Українська модерна проза

– Паничу, кудою треба йти до Лаври?

І він подивився здивовано: неначе прокинувся од сну. Селянин спитав його вдруге. Соромський тільки тоді почув його питання і показав мовчки рукою, куди треба було повертать.

Прочани знов рушили, балакаючи про свої справи.

Високі кам’яні мури.

– Що це таке? Тюрма чи завод? Завод, – проказав Соромський, дивлячись на зачинені ворота, перед якими стояв натовп людей.

Чоловік у кашкеті й сірому піджаці задер вгору кирпатий, трохи червоний ніс, і проказав недбало:

– Сказано вам: не звеліли пускать. Тут більше не приймають. Чуєте? – проказав і одвернувся.

Люди неначе не чули: вони тільки заворушилися і знову дивилися на зачинені ворота, неначе сподівалися, що повинно скоїтися якесь чудо: ворота раптом широко одчиняться і всіх візьмуть до роботи, за якою вони ішли, ішли з надією з ріжних далеких кутків великого господарства.

Там були жінки з малими дітьми, що плакали й кричали, як козенята, а бідні, голодні, потомлені мандрівкою матері не знали, як їх вгамувати. Там далі, по шляху ішла ще велика юрба людей в шматтях. З цих шматтів теж визирали злидні; гострими злими очима вони дивилися з драних чобіт, з латаних свитин, з зав’язаних мотузками постолів; вони з глумливим реготом котилися за босими ногами на взір камінців, що боляче муляли ноги.

Сонечко всміхалося. Пташки весело співали. Вітрець колихав жартівливо гілки дерев.

По шляху ішла без впину юрба за юрбою. Як струмки з гір, що вливалися у велику безодню. Вони неначе плили з гомоном у великий город за працею. Між ними було багато інтелігентів.

– Вибачайте! Мені ніяково, але я страшенно бідую… я б хотів… Чи не знаєте ви, добродію, якої-небудь посади? Перше жалування я оддаю тому, хто мені дасть посаду. – Проказав, запинаючись молодий хлопець, підходячи до Соромського.

– Візьміть мою. Я служу в конторі… Ось візьміть адресу.

Соромський витяг з кишені картку.

– Бухгалтерію знаєте?

– Знаю, знаю… Так невже ви справді? Не знаю, як ваше прізвище…

– Соромський.

– Іваненко. Не знаю, як вас дякувать. Не можете собі уявить, який я вам буду вдячний, коли мені пощастить, то я вам першу жалування…

– Не треба, – одказав Соромський і загубився в натовпі.

Худа, бліда жінка мовчки простягла руку; тільки в запалих очах був великий жах, жах смерті. Соромський витяг гаманець і висипав усі свої гроші, а сотні рук і тисячі очей благали його:

– Не дай нам вмерти! Запоможи!

Гострий, як отруйна стріла, жаль упився в його серце. Він махнув до цих людей рукою. Натхнення блиснуло в великих очах, і він гукнув голосно й рішуче:

– Стійте.

Всі спинилися. Соромський сам не пізнав у ту хвилину свого голосу, що був завжди тихий, приглушений. І сам він неначе збільшився, виріс. Здавався якимсь велетнем.

– Я дам вам усе, чого бажаєте. Я більше дам. Чекайте і вірте мені. Поможіть мені зійти на цю гору.

Люди напружували сили, але гора була страшенно крута і слизька, як дзеркало. Соромський не міг на неї зійти.

– Відступіться трохи, – гукнув він на людей.

Вони посунулись назад; він якось розігнався і раптом опинився на горі, хапаючись за терновий кущ. В його руки впилося безліч колючок, і кров дрібними крапельками капала на гостре каміння. Він чув оплески. Хтось кричав: «Слава!» Він ішов, витягаючи колючки з рук, та озирався на людей, що стояли натовпом унизу: здавалося, що то гуде й колихається море.

Люди простягали руки вгору і прохали. Надія блищала в 'їхніх очах. Усі казали: «Швидше, швидше!» Соромський ішов та ішов далі і за кожним ступнем дивився на людей, що стояли попід горою. Ось вони зменшилися. Неначе куча комашок. Ще кільканадцять ступнів, і вони зникли, неначе в безодні, а він ішов далі. Дорога ширшала, він ішов вже по ній, як по широченних східцях. Жаль, що впився в серце там, у людському натовпі, одпав, мов сухий лист од гілки. Мов п’явиця, що досхочу напилася крові…

Щось маячило в блискучому убранню. Щось повзло між кущами, як золота ящірка. Щось тріпало різнобарвними крилами перед очима та шепотіло на вухо якісь невідомі речі. Хмарки, як золото-рожеві рибки, плили в нього під ногами. Орел в високості простяг дужі крила і застиг у повітрі.

– Далі, далі! – казав Соромський, спотикаючись.

Хтось вхопив його за руку і потяг вгору.

Це була жінка в блискучому убранню, наче веселка, обведена навколо зорями. Він не бачив її обличчя, тільки чув співучий, чарівний голос.

– Добре, що жаль одпав од твого серця! Покинь його кволим, а ти дужий. Не варто втрачати свої сили на жаль до тих, що внизу. Вони невдячні. Не кидай їм перлини своєї душі. Ти великий, а вони малі.

Соромський гордо підвів голову.

– Вони невдячні, вони кричатимуть славу усякому глитаєві, що кине їм кіст-ку-гроші, як голодним вовкам. Вони цілуватимуть край одежі усякому деспотові, хто дасть їм хліба за працю. Вони тебе, навчителя, проженуть, поб’ють каміннями, як гнали колись пророків. З твоїх натхненних речей та великих замірів глузуватимуть, бо їм не того треба, чого шукає твоя душа.

Вона дмухнула на нього солодким подихом і проказала:

– Забудь, забудь, забудь! Подивися, які чудові краєвиди.

Він стояв як зачарований.

– А вони там, у низині, не бачать їх і навіть не хочуть бачити. Не дивися туди, бо впадеш, і вони роздеруть тебе на шматки, мов голодні вовки.

– Веди мене далі! Я знаю – там, там на горі лежить великий камінь. Він уріс в землю; сивий мох на чолі його; великі, мов зморшки, перекреслюються смуги чорні, як ніч, як смерть, червоні, як кров, сірі, як наше життя. Я знаю, знаю… Я бачив його, бачив у сні. Я сяду і сидітиму довго, довго проти таємного каміння, поки не прочитаю в заплутаних ієрогліфах розгадку життя. І я її прочитаю. Веди мене, веди!

– Для тебе є одна розгадка, – казала йому жінка улесливо.

– Яка? – спитав він з запалом.

– Слава, – одказала вона, стискаючи йому руку.

– Але це недалеко до егоїзму: жити тільки для власної слави. Забути все… Ні, я не можу… Голодні, нещасні люди.

– Забудь, забудь, забудь! – промовила вона. – Ти великий, ти дужий. Живи для себе і для гучної слави.

Він гордо підняв голову і пішов поруч з нею.

– Що це там червоніє на шляху?

– Це червоні троянди, що кидає тобі під ноги слава.

Він гордо підвів голову, але йому здавалося, що вона сама схиляється, як зів’яла квітка.

– Що це там біліє на шляху? – запитує він знов.

– Не придивляйся, бо впадеш. Це білі хмарки пливуть назустріч.

Він подивився й побачив білий кістяк, що лежав край дороги і дивився в високе небо глибокими ямами, де колись були живі очі, мов блискучі зорі, він неначе глузував зі своїх великих замірів.

Соромський знов пригадав теє, що забув:

– А там унизу, вони чекають, сподіваються, може, клянуть мене? Нащо я їм кинув надію? Нащо обіцяв більш, ніж вони прохали? Але я зроблю те, що казав. Я принесу їм сподіване щастя.

Він напружував останні сили. Серце в нього нерівно й швидко тріпалося. Ноги підгиналися, голова схилялася додолу.

– Порятуй мене! Змилуйся! Перев’яжи мені мої рани, з яких дзюрчить кров! – прохав він у своєї поводарки.

– Я не сестра-жалібниця. В мене немає жалю. Я підтримую дужих, а ти кволий.

– Нащо ти мене дурила?

– Ти сам себе дурив.

Він впав. Коли розплющив очі, то тільки побачив останній соняшний промінь, що світив на нього і одбивався на високій скелі.

– Вона мене одурила. Я не великий, я кволий робак я, не пророк, не поет. Я не можу встати. Ні, ні, я тільки дуже втомився. Я одпочину трохи, встану і сам загою свої рани цим зіллям, що там росте. Я вже забув, як його звуть, але потім пригадаю. Я бачу цей сірий камінь. Ще кільканадцять східців. Кільканадцять ступнів і таємне незрозуміле одкриється. Луда спаде з очей…

Він важко дихав, хапаючись за каміння, що котилося в якусь безодню. Кров з його потомленого тіла й пораненого серця бігла червоними, тоненькими струмочками на шлях.

– Коли б знати напевно, що там десь, як у бухгалтерській книзі, списана доля планет, господарств, народів і кожної людини і нічого не можна переробити, тоді я б казав їм: «Мовчіть, коріться!» Тепер я не можу цього казати. Хто це йде до сірого каменя? Хтось інший прийшов раніш, ніж я. Мені завжди не щастило! Завжди доля глузувала з мене. Це йому, а не мені судилося прочитати теє, за що я згубив своє життя… Це не я понесу їм знання… Розгадку. Ну, нехай другий, нехай він. Нехай хто-небудь. Тільки я не хочу вмерти на півдорозі… Щасливий! В нього більше сили… він пішов на кільканадцять ступнів далі, ніж я, і вона в його руках. Спинився… Читає. Що він читає?

Соромський зібрав усі сили, підвівся та хотів голосно гукнуть:

– Чи ти знайшов? Дивись сюди! Подай ознаку! Кивни головою!

Але уста його тільки шепотіли:

– Брате, і я хочу.. , і я…

Він падає. Упав… Соромський впав і покотився в безодню, як камінь.

Темрява…

Щось дзвенить, гуде, співає. Хвилі стиха плещуть. Неначе одчинилося вікно. Він летить з темряви назустріч соняшному промінню, що виринає з води. Він летить на крилах – аж дух захопило від щастя. Він не один, їх багато.

Біле й жовте латаття киває голівками. Запашне повітря віє й прохолоджує його чоло. Журавлі, дикі гуси, ластівки, жайворонки – летять на Схід. Сонечко всміхається, і все всміхається навколо. Соромський сміється безжурним дитячим сміхом, і вона, його подруга, летить поруч з ним.

– Весело тобі? – питає вона його.

Він не може вимовить од несподіваного щастя

– Полинем! – каже вона.

– Полинем! – каже Соромський і розплющує очі.

– Як ся маєте? – питає в нього лікар.

– Чудово. Помалу, помалу! Не поламайте мені мої крила, які я здобув мукою, але тепер я несу на них щастя. Я колись був на нижчих східцях життя, я був дрібною істотою – людиною. Тепер я найвища істота: я – Ефемерида. В мене немає навіть органа для їжі і шлунка, який примушує нещасних людей робити теє, проти чого повстає вільна душа; який штовхає їх на всякі злочини… Я Ефемерида! Чуєте? А-а, ви смієтесь, глузуєте з мене через те, що я існую тільки один день?

Наш день повний, як чарка солодкого запашного меду. Тоді, як люди напружують свої сили й мозок на праці, проти якої повстає совість, ми впиваємось волею і надзвичайним, повним, ясним щастям, якого не знають люди ніколи. Ми кохаєм, ми собі подібних і все, що бачим. У нас нема ні вчених, ні поетів, бо ми всі вчені й поети. Ми знаєм те, що нам треба знати. Нащо живем і зникаєм. Ми живем для щастя!

У нас нема ні хорих, ні багатих, ні гарних, ні поганих, ні бідних, ні дрібних, ні великих – ми всі рівні. Ми в один день усі побачили світ і в один день зникнем. Корюся й схиляюся до землі перед цим великим законом.

Ми не живем довше одного дня. Наше щастя – не людське щастя, яке годами тягнеться по брудному болоту людського життя, воно не втрачує своїх блискучих, чарівних кольорів, в нього не впиваються гострими пазурами сумління, нудьга, помста, злість, хвороба, смерть. Воно не рветься, як павутиння од якого-небудь несподіваного випадку. Жах не повзе по спині холодною гадюкою. Жаль не рве серця. Я не жалкую, що не побачу своїх дітей, бо знаю, які вони будуть і що їх чекає. В зерні життя, яке я поклав у воду, є тільки заплід повного задоволення й щастя.

Одчиніть мені вікно! Нащо ви його зачинили? Я влетів сюди навмисно, щоб сказати вам:

– Не журіться, нещасні люди, і не думайте, що ви царі землі, але ви будете колись щасливими, будете колись раювати. Тепер лину у царство, де чутна

Землі музика чарівнаяВ блискучих крапельках росиТам ненюфара золотаяУ царстві звуків і краси.

Сонечко заходить; воно кидає останній золотий промінь, на краєвиді золото-рожева смуга. Прийшов мій останній час.

Прощай!Ефемериди ми, не люди,Прощай же, сонечко, прощай!В нас похорон та сліз не буде.Солодкий сон – бажаний рай.Ми знов зібралися у париЯк спарувались за життя,І в білий човен з ненюфариМи йдем по східцях забуття…

Він схилився на ліжко, заплющив очі; велике задоволення розлилося на його блідому обличчі. У царстві непевних мрій та страшних снів це був найщасливіший.

Грицько ГРИГОРЕНКО

Березень 1867р. м. Макар’єв Костромської області – 27.04.1924, Київ

Справжнє прізвище – Олександра Судовщикова-Косач. Її батьків-учителів було вислано з Києва за політичну неблагонадійність в Росію, у 1868 р., після смерті чоловіка, мати з дочкою повернулися до Києва. Тут дівчина зростала в оточенні родини Драгоманових та Косачів.

Закінчила історико-філософський відділ Київських вищих жіночих курсів. Була членом київського літературного гуртка «Плеяда» (1888—1893), у 1893 р. вийшла заміж за М. Косача й переїхала в м. Юр’єв (тепер Тарту, Естонія). 31901 р. сім’я Косачів жила в Харкові, а в 1903 р., після смерті чоловіка, Олександра Косач перебралася до Києва. Тут закінчила юридичні курси і працювала в суді. Писала оповідання та п’єси.

ОДНА НІЧ

Вони сиділи у самому темному куточку вагона, прикриті зверху спущеною полицею, і світло ліхтаря, що був угорі над ними, не досягало їх. Їх постаті ледве вирізувались, тьмяно освітлені другим ліхтарем, що висів в кінці вагона над протилежними дверима. Їх обличчя здавались майже так само темними, як і одіж.

Вона ридала гірко і довго. Він не міг заспокоїти її.

Ситий кондуктор частенько проходив поуз них і цілив на їх зелену, мигтящу плямку свого ліхтаря, приглядаючись пильно до їх обличчів у темряві з розчуленою і разом скритою усмішкою, з якою дивляться на закоханих. Кондукторові здавалося, що їх легко зрозуміти: «Милії не сваряться, тільки бавляться», – думав він і проходив через вагон, пильнуючи їх, чекаючи кінця комедії кохання.

Тільки… тут було не те, не те… зовсім не те. Вона плакала не через нього і не за ним. Вона плакала за своїм померлим чоловіком. А сльози котились по її обличчю мимохіть, безперестанку. Плечі тремтіли. Дух захоплювало. Хустка була цілком мокра од сліз.

– Це я сьогодні так, – сказала вона нарешті крізь сльози соромливо, – а то я рідко коли плачу… Сьогодні я була там, – між ялинками в байраці… На версі освітлені рожевим, вечірнім сонечком ялинки… Кожна голка вгорі золота, а долі вони темні, темні, аж чорні… Там ми колись сиділи… Як він любив їх, як любив це місце! Він був… Так, був, був, був!.. – повторила вона кілька разів одноманітно, заплакала ще дужче, знесилюючись од сліз, і обіперлась несвідомо своєю мокрою щокою на його схилену щоку. Її гарячі сльози попали йому в око і він сам заплакав, але не озивався, тільки мовчав, слухав і не заважав їй плакати.

– Як це могло статись? Як це може бути? Я все чекаю на нього… Як це може бути? – питалась вона в розпачі, з нудьгою, і простягла руку, шукаючи його руки. Він одразу не зрозумів її й тільки згодом подав їй свою руку. Вона злегенька стиснула її і зараз же пустила. Сама ж одхилилась набік, випросталась і втихла, дивлячись блукаючим оком у просторінь. Через хвилину вона перестала плакати, наче знайшла в собі якусь силу, якусь змогу уміцнитися, терпіти, мовчати, коритись…

– Так, незабутній, бідний друже, дорогий мій товаришу!.. Я теж не можу цілком зрозуміти, як це могло статись?! Як, через що його немає більше з нами?.. Не можу повірити, тай ніхто не йме цьому віри, – промовив він і важко зітхнув.

В цю хвилину учулась з сусіднього купе пісня підпилого ремісника:

Когда я бы-ы-ыл свободный мальчик,Ровесник ю-ю-юным де-е-еревам…

Вона здригнулась цілим тілом, як деревце, котре рубають, і лякливо зашепотіла:

– Ой, скільки спогадів! Усе, усе нагадує його… Скрізь, всюди він!.. Він… Мій милий! – Останнє слово вона вимовила з вагою сорому, але з великою ніжністю. – Ось і це теж! Він мав комічний хист; він умів передразнювати всіх і знав багато цих дурних та характерних пісень.

Коли вона раптом здригнулася, він обгорнув її плечі одною рукою поверх здорової, теплої хустки, в яку вона укутувалась.

Вона ще раз заплакала та хутко перестала. Потім глянула на дівчину, що напроти спала на лаві, і зненацька спалахнула в неї думка: «Якби тая не спала, він не обняв би мене; якби тая не спала, я не дозволила б… Та ні, чому ж?»

Вона сиділа тихо, підтримувана його рукою, якось скорчившись і притулившись, глибоко зітхаючи та згадуючи про свого дорогого небіжчика, про його любов до неї:

– Який він був ніжний!.. Як він кохав!.. Більш ніхто не може так кохати… Я хочу сказать… мене кохати так… Ні, ні! Ніхто!.. Ніколи!

«Ні, моя ти, ріднесенька, може, може!» – подумав він; подумав тільки, бо не висловив би цих слів навіть під острахом смерті.

Їй хотілось тепер безкрайньо говорити про «нього», говорити про його красу, про його любов, про своє горе, про їх любов, про що вона раніш не балакала ні з одною живою душею. Сором розтав, як сніг, і вона говорила, говорила, говорила…

А він вперше чув, як вона висловлювалась, як вона обнажала свою душу. Перше він бачив її гордою, холодною, відлюдною, насмішкуватого, – тепер жалібною…

– Він був такий любий, такий ніжний, а я, я така холодна, часом зовсім наче з мармору. Еге, я була така жорстока!.. Я навіть ні разу не сказала йому за все життя наше, який він був красень! – Фарба стиду залила їй обличчя. – І потім… Я… Ви знаєте? Я не люблю кохання… Я хочу… Я хотіла приязні, а скоїлось інакше! Ми були із ним, як з вами, приятелями. А зненацька кохання… Я не знаю… Це мене ображало…

Вона хотіла визволитись од його обіймів, та не знала, як це зробити, щоб не образити його.

Кондуктор знову пройшов поуз них із ліхтарем і знову подивився на них, начеб усе вже зрозумів. Коли він щез, вона промовила:

– Ви знаєте? Він щось негарне про нас гадає. За кого він нас має?

– Авжеж знаю! – одповів він спокійно.

– Тай, що ж?

– Тай нічого! – сказав він ще спокійніше.

– Уразливо це, – промовила вона, здригнувши плечима, – він же думає щось зовсім інше, він же думає, що… теє, що між нами… І всі так думають!.. Це зовсім неможлива річ!

– Ну, і нехай! А воно все ж таки є… – сказав він стиха, побожно, подібно, як віруючі говорять молитви, а далі додав палко: – А ви говоріть, говоріть, говоріть іще!

Так, це було можливо. Та тільки тут! Вночі, у вагоні, без людей, без ґрунту стоячого, наче в келиху тремтячої, величезної квітки, яка захищала їх своїми пелюстками, своїм запахом од усіх, од усього.

Вона визволилась обережно з-під його руки, встала і притулилась до холодного, запотілого скла…

Починало світати. Бліді зірки гасли на блідому небі, зірка за зіркою. Молошні тумани вставали, приймаючи обриси химерних, легких постатей, що летіли в божевільному, радісному танцю, ледве торкаючи ніжними стопами землю… Мало-помалу їх шати ставали рожевими од ранішньої зорі, а вони все простували та неслись у гору, в нескінченому танці… Нудьга породжує радість. Сльози породжують усміхи. Так тумани породили ці летючі мрії.

– Одначе, вам пора й спати! – сказала вона, обертаючись до нього з легеньким усміхом.

– Я не хочу спати, – одказав він. – А ви? І краще зовсім не будемо спати цієї ночі, бо шкода спати. Чи не правда, мій друже ? Він ласкаво усміхнувся.

– Егеж!.. Тільки я хочу все ж таки лягти тай ви лягли б.

Вона почала лагодити собі постіль на верхній лаві. Коли він хотів допомогти їй вилізти, вона раптом одвела його:

– Ні, ні! Нащо це? Я ж не буду вам допомагати, я добре й сама можу, – і вона легко скочила наверх.

Він теж умостився понад дівчиною, що спала в низу. Довго вони лежали мовчки. Вони лежали поруч, як Трістан і Ізольда. Тільки не було меча між ними; не було й любові між ними…

Він був безмірно щасливий, щасливий, бо переживав ніч, якої мільйони не можуть пережити, ніч чисту, ніч святу. Він був щасливий, що ділив із нею її горе; що вона довірилась йому, як другу, як брату. Він був щасливий, що вперше він не бачив жінки в цій жінці; що він її не кохав, а проте одцурався б ради неї, ради цієї приязні од усього: од сім’ї, од жони, од дітей, котрих він любив більше, як життя; одрікся б і пішов би на край світа, на смерть… Він був щасливий, що був людиною…

Її ж уперше в цю ніч покинула думка про самогубство, про смерть, і хотілось їй до болю, щоб той, дорогий і чудовий, котрого нема вже з нею на землі, міг бачити її і їх друга, і радіти за неї, бо вона знайшла для себе порозуміння…

Якби треба було висловити їх почуття, вона б не знайшла слів, бо немає слів легеньких, як тінь, прудких, як світло, гарних, як зорі, – для почуття ласки, почуття правди, почуття волі, що через край наповняли їх душі цієї ночі…

Довго лежали вони так із заплющеними очима. Їй здалося, що він заснув. Вона тихенько зсунулась долі, напнулась теплою хусткою і попростувала до дверей направо. Він хутко підвівся і промовив:

– Не ходіть у той бік!

Вона мовчки повернулась і пішла ліворуч. Коли вона вернулась на своє місце, він, здавалось, спав.

Тільки, як же її зворушило це дрібне піклування про неї! Хто знає, чого він боявся: чи того п’яного в сусідньому вагоні, чи бруду того місця. Тільки він чогось боявся за неї і виявив свою турботу так просто, так тверезо і разом так наївно, що вона усміхнулась сама до себе

Вона лягла і знову закрила очі, але заснути не могла. Якісь блискучі яски сіяли в повітрі перед її очима. Усе поле заснувалось червоним золотом, а сині квітки почали носитись у гору і в низ. Накінець виявилась на їх тлі головка маленької дівчинки, дочки того чоловіка, що лежав поруч із нею, дівчинки з милими, синіми оченятами, з напіводкритими рожевими устоньками та двома гарненькими туго заплетеними кісками на плечах. Їй пригадалась несподівана і чула дитиняча любов до неї самої, нічим з її боку не викликана, хіба тим тільки, що вона була дочкою свого батька…

– Ні, ви таки не спите? – раптом обізвався він до неї. – Я почуваю це…

Вона, замість одповіді, почала декламувати, все не розтуляючи очей:

Знизу зорять квітки,Згори зірки мигтять,Чисті мрії мої, золоті,Швидко, швидко летятьОд квіток до зірок,Знизу вгору й навпак —Од зірок до квіток…

– Що це? – він звівся на лікті і слухав, як зачарований.

– Це моє! – сказала вона. – А знаєте, що я складала вірші тільки раз у свому життю, у ту добу, коли ми були… заручені… Ні раніше, ні пізніше. І тепер не розумію і не можу розуміти… ні одного вірша. Чи не чудно се?

– Еге ж!..

– А ось ще:

Потяг… В вирій поринання…Хмари димові…Потяг… Зайве приглядання…Пасма парові…Потяг… Онде обрис милого лиця…Ой, цікавість недоречна!Ой, ви мрії, мрії, – без кінця!Фльор на ній. В очах журба сердечна.Видно, доля мало щастя їй дала…І сміється поруч дівчинка мала…Жовто-синяя вагонів череда…Знов чудовий образ красний…Хто, куди? Текучі думки, як вода.Ти звідкіль, мій янгол ясний?Поруч гарний, з чорним вусом молодий…І блищить на пальці перстень шлюбовий.

Він дивився на неї і не знав, чи гарна вона була, чи ні, тільки здавалась вона йому надзвичайною.

– Еге ж, перстень! – повторила вона, задумливо дивлячись на свою руку, на котрій були два шлюбних персня – на другому і на четвертому пальці. – А знаєте, як цей перстень перейшов до мене?

– Розкажіть! Я вже давно прикметив, що він у вас, тільки, як же він дістався вам? Він же повинен бути занадто великий для вас? Розкажіть, розкажіть! – Він засміявся, чи, пак, не засміявся, тільки їй учувся сміх і… цього було доволі для неї.

– У його була дуже маленька рука, – сухо одказала вона, глянувши на його прездорову руку, і замовкла.

Він не насмілився напосідатись.

Згодом він заснув, втомлений і радісний. Вона не спала до кінця.

Вранці вони приїхали до одної із станцій і розстались. Вона повинна була їхати далі, він мусів залишитись. Коли настала година розставання, вона швидко забігала по платформі, хапаючись за груди рукою, важко дихаючи:

– Ой, це серце, воно тепер часто мучить мене з тих пір, як… – вона не доказала і, раптом повернувшись, простягла йому руку:

– Прощавайте! Спасибі!

Він припав вустами до її руки і не хотів одриватись. Вона легенько приторкнулась до його чола губами, тремтячими, як метелик.

– Дозвольте мені поцілувати вас, – сказав він і поцілував її у губи ніжно й лякливо.

Вона стояла, як статуя з мармору, холодна і нерухома, і міцно стуливши свої вуста, прийняла той поцілунок, бо вона була певна в ньому, вона вірила в нього, вірила в приязнь. Згодом вона ворухнулась і почала йти до вагону, не оглядаючись. Тоді він побіг за нею, обняв її і поцілував ще раз гарячими, вогкими губами. Вона здригнулась, відхитнулась і кинулась прожогом до вагону. Вскочивши на поміст, вона, судорожно та непритомно вчепившись за залізні поручні руками, стояла, дивлячись помутнілим поглядом у просторінь, не бачачи, що її приятель швидко йшов услід за потягом, що одходив од станції, йшов і махав безперестанку капелюхом у високо підведеній руці.