Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?

У наведеному уривку маємо більше белетристики, художнього домислу, аніж відображення реалій історії. До того ж Максимович не стверджує, що саме так було, а дає зрозуміти, що так могло бути і це є його особисте бачення.

Незважаючи на те, що чимало істориків скептично поставилися до наведеної Максимовичем легенди про Сагайдачного, який з благочестивих міркувань припинив осаду Москви, вона все ж набула помітного поширення. З одного боку, ця легенда представляла гетьмана в позитивному плані як набожну людину, що шанувала своїх одновірців. З іншого, вона відповідала стереотипам російської історіографії, згідно з якими Москва була оплотом православної віри. Через те православні (а такими були Сагайдачний і його козаки) не повинні були чинити їй шкоди.

Чималий інтерес до постаті Сагайдачного виявляв Пантелеймон Куліш (1819—1897) – видатний український історик, етнограф і письменник. Він навіть зробив цього козацького гетьмана героєм одного зі своїх драматичних творів, про що буде вестися мова далі.

Пантелеймон Куліш

Велику увагу Сагайдачному Куліш приділив в «Історії возз’єднання Русі». У ній дослідник, відмовившись від романтично-національного погляду на історію України, став на позиції позитивізму і багато історичних моментів переосмислив критично. Стосувалося це, зокрема, і діянь Сагайдачного. Куліш спробував осмислити їх у плані історіософському, показавши, що від цього полководця залежало багато в плані розвитку України.

Історик надав загалом позитивну характеристику особі Сагайдачного в зазначеній праці. Звертав увагу на потребу козацтва в лідерах – «людях вищого розряду, людях статечних, інтелігентних і навіть знатних». Таким, на його думку, і був Сагайдачний. «Як би не переважала в козацьких справах воля більшості, але сама більшість, своєю чергою, підпорядковувалась іноді впливу таких осіб, які діяли із Сагайдачним»63.

Також Куліш, говорячи про Сагайдачного, вказував, що саме такі «тихі й енергійні» характери привели до возз’єднання Русі64. Гетьман, мовляв, спрямовував діяльність козацтва на благо руського народу, опікувався народними інтересами (маючи на увазі передусім релігійні інтереси православного населення), утримував козаків від дій, що могли негативно позначитись на долі українців. Куліш вважав, що Сагайдачний своєю політикою стримування козацької сваволі зробив для вирішення польсько-козацького та релігійного конфліктів більше, аніж будь-хто.

У такій характеристиці гетьмана простежуються відверті мосвофільські акценти. Це зрозуміло. У час написання «Історії возз’єднання Русі» Куліш знаходився на проросійських позиціях. Зрештою, цей твір видавався в Росії, проходив цензуру, тому без відповідних проросійських акцентів важко було обійтися.

Неоднозначно оцінював Куліш московській похід Сагайдачного 1618 р. Він іменував його тріумфом у тому сенсі, що гетьман там мав «подвійну перемогу» – над козацтвом, яке «рвалося битися з ляхами», і над шляхетством, яке приписувало Сагайдачному покірність65. Дослідник гостро критикував цього діяча за розорення Московського царства, бо він «не щадив у ньому ні церков, ні монастирів»66.

Цікавим є погляд Куліша на роль Сагайдачного в Хотинській битві 1621 р. Зокрема, він відзначав деспотизм гетьмана під час цих подій. Але такий деспотизм, на думку дослідника, був необхідний. Сагайдачний, писав Куліш, знав, що «вільний козак» підпорядковується лише деспотичній силі. Однак «якби козаки не були поєднані в одне ціле під залізною рукою свого вождя», не було б перемоги67.

Щодо значення Хотинської битви, її наслідків і ролі в цьому всьому козацького гетьмана, то Куліш зазначав наступне: «1621 рік був для Сагайдачного таким моментом, у який роль Хмельницького могла б ним розіграна з більшим достоїнством перед судом історії, без зради рідної землі «на поталу» мусульманському війську і без перетворення культивованої країни на руїну. Мало того: йому б не закидали, як Хмельницькому, те, що він мстився за особисту образу. Він би помстився за зневагу над народною релігією, за відібрання церковних маєтків, за присвоєння папою 2169 церков православних, порахованих нунцієм Торресом. Він би став Кромвелем, але без Кромвелівського терору, і за чистотою відносин своїх до диктаторської влади, по мовчазній політиці, яка би реалізовувалася в світлих справах, а не в маніфестаціях, став би подібним до великого генія чесної політики Нового часу – Вільгельма Мовчазного, Оранського. Але не по-нашому, як бачимо, дивився на шляхту й на козаків Сагайдачний. Він шляхту цінував вище нас, а козаків, без сумніву, нижче. Цілком може бути, що його, як людину натури високої, злякала перспектива збройного поділу земель, багатств, прав, яка не злякала «козацького батька». Він обмежився скромною роллю керівника контингенту; все інше віддав силі речей та роботі часу»68.

Що мав Куліш на увазі? Він ніби вдається до «альтернативної історії», припускаючи, а що було, якби Сагайдачний повівся інакше і відмовився брати участь із козаками в Хотинській битві 1621 р. Він би тоді повторив те, що пізніше зробив Хмельницький – з допомогою мусульманського війська помстився за «зневагу народної релігії», тобто православ’я, і «визволив» би Україну від ляхів, зробивши це без кривавих ексцесів. Тоді б за своїми діяннями Сагайдачний міг дорівнятися до вождя англійської революції Олівера Кромвеля чи вождя революції нідерландської Вільгельма Оранського, якого Куліш особливо високо цінував.

І все ж Сагайдачний цього не робить – через те, що високо ставить шляхту й мало цінує козаків. Він очолює козацький контингент, бере участь у Хотинській битві й пускає все на самоплив. Отже, цей полководець не реалізував можливість «створення України», яка перед ним відкривалася. Пізніше це зробив Богдан Хмельницький.

Певна частка правди в цих міркуваннях була. У 1621 р. від Сагайдачного, безперечно, залежало дуже багато, зокрема подальші сценарії розвитку подій на українських землях. Теоретично він міг зайняти нейтральну, а то й протурецьку позицію, мотивуючи це тим, що православна церква на землях Русі-України зазнає переслідувань від поляків-католиків. До речі, в той час серед православних України й Білорусії поширювалася думка, ніби в Османській імперії православні мають більші свободи й можливості для задоволення своїх релігійних потреб, аніж в умовах Речі Посполитої. Але Сагайдачний зайняв позицію пропольську. Ця позиція допомогла зберегти українські землі в складі Речі Посполитої – принаймні на деякий час. Це добре чи погано? Відповідь, звісно, залежить від світоглядної позиції того, хто дає відповідь.

Не можна сказати, що поставлене Кулішем в «Історії возз’єднання Русі» питання щодо оцінки діяльності Сагайдачного, можливостей інших варіантів його дій, зацікавило українських дослідників. Занадто воно було дражливим. Українська ж історіографія продовжувала героїзувати цього гетьмана.

Володимир Антонович

Зокрема, це бачимо у Володимира Антоновича (1834—1908) – одного з провідних українських істориків другої половини ХІХ ст., учителя Михайла Грушевського, а також лідера громадівського руху, який набув поширення на теренах Наддніпрянської України в 60—90-х рр. ХІХ ст. Героїзацію цим дослідником Сагайдачного, в принципі, можна зрозуміти. Адже в другій половині ХІХ ст., особливо після Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р. посилились гоніння на українську культуру в Російській імперії. В таких умовах українські діячі були зорієнтовані на героїзацію знакових фігур своєї історії, а не на те, щоб ініціювати дискусії щодо їхньої оцінки, як це зробив Куліш.

У роботі «Про козацькі часи на Україні» Антонович писав наступне: «На початку XVII ст. на чолі Запорожжя ми зустрічаємо чоловіка вельми талановитого, з великим політичним хистом… Чоловік цей Петро Конашевич-Сагайдачний…»69 Розповідаючи про цього козацького гетьмана, історик приділяє велику увагу взяття ним Кафи в 1616 р. «Значення цього факту для того часу, – писав він, – легко зрозуміти, коли згадаємо, що в Кафі був найбільший торг невільниками на всю Туреччину»70. Далі Антонович зазначає: «… цілком зрозуміло, що той, хто здолав взяти Кафу, це гніздо невільників, повинен був придбати собі величезну славу і популярність на Україні»71.

Історик веде мову про похід Сагайдачного на землі Московії. Але веде мову про це обережно. Про те, що козацький ватажок брав і нищив московські міста, розорював землі московітів, нічого не говориться. Сагайдачний, стверджує Антонович, пішов на допомогу королевичу Владиславу, який опинився у важкому становищі під Москвою. Мовляв, козацький ватажок, вважав історик, «пообіцяв визволити королевича із біди, а йому дано за те владу і над Київською Україною. Справді, Конашевичеві пощастило визволити Владислава. Таким робом, він справив свій обов’язок»72. Отже, виходило, ніби похід на Московію Сагайдачного – це виконання ним обов’язку підданого Речі Посполитої. Тобто козацький провідник у цьому випадку поставав як благородний рицар.

Водночас Антонович представляє Сагайдачного організатором козацьких полків на українських землях. Він, мовляв, збирався стати володарем «Київської України». Але цьому протидіяли поляки.

У той час Речі Посполитій почала загрожувати Туреччина, де султанський престол зайняв Осман ІІ, який хотів розправитися з поляками. «У таких критичних обставинах, – писав Антонович, – не маючи нізвідки запомоги, польський уряд мусив звернутися знов до того ж самого Сагайдачного і козаків, що сиділи ближче до турків і найліпше вміли з ними воювати»73.

Козацький провідник висунув низку умов. Зокрема, задоволення релігійних потреб православних і розширення прав козаків. Він також ніби вимагав від поляків, «щоб вони видали йому старшого, яким на той час був Бородавка, родом українець, але вірний слуга і прихильник польського уряду; Сагайдачний зробив йому процес за зраду і велів розстріляти перед польським табором»74. Маємо в даному випадку сумнівну інтерпретацію подій. На угоду з урядовими колами Речі Посполитої, як уже зазначалося, охочіше йшов Сагайдачний, а не Яків Бородавка, якого козаки обрали гетьманом. Видавати останнього «вірним слугою і прихильником польського уряду» доволі сумнівно. Однак Антоновичу йшлося про те, щоб представити Сагайдачного захисником козацьких вольностей і загалом інтересів українців. Мовляв, цей діяч хоча й готовий був співпрацювати з поляками – але лише на певних умовах.

І ось отримавши запевнення від поляків, що поставлені ним умови будуть виконані, Сагайдачний повів козацьке військо під Хотин, де йому вдалося розгромити турків. «Всі історики признають, що тільки за запомогою Сагайдачного пощастило полякам з невеликими силами подужати вельми численну турецьку армію 1621 р. Сагайдачний зазнав тепер ще більшої слави…»75

«Своїм політичним тактом, – підсумовував Антонович, – Сагайдачний був чоловік видатний для свого часу і вельми корисний для народного діла. Вернувши Україні її споконвічний громадський, виборний лад в церковному та світському житті, що виходив із інстинктів українського народу, Сагайдачний додав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим змоги вести ту боротьбу»76.

Звертав Антонович увагу й на культурну діяльність Сагайдачного, на те, що для нього багато важило «діло просвіти». Для історика цей козацький гетьман – своєрідний ідеал діяча, що працював задля народних інтересів.

Отже, фактично Антонович створив образ Сагайдачного як такого собі громадівця. Тут він мимоволі екстраполював уявлення, що були притаманні громадівського руху, на минулі часи. Сагайдачний дбає про український народ, захищає його від турецької експансії. Також він відстоює інтереси українців перед урядом Речі Посполитої. Нарешті дбає про освіту народу.

Наскільки такий образ відповідав історичним реаліям? Безперечно, Антонович спирався на певні факти. Інше питання – як він їх інтерпретував. До того ж дослідник часом вільно переосмислював історичний фактаж, а то й домислював його. Загалом же Антонович конструював такий образ козацького провідника, який був йому потрібний. Образ, що мав би послужити «зразком із минулого».

Іван Каманін

Одним із учнів Антоновича був Іван Каманін (1850—1921), який написав роботу «Нарис гетьманства Петра Сагайдачного», опубліковану в 1901 р. У цій праці він розглядає біографію свого героя, час і обставини його приходу до влади, військову та адміністративну діяльність, відносинам козацького провідника з Османською імперією, Річчю Посполитою та Московією. Це була спроба дати відносно повну наукову біографію Сагайдачного. Правда, Каманін, як історик-архівіст, розумів, що «питання про події в гетьманство Петра Конашевича Сагайдачного» належать до таких, які «можуть бути вирішені з деякою, більше чи менше близькою до істини ймовірністю»77. Адже документів, які висвітлювали діяльність гетьмана, зберіглося не так і багато. Тому в його біографії маємо чимало «білих плям».

Каманін, як і його вчитель Антонович, звеличував Сагайдачного, іменував його вождем, людиною, яка облаштувала Україну і визволила її жителів від «підданства і ярма робітничого»78. Розглядаючи зовнішню політику гетьмана, історик вважав, що той діяв у інтересах козацького стану, розуміючи політичну та економічну ситуацію. Є в згаданій роботі Каманіна й «москвофільська лінія». В принципі, це зрозуміло. Згадана робота видавалася в царській Росії. І автору важливо було наголосити на «московській орієнтації» свого героя, свідомо чи несвідомо перебільшуючи її значення. Він навіть стверджував таке: «…Сагайдачний, оберігаючи Москву від козацьких походів, бачив у ній природню і єдину союзницю малоросійського народу в його боротьбі проти полонізації й покатоличення»79.

Відносини козацького гетьмана Сагайдачного з урядовими колами Речі Посполитої Іван Каламанін трактував як мудрі політичні кроки. І взагалі в особі Сагайдачного Каманін бачив попередника Богдана Хмельницького.

Звеличення Сагайдачного маємо також в «Історії запорізьких козаків» Дмитра Яворницького (1855—1940), який став відомим дослідником українського козацтва. Цей історик писав, що Сагайдачний прославився «як воєнними, так і цивільними справами, діючи на Україні за православну віру й народність однаково майстерно і шаблею, і пером»80. Цьому козацькому гетьману він присвятив окрему розвідку81.

Дмитро Яворницький

Яворницький звертає увагу на військову діяльність Сагайдачного, його походи проти турків, татар, московітів. При цьому, на жаль, допускає певні неточності, використовує недостатньо підтверджені дані. Закономірно, багато говорить про морські походи Сагайдачного, зокрема про його похід на Кафу в 1616 р. Веде мову він і про похід на Московію в 1618 р. Після цього походу, стверджує він, як і Антонович, Сагайдачний «отримав титул гетьмана України, ставши управителем тієї частини України, яка визнавала себе козацькою»82. Але якщо для Антоновича таке гетьманування трактувалося як позитив, то Яворницький вважає, що воно мало й негативні сторони. «З того часу, – писав він, – різниця між запорізькими й городовими козаками позначилась іще різкіше, а водночас й історія тих та інших почала різкіше відхилятися в різні боки»83.

Не міг оминути Яворницький і питання участі Сагайдачного в Хотинській битві 1621 р. «На цю вирішальну війну, – зазначав історик, – вийшов сам султан Осман із півмільйонною армією, маючи намір розчавити Польщу й обернути її на турецьку провінцію. Поляки могли протиставити півмільйонній армії лише 57 тисяч чоловік під проводом королевича Владислава й коронного гетьмана Ходкевича. Бачачи страшну загрозу, Владислав, як і під час московського походу, особисто звернувся до Сагайдачного з проханням про допомогу. Але гетьман не відразу виконав прохання королевича, він висунув перед ним такі умови: по-перше, аби польський уряд офіційно визнав владу козацького гетьмана на Україні; по-друге, аби скасував усі обмеження щодо козацтва; по-третє, щоб знищив посаду козацького старшого. Королевич погодився на все це і видав Сагайдачному козацького старшого Бородавку. Після того Сагайдачний зібрав сорокатисячну армію і рушив до Хотина»84.

Тут Яворницький транслює поширену в тогочасній українській історіографії версію, що гетьман Яків Бородавка ніби був «слугою» поляків. Тому його й переслідував Сагайдачний, який відстоював козацькі й загалом українські інтереси.

Говорячи про Хотинську битву, Яворницький дає зрозуміти, що вона була виграна завдяки Сагайдачному й українським козакам. Натомість замість вдячності козаки отримали від поляків обмеження своїх прав, зокрема їм заборонили виходити в Чорне море й воювати там проти турків.

Попри загалом героїзацію Сагайдачного в українській історіографії, провідний український історик кінця ХІХ – початку ХХ ст. Михайло Грушевський (1866— 1834) демонстрував доволі стримане ставлення до цього історичного персонажа. У своїй «Історії України-Руси», а також в «Історії української літератури» він присвячує деяку увагу цьому історичному діячові. При цьому Грушевський як історик-позитивіст використовував документальні свідчення і намагався уникати домислів. Він вказував, що в документах Сагайдачний фігурує не раніше 1616 р. І лише про останні роки його діяльності є свідчення писемних джерел. Історик зазначав: «Але мало про кого з визначніших наших людей сих часів знаємо так небагато про нього»85.

Михайло Грушевський

Грушевський вважав (і не безпідставно), що Сагайдачний репрезентував верхи козацтва – людей «старших» і «статочніших». Йому доводилося протистояти «свавільникам», власне козацьким низам, які позбавляли його гетьманства й ставили на чолі запорожців своїх представників86. Історик звертав увагу на те, що Сагайдачний як представник «старших» ішов на порозуміння з владою Речі Посполитої. І це не додавало йому популярності серед козацьких верств: «…в широких масах козаччини й народу його компромісна політика, її мета і результати не могли бути оцінені відповідно, і популярним в них Сагайдачний не був ніколи, незважаючи на те, що козаччина багато завдячувала йому в своїм зміцненню й зрості свого престіжу»87.

Історик писав про морські походи Сагайдачного, взяття ним Кафи в 1616 р., про похід козацького гетьмана на землі Московії в 1618 р. Але основну увагу звертав на питання відновлення православної ієрархії в 1620—1621 рр., участі в цих процесах Сагайдачного, а також на Хотинську битву 1621 р. Саме ці дві події, на його думку, найбільше послужили героїзації гетьмана. Тоді, мовляв, похвальні гімни про нього записали у «двох ворожих тодішніх сторон – православної Руси і католицько-шляхетської Польщі»88.

Зокрема, Грушевський писав: «І ведені залізною рукою Сагайдачного, козаки… зробили з історії Хотинської кампанії історію незрівнянних подвигів відваги і самовідречення на користь і честь держави-мачохи, що наповнила подивом і признанням очевидців – поляків, а нас, потомків сих героїв, наповнюють мішаним почуттям гордости, жалю і стиду за сі рабські геройства на користь ворога-пана, непримиренно-ворожого режиму, кожда прислуга якому кінець кінцем, як виявляло ся, була злочином перед власними національними інтересами»89.

Доволі детально в «Історії України-Руси» Грушевський розповідає про Хотинську битву 1621 р., говорить про її значення для долі українських і польських земель. При цьому історик тут солідаризується не зі своїм учителем Антоновичем, а з Кулішем.

Справді, можна погодитися з Грушевським, що козаки послужили державі, яка для них була «мачухою», «нерідною». Однак тут фактично маємо перенесення уявлень доби націоналізму на ранньомодерні часи, коли новочасні нації лише починали зароджуватися. Річ Посполита початку XVII ст. була імперською багатоетнічною державою, в якій, щоправда, домінував польський елемент – зокрема, в плані культурному90. Для шляхти та й загалом інших верств населення цієї держави більше важили не етнічні, а станові, релігійні, політичні чинники. Правда, в межах Речі Посполитої в ранньомодерні часи йшов процес формування кількох новочасних національних спільнот – польської, української, білоруської, литовської, почасти німецької. Це був непростий процес – зі своїми «припливами» й «відливами» Тому, певно, не варто так категорично стверджувати, як це робить Грушевський, що служіння цій державі є «злочин перед власними національними інтересами».

Також варто враховувати, що Грушевський, працюючи у Львівському університеті, зустрічався з антиукраїнськими діями польських шовіністів. Якраз наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли він там викладав, на Галичині спостерігалося протистояння між поляками й українцями. Цей чинник відіграв не останню роль у формуванні антипольських настроїв у цього вченого, які знайшли вияв у його історичних працях, зокрема в «Історії України-Руси».

Незважаючи на таке стримане ставлення Грушевського до постаті Сагайдачного і навіть звинувачення козацького гетьмана в «зраді національним інтересам», у проукраїнськи орієнтованій історіографії утвердився позитивний образ цього козацького провідника. Йому, як правило, давалася висока оцінка. Це, наприклад, бачимо в різноманітних книгах-синтезах з історії України. Так, в «Історії українського народу» Олександри Єфименко (1848—1918) відзначається, що «фактично сила козацького війська під керівництвом Сагайдачного… сильно зросла»91. Дмитро Дорошенко (1882—1951) в «Нарисі історії України» писав, що «Петро Конашевич-Сагайдачний є найбільш видатною фігурою, яку висунула українська козаччина перед Богданом Хмельницьким, і одним з видатніших українських діячів взагалі. Його особа й діяльність заслужили високу оцінку вже з боку сучасників і перейшли в потомство, вкриті ореолом слави»92.

Не менш високу оцінку Сагайдачному як реформатора козацтва дала в своїй «Історії України» Наталія Полонська-Василенко (1884—1973). «Сагайдачний, – писала вона, – провів ґрунтовну реформу козацтва, перетворивши окремі партизанські ватаги на регулярне військо з суворою дисципліною. Сагайдачний брав участь у походах на Молдавію, Лівонію, але головним чином прославився морськими походами на Крим та Туреччину. 1616 року здобув Кафу, де був найбільший ринок невільників, і звільнив їх»93.

Як бачимо, Полонська-Василенко фактично транслює поширену ще в козацькій літературі думку, ніби походи Сагайдачного на турецькі землі мали благородну мету – звільнення бранців.

Хоча історик у своїй роботі значною мірою використовує напрацювання Грушевського, проте часто інакше оцінює діяльність козацького гетьмана, ніж метр української історіографії. Зокрема, вона вважає, що Сагайдачний фактично став народним лідером України: «Значення Петра Сагайдачного полягало не лише у визначній військовій діяльності; він, перший з козацьких гетьманів, поєднав інтереси активніших груп українського громадянства – козацтва, міщанства і духовенства. Сагайдачний, також перший з гетьманів, поширив свою діяльність на Київ, який знову став політичним осередком нової України»94.

Наталія Полонська-Василенко

Полонська-Василенко вважала, що «Коротка доба Сагайдачного має велике значення в історії України. З одного боку – він піднімає престиж українського козацтва, якому завдано тяжкого удару під Солоницею. Завдяки політиці Сагайдачного козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, яку втрачає поволі українська шляхта, що польонізується і переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тільки, як оборонці селян, але й як протектори Православної Церкви. З другого боку – своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Київ, з його хоробрим козацтвом, є правдивим спадкоємцем слави Києва княжих часів: встановлювалося ідею тяглості історичного процесу, історична традиція перетривала, здавалося б, прірву, що наслідком татарських руйнувань та чужоземних окупацій відділяла княжу Україну-Русь від польського воєвідства. Але була ще риса, на яку не зверталося уваги. Сам Сагайдачний, його культурне оточення – Єлисей Плетенецький, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, а головне Йов Борецький, перший митрополит поновленої Київської Православної Церкви – були галичани. Цим підкреслювалася соборність України, цим знову зв’язувалися в єдиний національний організм розірвані ходом історії її частини. Шість років тримав Сагайдачний владу в своїх руках – і за ці роки перегорнув сторінку історії, уможлививши наступні події – постання держави Хмельницького»95.