовкнути. Незабаром засохне і мій стовбур. Прийдуть люди і гострою сокирою порубають його та кинуть в піч, а на моє місце посадять молоденьке дерево, і я певен, що воно швидше мене ростиме і краще розів’є своє верховіття, проте, я не сумую. Чекаю спокійно сієї години і ти чекай своєї; пильно, безупинно чекай і досягнеш своєї мети. Кажуть, є статуї і є копії з статуй, є люди і копії з людей і навіть копій з копій, а далі якісь тіні. Я вірю, що прийде така година, що всі поміняються думками, зіллються в одному бажанню. І не буде копій та тіней, а будуть тільки справжні люди, які зрозуміють велике слово: «Ідеал».

Статуя слухала пильно. Вмить, наче якась нова думка блиснула в її очах; вона зібрала усі свої сили і тихо, поважно зійшла з п’єдесталу, обережно ступаючи на доріжку та озираючись навколо.

– Куди ти? – гукнув старий кипарис.

Вона мовчки показала білою рукою на тин. Старий кипарис захитав гілками наче щось пригадав і тихо, тихо промовив: «Іди!»

Вона йшла серед мертвої тиші, чутно було тільки, як шелестить сухе листя в неї під ногами; вона знала, що воно сухе, мертве і ніщо вже не дасть йому життя, а в неї жила кипуча, гаряча душа, що рвалась далі, далі. З кожним кроком вона йшла все швидше й сміливіше і зникла в білому тумані.

На краєвиді змалювалася червона смуга: то прокидалося від сну ясне сонечко.

ЕФЕМЕРИДИ

Прийшла весна. Сонце простягло золоті струни між гілками дерев. Вітрець дмухав стиха і вони бриніли й одгукувалися: в полі, в лісі, в небі, зливаючись в один гучний, чарівний акорд.

Жайворонки упилися солодкими пахощами весняних квітів, рослин та вогкої землі, і співали, співали в повітрі свої бадьорі, веселі, безсмертні пісні.

– Чарівнице, чарівнице! – щебетало дрібне птаство.

– Вона прийшла, вона прийшла! – приспівували десь журавлі.

– Швидше в поле, швидше в поле! – гукають на них дикі гуси, ластівки та шпаки.

Птахам хочеться минути те місце, де хмарою стоїть гіркий дим, що випливає з усіх димарів: неначе чиїсь велетенські чорні крила хочуть затулити небо і сонечко, і веселих пташок од людей. Птахи не бачили людей, що метушилися по вулицях великого города. Заклопотані люди не бачили пташок. Не бачив 'їх і цей, що йшов у натовпі людському нервовою ходою, зігнувшись, неначе на його молоді плечі хтось поклав занадто велику вагу. Обличчя з тонкими рисами було бліде, воно нагадувало якийсь стародавній патрет великого артиста маляра. Великі сірі очі то кидали темну блискавку, то гасли. В білявій бороді заплуталась фіялка. Він нервово тиснув довгими, блідими пальцями фіялки, що купив у хлопчика.

Трамваї з брязкотом котилися, дзвонили, спинялися, забирали людей і знов рушали далі. Автомобілі кидали вонючий дим, крякали, мов качки, і летіли, як наві-жені. Велосипеди ловко перекреслювали вулиці. Візники поганяли худих коняк; вони якось чудно мотали головами – неначе корилися долі, або дрімали, стоячи коло великих мурованих будинків також, як і потомлені візниці. Люди гомоніли, і все кудись бігло, котилося, хапалося, брязкотіло.

Він йшов, спинявся, коли що-небудь загороджувало перед ним вулицю і знов ішов, не думаючи, куди він іде. Він не питав себе: «Чому це я, як завжди, не сиджу в конторі та не підводжу рахунків. Я, бухгалтер Соромський…

Він минув контору, де навесні в нього на столі стояли білі, мов снігові зірки, проліски, потім фіялки, од яких віяло солодкими пахощами. Конвалії, що нагадували про гай та лани; бузок як ліловий оксамит звеселяв темну контору і Соромському здавалося, що він сидить у садку у рідному селі на Вкраїні, де він не був давно, давно. Колись влітку Соромський їздив з товаришами човном. Вони ловили рибу, а він приніс додому тільки білі та жовті латаття, він звав 'їх «неню фарами», бо це слово було гучне й співуче.

Соромський нікому не казав, що він любив складати вірші, але товариші звали його поетом, навіть безнадійно закоханим поетом, який не хоче нікому сказать, хто уразив його палке серце.

Позаочі його ще звали химерним чудасієм. Вірші, неначе чарівні, отрутні квіти розцвітали в його голові, поки він ішов у контору, і зникали, коли він брав свою важку книгу. Потім він навіть не міг їх пригадать. Він ніколи не списував ні своїх думок, ні віршів і через те не лічив себе за поета. Навіть страшенно б здивувався, коли б йому хтось сказав, що він справжній поет,

– Усі хапаються кудись, бо земля примушує людей напружувати усі сили, тіло, нерви, мозок, щоб догодить ненажерливому, кровожадібному деспотові: імення твоя – шлунок. І от не принеси хоч один день жертви, що ти зробиш з людським тілом, мозком, навіть і душею! – міркував Соромський, прикро дивлячись на гори усякої їжі, що були на виставах у вікнах. – Ні, в сьому для людини щось є таке образливе та прикре. І він ще зве себе царем природи! Він раб землі і кріпак свого пана шлунка. Я знаю, що з тобою змагатися не можна, але все в мене кипить, повстає проти тебе.

Соромський повернув ліворуч і увійшов у сад, де гралися діти у м’яча.

– Еге, скачи враже, як пан каже. От що… О, люди люблять тобі догоджати; вони навіть ідуть на всякі компроміси зі своєю совістю через свого душогуба. Ти підтримуєш наше тіло? Знаю, але ці щоденні жертви, що ми приносим тобі, занадто великі! Я колись зробив іспит: я дав тобі одного бублика та склянку чаю на день, на другий день – чай без бублика, на третій – порожній чай і так далі. Ти поборов мене ненажеро, але прийде час і, може, він не далеко, коли люди тебе поборять.

Він скинув бриль і поклав його на ослоні, потім схопив і почав махати ним, щоб прохолодити обличчя, йому здавалося, що воно палає, але воно було бліде, як папір. Соромський розмовляв, неначе поруч з ним сидів слухач. З людьми він не вмів говорити: починав з запалом, але як тільки бачив глумливі погляди, то зараз заплутувався, якось чудно перекручував слова і, не висловивши своїх думок, на пів-дорозі спинявся, стискав міцно тонкі губи, схиляв голову, а сірі, великі очі темнішали і гасли.

– Кумедний! Чудасія! Чого він хоче? Сказано поет, а поетам ніщо не заборонено, – казали товариші, сміючись.

– Можна марити про все, але висловлювать голосно… гм… ніяково… – додали другі.

Через те Соромський кинув звичку висловлювать перед людьми свої думки, що гнітили його душу і знайшов собі товариша, вірного і єдиного, приятеля й слухача, який його розумів, спочував і з прихильністю його слухав. Се був він сам.

Коли я був малим, то цілими годинами сидів на стільці та вирізав з паперу людців: високих, худих, товстих, малих, дітей та жінок в капелюхах і панів у брилях та шапках; в чоботях і босих. Босих було більш, бо їх не так трудно було вирізати. Потім я брав різнобарвні олівці і малював їм обличчя. Здалеку мої людці здавалися схожими один на одного, але як добре придивитись, то між ними була ріжниця: кожна паперова людина мала щось своє власне – чого у другої не було.

Я брав кожного гостя за руку і казав, увічливо показуючи на стільці: «Сідайте, панове! Чого ви хочете? В мене є гуски, качки, курчата, смажені ковбаси булки, яблука». Я ставив на стіл усю свою бутафорію в паперових полумисках та уливав бутафорський мед з паперової пляшки в паперові склянки. Мені тоді здавалося, що мої гості бенкетують, і я радів, потім мені докучала ця гра, я брав одного та одривав йому руку, другому ногу, а в третього одкручував голову, або хапав усіх в купу і м’яв у руці, потім кидав недбало під стіл і забував про них.

Уявляю собі: коли б мої паперові гості якимсь чудом почули, що в них щось тріпається всередині, щось кипить у голові, вони б почули, що вони також живі люди, як і сей, що їх вирізав і малював. Певно у них тоді була б хоч куца, хоч крива, але власна логіка. Вони б певно в мене спитали: «Нащо ти нас так довго вирізував, малював, а тепер мучиш: одриваєш нам ноги й руки, калічиш, кидаєш в якусь безодню? Яку ти мав мету? Ми не знаємо твоєї мети. Інші схилили б голови й, не думаючи, корилися; другі підвели б на мене сумні, здивовані очі і питали б мене: «Через віщо? За що? Нащо?» Діти завжди говорять: «А так».

Мої паперові люди одповідали б:

– Неможливо! Се щось страшне! Сьому нема імення. Ми жахаємось тебе. Краще не вирізуй других, бо ми знаємо, що їх чекає».

Я теж не раз питав тебе, доле: «Через віщо? За що?» Тільки ти таємно мовчиш. Моя мати, ся штучно вирізана й змальована красуня, вмерла саме тоді, коли я побачив світ. Коли мій прибитий лихом батько стояв, схиливши голову перед її холодним тілом, мій пан шлунок примусив мене голосно прохать жертви, і я кричав, поки мене задовольнили. З того часу почалося моє кріпацтво і взагалі усіх живих створінь, які вперше побачать світ. Мій дядько, талановитий молодий хлопець, прочитав у листі про несподівану смерть моєї матері, а його улюбленої сестри, схилився на стілець, як підкошена квітка і вже не підвівся з нього. Серце стиснув жаль у своїх гострих пазурах і воно навіки вмовкло. Неначе хтось дмухнув на свічку, і вона згасла, щоб ніхто вже не міг її запалити на цьому світі. Од дядька зосталися тільки листи, що він писав до моєї матері. Це були якісь імпровізації, вірші в прозі.

Моя бабуня, його мати, приїздила до нас, плакала і пильно придивлялася до мене: неначе в моїх дитячих, веселих очах шукала тих очей, що згасли навіки, коли я побачив світ.

Бабуня казали, як моя мати у побожному натхненню прокидалася вночі, падала перед образами навколішки і пильно, гаряче молилася. Мов душа її вже тоді чула, що наближалось, мов грізна хмара, щось таємне, страшне, від чого ніяке живе сотворін-ня не може втекти.

Я певен, що вона бажала жити усім серцем, усіма фібрами свого тіла й душі…

Була весна. Я сидів у садку під старезною липою на піску. Джмелі, оси, хрущі гули. На мене дивилися прихильно темно-блакитні очі з довгими віями, це була селянська жінка, що мене вигодувала й виховувала. Її звали Ганною. Мені й тепер здається, що немає в світі кращого імення, як Ганна. Я любив її над усе.

Мені Ганна казала:

– Покажи мені, як ти мене жалуєш?

Вона завжди казала жалуєш, а не любиш. Іншого слова у неї не було ні для кого. Щось солодке і тепле влилося в моє дитяче серце, я схопив її за шию і тискав рученятами та приказував:

– Ось, як я тебе жалую.

– Ой, який же ти дужий! – промовила вона, милуючись моєю дитячою щирою одповіддю.

– Це б досі й мій Данило був отакий, як ти, – додала вона й погладила своєю жорсткою, працьовитою рукою мої м’які кучері.

– А де ж твій Данило? Чому він до нас не приходить з Меласею? – питав я, сіпаючи її за руку,

– Він вмер, – одказала вона, зітхаючи.

Я допитався, що ця Ганна оддала мені усе: свої безсонні ночі, своє здоров’я, силу і ще й до того єдиного сина, якого вона породила в муках тільки, мабуть, на те, щоб він вмер. Таким робом мій шлунок украв у неї сина-робітника, а доля поклала на мої дитячі плечі три смерті. Коли б я був удвадцятеро розумніший за мого талановитого дядька, працьовитіший і корисніший за того Данила – я все ж не згоджуюся з цим і протестую! Цей протест цілими роками ріс, як болячка в моєму серці і душа моя повстала!

Він схопився з ослона й пішов нерівними ступнями по доріжці, як птах з перебитим крилом. Він ішов туди, де не було людей.

– Таємна, мудра, велика цікава загадка життя. А може, вона зовсім проста? На кожну загадку буває розгадка. Може, мені судилося її розгадати?

Тільки треба знайти кінець, вхопити тую нитку, і клубок почне розвертатись, розкручуватись, поки не прийде останній кінець, то і є розгадка. Може, він десь дуже близько і я навіть дивлюся на нього і не бачу? Не бачу зараз, а потім навмисно простягну руку і вхоплю. Тепер я, мов сліпий, тиняюся по світу і товчуся на одному місці.

Хрущ загув і полинув на липу.

– Бенкетуєте, ненажери! Потім покладете в землю своїх дітей і вони лежатимуть три роки та їстимуть всякі рослини, підточуть картоплю, коріння, знівечать яку-небудь пишну красуню троянду, вона почне в’янути, не знаючи, хто підточив її коріння.

Але є, неначе для більшого контрасту, інші істоти, які теж лежать три роки у воді, як мумії у домовинах без їжі, бо в них нема навіть органів для їжі: ні ротів, на шлунків,

Ці створіння звуться ефемеридами, вони живуть зранку до заходу сонця. Покладуть собі подібних і зникають.

Ефемериди. Яке музичне, чарівне імення!

Содомський вийшов з садка нервовою ходою, неначе летів кудись за своїми думками. Сумні сірі очі запалилися і кидали темну блискавку. Люди, що йшли назустріч, здивовано дивилися на добродія, що прогулювався без бриля, він забув його в садку. Справді якийсь чудасій, що осмілився йти по вулиці цивілізованого города без цієї ознаки цивілізації, мов дикий. Вітрець перебирав, як золоті струни, його м’яке, довге волосся, а він ішов і не бачив глумливих та здивованих поглядів. Минув метушливі вулиці з гарними крамницями й будинками… Ось потяглися бідні вулички з маленькими домками й хатинами, що всунулись у землю.

В маленьких домках була тіснота, що пригнічувала тіло і душу. Там злидні роззявляли свої величезні роти і штовхали людей на злочини.

А дзвони на убогій дерев’яній дзвіниці, неначе з джерела, промовляли: «Подай, дай, дай! Подай, дай, дай!.. »

Прочани тяглися юрбою по пішоходах. Один спитав у Соромського: