Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?

Характеризуючи «Історію русів», Валерій Шевчук справедливо зазначав: «Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини ХVІІІ століття, власне, до 1769 року.

Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (ХVІІІ століття) – документами. Основна засада твору – натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення – головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мис-ленну картину цієї історії»44.

Валерій Шевчук

Автор «Історії…» подає свою версію виникнення назви «козаки». Він вважає, що в давні часи козаків іменували козарами, які були хоробрими воїнами. Потім їх перейменували: «Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарів на Козаків, – і така назва назавжди вже у них залишилась»45.

Основна увага в «Історії русів» звертається на діяльність козацтва наприкінці XVI—XVIII ст., коли воно вийшло на суспільну арену й оформилося як окремий соціальний стан. Тут автор, звісно, не міг обійти увагою постать Сагайдачного.

«Історія русів» намагалася дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Але увага переважно акцентувалася на козаках та їхніх провідниках. Вони ніби альфа й омега української історії.

Інформація про цього козацького провідника в «Історії…» не завжди точна. Ставитися до неї варто обережно. Однак заслуговує на увагу образ Сагайдачного, представлений у цьому творі.

Обкладинка книги «Історія русів»

Зокрема, автор «Історії…» стверджує, що саме цей козацький провідник перший почав іменуватися гетьманом, вживати цей титул. Ось як про це говориться: «На продовження на Малоросію Польських утисків полки Малоросійські деякі погоджені на послух Коронного Гетьмана, а решта, порозумівшись з Козаками Запорозькими, року 1598-го вибрали собі за Гетьмана Обозного Генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, він перший почав писатися Гетьманом Запорозьким, а по сьому і всі наступні Гетьмани в титулах своїх додавати Військо Запорозьке почали, їх наслідуючи, титулувались також Полковники і Сотники Малоросійські, та й саме військо Малоросійське часто Запорозьким військом називалось. А увійшла назва ся узвичаєна, як для відрізнення тих полків, котрі були у послуху Коронних Гетьманів, так і для втримування прав своїх на вибори, які Поляки при всіх нагодах забороняли і припиняли в селах Малоросійських; а Запорозькі Козаки, навпаки, увійшовши у вибори Малоросійські, раніше для них чужі, і бувши далекими від сіл і від зносин з Поляками, могли зручно зберігати права і свободи військові і одвертати від них насильства Поляків»46.

Із наведених слів випливає наступне. Мовляв, у кінці XVI ст. малоросійські полки переживали утиски від поляків. Частина з них перебувала під владою коронного гетьмана (очевидно, малися на увазі козаки реєстрові). Друга ж частина порозумілася із запорожцями й обрали собі гетьмана. З того й часу з’явилися гетьмани Війська Запорізького. А першим серед них став Сагайдачний.

У такому трактуванні подій «Історії русів» можна запримітити певну модернізацію. Автор переніс уявлення про полковий устрій Війська Запорізького XVIII ст. на минулі часи. Наприкінці XVI ст. існувало реєстрове козацтво, підконтрольне владі Речі Посполитої, й козацькі маси, які фактично жили на «нічийній землі» і були пов’язані із Січчю Запорізькою. Власне, Січ була їхнім центром.

За часів Сагайдачного відбулася реорганізація українського козацтва, почав оформлятися його полковий устрій. Козаки спроможні були виставляти багатотисячне військо для здійснення військових походів. Відповідно, у них з’явилася потреба мати свої структурні підрозділи (сотні й полки), а також свого головнокомандувача, якого й почали іменувати гетьманом.

Сагайдачний став одним із перших козацьких провідників, який почав широко й офіційно (!) перед владою Речі Посполитої вживати гетьманський титул. Це і знайшло відображення в «Історії русів».

Далі в цьому творі, як і в Літописі Грабянки, звертається увага на боротьбу Сагайдачного проти татар і турків, зокрема на його морські походи, визволення ним християнських бранців: «…Гетьман Сагайдачний, дізнавшись, що Татари Кримські, скориставшись замішаннями Малоросійськими, вчинили на прикордонні селища напади і забрали до Криму багато бранців Малоросійських, відправився з пішим військом човнами Запорозькими на Чорне море, де одна половина військ попливла до міста Кефи (мається на увазі Кафа. – П. К.), а друга з самим Гетьманом вийшла в Сербулацькій пристані на берег і пройшла мимо Кефських гір до того ж таки міста і, вчинивши атаку на те місто з моря та з гір, взяла його штурмом. Полонених, в ньому знайдених, військо забрало і звільнило, а жителів винищило до ноги і місто пограбувало та спалило. Гетьман, перейшовши горами до міста Козлова, зробив з його передмістям те саме, що і Кефі; а жителі, зачинившись у замку, благали пощади і випустили всіх бранців з великими дарами до Гетьмана, котрий, так щасливо свою експедицію закінчивши, повернувся з полоненими і великою здобиччю у свої межі»47.

Так само, як і в Літописі Грабянки, в «Історії русів» нічого не говориться про похід Сагайдачного на Москву. Це, як зазначалося, було темою небажаною. В образі Сагайдачного, представленого в «Історії русів», на перший план виходять антитатарські й антитурецькі моменти, а також почасти моменти антипольські й антиунітські.

У цьому творі говориться, що поляки йшли супроти Сагайдачного. Вони чинили інтриги, позбавили його гетьманства, спричинили обрання на цю посаду спочатку Дем’яна Кушку, а потім – «вибрали Гетьманом старшину Козацького на прізвисько Бородавка; але Сагайдачний, спіймавши його в роз’їздах по Малоросії і підбурюваннях, віддав до суду військового, котрий і засудив його, яко самозванця та заколотника народного, на смерть, і розстріляно його перед військом. Поляки, бачачи, що всі війська Малоросійські прихильні до Сагайдачного, і маючи потребу в його помочі, щоб відбивати Турків, які йшли війною на Польщу, потвердили Сагайдачного Гетьманом на всю Малоросію»48.

Така інтерпретація подій видається сумнівною. Наскільки відомо, Бородавка не належав до прихильників влади Речі Посполитої – радше, навпаки. Натомість у діяльності Сагайдачного часто зустрічаємо пропольські моменти.

В «Історії русів» чимало уваги приділено, що цілком закономірно, Хотинській битві (хоча саме місто Хотин у творі не згадується). Ось як розповідається про неї: «Гетьман Сагайдачний, взявши в команду свою всі війська Малоросійські і мавши вказівку від Короля Жигимонта III, вирушив разом з військами Польськими супроти Турок і, зустрівши їх за Дністром на Буковині, повів супроти них фальшиву атаку з самими легкими військами; а піхоту тим часом влаштував зі своєю кіннотою та артилерією на двох висотах, закритих чагарниками. Турки, звичайним Азіатським запалом, гнали легкі війська в повному розпалі і безладді; а тії, завжди подаючись назад з легкими перестрілками, робили перед ними звичайне коло маяком і завели Турків в середину вилаштуваних військ Польських і Малоросійських між висотами і чагарями. Війська тії, раптово зробивши з двох боків сильні залпи артилерією та мушкетами, повергли Турків цілі тисячі; а кіннота, обхопивши з тилу і з боків, перемішала їх і цілковито розладнала, так що Турки, метаючись у нестямі то в той, то в інший бік, були всі перебиті і переколоті, а врятувались лише ті, котрі покидали зброю свою і знамена на землю і посходили в одну балку, де, лігши ниць, благали пощади і тоді ж дістали її. Звитяжцям дісталась в здобич вся артилерія Турецька, увесь їхній обоз із запасами і вся зброя, у живих та мертвих зібрана; мерців же їхніх при похованні нараховано 9715 людей, в полон взято понад тисячу, і в тому числі семеро Пашів різних ступенів і сімнадцятеро інших чиновників; та втекли з обозу і поховалися по хащах та байраках понад тисячу»49. Звісно, в цьому описі є чимало перебільшень і невідповідностей.

«Історія русів» представляє Сагайдачного не лише як переможця в битві під Хотином. Автор цього твору приписує цьому полководцю вчинки, які той не робив. Зокрема, говориться, що після Хотинської битви, очоливши українські козацькі війська й війська польські, гетьман продовжив похід на територію Молдавії й Валахії, переслідуючи турків. Він нібито розгромив турецьку армію під Галацом і взяв це місто. У нього було бажання й далі переслідувати турків, але з ними уклав мир польський король. Тому Сагайдачний відпустив польські війська, а з козацькими військами подався в Україну. У той час ніби до нього дійшли відомості про те, що татари вчинили напади на українські землі й набрали тут чимало бранців. Сагайдачний же зі своїм військом розгромив татар. Автор «Історії русів», вдаючись до фантазії, так описує цю перемогу, якої не було: «Гетьман, відправившись на цілу ніч з військом своїм до Самари, напав тут удосвіта на табір Татарський, розлого розташований по течії ріки; перший постріл з гармат і мушкетів і вчинений крик розігнав верхових Татарських коней, а самих Татар обезумив і до краю настрахав. Вони, метаючись по табору, не знали, що діяти, а Козаки, проходячи лавою через увесь табір, кололи і рубали їх майже без жодної оборони. Бранці обох статей, уздрівши неждану собі допомогу, розв’язували одне одного і взялися також до Татар з найлютішою ожорсточеністю. Списи і шаблі Татарські, зоставлені на ніч в купі, були для полонених готовою зброєю, і Татари од власної зброї гинули тисячами. Таким чином винищено Татар всіх до останку, так що не залишилось із них нікого, хто б сповістив у Крим про їхню погибель. Весь табір Татарський з усім тим, що вони мали, дістався переможцям як здобич, а бранці Малоросійські, до кількох тисяч обох статей душ, не тільки що визволені з неволі, але й нагороджені кіньми та речами Татарськими задосить, і повернулися вони до своїх осель, рівно ж і Гетьман зі своїм військом прибув у резиденцію свою благополучно і зі славою багатою»50.

Як відомо, після Хотинської битви Сагайдачний, будучи пораненим, важко захворів і не брав участі у військових походах. В «Історії русів» же змальовується інша картина. Автор цього історичного наративу творив міф про Сагайдачного, вдаючись до перебільшень і вигадок. Для чого це він робив? Схоже, щоб возвеличити людину, яку назвав першим гетьманом Війська Запорізького. Таке звеличення задавало певний тон у розповідях про наступних козацьких гетьманів.

У «Історії русів» нічого не говориться про участь Сагайдачного у відновленні православної ієрархії України й Білорусії – що виглядає доволі дивно. Ймовірно, автор «Історії…» про це не знав. Однак він представляє гетьмана як борця проти унії й людину, що всіляко підтримувала православ’я та розбудовувала православну церкву. Мовляв, Сагайдачний «полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято Уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі…; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах»51.

Отже, «Історія русів» знову приписувала Сагайдачному діяння, які той не робив – відновлення Софії, Київської академії і т. д. Тобто він постає не лише як військовий, але і як культурний діяч. У творі навіть спеціально зазначається: «Поляки, поважаючи хоробрість і заслуги Сагайдачного, не сміли при ньому явно чинити в Малоросії свого зухвальства, та й сама улюблена їхня Унія трохи притихла і охолола»52.

«Історія русів» ніби стала лебединою піснею «козацької літератури». Її образи перейшли, зазнавши певної трансформації, як у подальші історичні наративи українських авторів, так і в твори художнього характеру. Стосувалося це й Сагайдачного, котрий почав представлятися як борець проти турків і татар, визволитель із неволі християнських бранців, а також як захисник православ’я.

Українські історіографи про Сагайдачного

У ХІХ ст. в Україні з’явилися праці про її історію, які мали науковий характер і писалися на основі різноманітних джерел. З одного боку, такі праці знаходилися в руслі тодішньої європейської тенденції творення національних історій. З іншого боку, оскільки Україна була колонією царської Росії, вони переважно використовували схему російської історії, транслюючи певні уявлення російської імперської історіографії. Вперше представив свою схему української історії, відмінну від російської, лише Михайло Грушевський на початку ХХ ст.

У цих працях, які широко використовували козацьку літературу, певна увага була приділена й постаті Сагайдачного. Першим великим наративом, де розповідалося про українську історію, стала «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського (1788—1850). Перше видання праці побачило світ у 1822 р. Ця книга за життя автора витримала три видання і, безперечно, мала чималий вплив на формування історичної свідомості українців. Тому їй мусимо приділити увагу.

Ініціатором і промотором створення згаданого історичного наративу став князь Микола Рєпнін-Волконський (1778—1845)53. Вважається, що він походив із роду давніх чернігівських князів. Був одружений з онукою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Тобто можемо говорити про його певні генетичні українські корені. Тривалий час, з 1816-го по 1834 рік, Рєпнін був малоросійським генерал-губернатором, керуючи територією колишньої Гетьманщини. Князь намагався використовувати козаків як військову силу, захищаючи їхні інтереси. Він навіть почав виношувати план відродження українського козацтва. Дехто з місцевих малоросійських «автономістів» ладний був бачити в його особі можливу кандидатуру на гетьмана України. Адже після ліквідації Гетьманщини частина козацтва жила ілюзіями про її відновлення. Однак це все викликало супротив урядових кіл Петербурга – що, вважається, однією з причин відставки князя з посади малоросійського генерал-губернатора.

Микола Рєпнін-Волконський

Рєпнін знав про те, яке значення надавав імперський Петербург творенню «правильного» російського історичного наративу. Знав він і про призначення царем Олександром І в 1803 р. Миколи Карамзіна офіційним істориком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною історією Росії. Якраз у 1816 р., коли Рєпнін загітував Бантиш-Каменського взятися за написання історії України, почали виходити перші томи «Історії держави Російської» Карамзіна. Проект написання «Історії Малої Росії», котрим опікувався князь, можна трактувати як таку собі регіональну альтернативу імперському історіографічному проекту.

Виявляючи помірне козакофільство, М. Рєпнін-Волконський підтримав деякі українські культурні проекти. З 1816 р. у нього управителем канцелярії генерал-губернаторства став Дмитро Бантиш-Каменський, якого князь заохочував до написання історії України.

Бантиш-Каменський при допомозі Рєпніна зібрав та систематизував значний матеріал, на основі якого видав «Історію Малої Росії». Рєпнін підготовкою й публікацією цієї праці фактично дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при «вписаності» в загальноросійську схему історії «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини. При цьому велика увага зверталася на козацтво як на феномен, що утвердився на цих землях.

При написанні «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський широко використовував козацьку літературу, в т. ч. «Історію русів». З неї він черпав не лише фактаж, а й оцінки тих чи інших подій.

Дмитро Бантиш-Каменський

Звісно, в своєму наративі Бантиш-Каменський не міг оминути особу Сагайдачного. Спочатку він дає йому таку характеристику, намагаючись говорити про різні сторони діяльності козацького гетьмана – як позитивні, з його точки зору, так і негативні.

Під 1606 р. Бантиш-Каменський зазначає: «Тоді козаками був обраний Петро Конашевич, прозваний Сагайдачним, простого походження, але великий духом, розуму надзвичайного, хоробрий, бадьорий, енергійний, малослівний, ворог розкоші, жорстокий, нестримний, який проливав кров за найменші злочини, непомірний у чуттєвих насолодах, які прискорили його смерть. Він зброєю своєю наніс страх і спустошення майже у всіх турецьких і татарських містах, що лежали біля Чорного моря, переслідував турків до стін самого Стамбулу; перемогами своїми налаштував поляків проти себе і Порту Османську проти Польщі»54.

Д. Бантиш-Каменський. «Історія Малої Россії». Обкладинка книжки. 1822 р.

У цій характеристиці Сагайдачного Бантиш-Каменський спирався на польського автора Якова Собеського, учасника Хотинської битви. Загалом же автор, розповідаючи про історичні події, допускав неточності. Сумнівно, що в 1606 р. козаки обрали Сагайдачного гетьманом. Також далі в «Історії Малої Росії» говориться, що він у 1612 р. взяв Кафу, звільнивши там християнських невільників. Як відомо, ця подія сталася в 1616 р.

Бантиш-Каменський, звертаючи увагу на боротьбу Сагайдачного проти турків і татар, все ж не обходить питання походу цього козацького гетьмана на землі Московії. Це подається як «темна пляма» в його діяльності: «Історія, передаючи знамениті подвиги героїв, не може приховувати діянь, які компрометують їхню славу. Конашевич підняв в 1618 р. меч свій проти співвітчизників: перетворив у попіл Єлець, Лівни та інші прикордонні російські міста; допомагав з двадцятьма тисячами козаків польському королевичу Владиславу в осаді Москви; спустошив околиці цього міста, Коломну, Переяслав-Залеський, Калугу. Він діяв таким чином для особистої вигоди, бажаючи утримати за собою гетьманство, набув довіру від уряду польського, справедливий докір від потомства»55.

Далі Бантиш-Каменський спеціально звертає увагу на контакти між Сагайдачним та московським двором. Пише, що туди він у 1620 р. послав посольство на чолі з Петром Одинцем. І хоча послів не допустили до царя Михайла, але їм дали гроші, сукна, лисячі шапки, тафту. «З ними, – читаємо в «Історії Малої Росії», – відправлені до Конашевича похвальна грамота й триста рублів для нього і його війська. Так великодушний Михайло помстився козакам за виявлену ними допомогу Владиславу»56. Зрозуміло, Бантиш-Каменському важливо було представити благородство московського царя, який навіть виявляв милість до людей, що завдали йому шкоди. Сагайдачний тут знову постає не в найкращому світлі.

Багато місця в «Історії Малої Росії» присвячено Хотинській битві 1621 р. і участі в ній козаків та Сагайдачного. У творі провідною є думка, що вони відіграли важливу роль у цій баталії. Натомість польське командування, зокрема гетьман Ян Кароль Ходкевич, було представлене не найкращим чином. Воно, так можна зрозуміти з інтерпретації Бантиш-Каменського, не дало можливості козакам добитися перемоги над турками. А після Хотинської битви поляки, вступивши в переговори з турками, погодилися на вимогу останніх, щоб запорожці не здійснювали морських походів57.

Бантиш-Каменський зазначав, що при Сагайдачному православні почали вільно споруджувати храми й монастирі. Говориться, що тоді була відновлена й православна ієрархія патріархом Феофаном. І все ж історик особливо не звертає уваги на роль козацького гетьмана в цих процесах.

Натомість веде мову про його благочестя, вдаючись до поширення вигадок. Розповідає, ніби Сагайдачний в останні роки свого життя став ченцем: «…великий муж цей, вірний по гроб клятвами своїми, полишив земну велич, славу світу, щоб посвятити себе справам міцнішим, що ведуть до вічності, прийняв чернецтво, заспокоїв совість, але і в скромній обителі продовжував служити вітчизні: відновив власними коштами Києво-Братський монастир, у якому перебував, а також місцеве училище…». І «кінчив з честю в 1622 році славне життя»58.

Бантиш-Каменський, використовуючи «Історію русів», стверджує, що саме Сагайдачний першим із козацьких провідників почав писатися гетьманом запорізьким. При ньому поляки не могли гнобити українців (малоросіян). Тоді ж і «притихла унія»59.

Ще одним великим наративом історії України, який з’явився невдовзі після згадуваної роботи Бантиш-Каменського, стала «Історія Малоросії» Миколи Маркевича (1804—1860). У 1842—1843 рр. він випустив цю роботу в п’яти томах. Правда, лише перші два томи були авторським викладом історії, три ж останні – це збірники документальних матеріалів. При написанні своєї праці Маркевич переважно використовував «Історію русів», а також «Історію Малої Росії» Бантиш-Каменського.

Представлений Бантиш-Каменським в «Історії Малої Росії» образ Сагайдачного подавався у дусі російської імперської історіографії. При описі його діяльності акцент робився на боротьбі козацького гетьмана проти турків і татар. Вказувалося на підступи поляків щодо нього й козаків. Водночас засуджувався похід Сагайдачного на Московію.

Звісно, Маркевич не міг обійти особу Сагайдачного, про якого він говорить у першому томі своєї праці60. Однак чогось нового про нього він практично не сказав. Як і в «Історії русів», говориться, що Сагайдачний почав називати себе гетьманом – причому обох берегів Дніпра. Також інформацію з цієї книги використовував Маркевич при описі походів Сагайдачного на турків і татар.

Проте, на відміну від «Історії русів» Маркевич все ж чимало уваги приділяє походу Сагайдачного на Московію. Тут він переважно черпає матеріал у Бантиш-Каменського. Правда, на відміну від останнього, історик намагається виправдати козацького гетьмана. Говорить, що під час цього походу Сагайдачний був союзником Польщі й, відповідно, чесно виконував союзницькі зобов’язання.

Николай Маркевич

Похід Сагайдачного на Московію ніби став «каменем спотикання» для деяких українських істориків, які жили й творили в Російській імперії. Стосується це, зокрема, Михайла Максимовича (1804—1873) – першого ректора Імператорського університету Святого Володимира, організованого в Києві в 1834 р.

Максимович спробував створити першу наукову біографію Сагайдачного. У 1850 р. в альманасі «Киевлянин» він опублікував роботу «Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного». При написанні її використовував широке коло джерел, у тому числі «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касіяна Саковича.

Титульний лист книжки М. Маркевича «Історія Малоросії». 1842 р.

Максимович, як і його попередники, багато говорить те, як козацький гетьман воював проти турків і татар, визволяв християнських бранців. Але не обходить увагою й похід Сагайдачного на Московію. При цьому в оцінці цього походу дискутує з Бантиш-Каменським. Зокрема, пише: «… Сагайдачному довелося оголити меч на єдиновірну Москву. За це історик Бантиш-Каменський накладає на славного гетьмана «докір від потомства. Але історик не повинен забувати, що Київська Русь належала тоді Польській короні, і Запорізьке військо звалося «військом його королівської милості», що Сагайдачний ішов на Москву не для себе, а на допомогу своєму королевичу, який все ще іменувався царем московським… Осада Москви доручена була королевичем гетьману Сагайдачному… Доля її була в небезпеці, оскільки її військо було малочисельне»61.

Михайло Максимович

І все ж Максимович для реабілітації Сагайдачного за його московський похід наводить не лише цей аргумент, звертаючи увагу на те, що козацький гетьман був підданим Речі Посполитої. Він творить благочестиву легенду, стверджуючи, що Сагайдачний не взяв «єдиновірну Москву» саме з релігійних міркувань. Описуючи штурм козацькими загонами Москви, Максимович говорить наступне: «Опівночі Сагайдачний зі всім своїм військом був уже біля Арбатських воріт, і вже з допомогою петарди був зроблений пролом у воротах Острожних. Але при першій сутичці з московітами гетьман припинив осаду… Чому? Через те, я так думаю, що осада Москви була йому не на думці… Його козацьке серце могло противитися від думки, що він почав крушити єдиновірну йому російську столицю для того, щоби віддати її в руки іновірця… І, може бути, такі роздуми з’явилися в нього в той самий час, коли Москва дзвоном дзвонів своїх позвала православний народ до ранкової молитви на свято Покрови, і руки козаків, що чинили осаду, мимоволі потягнулися, щоб зробити хресне знамення… Зрештою, це моя особиста думка»62.