Полная версия
Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?
Після оповіді про відновлення православної ієрархії Сакович веде мову про битву під Хотином. Хоча, власне, він не називає це місто. Але для слухачів і читачів було зрозуміло, про що йдеться. У «Віршах…» говориться, що турчин «наспів запорожців»:
«З військом рушив немалим він на землю нашу,Вже призначили свого до міст наших башу.В Запорозькому коші він хотів поснідати,А в обозі у ляхів мислив пообідати.Але Бог йому подав силу на звитяжство,Військо наше надихнув на лихе поганство.Хоч було їх у шість крат, прудко утікалиПеред нашими вони – сильно притирали,І сніданок, і обід разом подаючи,А вечеряти на честь до Плютона шлючи!Те не кожен захотів, не бажав чекати,Хоч не радий, а назад кинувсь одступати.Так козацьку поганин звідав добре силу,Що лихі його уста позаоч блюзнили.Він священиків хотів в плуга запрягати,І коней уже в церквах брався розставляти.Але гордому йому криво обернулось,Так що мало війська з ним у доми вернулось»25.Сакович, як бачимо, передає наміри, які ніби були в султана Османа ІІ (1604— 1622). Останній хотів швидко розгромити запорожців і ляхів (поляків). Також він сподівався завоювати українські й польські землі, поставивши тут свого правителя – башу. Відповідно, Сакович поширює різного роду чутки, що турки збиралися запрягати в плуги священиків, а у церквах ставити коней. Це подавалося як велика наруга над русинами-українцями. Загалом автор «Віршів…» перебільшував турецьку небезпеку для українських земель. Це можна вважати риторичним прийомом. Адже на фоні цієї небезпеки більш значимим ставав подвиг Сагайдачного в битві під Хотином. Цікаво, що у «Віршах…» майже не говориться про участь поляків у ній. А лаври дістаються запорозьким козакам і Сагайдачному.
Цим «Вірші…» принципово відрізняються від тодішніх творів про битву під Хотином. Зрозуміло, в польських творах про цю подію акцентувалася увага на ролі шляхетського війська. Хоча й були згадки про запорозьких козаків. Переможцем у цих творах поставав королевич Владислав, який формально очолював збройні сили Речі Посполитої в цій битві. Таким він постає і в історичних хроніках того періоду. Те саме можна сказати і про відому поему барокового поета Івана Гундулича (1589—1638) з Дубровника «Осман».
Джакомо Лауро. «Хотинська битва». 1621 р.
У «Віршах…», як бачимо, зовсім інший погляд. Переможцями тут постають запорозькі козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним. Це був український підхід – відмінний від «загальноприйнятого». Варто відзначити, що такий підхід все ж мав деяке поширення в західноєвропейській літературі XVII ст. Стосується це, зокрема, творів Мішеля Бодьє «Загальна історія турків», Жана де Лабурена «Трактат про Польське королівство», П. Рікоута «Турецькі історії»26. Однак говорити про значне поширення такого погляду не випадає. Загалом же переважала польська точка зору на Хотинську битву.
Далі Сакович говорить, що чимало козаків загинуло у битві під Хотином. Також важко був пораненим і Сагайдачний:
«Наших досить полягло в битві і у ранах,Що від зброї узяли нехристів поганих.Всі зі сповіддю ішли на велику бойню —Плату в небі заберуть за геройство гойну!Християнську мужньо кров в битві заставляли —За вітчизну стоячи, крівцю проливали.І на плаці бойовім гетьмана влучили,Він до Києва прибув майже ізомлілий.Всякі ліки довгий час пильно заживав,Лікарям його король кошти виділяв»27.Завершує Сакович оповідь про Сагайдачного описом його кончини. При цьому показує, що гетьман повівся як справжній християнин, покаявшись і пожертвувавши свої маєтки на благі справи:
«А як ліки не дали помочі ні мало,У хворобу більшу ще тіло потрапляло,То про ліки для душі він почав гадати,Щоб себе з мастил гріха пильно очищати.Отож плястри отакі в тому прикладав:Гойні сльози і жалі за гріхи зливав.Кілька тижнів так на смерть тіло готувавши,Жалем, сповіддю гріхи власні познімавши,Семикратно на одрі маслопосвящався,До святої таїни щиро причащався.Всю маєтність розділив: дещо на шпиталі,Церквам і монастирям, школам дав немало.Так усе розпорядив, смерть прийняв умить,Біля церкви Братської в Києві лежить.Себе в Братство оте він з військом уписавІ на нього в дар грошей досить відказав.Приклад гетьмана нехай рицаря навчає,Того, хто своє життя в світі завершає:В вірі протривав святій наш гетьман статечноІ вітчизну боронив, щоб жила безпечно.Він маєтністю також добре уряджав,Не на збитки, костки-гру й карти обертав.Але, як далося чуть, на догідні справи,Що служитимуть душі, як помре небавом.Львівське братство, хоч відсіль неблизьке, побачив,В місті церкву наділив, братствові призначивСуму немалу грошей, їм у дар послав,Щоб науки там цвіли, пильно зажадав.Звідусюди тож тепер богомілля має,З тим нехай душа його в небі спочиває»28.Якщо звернемося до давньоруських літописів, зокрема літопису Галицько-Волинського, то бачимо, що подібним чином описувалися смерті деяких князів. Наприклад, кончина князя Володимира Васильковича. Останній не лише як християнин готується до смерті, але й робить щедрі пожертви на церковні справи29. Сагайдачний, звісно, не князівського роду. Але Сакович ніби прирівнює його до давньоруських князів. Оскільки на початку «Віршів…» запорозькі козаки розглядаються продовжувачами давніх русів, то трактування гетьмана майже як давньоруського князя виглядає цілком логічно. Це не говорилося прямо. Але це давалося зрозуміти.
Під пером Касіяна Саковича Петро Конашевич-Сагайдачний ставав провідником Русі-України, яка вела свої початки від Русі Київської.
І не так важливо, чи подібні ідеї пропонував сам Сакович, чи він виконував замовлення ієрархів Феофанового свячення. Головне, що ці ідеї набували поширення. Народжувалася нова Русь-Україна – принаймні ідеологічно.
Окрім опису діянь Сагайдачного, маємо великий блок віршів, у яких йдеться про смерть. Основні ідеї тут такі: ніхто не може уникнути смерті, вона невблаганна; смерть робить усіх рівними, і не так важливо, жила людина в багатстві чи в бідності. Багато в чому розмисли про смерть у «Віршах…» нагадують такі ж думки, що наводяться у промовах на похоронах, які вміщені Саковичем у згадуваному його творі «Аристотелівські проблеми…».
Останній блок «Віршів…» – це своєрідний заповіт гетьмана. Спочатку він звертається до своєї дружини, потім – до товаришів, близьких йому людей. У цих зверненнях лейтмотивом є думка, що не треба тужити за земним життям, а слід думати про життя потойбічне:
«Діла самі лишились – іду до Судді я,За душу помолитись, Дружино, волію.Пригадувати будеш, про себе пам’ятай,Що теж умерти мусиш – таке не забувай.З тобою я довічно уже розлучаюсь,Коханая Дружино, із жалем прощаюсь.В підземний край я тілом іду почивати,Хіба на суді можем зійтись. ОглядатиПочнемо, хто що сіяв – оте і пожнемо,А в нагороду небо чи пекло візьмемо.Дай Боже нам з тобою одне одне зрітиІ в небі Христа-бога довічно хвалити.Прощаюся я з вами, славне лицарство,Над котрим мав у світі щасливе начальство.Коли кого образив, прохаю, простіте,Образи й мої вини в собі не носіте,Просіте всі за мене у господа-Бога,Мені ж хай вільна буде до неба дорога»30.Подібні твори, які були написані на погреб видатних осіб і мали на меті увіковічнити пам’ять про них, були поширені в тогочасній Західній та Центральній Європі, зокрема в Польщі. Звісно, для України це не було нове слово. Однак «Вірші…» все ж різнилися від подібного типу творів, котрі з’явилися на українських землях. По-перше, вони різнилися змістовно. Твір Саковича відзначався високим рівнем філософічності. Навіть можна сказати таке: це – своєрідний філософський трактат, викладений у поетичній формі. Водночас твір мав виражені моменти історичності. У ньому викладалися деякі факти, описувалися знакові історичні події, давалася їм оцінка. Звісно, говорилося й про Сагайдачного, його участь у цих подіях. Тому не випадково українські історики ХІХ—ХХ ст. зверталися до «Віршів…» як до історичного джерела. По-друге, це був не просто поетичний твір, який загалом відзначався високими художніми якостями, а твір зі значними елементами драматизації. Двадцять спудеїв, які читали вірші, були своєрідними акторами, кожен з яких мав свою «роль». Деякі з них навіть декламували вірші не «від себе», а від імені реальних персонажів – Сагайдачного та його дружини. Таким чином, декламація віршів перетворювалась у своєрідну виставу. Зазначені особливості й робили «Вірші…» унікальним твором у тогочасній українській літературі.
Вони ніби поставили високу планку, до якої було непросто дотягнутися іншим авторам, що писали про Сагайдачного.
Сагайдачний у «козацькій літературі»
Твором, який став помітним явищем української історіографії кінця XVIIXVIII ст., була «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича (?—1677)31. Хоча він не дійшов до друкарського верстата, проте існував у численних списках. Зрештою, те саме можна сказати про багато інших українських історіографічних творів того періоду. Вони, як правило, поширювалися в рукописних варіантах. Стосується це козацьких літописів, а також «Історії русів», про які буде вестися мова далі.
Про автора «Хроніки…» відомо наступне. Народився він десь у першій чверті ХVII ст. у Києві у міщанській родині. Освіту здобував у Києво-Могилянській академії, отримав тут знання з латинської, грецької, польської та церковнослов’янської мов. У 1640-х – на початку 1650-х рр. викладав у цьому навчальному закладі, у 1653—1655 рр. був його ректором. Весною 1655 р. став ігуменом Києво-Михайлівського монастиря.
Софонович свою місію бачив у тому, щоб нагадати освіченим українцям про їхню далеку державну історію: «У Русі я народився у вірі православній, за слушну річ вважав, аби відав сам і іншим руським синам показав, звідки Русь почалася і як держава Руська, з початку ставши, до цього часу йде»32.
Козацька тема в Сафоновича фактично ще є маргінальною. Він, як більшість істориків того часу, головну увагу приділяв діяльності монарших осіб і державних структур, які керувалися цими особами. Відповідно, історія козацтва, хоча про неї й говориться, стоїть на задньому плані. Софонович лише зрідка згадує козацьких провідників. Хоча в «Хроніці…» описується чимало подій, пов’язаних із діяльністю Сагайдачного, він, як правило, тут не фігурує. Наприклад, Софонович пише, що в 1619 р. польський королевич Владислав ходив до Москви і на свято Покрови намагався здобути це місто. Однак те, що з ним було козацьке військо під проводом Сагайдачного, згадок немає. Те саме можна сказати про опис висвячення єрусалимським патріархом Феофаном ієрархії для православної церкви України й Білорусі в 1620—1621 рр. Як відомо, цей процес здійснювався під захистом козаків, очолюваних Сагайдачним. Але про це не говориться нічого.
Єдина згадка про Сагайдачного у «Хроніці…» в Софоновича відноситься до опису Хотинської битви 1621 р. Сама ж битва трактується як зіткнення польського війська під керівництвом королевича Владислава й турецької армії, очолюваної їхнім «царем». Правда, літописець говорить, що до польських військ прилучилося військо козацьке з гетьманом Сагайдачним.
Згадує Софонович і про нічні вилазки козаків, навіть пише, що вони тихо пробралися до намету «царя турецького». Той перелякався і втік з намету. А тим часом козаки перебили багато турків33.
Погляд Софоновича на Хотинську битву не дуже різнився від поглядів польських авторів. Літописець знаходився на позиціях роялізму. Тому для нього головним героєм битви під Хотином стає королевич Владислав. Натомість Сагайдачний як би опиняється в тіні цієї монаршої особи. Такий підхід, як бачимо, помітно відрізнявся від підходу, який ми бачили у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…».
Однак у XVIII ст. в українській літературі з’являється низка творів історіографічного характеру, де акцент робиться на діяннях козацтва та, відповідно, їхніх провідників. Це не значить, що автори цих творів відходили від роялізму. Вони, як правило, з повагою ставляться до монархів – особливо тих, які близькі їм, зокрема до московських православних царів. І все ж діяння монархів для них не становлять особливого інтересу. Їх більше цікавить діяльність козацьких ватажків – передусім Богдана Хмельницького. Але у полі їхнього зору опиняється також Сагайдачний.
Ці твори отримали назву козацьких літописів. За формою вони справді нагадують літописну літературу. Події переважно викладаються тут за хронологічним принципом. Та все ж автори далеко не завжди вдаються до строгої фіксації фактів. У цих творах зустрічаються й певні розмисли, домисли, вигадані промови. Ці літописи нерідко балансують між творами історіографічного характеру й художньої літературою.
Типовим козацьким літописом можна вважати Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки34. Саме він заклав у історичних творах основні елементи козацької апологетики, які використовувалися і в XVIII столітті, й в пізніші часи.
Мали козацькі літописи виражений ідеологічний характер. Для них важливою стала апологія запорізького козацтва й, відповідно, його провідників.
Про Грабянку знаємо наступне: з 1686 р. він був на військовій службі – спочатку козаком Гадяцького полку, потім – з 1702 р. гадяцьким сотником, полковим осавулом, з 1717 р. – гадяцьким полковим суддею. Був учасником різноманітних військових кампаній. Брав участь у депутації козацької старшини на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком до царя Петра І. Під Коломацькими чолобитними, котрі вимагали повернення козацтву старих привілеїв, зокрема права вибирати гетьмана, підпис Грабянки стоїть першим серед підписів представників Гадяцького полку. Після передачі чолобитних Грабянка разом з Павлом Полуботком та іншими представниками старшини восени 1723 р. був арештований та ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Звідти його звільнили лише після смерті Петра І. Після звільнення Грабянка став полковим обозним, а з 1730 р. – гадяцьким полковником. Загинув під час кримського походу на татар у 1738 р.
Літопис Григорія Грабянки
Літопис був написаний (чи переписаний?), коли Грабянка знаходився на становищі гадяцького сотника. Повна назва твору (в перекладі сучасною українською мовою) звучить так: «Історія пресильної і від початку поляків щонайкривавішої небувалої битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорізького, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Грабянки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710».
Отож, назва багато про що говорить. У центрі «Історії…» знаходиться особа Богдана Хмельницького. Сама ж Хмельниччина розглядається як унікальна подія – «небувала битва», що не мала аналогів і фактично не скінчилася до дня сьогоднішнього. Грабянка також дає зрозуміти, що використовував інформацію з різних літописців, а також свідчень «старих жителів». Вказується й дата написання твору – 1710 рік.
Це був складний в історії українського козацтва час. Полтавська катастрофа стала сильним ударом по козацькій спільноті. Остання втратила довіру в очах російського імператора, почала зазнавати від нього переслідувань. У такій ситуації козацькій старшині важливо було не лише виправдати себе, а й утвердити власне достоїнство, показати «славні діяння» козаків.
У Літописі Грабянки замість реальної історії твориться історія героїзована й міфологізована. «…щоб звершення ці не пішли в забуття, я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам, – писав літописець. – Я вибирав дещо з щоденників наших воїнів, що перебували у війську, дещо з духовних та мирських літописців, наскільки міг знайти в них щось достовірне, долучав розповіді очевидців, що ще й нині в живих ходять, і їх розповіді підтверджують слова літописців. І хай читач не думає, що я щось додаю від себе, ні – кажу тільки те, про що повідали історики, що підтвердили очевидці, а я тільки зібрав те і записав. А багато ж які з нинішніх преславних військових виправ славу писану щонайдревніших царів явно побивають і до нащадків так і не сягають»35. Щоправда, тут Грабянка видає бажане за дійсне. Звертаючись до тих чи інших творів, він часто подавав свою інтерпретацію, яка могла розходитися (й суттєво!) з інтерпретацією першоджерела.
Нерідко Григорій Грабянка використовував різні чутки, які йому імпонували. Він вигадував не лише діалоги й промови історичних персонажів, а й документи.
Літописець згадує різних діячів минулого. І говорить, що про них ніхто б не згадував, якби їхні діяння не були описані. Тут мимоволі напрошуються деякі паралелі з текстами українських ренесансних авторів.
Хоча в центрі Літопису Грабянки знаходиться особа Богдана Хмельницького та повстання під його проводом, все ж говорить він про інших козацьких провідників, зокрема і про Сагайдачного. Щоправда, інформація про цього козацького гетьмана в нього не завжди точна. Є в нього й неточності в хронології подій.
Грабянка пише, що в 1606 р. «Петро Конашевич-Сагайдачний гетьманом запорізьким назвався, і забажавши щастя своє спробувати, ходив із військом запорізьким по воді на Кафу (місто турецьке), повоював його добре, силу бранців християнських з неволі звільнив і з добичею великою з Чорного моря повернувся, за що велику прихильність та ласку мав у запорожців та у поляків»36.
Як відомо, похід Сагайдачного на Кафу відбувся в 1616 р. Говорячи про цей похід, Грабянка спеціально акцентує увагу на тому, що козацький гетьман звільнив велику кількість християнських невільників і повернувся з великою здобиччю. Думка, що Сагайдачний визволяв християнських бранців під час своїх походів на турків, зокрема на Кафу, була досить поширеною. Вона, як уже говорилося, зустрічалася у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касіяна Саковича. Повторює її також Грабянка. Далі ця думка неодноразово транслювалася як в українській історичній літературі, так і художній.
Далі Грабянка пише про битву під Цецорою: «А вже року 1608, за панування Жигмонта, короля польського, не закликавши навіть на підмогу війська запорізького, він (тобто Сагайдачний. – П. К.) зібрав на Україні козаків і рушив, як і гетьман коронний Жолкевський, на Цоцору з ляхами та з козаками»37.
Тут маємо низку історичних невідповідностей. Битва під Цецорою відбулася не в 1608-му, а в 1620 році. Сагайдачний же участі в цій битві не брав. Тобто Грабянка приписує цьому козацькому ватажку вчинки, які він не робив.
Натомість літописець мовчить про похід Сагайдачного на Московію. Чи він про це не знав? Чи спеціально замовчував? Нам видається, радше, друге. Грабянка, попри те, що стояв на позиціях українського автономізму, все ж змушений був демонструвати лояльність до влади російського царя. Тому, напевно, свідомо проігнорував факт походу Сагайдачного на Московські землі. Таке ігнорування цієї події стане характерним для козацької літератури.
Грабянка звертає увагу на Хотинську битву й участь у ній Сагайдачного. Він пише: «…року 1621, після перемоги на Цоцорі, Осман, цар турецький, з величезною силою прямує на землю польську. Зачувши про те, Жигмонт, король польський, вирядив сина свого Владислава на чолі польського війська супроти турок; а оскільки турок було набагато більше аніж поляків, то польське військо трималося подалі від турецького»38. Загалом описуючи цю подію, Грабянка дотримується роялізму, з повагою говорить про польського короля Сигізмунда ІІІ Вазу, а також королевича Владислава. Вказує, що король звернувся до запорізьких козаків за допомогою: «…Жигмонт відрядив гінця до козаків за пороги і, пообіцявши волю та серебро, просив їх допомоги»39. Натомість Сагайдачний подається як вірний польському королю. Він поспішає йому на допомогу і разом з очолюваним ним Військом Запорозьким відіграє важливу роль у Хотинській битві: «Петро Сагайдачний, скаравши гетьмана Бородавку, за п’янство і сповільнений рух на поміч королевичу, вдруге перебрав собі гетьманську булаву, зібрав шість тисяч козаків реєстрових та запорізьких і чимдуж поспішив під Хотин на підмогу Владиславу, оружно пробившися через велику турецьку силу, став обіч королевича в осаді і коли настав час битви, військо запорізьке стало попереду й обрушили на нього турки всю силу, і огонь і меч, але вперлися немов у мур необоримий; закипіла того дня січа велика і багато в той день полягло турок, а козаків і поляків мало. З поміччю божою, що оберігає християн від поганих, козаки застукали сонних турків, пробралися до їхнього становиська і цілу ніч рубали ворогів у їхніх наметах, а коли настав ранок, огляділися турки, побачили безліч своїх перебитими і доповіли про все царю своєму, серце у того заніміло від страху і він запросив миру у королевича Владислава. І настав мир вічний»40. Загалом із цього опису складається враження, що саме завдяки козакам турки не змогли розгромити військо Речі Посполитої й попросили миру. Тобто проводиться ідея про вирішальну роль козацтва в цій битві.
Грабянка спеціально звертає увагу, що Сагайдачний за ці свої діяння був пошанований владою Речі Посполитої: «За справи ці Сагайдачний у короля та Речі Посполитої удостоївся поваги та відстояв волю велику для люду малоруського, коли б гетьман оцей запорізький Сагайдачний з козаками не вистояли проти турок і татар, то турки б в Росії (так у той час іменувалися землі України й Білорусії. – П. К.) та Польщі з церков і кастьолів стайні для коней поробили»41.
Говорить Грабянка і про смерть Сагайдачного, вказуючи при цьому, що той був оборонцем православної віри: «Року 1622 Петро Сагайдачний, славний гетьман запорізький, великий оборонець віри православної та ктитор Братського монастиря і школ латинських – преставився; тіло його віддане землі в Києві, у Братському монастирі, і схоронене було з великим сумом війська запорізького і всього люду православного»42.
Варто відзначити, що Грабянка писав про Сагайдачного тоді, коли той давно помер – з того часу минуло понад вісімдесят років. Як правило, за такий час народна усна пам’ять про діяча «стирається». А для збереження пам’яті потрібна письмова традиція. Грабянка якраз був одним із тих, хто формував писемний образ Сагайдачного. У цьому образі можна виділити кілька моментів: по-перше, Сагайдачний іменується Грабянкою гетьманом – що, безперечно, підіймало статус цього козацького ватажка; по-друге, Сагайдачний подається як військовий діяч, що воює проти турків і визволяє християнських бранців; звертається, зокрема, увага на його морський похід на Кафу; по-третє, він постає як чільний герой Хотинської битви 1621 р.
Однією з найвизначніших пам’яток «козацької літератури», яку можна вважати продовженням козацьких літописів, є «Історія русів»43. Твір справив великий вплив на Тараса Шевченка, деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією сюжетів «Історії…» Під впливом цього твору перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історії…».
Використовували «Історію русів» інші українські автори ХІХ ст., зверталися до неї Микола Гоголь і Олександр Пушкін, а також окремі російські письменники та історики.
Перша згадка про «Історію Русів» припадає на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. Твір поширювався в рукописних копіях. У 1846 р. його опублікував Осип Бодянський, відомий вчений, прихильник слов’янофільства, у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору – покійний тоді єпископ Георгій Кониський. Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.
До сьогодні питання авторства твору не є вирішеним. Називалися різні імена ймовірних творців «Історії русів». На основі аналізу твору можемо хіба що констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині. Принаймні в книзі часто говориться про події на Стародубщині – північній частині Чернігівської губернії.
