Шляхи долі

– Дуже дякую, – сказав Малий, – але я і хвилину не протягну без своїх самокруток, – сказав Малий і дістав із кишені маленький мішечок.

– Тут розмовляють іспанською, – сказав консул, – вам потрібен буде перекладач. Я буду радий якось вам допомогти. Якщо будете купляти землю під фрукти чи захоче-те отримати пільги, вам знадобиться хтось, хто знає що тут і до чого.

– Я говорю іспанською, – сказав Малий, – разів у дев’ять краще, ніж англійською. Там, звідки я родом, усі нею розмовляють. І я не планую щось купляти.

– Ви говорите іспанською? – задумано сказав Такер. Він уважно розглядав Малого.

– Ви й схожий на іспанця, – продовжив він. – І ви з Техасу. І вам напевно не більше двадцяти чи двадцяти одного року. Цікаво, як у вас із витримкою.

– А вам треба прокрутити якусь справу? – спитав техасець із несподіваною проникливістю.

– А ви відкриті для пропозицій?

– Навіщо заперечувати? – сказав Малий. – Я встряв у невеличке заворушення зі зброєю в Ларедо й завалив білого. Під рукою не опинилося жодного мексиканця. От я і приїхав у ваш папуго-мавпячий край, щоб трохи понюхати іпомеї і нагідки. Sabe, розумієте?

Такер підвівся і зачинив двері.

– Покажіть руки, – сказав він.

Він взяв Малого за ліву руку й пильно оглянув долоню.

– Може і вийти, – сказав він схвильовано. – Плоть у вас міцна, як дерево, і здорова, як у немовляти. Загоїться за тиждень.

– Якщо хочете втягнути мене в кулачні бої, – сказав Малий, – то не спішіть ставити гроші. Якщо на пістолетах – я в ділі. Але ніяких бійок голіруч, я не буду дряпатися, як дамочка на чаюванні.

– Ні, усе простіше, – сказав Такер. – Станьте сюди, будь ласка.

Він показав через вікно на двоповерховий побілений будинок із широкими верандами, який виринав із темно-зеленого тропічного листя на порослому деревами пагорбі, що спускався до моря.

– У тому домі, – сказав Такер, – старий кастильський джентльмен із дружиною не можуть дочекатися, щоб стиснути вас в обіймах і набити ваші кишені грішми. Там живе старий Сантос Урік. Йому належить половина копалень країни.

– Ви що, блекоти об’їлися? – спитав Малий.

– Сідайте, – сказав Такер, – і я все вам розповім. Дванадцять років тому вони втратили дитину. Ні, він не помер – хоча багато дітей помирають тут від того, що п’ють сиру воду. Він був малим дияволеням, хоч і мав всього вісім років. Усі це знали. Якісь американці, які приїхали сюди з надією знайти золото, мали листи для сеньйора Уріка й не могли натішитися там хлопчиком. Вони забивали йому голову розповідями про штати; і десь за місяць після їхнього від’їзду дитина зникла. Напевно, він сховався в бананах і поплив у Новий Орлеан на вантажному пароплаві. Кажуть, після цього його раз бачили в Техасі, але ніхто від нього нічого не чув. Старий Урік потратив тисячі на його пошуки. Найтяжче переживала це мадам. Малий був її життям. Тепер вона носить жалобу. Але кажуть, вона вірить, що одного дня він до неї повернеться, і не втрачає надії. На тильному боці долоні в хлопчика витатуйований орел, який несе горобця в пазурах. Це герб старого Уріка, чи щось таке, що він успадкував в Іспанії.

Малий повільно підняв ліву руку й із цікавістю її розглядав.

– Саме так, – сказав Такер, тягнучись через стіл по пляшку контрабандного бренді. – А ви не дурний. Я можу сам все зробити. Не просто так же я був консулом у Санда-кані? Я аж тепер зрозумів. За тиждень орел буде так глибоко у вашій шкірі, ніби ви з ним народилися. Я запасся голками й чорнилом, ніби знав, що одного дня ви тут опинитеся, містере Далтон.

– Чорт, – сказав Малий. – Я думав, що назвав своє ім’я!

– Добре, тоді, «Малий». А як вам сеньйор Уріке, на зміну?

– Не пригадую, щоб я колись розігрував зі себе сина, – сказав Малий. – Якщо в мене й були якісь батьки, то вони вмерли ще до того, як я заговорив. То який ваш план?

Такер схилився на стіну й виставив склянку на світло.

– Тепер ми наблизилися, – сказав він, – до питання: як далеко ви готові зайти?

– Я вам розповів, чому я тут, – просто відповів Малий.

– Гарна відповідь, – сказав консул. – Але дуже далеко заходити не доведеться. План такий. Я зроблю вам розпізнавальне татуювання, а тоді сповіщу старого Уріке. А поки що я ознайомлю вас зі сімейною історією, щоб ви могли підтримувати розмову. Зовнішність у вас відповідна, іспанську знаєте, фактами володієте, можете говорити про Техас, татуювання теж буде. Коли я повідомлю їм, що повернувся їхній повноправний спадкоємець і чекає звістки, чи готові його простити й прийняти, що, гадаєте, станеться? Вони примчать сюди й повішаються вам на шию. А закінчиться вистава закусками та прогулянкою по фойє.

– Кажіть, що там далі, – сказав Малий. Я тут недавно, і вас вперше бачу; але якщо все має закінчитися одним батьківським благословенням, то я вас, напевно, не так зрозумів.

– Дякую, – сказав консул. – Я вже давно не зустрічав молодих людей, які б усе так схоплювали на льоту. Далі все просто. Навіть якщо вони приймуть вас лише ненадовго, цього вже буде достатньо. Не показуйте їм родиму пляму на плечі. Старий Уріке зберігає в будинку десь між п’ятдесятьма й ста тисячами доларів у маленькому сейфі, який можна відкрити шпилькою. Дістаньте їх. Моя робота майстра татуювання варта половини. Ми розділимо гроші й сядемо на вантажний пароплав до Ріо-Жанейро. Пішли до біса ті штати, якщо їм не потрібні мої послуги. Que dice, señor?

– Звучить добре! – сказав Малий, киваючи головою. – Я готовий іти по гроші.

– Що ж, добре, – сказав Такер. – Вам не можна далеко відходити, поки я не набив вам пташку. Можете пожити тут. Я сам готую і забезпечу вам максимальний комфорт, який дозволяє економність уряду.

Такер обіцяв тиждень, але роздобути точний малюнок і перенести його на Малого забрало два тижні. А тоді Такер покликав слугу й відправив його зі запискою до наміченої жертви:

Сеньйору дону Сантосу Уріке,

Каса Бланка,

Шановний сер:

Прошу вашого дозволу повідомити вам, що в моєму домі в ролі тимчасового гостя перебуває молодий чоловік, який прибув у Буенас-Тьєрас зі Сполучених Штатів кілька днів тому. Не хочу давати надії, яка може виявитися марною, але думаю, існує ймовірність того, що це ваш давно загублений син. Було б добре, якби ви прийшли й подивилися на нього. Якщо це він, думаю, його наміром було повернутися до себе додому, але після прибуття сюди йому забракло відваги через сумнів, чи готові ви будете його прийняти.

Ваш вірний слуга,Томпсон Такер.

Через півгодини – небагато часу для Буена-Тьєрас – древнє ландо сеньйор Уріке з босоногим кучером, який покрикував на товстих, незграбних коней, підїхало до дверей консула.

Високий чоловік із білими вусами зійшов сам і допоміг зійти вбраній у незмінну чорну сукню і вуаль пані.

Обоє поспішили в дім, де їх зустрів Такер своїм найкращим дипломатичним поклоном. Біля його письмового стола стояв стрункий молодий чоловік із виразними рисами засмаглого лиця і гладенько зачесаним чорним волоссям.

Сеньйора Уріке рвучко відкинула чорну вуаль. Вона була старша середнього віку, її волосся починало сивіти, але повна, горда фігура та чиста оливкова шкіра не втрачали властивої баскам краси. Та варто було побачити її очі й зрозуміти великий смуток, який ховався в їхніх глибоких тінях і безнадійному виразі, як перед вами поставала жінка, що жила тільки спогадами.

Вона довго й пильно дивилася на молодого чоловіка в агонії сумнівів. Тоді звернула погляд свої великих чорних очей на його ліву руку. А тоді, схлипнувши, неголосно, але так, що, здавалося, затрусилася кімната, вона вигукнула: «Hijo mio!» і притиснула Малого Льяно до серця.

Через місяць Малий прийшов до консула у відповідь на отримане від нього послання.

Він мав вигляд молодого іспанського кабальєро. На ньому був імпортний одяг та результат клопіткої праці ювеліра. Коли він скручував собі сигарету, на пальці в нього зблиснув більш ніж пристойний діамант.

– Ну як воно? – спитав Такер.

– Та нічого, – спокійно відповів Малий. – Сьогодні вперше їстиму стейк з ігуани. Це такі великі ящірки, sabe? Хоч мене б влаштували й боби з беконом. Ви любите ігуан, Такере?

– Не більше, ніж інших рептилій, – сказав Такер.

Була третя година по обіді, і за годинну він буде у своєму стані блаженства.

– Пора тобі братися за діло, синку, – продовжив він із неприємним виразом на почервонілому обличчі. – Виходить нечесно. Ти вже чотири тижні розігруєш блудного сина, і за твоїм бажанням тобі готові подавати телятину на золотій тарілці на сніданок, обід і вечерю. Думаєте, містере Малий, так правильно, коли сам я на скупій дієті? У чому річ? Невже твої синівські очі не натрапляли на щось схоже на гроші? Не кажи, що ні. Усі знають, де старий Уріке тримає готівку. Ще й в американських доларах; більше він нічого не приймає. То що? І цього разу не кажи «нічого».

– Та чого ж, – сказав Малий, милуючись своїм діамантом, – там досить грошей. Я не мав справи з такими сумами, але насмілюся сказати, що бачив, як мій названий батько ховав за раз п’ятдесят тисяч до бляшаної коробочки, яку він називає сейфом. І він часом дозволяє мені носити ключ, щоб показати, як він визнає в мені малого Франциско, який давним-давно відбився від стада.

– Ну то чого ти чекаєш? – сердито спитав Такер. – Не забувай, я можу будь-якої миті покласти край твоєму солодкому життю. Якби старий Уріке дізнався, що ти самозванець, що б із тобою стало? О, ви не знаєте цієї країни, містере техаське дитя. Закони тут перемазані гірчицею. Ці люди розтягнуть тебе, як жабу, на яку наступили, і на кожному куті вгатять п’ятдесят ударів палкою, аж вона зламається. А що залишиться, згодують алігаторам.

– Хочу вам сказати, напарнику, – сказав Малий, сповзаючи в шезлонгу, – що все залишатиметься, як є. Мені й так добре.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Таке, постукуючи склянкою по столу.

– План відміняється, – сказав Малий. – І коли вам випадатиме нагода зі мною побалакати, прошу до мене звертатися дон Франциско Уріке. Обіцяю відгукнутися. Гроші полковника Уріке залишаться при ньому. Його маленький бляшаний сейф у такій безпеці від нас, ніби він замкнений у Першому національному банку Ларедо.

– То ти збираєшся обійтися без мене? – сказав консул.

– Звичайно, – життєрадісно відповів Малий. – Обійтися без вас. Саме так. А тепер я поясню чому. Першої ночі в полковника вдома мені показали спальню. Ніяких вам ковдр на підлозі – справжня кімната, з ліжком і всяким таким. І перш ніж я заснув, прийшла моя названа мама й підіткнула мені ковдру. «Панчіто», – каже вона, «загублений мій, Бог привів тебе назад до мене. Благословенне ж буде його ім’я». Ось що вона сказала, ну, чи якусь подібну дурницю. Тоді мені на ніс впала капля дощу. І все, містере Такере. Так воно й залишається. І далі має залишатися. Не думайте собі, що це все заради мене. У мене не дуже в’язалося з жінками, і мами я теж не знав, але ця леді не має дізнатися правду. Один раз вона вже пережила втрату сина; вдруге вона цього не витримає. Я людина безчесна, і, може, мене сюди прислав диявол, а не Господь, але цей шлях я пройду до кінця. А тепер, не забувайте, що я – дон Франциско Уріке, якщо вам треба буде до мене звернутися.

– Я сьогодні ж тебе видам – ти, обманщику затятий, – сказав, запинаючись, Такер.

Малий підвівся, спокійно взяв Такера за горло сталевою рукою і повільно відтягнув у кут. Тоді витягнув з-під лівої руки револьвер із перламутровою рукояткою і приставив холодне дуло консулу до рота.

– Я розказав вам, чому я тут, – сказав він зі старою-доброю крижаною посмішкою. – Якщо мені доведеться звідси поїхати, причиною цьому станете ви. Не забувайте, напарнику. А тепер, скажіть, як мене звати?

– Е-е… дон Франциско Уріке, – видихнув Такер.

Знадвору почувся шурхіт коліс, тоді хтось крикнув і вдарив батогом товстобокого коня.

Малий прибрав револьвер і пішов до дверей. Але ще раз обернувся і повернувся до тремтячого Такера, тицяючи йому в обличчя лівою долонею.

– Є ще одна причина, – повільно сказав він, – чому все має залишатися, як є. Той хлопець, якого я вбив у Ларедо, мав такий самий малюнок на лівій руці.

Надворі заторохтіло древнє ландо дона Сантоса Уріке. Кучер затих. Сеньйора Уріке, в об’ємній білій сукні з численними мереживними оборками та стрічками, нахилилася вперед зі щасливим виразом в її великих лагідних очах.

– Синку, ти тут? – гукнула вона з кастильською інтонацією.

– Madre mia, yo vengo4, – відповів молодий дон Франциско Уріке.

ЗНИКНЕННЯ ЧОРНОГО ОРЛА

Кілька місяців якогось року один безжалісний бандит налітав на Техас вздовж кордону по Ріо Ґранде. Особливо око різало його мародерство. Його характер забезпечив йому титул «Чорний Орел, Страх Кордону». Відомо чимало страшних історій про його діяння і діяння його послідовників. Але раптом, в одну мить, Чорний Орел зник із лиця землі. Більше про нього не чули. Навіть його банда не здогадувалася, у чому ж полягала загадка його зникнення. Ранчо та поселення на кордоні боялися, що він повернеться і знову почне їх грабувати. Але він не повернеться. Для цього й було написано це оповідання – щоб розкрити таємницю, як склалася доля Чорного Орла.

Історія починається під човгання стоп бармена зі Сент-Луїса. Його пильний погляд впав на Курча Раґлза, коли той пожадливо дзьобав безплатний обід. Курча був бродягою. Він мав довгий ніс, подібний на дзьоб, надмірний апетит до птиці й звичку безплатно його вдовольняти, чим він і заробив своє ім’я серед інших волоцюг.

Лікарі погоджуються, що споживання рідин під час їжі не є корисним для здоров’я. Але в салонах заведено по-іншому. Курча ж відмовлявся купувати випивку до їжі. Бармен обійшов стійку, схопив нерозсудливого клієнта за вухо лимоночавилкою, потягнув до дверей і викинув на вулицю.

Так Курча відчув, що наближається зима. Ніч була холодна; зорі світили немилосердно яскраво; люди поспішали вулицею двома тісними потоками. Чоловіки надягли пальта, і Курча знав із точністю до відсотка, наскільки важче тепер буде діставати четвертаки з їхніх кишень. Настав час відходити на південь.

Маленький хлопчик, років п’яти-шести, стояв і жадібно дивився на вітрину кондитера. В одній ручці він тримав порожню пляшечку на дві унції; іншою стискав щось плоске й кругле з блискучим обідком. Сцена відкривала поле для відваги й талантів Курчати. Він оглянувся, щоб пересвідчитися, що на горизонті не видніється жодного поліцейського, і підступно привітався зі своєю жертвою. Хлопчик, якого вдома рано навчили зі сумнівом ставитися до чиїсь альтруїстичних поривів, на таку спробу відповів із прохолодою.

Тоді Курча зрозумів, що він мусить проробити один із тих відчайдушних трюків, який розхитує нерви, але такий потрібний, щоб схилити фортуну на свій бік. Його капітал становив п’ять центів, і ними він мав ризикнути, щоб отримати те, що лежало на відстані витягнутої руки малого. Це була небезпечна лотерея, Курча це знав. Але він мусив підступити хитрістю, бо невимовно боявся грабувати дітей зі застосуванням сили. Одного разу в парку від голоду він взяв штурмом дитячий візочок і відібрав у його пасажира їжу. Обурене немовля так швидко відкрило рот і покликало підмогу, що Курчаті довелося відбути тридцять днів у не дуже затишному курнику. Відтоді він, згідно з його ж словами, «не довіряв дітям».

Він почав хитро випитувати в хлопчика про його вибір солодощів, і так поволі отримував бажану інформацію. Мама сказала, щоб він попросив в аптекаря болезаспокійливий засіб на десять центів; він має попросити в аптекаря загорнути решту й покласти в кишеню штанів. І справді, у штанах були кишені – аж дві! А він найбільше любив цукерки з шоколадною помадкою.

Курча зайшов у крамницю і перевтілився в азартного гравця. Він інвестував весь свій капітал у товари кондитерської, тільки щоб прокласти шлях для ще більшого ризику.

Він віддав цукерки малому й із радістю відзначив, що завоював довіру. Тепер легко буде очолити експедицію; взяти, так би мовити, інвестицію за руку й відвести в хорошу аптеку в тому самому кварталі. Там Курча з батьківською турботою дав долар і замовив ліки, поки хлопчик гриз цукерку, радий, що його звільнили від відповідальності за покупку. А тоді успішний інвестор обнишпорив кишені, знайшов там ґудзик від пальта – весь його зимовий посаг – і, акуратно його загорнувши, поклав у кишеню довірливої дитини. Курча показав хлопчику напрям до його дому, доброзичливо поплескав по плечу – він був таким самим добросердним, як і його пернаті тезки – і спекулянт покинув ринок з прибутком 1,700 відсоток від інвестованого капіталу.

Через дві години з депо виїхав локомотив вантажного поїзда «Залізна Гора». В одному вагоні з худобою Курча безпечно влігся на деревній стружці. Біля нього в його гніздечку лежали чверть пляшки віскі й паперовий пакет із хлібом і сиром. Містер Раґлз у приватному вагоні відправлявся зимувати на південь.

Тиждень цей вагон котився на південь, зупинявся, міняв напрям і виконував усі інші властиві рухомому ешелону маніпуляції, але Курча тримався за нього, покидаючи тільки в разі крайньої необхідності – втамувати голод чи спрагу. Він знав, що зрештою однаково прибуде в скотарський край, а його ціллю був Сан-Антоніо. Там повітря було м’яке й цілюще; люди поблажливі й довготерпеливі. Там бармени його не викидатимуть на вулицю. Вони лаялася, так сильно розтягуючи слова, і мали такий багатий словниковий запас, що поки його виганяли, Курча ще встигав добряче набити кендюхи. Погода завжди стояла весняна; на площах вночі було приємно, грала музика, люди продовжували веселитися; лише зрідка бувало холодно, а поза тим завжди можна було заночувати надворі, якщо раптом комусь забракло для вас гостинності.

У Таксаркані його вагон перевели на іншу колію. Тоді він продовжив рухатися на південь, доки нарешті не переповз міст через Колорадо в Остіні й натягнувся, як стріла, на дорозі в Сан-Антоніо.

Коли поїзд зупинився в цьому місті, Курча міцно спав. Через десять хвилин поїзд рушив до Ларедо, кінцевої станції. Порожні вагони для скоту мали розвезти по точках, на які з ранчо привозили худобу.

Коли Курча прокинувся, його вагон стояв. Він виглянув крізь щілину між планками й побачив, що була ясна місячна ніч. Курча видерся назовні й побачив, що його та ще три вагони покинули на запасній колії на безлюдній місцевості. З одного боку від колії було стійбище та крутий спуск. Залізна дорога розрізала навпіл широкий, туманний океан прерії, посеред якого Курча зі своїм рухомим ешелоном був так само викинутий на берег, як Робінзон із човном, без виходу до моря.

Біля колій був білий стовп. Підійшовши до нього, Курча прочитав літера зверху, С.А. 90. Десь за стільки на південь містився Ларедо. Він був за сто миль від будь-якого міста. У загадковому морі навколо нього починали скавчати койоти. Курча відчув себе самотнім. Він жив у Бостоні без освіти, у Чикаго без мужності, у Філадельфії без місця для ночівлі, у Нью-Йорку без зв’язків і в Пітсбурзі без випивки, але таким самотнім він ще не почувався.

Нараз крізь напружену тишу він почув іржання коня. Звук долинав з боку колії на схід, і Курча боязко рушив вивчити той напрямок. Він високо піднімав ноги, ступаючи по килиму мескітової трави, бо боявся всього, що могло водитися – змій, щурів, розбійників, стоніг, міражів, ковбоїв, фанданго, тарантулів, тамале – він читав про них у газетах. Курча обходив колючі кактуси, які зловісно позадирали вгору голови, коли закляк від страху, бо кінь, сам наляканий, відскочив за п’ятдесят ярдів і голосно форкнув, а тоді знову взявся скубти траву. Але була в пустелях одна річ, якої Курча не боявся. Він виріс на фермі; він знав, як поводитися з кіньми, розумів їх і вмів їздити верхи.

Повільно підходячи й заспокійливо розмовляючи, він рушив за твариною, яка після першого пориву заспокоїлася, і схопив кінець шестиметрової мотузки, яка волочилася за ним по траві. Йому знадобилося всього кілька хвилин, щоб перетворити її на імпровізовану вуздечку на кшталт мексиканського босаля. Ще за мить він вже скакав верхи на коні, дозволивши тому самому обрати напрямок. «Кудись він мене відвезе», – сказав Курча сам до себе.

Навіть Курчаті могло бути радісно мчати отак галопом по залитій місячним світлом прерії, але в нього був не той настрій. У нього боліла голова; він все більше хотів пити; він не знав, що на нього чекає попереду.

Але тепер він зауважив, що кінь прямує до конкретної цілі. Він стрілою мчав через прерію на схід. Відхилившись трохи через пагорби, струмки та колючі кактуси, завдяки непомильному інстинкту він невдовзі знову влився в течію. Нарешті, на пологому схилі він перейшов на спокійний крок. Аж ось під деревами вималювалася мексиканська халупа – до неї було, як рукою подати – хата на одну кімнату з паль, перемазаних глиною, і солом’яною чи очеретяною стріхою. Досвідчене око розпізнало б у халупі штаб-квартиру маленького овечого ранчо. У місячному світлі видно було, що земля в загорожі поряд гладко перетерта овечими копитами. Повсюди були розкидані атрибути – мотузки, вуздечки, сідла, овечі шкури, мішки з вовною, корита та підстилки для худоби. На возі біля дверей стояла бочка з питною водою. На ньому ж лежала й всотувала росу безладна купа упряжі.

Курча зісковзнув на землю і прив’язав коня до дерева. Він гукав і гукав, але з будинку не доносилося ні звуку. Двері були відчинені, і він обережно зайшов. Там було досить світло, щоб він побачив – у домі нікого немає. У кімнаті явно жив холостяк, який обходився найнеобхіднішим. Курча трохи порився, поки не знайшов те, про що не відважувався і мріяти – маленький коричневий глечик, ще на чверть заповнений бажаним.

Через півгодини Курча – який тепер почувався бойовим півнем – непевними кроками вийшов із будинку. Він скористався відсутністю власника ранчо і замінив його речами своє лахміття. Він надягнув коричневий костюм із грубої парусини, куртка якого була чимось на кшталт модного болеро. Нові чоботи при кожному кроці скреготіли шпорами. Пояс був набитий патронами, а в обох кобурах було по пістолету.

Ще трохи побродивши, він знайшов ковдри, сідло та вуздечку, якими нарядив свого скакуна. Курча знову сів верхи й швидко поскакав геть, голосно наспівуючи пісню без мелодії.

Банда урвиголів Бада Кінґа, розбійників та крадіїв коней і худоби, розташувалися у відлюдному таборі на березі ріки Фріо. Їхній грабіж в окрузі Ріо Ґранде, хоч і не гірший, ніж завжди, цього разу набув особливого розголосу, і капітан Кінні зі своїм загоном поліції був скерований за ними наглядати. Як наслідок, Бад Кінґ, який був мудрим генералом, вирішив не залишати гарячий слід для стражів порядку, а натомість відійшов за стіну кактусів у долині Фріо.

Хоч це був і розсудливий крок, який ніяк не применшував славнозвісної відваги Бада, він призвів до незгоди всередині банди. Власне, поки вони безславно ховалися в кущах, постало питання, чи Бад узагалі придатний для ролі лідера. Ніколи раніше Бадові здібності не підлягали критиці; але його слава починала гаснути в світлі нової зірки (така вже в слави доля). Банда починала згуртовуватися довкола думки, що Чорний Орел міг би вести їх на вищий рівень.

Цей Чорний Орел – з приставкою «Страх кордону» – був у банді близько трьох місяців.

Одної ночі, коли вони розбили табір біля водопою Сан Мігель, до них примкнув самотній вершник на статному, полум’яному коні. Новачок мав лиховісний вигляд. Схожий на дзьоб ніс із хижацьким вигином над густими, чорними, аж синіми вусами. Погляд його запалих очей був лютий. Він був при чоботах, шпорах, капелюсі, оздоблений револьверами, добряче напідпитку й позбавлений страху. Небагато людей із округу Ріо Браво відважилися б отак вторгнутися наодинці в табір Бада Кінґа. Але ця люта пташка налетіла на них і ще й забажала, щоб її нагодували.

Гостинність у преріях не знає меж. Навіть якщо на ваш шлях стане ворог, ви маєте його нагодувати, перед тим як застрелити. Перш ніж спорожнити патронник, годилося спорожнити комору. Тому незнайомця з невідомими намірами посадили за бенкетний стіл.

Він виявився пташкою ще й говіркою, яка знала безліч історій про дивовижні подвиги й викладала їх мовою хоча й не завжди зрозумілою, але барвистою. Він викликав сенсацію серед людей Бада Кінґа, яких рідко можна було здивувати. Як мухи на мед, вони злетілися на його марнославні хвастощі, на його незвичайну, гостру мову, його зверхню обізнаність із життям, світом і далекими краями, і непомірну відвертість, з якою він показував свої емоції.

Для гостя банда злочинців здавалася нічим іншим, як зборищем місцевих селюків, в яких він виманював їжу; так само він би розказував свої історії на задньому дворі ферми, щоб випросити вечерю. І справді, його можна було зрозуміти, бо «погані хлопці» з південного заходу не вдаються до крайнощів. Вони цілком могли зійти за компанію мирних селян, які зібралися посмажити рибу й потеревенити. Спокійні, трохи незграбні, із м’якими голосами, у непоказному одязі; ніщо в них не виказувало скоєних злодіянь.