Шляхи долі

Джад Шелбі, хоч і визнавав майстерність, з якою зображено було бика, сам більше захоплювався пейзажем, і так вся картина отримала заслужену похвалу.

– Отой шмат пасовища, – заявив він, – точна копія долини Мертвого Коня. Та сама трава, ті самі обриси землі, та сама річка Віпервіл втікає за лісопильню. Канюки, як над рябим конем Сема Кілдрейка, який перепив у спекотний день і здох. Коня не видно через в’язи над річкою, але він там. Якби хтось, хто прямує в долину Мертвого Коня, наштовхнувся на цю картину, то відразу ж би зліз із коня і розбив табір.

Скінні Роджерс, комік, придумав цілу сценку, яка не переставала справляти враження. Він підходив впритул до картини й у відповідний момент раптово видавав пронизливий крик, високо підстрибував і відскакував убік, приземляючись зі стуком підборів і скреготом шпор об камінну підлогу.

– Святі небеса! – повторював тоді він, – а я думав, що ця гримуча змія – справжня! Щоб мені впасти й не жити, якщо брешу. А, здається, чув, як вона гримить. Ви подивіться на гада під кактусом. Точно, от-от вкусить.

Із цими пройдисвітами, які складали вибране товариство Лонні, із пишномовним Кінні, який невтомно озвучував достоїнства картини, і беззаперечним престижем першопрохідця Бріско, який покривав картину шаром блиску, здавалося, округ Сан-Саба не міг не додати до своїх лаврів, де вже була слава перемог у закиданні ласо та картах, репутацію мистецького центру. Так, більше через зовнішні фактори, ніж через пензель художника, довкола картини сформувалася певна атмосфера, яка викликала в поглядах людей ще більший захват. В імені Бріско жила магія, яка перевершувала невправну техніку та необроблені кольори. Старий вбивця індіанців і вовків похмуро всміхнувся на своїх мисливських угіддях, якби взнав, що його дух через два покоління став покровителем мистецтва.

Настав день, коли Сенат мав ухвалити законопроект сенатора Муленаса про придбання картини за дві тисячі доларів. Галерею будівлі сенату раніше за інших зайняли Лонні з ватагою Сан-Саби. Вони сиділи в першому ряду, із розпатланим волоссям, і тільки скрипіли шпорами під враженням від величі зали.

Представлений законопроект перейшов до другого читання, а тоді сенатор Муленс пустився розповідати про нього холодно, нудно й у деталях. Тоді підвівся сенатор Кінні, і небозвід готувався розірватися від його громового голосу. У той час ораторство мало велику силу; світ ще не навчився вирішувати питання за допомогою геометрії і таблиці множення. То були дні красномовства, широких жестів і прикрас, зворушливого просторікування.

Сенатор взяв слово. Контингент Сан-Саби сидів, важко дихаючи, у галереї, із розпатланим волоссям, яке падало на очі, із широкополими капелюхами на колінах. Внизу високоповажні сенатори або зручно розвалилися за своїми столами, або сиділи прямо – явно новачки.

Сенатор Кінні говорив цілу годину. Історія була його темою – історія, пом’якшена патріотизмом і сентиментами. Час від часу він згадував про картину в холі – немає потреби, казав він, розводитися про її достоїнства – сенатори самі все бачили. Художник був онуком Лусьєна Бріско. Тоді він взявся змальовувати яскравими барвами картини життя Бріско. Його суворе, сповнене ризиків і пригод життя, його простодушну любов до загального добробуту, який він допомагав розбудовувати, його зневагу до похвали й нагород, його неймовірну стійку незалежність і те, як він прислужився штату. Темою промови був Лусьєн Бріско; картина залишалася на задньому фоні й була просто засобом, про який він тепер радісно згадав для запізнілої подяки штату нащадкові свого улюбленого сина. Часті енергійні оплески сенаторів свідчили, що вони підтримували настрій промовця.

Законопроект прийняли одноголосно. Завтра його передадуть у палату представників. Вже все було підготовлено для того, щоб він і там пройшов, як по маслу. Бленфорд, Ґрейсон і Пламмер, усі перевірені люди й добрі оратори, забезпечені інформацією про діяння першопрохідця Бріско, погодилися стати в цій справі рушійною силою.

Сан-сабська ватага зі своїм протеже незграбно спустилася сходами й вийшла в двір Капітолію. Там вони збилися в купу й видали тріумфальний вигук. Але один із них – Кривогий Саммерс – влучно підмітив:

– Усе склалося, як треба, – сказав він. – Думаю, вони куплять бичка Лонні. Я не сильний у цих парламентських штуках, але так воно виглядає. Але здається мені, Лонні, що тут більша заслуга діда, ніж картини. Ти, напевно, радий, що маєш на собі клеймо Бріско, синку.

Це зауваження викликало в Лонні неприємну підозру. Він став ще більш стриманим і мовчазним, зірвав траву й узявся задумливо її жувати. Картина як така була принизливо відсутньою в промові сенатора. Про художника говорила тільки як про внука, тепер він це явно бачив. Хоч це й було по-своєму приємно, але від такого представлення мистецтво виглядало малозначним. Хлопець-художник занурився в роздуми.

Готель, у якому зупинився Лонні, містився поряд із Капітолієм. Наближалася перша година, час обіду, коли сенат прийняв законопроект. Працівник готелю сказав Лонні, що в їхнє місто прибув відомий художник із Нью-Йорка й зупинився в цьому самому готелі. Він прямував на захід, у Нью-Мехіко, щоб вивчати ефект від сонячного світла на старовинних стінах Зуні. Сучасне каміння відбиває світло. А ті древні споруди поглинають його. Художник хотів відтворити цей ефект на картині, яку малював, і їхав заради цього дві тисячі миль.

Лонні розшукав цього чоловіка після обіду й розповів йому свою історію. Художник був хворим чоловіком, якого серед живих тримав геній і байдужість до життя. Він поїхав із Лонні до Капітолію і став перед картиною. Художник смикнув себе за бороду й сумно дивився.

– Хотів би знати, що ви думаєте, – сказав Лонні, – як є.

– Так і скажу, – сказав художник. – За обідом я прийняв три різні види ліків – по три столові ложки. Усе ще маю той присмак в роті. Тому я налаштований говорити правду. Хочете знати, чи це мистецтво?

– Саме так, – відповів Лонні. – Так або ні. Мені далі малювати, чи закинути цю справу й взятися за скотарство?

– Я чув плітку, коли їв пиріг, – сказав художник, – що штат готується заплатити вам за картину дві тисячі доларів.

– Сенат вже погодився, – сказав Лонні, – завтра буде в палаті представників.

– Пощастило, – сказав блідий чоловік. – Носите підкову на щастя?

– Ні, – сказав Лонні, – але я мав дідуся. Він, очевидно, найяскравіший колір на цій картині. Я її рік малював. Вона зовсім жахлива? Дехто каже, що хвіст у бика непогано вийшов. Кажуть, пропорційно. То що?

Художник зиркнув на напружену фігуру Лонні. Щось у ньому викликало скороминуче роздратування.

– В ім’я мистецтва, синку, – сказав він знервовано, – не трать більше грошей на фарбу. Це взагалі не картина. Це рушниця, з якою ти грабуєш штат, і отримаєш дві тисячі доларів. Але більше не ставай перед полотном. Живи під ним – купи пару сотень коней на ті гроші – кажуть, вони недорогі – і їзди та й їзди собі верхи. Дихай свіжим повітрям, їж, спи й будь щасливий. Більше ніяких картин. Маєш здоровий вигляд. Ось справжня геніальність. Її і розвивай. – він подивився на годинник. – За двадцять хвилин третя. Чотири капсули й одна таблетка о третій. Це все, що ти хотів знати, хіба ні?

О третій ковбої прискакали по Лонні й привели зі собою Пекучого Тамала, ужеосідланого. Традицій слід дотримуватися. Щоб відсвяткувати прийняття законопроекту сенатом, уся банда має дико проїхати містом, викликаючи заворушення і захват. Треба випити, постріляти і гучно проголосити славу Сан-Саби. Частину програми було виконано в барах, які траплялися їм на шляху.

Лонні осідлав Тамала, вихованого коня, який гарцював ізпристрастю і розумом. Він був радий знову відчути, як Лонні стискає ногами йому ребра. Лонні був його другом, і він був радий йому прислужитися.

– Поїхали, хлопці, – сказав Лонні, підганяючи Тамала до галопу. Він крикнув, чим закликав свою ватагу пуститися за ним, здіймаючи куряву. Лонні вів когорту прямо до Капітолію. Із шаленим криком вони схвалили його явний намір заїхати верхи просто всередину. Ура Сан-Сабі!

Коні ковбоїв поскакали вверх шістьма широкими вапняковими сходинками. Далі вони увійшли в лункий коридор, і ті, хто був на своїх двох, розбігалися в сторони. Лонні, на чолі, скерував Тамала прямо до картини. О тій порі картина купалася в м’якому світлі, яке заливало її з вікон другого поверху. На темному тлі холу здавалося, що ти дивишся просто на краєвид. Мимоволі хотілося відступити з дороги переконливої фігури бика натуральних розмірів, який мчав по траві. Може, і Тамалу так здалося. Сцена була просто в нього на шляху. Може, він тільки слухався свого вершника. Але його вуха нашорошилися; він форкнув. Лонні нагнувся вперед у сідлі й розправив руки, як крила. Так ковбої дають своїм коням сигнал гнати вперед на повній швидкості. Чи Тамал уявив, що побачив рудого бика, який приготувався до стрибка, що його треба загнати назад до стада? Почулася метушня, копита затупотіли, сталеві м’язи напружилися, вуздечка натягнулася, і Пекучий Тамал із Лонні, який нагнувся в сідлі, щоб не врізатися у верх рами, прорвався через полотно, як снаряд з міномета, залишаючи за собою розірвані клапті і величезну діру.

Лонні миттю зупинив коня і оминув колони. Повибігали глядачі, надто вражені, щоби щось сказати. Парламентський пристав палати представників вийшов вперед, нахмурився, подивився зловісно, а тоді вишкірився. Чимало законотворців збіглися на шум. Ковбої Лонні завмерли в страху від його божевільного вчинку.

Сенатор Кінні прибіг одним із перших. Перш ніж він устиг заговорити, Лонні нахилився в сідлі гарцюючого Тамала, показав гарапником на сенатора й спокійно сказав:

– Гарну ви сьогодні виголосили промову, містере, але могли так і не старатися. Я нічого не прошу в штату. Я думав, що продаю картину, але це не так. Ви багацько сказали про діда Бріско, і я пишаюся, що є його внуком. Але Бріско не приймають подарунків від штату. Якщо хтось хоче, може забрати собі рамку. Погнали, хлопці.

Делегація Сан-Саби помчала з холу вниз сходами й далі крізь куряву вулиць.

На півдорозі до Сан-Саби вони розбили на ніч табір. Коли настав час лягати спати, Лонні прошмигнув геть до Тамала, який мирно скубав траву на кінці мотузки. Лонні обняв його за шию, зітхнув і відпустив навіки свої мистецькі амбіції. Але його зітхання сформувалося в пару слів.

– Ти єдиний, Тамале, зміг щось розгледіти. Він справді був схожий на живого бика, правда, старий?

ФЕБА

– Ви людина свіжих пригод і різних ініціатив, – сказав я капітанові Патріціо Малоне, – як гадаєте, якась часточка везіння чи невезіння – якщо взагалі є така річ, як везіння – вплинула на вашу кар’єру, посприяла чи, навпаки, нашкодила вам так сильно, щоб ви могли пояснити результати такої події в житті везінням чи невезінням?

Це питання (яке своїм нудним зухвальством нагадувало мову юриспруденції) було задане, коли ми сиділи в маленькому кафе Росселін під дахом із червоної черепиці біля майдану Конго в Новому Орлеані.

Смуглолиці, у білих капелюхах, із перснями на пальцях, авантюристи частенько заходили до Росселіни на коньяк. Вони прибували з суші й із моря, і намагалися не розповідати про побачене – не тому, що речі, які вони бачили, були прекраснішими за фантазії Ананіїв від друкованих видань, а тому, що вони так сильно відрізнялися. А я був вічним весільним гостем, який набридав цим морякам удачі своїми розпитуваннями. Капітан Малоне був ірландсько-іберійським креолом, який обігнув землю вздовж і впоперек. Він виглядав як будь-який добре вбраний чоловік тридцяти п’яти років, от тільки безнадійно обвітрений і засмаглий, а на шиї мав ланцюжок зі старовинним перуанським талісманом-оберегом зі золота та слонової кістки, який, втім, ніяк не пов’язаний із цією розповіддю.

– Моєю відповіддю на ваше питання, – сказав капітан, усміхаючись, – стане історія про Невезучого Кірні. Якщо, звісно, ви не проти її послухати.

У відповідь я стукнув по столу кулаком, щоб покликати Росселін.

– Гуляючи одного вечора вулицею Чупітулас, почав Капітан Малоне, – я зауважив, особливо для цього не стараючись, низенького чоловіка, який швидко йшов мені назустріч. Він наступив на дерев’яний люк у льох і провалився крізь нього. Я врятував його від купи м’якого вугілля внизу. Він нашвидкуруч обтрусився, сиплючи багатою лайкою, ніби низькооплачуваний актор повторює слова прокляття циганки. Йому, очевидно, треба було промочити горло від слів вдячності й пилу. Своє бажання випити він виражав так щиро, що я пішов із ним у кафе на тій самій вулиці, де ми випили трохи дешевого вермуту табітерів.

Дивлячись через стіл від себе, я нарешті добре розгледів Френсіса Кірні. Він мав десь метр сімдесят зросту, але був міцно збитий. Волосся його було темно-руде, а рот такий маленький, що я дивом-дивувався, як з нього могли так швидко вилітати слова. Він мав такі ясні, сповнені надії світло-блакитні очі, яких я ще не бачив. Він складав двоїсте враження: чоловіка, загнаного в кут, і якого краще не чіпати.

– Щойно з узбережжя Коста-Рики, шукав золото, – пояснив він. – Другий помічник капітана на торгівельному судні сказав мені, що місцеві добувають із піску на пляжі досить золота, щоб розплатитися за весь ром, червоний ситець і кімнатні органи світу. Того самого дня, коли я туди приїхав, синдикат «Джон Інкорпорейтид» отримав урядову концесію на всі мінерали, які там добувалися. Я одразу підхопив лихоманку й шість тижнів рахував зелених і синіх ящірок в халупі з трави. Мені треба було повідомити, що я одужав, бо там справді були рептилії. А тоді я повернувся третім кухарем на норвезькому судні, на якому вибухнув котел. Решту шляху я доплив по річці на прибережному поромі, який зупинявся біля кожного рибака, який хотів купити тютюну – очевидно, щоб сьогодні провалитися крізь той люк. А тепер я тут, чекаю нового нещастя. А воно не забариться, не забариться, – сказав дивакуватий містер Кір-ні, – прилетить до мене з моєї нещасливої зірки.

Кірні мені відразу сподобався. У ньому я бачив холодне серце, невгамовну натуру й доблесного борця проти сваволі долі – а, отже, такого цінного товариша в небезпеках і пригодах. Я ж саме шукав такого товариша. На причалі фруктової компанії мене чекав п’ятсоттонний пароплав, готовий відпливати наступного дня, завантажений цукром, деревом і рифленим залізом у порт – ну, давайте просто назвемо цю країну Есперандо – діло було не так давно, й ім’я Патріціо Малоне там все ще на вустах, коли йдеться про політику. Під цукром і залізом були заховані тисяча вінчестерів. В Аґуас-Фріас, столиці, дон Рафаель Вальдевія, міністр воєнних справ, найбільший патріот Есперандо, з великим серцем, чекав мого прибуття. Ви, поза сумнівом, чули про маленькі війни та повстання в тих дрібних тропічних республіках. Вони всього лиш дрібка шуму на тлі битв великих націй; але там, за смішними уніформами, дитячою дипломатією, безрозсудним контрмаршем й інтригами ховаються державні діячі та патріоти. Он Рафаель Вальдевія – один із них. Його мрією було принести в Есперандо мир і чесне процвітання, заслужити повагу впливових країн. Тому він чекав на ті рушниці в Аґуас-Фріас. Але хтось ще подумає, що я намагаюся вас завербувати! Ні; я хотів Френсіса Кірні. І так йому й сказав за огидним вермутом, вдихаючи запах часнику та матроських кашкетів – знаєте, той характерний запах в кафе нижньої частини нашого міста. Я розказував йому про тирана президента Круза та те, яким тягарем на плечі народу лягли його ненажерливість і зухвала жорстокість. На цьому з очей Кірні потекли сльози. Я спробував висушити їх картиною тої винагороди, яку б ми здобули, якби вдалося скинути гнобителя і посадити на його місце мудрого та щедрого Вальведію. Тоді Кірні скочив на ноги й стиснув мені руку зі силою підсобного робітника. Він весь мій, казав він, поки з найвищої вершини Кордильєр не полетить у море останній поплічник деспота.

Я заплатив, і ми вийшли. Біля дверей лікоть Кірні перевернув скляну вітрину, і вона розлетілася на друзки. Я заплатив власнику, скільки він запросив.

– Заночуйте в моєму готелі, – сказав я Кірні. – Відпливаємо завтра ополудні.

Він погодився; але на тротуарі він знову впав, лаючись монотонним голосом, так само, як тоді, коли я витягнув його з люка.

– Капітане, – сказав він, – перш ніж ми підемо далі, чесним буде вам сказати, що від Баффінової затоки до Вогняної землі мене знають як «Невезучого» Кірні. І ним я і є. Усе, за що б я не брався, злітає в повітря – крім кульки, звісно. Я програв кожен заклад у своєму житті. Усі човни, на яких я плавав, пішли під воду – крім підводних. Усе, чим я цікавився, розривалося на друзки – крім винайденої мною бомби. Я заорав у землю всім, за що брався – крім плуга. Тому мене називають Невезучим Кірні. Я подумав, треба вам сказати.

– Невезіння, – сказав я, – чи те, що так називають, може кожного спіткати. Але якщо воно переходить нормальні межі, тут має бути якась причина.

– Така причина є, – рішуче сказав Кірні, – і коли ми пройдемо ще одну площу, я вам її покажу.

Здивований, я йшов за ним аж поки ми не вийшли на широку вулицю Кенел.

Кірні схопив мене за руку й трагічно показав пальцем на досить яскраву зірку, яка світила десь на тридцять градусів щодо горизонту.

– Це Сатурн, – сказав він, – зірка, яка головує над нещастями, злом, розчаруванням, невезінням і клопотами. Я народився під цією зіркою. На кожен мій рух вигулькує Сатурн і йому перешкоджає. Нещасливий талісман серед планет. Кажуть, він має сімдесят тисяч миль у діаметрі й нітрохи не твердіший за гороховий суп, а ще ж ті безславні кільця. Ну хіба можна під такою планетою народжуватися?

Я спитав Кірні, де він здобув усі ці вражаючі знання.

– В Азрата, великого астролога з Клівленда, Огайо, – сказав він. – Той чоловік подивився на скляну кулю і назвав моє ім’я ще до того, як я встиг сісти на крісло. Він також назвав дату мого народження і провістив дату смерті, перш ніж я вимовив хоч слово. А тоді накидав мій гороскоп, і зоряна система гахнула мені в саме сонячне сплетіння. Нещастя мали переслідувати Франсіса Кірні завжди й усюди, а також його друзів, пов’язаних із ним. І за це я виклав десять доларів. Азратові було шкода, але він надто сильно поважав професію, щоб невірно зчитувати небеса, для кого б то не було. Була ніч, тому він вивів мене на балкон і дав подивитися на небо. Показав на Сатурн і пояснив, як його знайти з балконів на будь-якій довготі.

Але Сатурн – то ще не все. Він тільки верховодить. Але постачає таку кількість невезінь, що йому дозволили мати цілу банду небесних вогнів, щоб допомагати з роздачею. Вони всі крутяться навколо головного постачальника й розкидають невдачі по різних районах.

Бачите ту бридку червону зірку, за двадцять сантиметрів вгору й праворуч від Сатурна? – спитав мене Кірні. – Ну, це вона. Це Феба. Вона мною заправляє. «Через день твого народження», – каже мені Азрат, «твоє життя підконтрольне Сатурну. А година та хвилина віддали тебе в руки Феби, десятого супутника». Так сказав Азрат, – Кірні люто помахав на небо кулаком. – А хай би їй, добре справилася з роботою, – сказав він. – Відколи мене астрологізували, невдачі слідували за мною, як тінь, як я і розповів вам. І багато років до того. Що ж, капітане, я Вам розповів про своє каліцтво, як і повинен був. Якщо боїтеся, що моя зла зірка може перешкодити вашим планам, виключіть мене з них.

Я запевняв Кірні, як міг. Сказав йому, що наразі викинемо з голів астрологію й астрономію. Явна безстрашність й ентузіазм чоловіка припали мені до душі. «Давайте подивимося, що можуть трохи відваги й старанності зробити проти невезіння», – сказав я. «Завтра відпливаємо до Есперандо».

Через сорок миль по Міссісіпі на нашому пароплаві зламалося кермо. Ми послали по буксирне судно, яке нас відтягнуло, і так втратили три дні. Коли ми зайшли в блакитні води затоки, здавалося, усі штормові хмари Атлантики зібралися над нами. Ми вже думали, що підсолодимо бурхливі хвилі й ляжемо на дно Мексиканської затоки.

Кірні не намагався перекласти хоч дрібку вини за ці небезпеки на щось, крім свого фатального гороскопу. Кожен шторм він перебув на палубі, де курив чорну люльку, яку дощ і морська вода тільки ще більше розпалювали. І махав кулаком на чорні хмари, за якими його згубна зоря підморгувала невидимим оком. Коли одного вечора небо прояснилося, він понуро насміхався над своїм злим охоронцем.

– Насторожі, еге, хитра ти лисиця? Не даєш малому Френсісу Кірні та його друзям занудьгувати, як книжка пише? Блимай-блимай, дияволице! Ти ж у нас леді, чи не так? Висліджувати чоловіка зі своїми невезіннями тільки тому, що йому випало народитися, коли тут заправляв твій бос. Не гай часу, потопи корабель, одноока відьмо! Феба! Гм! Звучить безневинно, як молочниця. Не можна судити жінку за іменем. Чому не можна було народитися під знаком зірки-чоловіка? Фебі я не можу висловити всього, що міг би висловити чоловіку. О, Фебо, будь ти… проклята!

Вісім днів бурі, шквали та смерчі збивали нас із курсу. За п’ять днів ми мали би дістатися Есперадо. Наш Іона чесно взяв вину на себе; але від цього наші випробування не стали легшими.

Нарешті одного дня ми добралися в естуарій маленької Ріо-Ескондідо. Три милі ми повзли, намацуючи мілкий канал між низькими берегами, зарослими до краю гігантськими деревами та іншою буйною зеленню. Тоді наш свисток видав коротенький звук, через п’ять хвилин ми почули крик, і Карлос – мій відважний Карлос Квінта-на – вирвався крізь хащі, нестямно махаючи картузом від радості.

За сто метрів розташовувався його табір, де триста відбірних патріотів Есперандо чекали нашого прибуття. Впродовж місяця Карлос муштрував їх, вчив тактикам ведення війни й наповнював духом революції і свободи.

– Мій Капітане – compadre mio! – вигукнув Карлос, поки мій човен опускався. – Ви маєте побачити, як вони ходять строєм – колонами – по четверо – вищий клас! І зі зброєю вправляються… але, на жаль! Тренуються тільки на бамбукових палицях. Рушниці, капітане – скажіть, що ви привезли рушниці!

– Тисячу вінчестерів, Карлосе, – крикнув я йому. – І два Ґатлігґи.

– Valgame Dios! – вигукнув він, підкидаючи картуз у повітря. – Ми знесемо цілий світ!

У цей момент Кірні звалився через борт у річку. Він не вмів плавати, тому команда кинула йому мотузку й затягла назад. Я спіймав його погляд і побачив, який нещасний той має вигляд, але при цьому свідомий своєї лихої удачі. Я сказав собі, що хоч його варто остерігатися, ним також варто захоплюватися.

Я наказав штурману, щоб зброю, амуніцію і провізію негайно винесли на берег. Зробити це за допомогою шлюпок було легко, за винятком кулеметів Ґатлінґ. Для того, щоб їх перемістити на берег, ми спустили міцний плоскодонний човен, який спеціально для цього привезли в трюмі.

Тим часом я пішов з Карлосом у табір і виголосив солдатам невелику промову іспанською, яку вони зустріли з ентузіазмом; а тоді я закурив і випив трохи вина в Карлосовому наметі. Пізніше ми пішли до ріки подивитися, як йшло розвантаження.

Дрібніша зброя і провізія вже були на березі, і гурти чоловіків переносили все це в табір. Один кулемет вже теж безпечно приземлився; інший же якраз піднімали над краєм судна. Я зауважив, що Кірні носився на борту зі завзяттям десятьох, виконуючи роботу п’ятьох. Думаю, він перестарався, коли побачив мене з Карлосом. Кінець мотузки вільно звисав з одного боку приладдя. Кірні бурхливо стрибнув і його впіймав. Щось тріснуло, засичало й задиміло, Ґатлінґ прорвав дно плоскодонки й поховав себе на глибині семи метрів води та ще двох метрів намулу.

Я обернувся до цієї сцени спиною. Я чув голосні крики Карлоса, надто гіркі, щоб виокремити з них слова. Почув, як невдоволено бурчить екіпаж і сипить прокляттям Торрес, штурман – не міг на це дивитися.

До вечора в таборі трохи відновився порядок. Військові правила не було чітко встановлені, і чоловіки групувалися біля вогнищ кількох польових кухонь, грали в азартні ігри, співали народних пісень або велемовно обговорювали непередбачувані обставини, які можуть випасти на нашому шляху до столиці.

До мого намету, розбитого близько від головного лейтенанта, прийшов Кірні, невгамовний, усміхнений, із блиском в очах, ніщо не виказувало в ньому ударів лихої зірки. Його вираз більше нагадував героя-мученика, чиї випробування були такими величними за своїм походженням, що він навіть увібрав від них трохи слави й престижу.

– Що ж, Капітане, – сказав він, – думаю, ви розумієте, що Невезучий Кірні все ще в ділі. Шкода того кулемета. Треба було тільки повернути його на пару сантиметрів від поручнів; тому я вхопив кінець мотузки. Хто б міг подумати, що моряк – нехай це й сицилійський незграба на банановому судні – зав’яже лінь на бантик? Не думайте, Капітане, що я намагаюся ухилитися від відповідальності. Таке моє щастя.

– Є люди, Кірні, – сказав я серйозно, – які йдуть по життю, звинувачуючи удачу й випадок у тих помилках, які є результатом їхніх власних вад і некомпетентності. Я не кажу, що ви один із них. Але якщо всі ваші нещастя ведуть до малюсінької зірочки, нам пора задуматися про кафедри моральної астрономії в університетах.