Шляхи долі

– Три тижні кожної третьої чи четвертої ночі я перевтілювався у свого друга на патіо під вікном сеньйорити Анабели. Нарешті вона визнала, що її серце належить мені, і заговорила про те, що бачила мене не раз на площі. Звичайно, насправді вона бачила Ферґюса. Але саме мої слова її завоювали. Уявіть, якби Ферґюс пішов туди й спробував вразити її своєю красою у тій темряві, а при цьому не міг сказати ні слова!

Останньої ночі вона обіцяла стати моєю – тобто Ферґюсовою. І простягнула руку через ґрати, щоб я поцілував. Я обдарував її поцілунком і поніс звістку до Ферґюса.

– Міг поцілунок залишити для мене, – каже він.

– Тепер це буде твоєю роботою, – кажу я. – Продовжуй в тому ж дусі, тільки не пробуй говорити. Може, коли вона закохається, то не зауважить відмінності між справжньою розмовою і твоїм незрозумілим белькотінням.

Я ж ніколи не бачив сеньйори Анабели. Наступного дня Ферґюс попросив мене пройтися з ним площею і оглянути товариство Оратами, яке там збиралося, і яке не становило для мене жодного інтересу. Але я пішов; а діти та собаки втікали в бананові зарості, тільки бачили моє обличчя.

– Ось вона, – сказав Ферґюс, підкручуючи вуса, – он-та, в білому, у відкритому екіпажі з чорним конем.

Я подивився і відчув, що земля втікає мені з-під ніг. Бо сеньйорита Анбела Самора виявилася найпрекраснішою жінкою на світі, і з того моменту – єдиною для Джадсона Тейта. Я з першого погляду зрозумів, що я маю належати їй, а вона мені, навіки. А тоді подумав про своє обличчя і мало не зомлів; тоді подумав ще про інші свої таланти, і зразу випростався. А я ще три тижні здобував її для іншого чоловіка!

Коли екіпаж сеньйорити Анабели поволі проїхав повз, вона ніжно подивилася на Ферґюса з кутиків своїх чорних, як ніч, очей, поглядом, який миттю відправив Джадсона Тейта на сьоме небо. Але вона навіть не глянула на мене. А мій вродливий друг тільки й робив, що куйовдив свої локони, самовдоволено посміхався і ходив півнем поряд, як справжній серцеїд.

– Що про неї скажеш, Джадсоне? – гордо питає Ферґюс.

– А от що, – кажу я. – Вона стане місіс Джадсон Тейт. Я не обманюватиму друга. Тому роблю попередження.

Я думав, Ферґюс вмре від сміху.

– Ну і ну, – сказав він. – Теж втріскався, старий? Чудово! Але ти спізнився. Франческа сказала мені, що Анабела ні про що не говорить, крім мене, вдень і вночі. Звичайно, я перед тобою в боргу за всі ті баляндраси. Але, знаєш, щось мені здається, що я б і сам так зміг.

– Містер Джадсон Тейт, – кажу я. – Не забувай ім’я. Ти позичив мій язик до свого лиця, хлопчику. Я не можу позичити твоє лице; але мій язик тепер належить тільки мені. Пам’ятай, скоро ти побачиш візитки з іменем «Місіс Джадсон Тейт». Та й по всьому.

– Добре, – каже Ферґюс і знову сміється. – Я говорив з її батьком, алькальдом, і він мене благословив. Завтра він дає бал на своєму новому складі. Якби ви вміли танцювати, то могли б прийти подивитися на майбутню місіс Макмахен.

Але наступного вечора, коли гримів гучною музикою бал алькальда Самори, до зали зайшов Джадсон Тейт у новому білому лляному костюмі, ніби він був найвидатнішим чоловіком у країні – ким він і був.

Деякі музиканти збилися з нот, коли побачили моє обличчя, і декілька особливо делікатних сеньйорит запищали. Але до мене підлетів алькальд і мало не стер чолом пил із моїх черевиків. Ніяка врода не виграла б для мене такий сенсаційний прийом.

– Я багато чув, сеньйоре Самора, – кажу я, – про чари вашої доньки. Я був би вельми радий, якби мене їй представили.

Під стіною стояли з шість десятків вербових крісел-гойдалок із рожевими покривалами на них. На одному сиділа сеньйорита Анабела в білій сукні та червоних туфельках, з перлами й світлячками у волоссі. Ферґюс в іншому кінці зали намагався відв’язатися від двох чорних і однієї шоколадної дівчини.

Алькальд повів мене до Анабели й представив. Коли вона вперше побачила моє обличчя, то здригнулася, впустила віяло на підлогу й мало не перевернула крісло від потрясіння. Але я до такого звик.

Я сів біля неї і почав говорити. Коли вона мене почула, то вскочила, а очі в неї стали завбільшки як авокадо. Вона ніяк не могла встановити відповідність між моїм голосом і обличчям. Але я продовжував говорити в до мажорі, це жіноча тональність; і от вона вже сиділа спокійно, а в очах у неї з’явився замріяний погляд. Вона до мене звикала. Вона знала про Джадсона Тейта, якою великою людиною він був, і які великі речі робив; і це грало на мою користь. Але, звичайно, її трохи шокувало, що я не той вродливий чоловік, на якого їй вказували як на Джадсона. Тоді я перейшов на іспанську мову, яка краще за англійську годиться в деяких ситуаціях, і заграв на ній, наче на арфі з тисячею струн. Я переходив від соль до фа-діез. Мій голос співав про поезію, мистецтво, любов, квіти та місячне сяйво. Я повторив деякі вірші, які шепотів їй у темряві під вікном; із раптової ніжної іскри в її очах я зрозумів, що вона впізнала в моєму голосі ноти свого загадкового опівнічного залицяльника.

Хай там як, я відсунув Ферґюса Макмахена на другий план. О, вокальне – справжнє мистецтво, тут сумніву немає. Краса – у красивих словах. Отаке вам нове прислів’я від мене.

Я повів сеньйориту Анабелу в лимонний гай, поки Ферґюс вальсував із шоколадною дівчиною, при цьому потворно суплячись. Перш ніж повернутися, я отримав від неї дозвіл прийти під її вікно наступної ночі й трохи пого-ворити.

Це було нескладно. Через два тижні ми з Анабелою заручилися, а Ферґюс вибув з гри. Він сприйняв це досить спокійно, як на вродливого чоловіка, і сказав мені, що не здасться.

– Може, розмови для чогось і годяться, – каже він мені, – хоча сам я ніколи не вважав, що вміння до них варто розвивати. Але, – каже він, – чекати, що самими словами можна успішно компенсувати таке обличчя, як у тебе, це те саме, що чекати, щоб чоловік наситився одним дзвоником, який кличе до обіду.

Але я ще не почав розповідати про головне.

Одного дня я довго катався верхи під пекучим сонцем, після чого скупався в прохолодні лагуні на краю міста, перш ніж трохи остигнути.

Того вечора поночі я заїхав до алькальда, щоб побачитися з Анабелою. На той час я регулярно заїжджав до них кожного вечора, а через місяць ми мали побратися. Вона була подібна до тропічної птахи бюльбюль, до газелі, до чайної троянди, а її були очі лагідні та ясні, як вершки, зібрані з Молочного Шляху. Вони дивилася на грубі риси мого обличчя без страху чи відрази. Направду, я науявляв собі, що вона дивиться на мене зі захватом і любов’ю, як колись на Фергюса на площі.

Я сів і відкрив рота, щоб сказати Анабелі те, що вона любила чути – що вона була трастовим фондом, який монополізував усю чарівність землі. Я відкрив рота, але замість звичайних милозвучних слів любові й компліментів з нього вирвалося хрипіння, яке може видавати дитина, хвора на круп.

Дві години я сидів з Анабелою і намагався її забавити. Вона трохи говорила сама, але недбало й поверхово. Коли я знову спробував щось сказати, це звучало, ніби молюск намагається заспівати «Життя океанської хвилі». Здавалося, погляд Анабели не зупинявся на мені так часто, як раніше. Мені більше нічим було причаровувати її слух. Ми переглянули фотографії, і вона зіграла на гітарі, але дуже кепсько. Коли я пішов, її прощання виглядало холодним – чи принаймні вона мала замислений вигляд.

Так минуло п’ять вечорів підряд.

Шостого дня вона втекла з Ферґюсом Макмахеном.

Знали, що вони втекли на яхті, які прямувала в Беліз. Я відставав від них всього на вісім годин на маленькому паровому катері, власності фінансового правління.

Перед відплиттям я забіг в аптеку старого Мануеля Ікіто, фармацевта, у жилах якого текла індіанська кров. Я не міг говорити, але показав на горло й видав звук, подібний на крик. Він почав позіхати. Через годину, згідно з традиціями країни, мене б обслужили. Я перехилився через прилавок, схопив його за горло й ще раз показав на своє. Він ще раз позіхнув, тоді потягнувся рукою до пляшечки з чорною рідиною.

– Приймайте одну ложку кожні дві години, – каже він.

Я кинув йому долар і помчав до пароплава.

Я причалив до гавані Беліза на тринадцять секунд пізніше за яхту, на якій були Анабела з Ферґюсом. Вони підпивали на човні до берега, коли мій щойно спускали на воду. Я намагався підігнати моряків гребти швидше, але звуки завмирали в мене в горлянці й так і не виривалися на світ божий. Тоді я згадав про ліки старого Ікіто, дістав пляшечку й зробив ковток.

Наші човни досягли берега одночасно. Я пішов прямо до Анабели та Ферґюса. Її погляд на мить зупинився на мені; тоді вона відвела очі, чуттєві та впевнені, до Ферґюса. Я знав, що не можу говорити, але був у відчаї. Моя остання надія була в словах. Я не міг стояти поряд із Ферґюсом і випробовувати долю порівнянням із його вродою. Мимоволі моя гортань і надгортанник спробували відтворити звуки, які проектувала на них моя голова.

На моє превелике здивування і радість, слова вилилися чистими, розлогими, неповторно змодульованими, сповненими сили, експресії і довго стримуваними емоціями.

– Сеньйорито Анабело, – кажу я, – можна з Вами пермовитися кількома словами віч-на-віч?

Ви, напевно, не хочете знати деталей нашої розмови? Дякую. До мене повернулася моя красномовність. Я повів її під кокосову пальму й заново наклав на неї своє вербальне заклинання.

– Джадсоне, – каже вона, – коли ти говориш до мене, я нічого не чую – нічого не бачу – на світі для мене більше немає нікого й нічого.

От і вся історія. Анабела повернулася в Оратаму на пароплаві зі мною. Не знаю, що сталося з Ферґюсом, більше я про нього не чув і його не бачив. Анабела тепер місіс Джадсон Тейт. Не дуже я вас знудив своєю історією?

– Ні, – сказав я. – Мені завжди цікаво провести психологічне дослідження. Людське серце – а жіноче особливо – прекрасний об’єкт для роздумів.

– Так і є, – сказав Джадсон Тейт. – Як і трахея з бронхами. І гортань. Ви колись вивчали трахею?

– Ніколи, – сказав я. – Але ваша розповідь мені сподобалася. Можна спитати у вас про місіс Тейт, де вона тепер і як її здоров’я?

– О, звісно, – сказав Джадсон Тейт. – Ми живемо в Джерсі, на Берґен-Авеню. Клімат Оратами не підійшов місіс Тейт. Ви, припускаю, ніколи не вивчали черпаловидний і надгортанний хрящі?

– Ні, – сказав я, – я ж не хірург.

– Перепрошую, – сказав Джадсон Тейт, – але кожен має знати достатньо з анатомії і терапії заради безпеки власного здоров’я. Раптова застуда може викликати капілярний бронхіт чи запалення легеневих пухирців, що може серйозно пошкодити органи мовлення.

– Може й так, – сказав я, трохи нетерпляче, – але я ж не спеціаліст. А говорячи про дивні вияви жіночих почуттів, я …

– Так-так, – перебив мене Джадсон Тейт, – у них все інакше. Але, до чого я вів: коли ми повернулися в Оратаму, то я довідався від Мануеля Ікіто, що то була за мікстура. Я вже розказав, як швидко вона допомогла мені повернути голос. Він приготував її з рослини чучула. Дивіться.

Джадсон Тейт дістав з кишені подовгувату, білу картонну коробку.

– Від будь-якого кашлю, – сказав він, – чи застуди, будь-яких уражень бронхів, я маю найкращий засіб на світі. На коробочці є склад. Кожна таблетка містить локрицю, 2 грани; толуанський бальзам, 1/10 грани; анісову олії, 1/20 мініми; дьогтьову олії, 1/60 мініми; масло кубеби, 1/60 міні-ми; рідкий екстракт чучули, 1/10 мініми.

– Я в Нью-Йорку, – продовжив Джадсон Тейт, – щоб організувати компанію з продажу ліків від усіх відомих захворювань горла. На даний момент я поширюю таблетки скромним способом. У мене тут коробочка, сорок штук, за невелику суму в сорок центів. Якщо вас турбує…

Я встав і пішов, не сказавши ні слова. Я повільно рушив через парк біля готелю, залишаючи Джадсона Тейта наодинці зі своїм сумлінням. Ранили мої почуття. Він поділився зі мною історією, яку я міг використати. У ній було трохи життя, трохи штучності, і якщо їх добре перемішати, то можна продати. Зрештою, виявилося, що це комерційна пігулка, вправно вкрита цукром вигадки. Найгірше те, що я не міг її продати. Відділи реклами та бухгалтери дивляться на мене зневажливо. А для літератури вона не годиться. Тому я сів на лавку з іншими розчарованими, поки в мене не почали опускатися повіки.

Я пішов додому і, за звичкою, годину присвятив читанню оповідань в улюблених журналах. Це щоб повернути думки назад до мистецтва.

Я читав, і зі сумом та безнадією відправляв журнали один за одним на підлогу. Усі автори, без винятку – які могли би стати бальзамом мені на душу – весело й життєрадісно писали про якусь марку машини, яка, очевидно, надихала їх на творчість.

І коли я пожбурив останній із моїх журналів, я збадьорився.

– Якщо читачі можуть проковтнути стільки автомобілів, – сказав я до себе, – то можуть і прийняти одну «Чудодійну Тейтову Таблетку з Чучули для Бронхів».

Якщо побачите цю історію десь надруковану, то зрозумієте, що бізнес є бізнес, і якщо мистецтво й відірветься колись від комерції, йому треба постаратися.

Можна також додати, щоб все було по-чесному, що чучулу в аптеках не придбати.

МИСТЕЦТВО ТА КІНЬ

З пустелі вийшов художник. Дух геніальності, який завжди коронує демократичними методами, сплів для Лон-ні Бріско вінок із чапаралю. Мистецтво, чиє божественне вираження неупереджено витікає і з-під пальців ковбоя, і імператора-дилетанта, обрало своїм посередником хлопця-митця із Сан-Саба. Як наслідок, у фойє Капітолія з’явилося засмальцьоване полотно два на чотири метри в позолоченій рамі.

Йшло засідання законодавців; столиця великого західного штату насолоджувалася сезоном діяльності йприбутку, який приносили зі собою збори конгресменів. Пансіони лопатою загрібали легкі гроші, якими сипали спраглі до веселощів законотворці. Найбільший штат Заходу, імперія землі та ресурсів, піднявся і зрікся старого клейма варварства, злочинності й кровопролиття. Уйого межах панував порядок. Життя і приватна власність були тут у не більшій небезпеці, пане, ніж у котромусь із продажних міст занепадницького Сходу. На піку популярності тут були наволочки з вишивкою, церкви, полуничні бенкети та судові накази про передачу арештованого до суду. Новоприбулі могли безкарно демонструвати на людях свої височезні циліндри чи погляди на теорію культури. Мистецтво й науки фінансувалися і плекалися. А тому законодавцям цього величного штату годилося оформити придбання безсмертної картини Лонні Бріско.

Рідко в окрузі Сан-Саба підтримували образотворче мистецтво. Його сини прославлялися в більш серйозних справах: закиданні ласо, стрільбі, картах і нічних нальотах на сонні містечка; але до цього часу він не зажив слави твердині естетики. Пензель Лонні Бріско замалював цю прогалину. Тут, серед вапняків, соковитих кактусів і висушеної трави безводної долини народився Хлопець-митець. Чому він захопився мистецтвом – незбагненно. Безсумнівно, попри сухий клімат Сан-Саби він підхопив якийсь вірус натхнення. Пустотливий дух творення, напевно, підбурив його спробувати виразитися, а потім просто заліг на білому піску й спостерігав за заподіяною шкодою. Бо картина Лонні могла б неабияк повеселити критиків.

Картина – можна сказати панорама – мала зображати типову сцену Заходу, з кульмінацією у тваринному персонажі по центру, навіженому волі в натуральну величину, з безумним поглядом, лютим, який шалено втікав від стада, яке, гнане типовим ковбоєм, займало місце справа на задньому фоні картини. Деталі пейзажного тла були правдоподібними й пасували до решти композиції. Чапараль, москітові дерева й кактуси були зображені у відповідних пропорціях. Іспанська айстра, зі своїм густим, кремовим, глянцевим цвітом, завбільшки з відро, додавала квіткової краси та різноманіття. На відстані розкинулася хвилеподібна прерія, порізана тут і там струмками, характерними для цього регіону, по краях яких росли дуби із густими зеленими кронами та в’язи. На передньому плані під кактусом звивалася ряба гримуча змія. Третина полотна була залита ультрамариновою з білими плямами – типове небо на Заході з перистими хмарами, які не несли в собі дощу.

Картина висіла між двома колонами з ліпниною, у просторому холі біля дверей палатип редставників. Мешканці й законотворці ходили тудою парами та групами, інколи цілим натовпом, щоб на неї подивитися. Багато – може й більшість – жили життям прерії, і вона нагадувала їм знайому сцену. Старі скотарі стояли, занурені в спогади, щиро задоволені, і теревенили з братами по ранчо з тих днів, у які повертала їх картина. Мистецьких критиків у місті було небагато, і ніхто не чув поряд ізнею таких професійних слів про колір, перспективу й чуття, які так люблять вживати на Сході, щоб загнуздати художника. Більшість із них погоджувалася, що це чудова картина, і милувалася позолоченою рамкою – більшою за всі, що вони досі бачили.

Сенатор Кінні був поборником і спонсором картини. Саме він найчастіше виступав уперед і стверджував голосом наїзника, що великою ганьбою буде для штату відмовитися визнати генія, який так блискуче передав на безсмертному полотні типову сцену джерела багатства й добробуту їхнього великого штату – сцену землі і… е-е… скоту.

Сенатор Кінні представляв крайню західну частину штату – чотириста миль від округу Сан-Саба – але справжній любитель мистецтва не обмежуються метрами й кордонами. Також і сенатор Муленс, який представляв округ Сан-Саба, не залишався байдужим до думки, що штат має придбати полотно свого виборця. Як йому пояснили, мешканці Сан-Саби були одноголосними у своєму захопленні великою картиною одного з них. Сотні знавців осідлали своїх коней і проскакали милі, щоб подивитися на неї, перш її заберуть до столиці. Сенатор Муленс хотів перевиборів і знав важливість голосів Сан-Саби. Він також знав, що заручившись допомогою сенатора Кінні, – який був важливою персоною у законодавстві, – міг досягнути бажаного. А сенатор Кінні мав напоготові закон про зрошення, який хотів провести для вигоди у своєму окрузі, і знав, що сенатор Муленс міг надати йому цінну допомогу й інформацію, бо в Сан-Сабі подібний закон вже прийняли. Оскільки ці інтереси чудово доповнювали один одного, великого подиву така увага до мистецтва в столиці штату не викликала. Небагатьом митцям вдавалося показати світові свою першу картину за більшого сприяння, ніж Лонні Бріско.

Сенатори Кінні та Муленс досягли взаєморозуміння в питанні зрошення і мистецтва за коктейлями в кафе готелю «Імперія».

– Гм! – сказав сенатор Кінні, – не знаю. Я не мистецтвознавець, але мені здається, що нічого не вийде. Як на мене, картина скидається на жахливу хромолітографію. Не хочу критикувати художній талант вашого виборця, сенаторе, але я б за неї не дав і долара – без рамки. Як ви збираєтеся пропхати таку штуковину в горлянку законодавців, які руками й ногами відпихаються від рахунку на шістсот вісімдесят один долар за гумки? Це марна трата часу. Я б хотів вам допомогти, Муленсе, але в сенаті нас засміють.

– Але ви не вловлюєте суті, – сказав сенатор Муленс обачним тоном, постукуючи своїм довгим вказівним пальцем по склянці Кінні. – Я й сам маю сумніви щодо зображеного на картині: чи то на ній бій биків, чи японська алегорія, але я хочу, щоб у сенаті проголосували за її придбання. Звичайно, потрібно, щоб сюжет полотна був на історичну тему, але вже запізно здирати фарбу та щось міняти. Гроші не вийдуть за межі штату, а картину можна перемістити в комірку, де вона нікому не діятиме на нерви. Але мистецтво подбає про себе саме, а нам є над чим помізкувати – хлопчина, який намалював картину, – внук Лусьєна Бріско.

– Не зрозумів, – сказав Кінні, уважно нахиляючи голову. – Того самого Лусьєна Бріско?

– Того самого. «Чоловіка, який». Який зліпив штат із пустелі. Який колонізував індіанців. Який позбувся конокрадів. Який відмовився від корони. Улюблений син штату. Тепер розумієте?

– Загортайте картину, – сказав Кінні. – Вважайте, її продано. Чому ж ви з цього не почали, а розводилися про філантропію і мистецтво? Я миттю відмовлюся від свого місця в сенаті й повернуся до роботи помічника землеміра, якщо не зроблю так, аби цей штат придбав мазанину внука Лусьєна Бріско. Ви колись чули про придбання дому доньки Одноокого Смозерса? Постанова пройшла, як по маслу, а Одноокий старий не вбив і половини тих індіанців, що Бріско. Про яку суму ви домовилися зі своїм богомазом?

– Я думав, – сказав Муленс, – що, може, п’ять сотень доларів…

– П’ять сотень! – перебив його Кінні й постукав по склянці олівцем, щоб привернути увагу офіціанта. – Всього п’ять сотень за рудого бика роботи внука Лусьєа Бріско! Де ваша патріотична гордість, чоловіче? Дві тисячі. Ви представите закон, а я візьму слово й тицьнув в обличчя сенаторам кожен скальп, знятий старим Лусьєном. Чекайте, він ж, напевно, ще робив якісь дурниці, якими можна пишатися. Так; він відмовився від будь-яких нагород, які йому належали за правом. Відмовився від виплат як ветерану. Міг стати губернатором, але відмовився. Відмовився від пенсії. Тепер штат може йому віддячити. Доведеться, щоправда, взяти собі картинку, але ж має бути якесь покарання за те, що змусили чекати родину Бріско так довго. Піднімемо це питання всередині місяця, коли врегулюємо закон про податок. А тепер, Муленсе, постарайтеся чимскоріше прислати мені цифри по зрошенню і статистику зі збільшення виробництва на акр. Ви мені будете потрібні, коли розглядатимуть мій закон. Думаю, ми добре спрацюємося на цій сесії, а, може, і на наступній теж, еге?

Так хлопцю-художнику зі Сан-Саби усміхнулася удача. Чи, може, вона це зробила, ще коли дала йому народитися в особі внука Лусьєна Бріско.

Той самий Бріско був першопрохідцем і в оволодінні територією, і в певних вчинках, до яких його привело велике й водночас просте серце. Він був одним із перших поселенців і хрестоносців, які воювали зі силами природи, дикунами та позбавленими душевної глибини політиками. Його ім’я і пам’ять про нього були в пошані на рівні з Х’юстоном, Буном, Крокетом, Кларком і Ґріном. Він вів просте, незалежне життя, не завдаючи собі клопоту амбіціями. Навіть людина не така кмітлива, як сенатор Кінні, зуміла передбачити, що штат поспішив би вшанувати й винагородити його внука, який, нехай і через стільки часу, вийшов із заростів чапаралю.

І так, біля великого полотна поряд із дверима палати представників чи не щодня можна було споглядати дужу постать сенатора Кінні й чути сурми його голосу, який вихваляв минулі діяння Лусьєна Бріско, чий внук тепер продовжив його традицією своєю роботою. Робота сенатора Мулена була не такою показовою, але скерованою в тому самому напрямку.

Тоді, коли наближався день представлення законопроекту з придбання картини, зі Сан-Саби приїхав верхи Лон-ні Бріско разом із групою вірних ковбоїв, щоб підтримати мистецький акт і прославити ім’я дружби, бо ж Лонні один із них, лицар стремен і шкіряних штанів, такий ж вправний із ласо та патронами, як із пензлем і фарбами.

Березневого дня весь цей гурт із вигуками увірвався в місто. Ковбої змінили форму на більш підходящу для міста. Вони відмовилися від шкіряних штанів, а також перемістили револьвери й патрони з поясів на сідло. Серед них був і Лонні, юнак двадцяти трьох років, засмаглий, із серйозним обличчям, щирий, кривоногий, стриманий, верхи на Пекучому Тамалі, найбільшому тямущому коні на захід від Міссісіпі. Сенатор Муленс попередив його про блискучі перспективи, що його чекали; навіть назвав – так сильно він вірив у можливості Кінні – ціну, яку штат, найімовірніше, заплатить. Лонні здавалося, що слава і гроші в нього в кишені. Однозначно, іскра божественного вогню палала в грудях смуглявого кентавра, а в двох тисячах доларів він бачив засіб подальшого розвитку свого таланту. Одного дня він намалює ще більшу картину – скажімо, чотири метри на шість, атмосферну, живу.

За три дні, які залишалися до дати розгляду законопроекту, гурт підтримки кентавра встиг доблесно прислужитися. Без верхнього одягу, зі шпорами, обвітрені, засмаглі, сповнені ентузіазму, який вони досить химерно виражали, ковбої невтомно тинялися біля картини. Не цілком безпідставно вони вважали, що їхні коментарі про вірність картини природі буде сприйнято як зауваження експертів. Вони голосно хвалили вміння художника кожного разу, коли бачили вигідного слухача. Лем Перрі, лідер клакерів, щоразу виголошував ту саму промову, бо йому, очевидно, бракувало фантазії для створення нових фраз.

– Подивіться на цього дворічного бика, – казав він, показуючи засмаглою рукою на центральну фігуру полотна. – Хай мені грець, звір – як живий. Я аж чую тупіт його копит, як він вдає, що наляканий і тікає від стада. А він негідник, цей віл! Ви подивіться, як очима завертає, як махає хвостом. Ну як справжній. Він аж проситься, щоб кінь його обійшов і загнав назад до стада. А щоб мені трясця! Ви тільки подивіться, як він тим хвостом махає. Точно, як у житті, щоб мені провалитися, якщо не так.