Шляхом бурхливим

Бакаляр ще не лягав спати, бо цілу ніч читав коло небіжчика, і стрільці, що шукали бакаляра, зустріли його на дорозі, коли він ішов додому.

У Приказі ніде було повернутися від свідків. Воєвода вигнав усіх геть з Приказу на двір і став допитувати свідків поодинці; але всі – і баби, і шинкар, і бакаляр засвідчили те, що й Стрєшньов. Воєвода аж волосся скуб з досади.

– Нє віноват, – тицяв він товстим пальцем у груди Семени-ча, – ти нє віноват, тот смєрд нє віноват, Стрєшньов нє віноват, а кто ж віноват? Вєдь холопа-то нєт? Казака-то нєт? А?

Дячок хитався під дужим пальцем воєводи і мовчав, він боявся й пару з рота пустити.

– Дозвольте сказати, пане воєводо! – відкашлянувши сказав бакаляр.

– Ну, говорі, что прідумал?

– Ці люди не винуваті! – показав він на Семенича і Микиту.

– Нє віновати, – заревів воєвода, кинувшись до дяка, – нє ві-новати, а кто ж віноват? Кто випустіл запорожца с холопом, ти ето знаєш?

– Знаю, – твердо сказав бакаляр.

Воєвода навіть одступив на крок від здивування.

– Знаєш? Ну, говорі, кто?

Дяк навшпиньках підійшов до воєводи, приклав долоню до рота й сказав пошепки:

– Нечиста сила!

Воєвода безнадійно махнув рукою.

– Ну, замолол пономарь!

– Це вже вірно, – сказав упевнено дяк, – там, де запорожці, там і шукай нечистого. Всі вони характерники… той Павло Глек характерник, я знаю…

– Карахтєрнік? Какой карахтєрнік?

– Ето он хочєт сказать, боярін, что запорожец вродє как знахарь алі колдун, – встряв у розмову піддячий, який вже сам бачив, що тут щось не так і що ледве чи винні у цьому ділі Семенич та Микита.

– Колдун, хочєш, сказать, запорожец?

– Еге, колдун… Характерник, значить…

– Да ти то почьом знаєш?

– Знаю, пане воєводо, я бачив, як він перекидався у старого сліпця.

– Оборотєнь, значіт, – пояснив воєводі піддячий.

Воєвода взяв правою рукою свою довгу бороду й поклав собі в рот. Пожувавши трохи, випустив її з рота й сказав:

– Ну, там оборотєнь алі нєт, а бєглєцов сискать надобно. Как там, пошлі с обиском стрєльци?

– Пошлі, – відповів піддячий.

Воєвода відпустив бакаляра, баб та шинкаря з музиками.

– А етіх молодцов, – показав він на Семенича та Микиту, – посадіть на сьезжую, да смотреть в оба, чтоби і еті не убьоглі!

Семенич і Микита повалилися в ноги воєводі:

– Смілуйся, боярін! Ні сном, ні духом нє вєдаєм, как ушлі ока-янниє… Пожалєй холопішек твоіх!

– В сьезжую! – сказав воєвода.

– Воля твоя, конєчно, боярін, – заступився за дячка та Микиту піддячий, – только, пожалуй, і нє віновати оні: Сємьонича я много лєт знаю, чєловєк он чєстний да і Нікіта, хоть і пьяніца, а на такоє дєло нє пойдьот.

– Что ж, значіт, холопа і казака в самом дєлє нєчістая сіла ви-пустіла?

– А кто єго знаєт, боярін. Больно уж чісто сдєлано, нє чєло-вєчєскіх рук ето дєло.

– Н-да, чісто… Вєдь і на колодках замкі отпєрти?

– Отпєрти, – відповів піддячий, – а ключі от колодок возлє запєртих двєрєй как вісєлі, так і вісят.

– В кандалах, звачіт, ушлі? Что ж ім нєчістий нє помог снять кандали?

– Я на кандали завсєгда крєстноє знамєніє кладу, как воров за-ковиваю!

Микита брехав, але в цю хвилину йому здавалося, що він дійсно хрестив кайдани, коли заковував в’язнів.

– Вот відіш, боярін! – сказав піддячий.

– Смілуйся, боярін! – знову заголосили Микита та дячок, – нє віновати ми!

– Ну, ладно… Ідітє. Там увідім, далєко всьо равно нє уйдьотє.

Воєвода, що вперше мав діло з нечистою силою і через це не знав, на яку ступити.

– Дай мнє, боярін, с дєсяток стрєльцов, – сказав Стрєшньов, – я іх сищу. Холоп с казаком далєко нє ушлі!

– Ну что ж, бєрі людєй. Только дєсяті стрєльцов я тєбє нє дам: в городє надобни.

А Дорош, що заварив цю кашу, любісінько спав собі у клуні і уві сні навіть не бачив того, що коїлося в городі. Він не прокинувся навіть тоді, як стрільці, шукаючи втікачів, зайшли до них у двір, обшукали хату, садок і заглянувши у клуню, спитали, побачивши у соломі біляву голову хлопця:

– А ето кто?

– Син, – відповів Наливайко, що ходив з ними по садибі.

– Щось дуже довго спить Дорош, – сказала мати, коли стрільці пішли геть з двору, – він і не вечеряв вчора. Зовсім одбився від дому хлопець.

– Хай спить, – сказав батько, – бо сьогодні вчення у школі не буде: бакаляр, я чув, цілу ніч читав Святе Письмо коло небіжчика москаля.

Але годин через півтори батько підійшов до хлопці і потрусив його за плече.

– Уставай, хлопче!

– Що, хіба вже пора в школу?

– Ні, вчення сьогодні не буде. Є велика новина, – казав батько і якось чудно глянув у вічі хлопцеві. Дорош почервонів під пильним поглядом батька. – Іди снідати, синку!

Дорош вийшов з клуні і навіть очі заплющив: так ясно й яскраво зустрів його соняшний літній ранок.

– Чого ж ти не спитаєш, яка новина в городі?

– А що таке? – спитав Дорош, і знову кров залляла засмагле обличчя хлопця.

– Павло Глек утік з в’язниці цієї ночі!

Дорош одвернувся на бік і подивився, як горобці під самим носом у Бровка дзюбали хліб.

– Чого ж ти мовчиш? Хіба ти не радий, що запорожець утік від лютої смерти?

Хлопець підвів голову і просто глянув у вічі батькові.

– Ви самі добре знаєте, тату, що я радий. А ви хіба не раді?

– І я радий.

В городі тільки й балачок було про втечу козака й холопа з в’язниці. З легкої руки бакаляра чутка про те, що в’язнів визволила нечиста сила, ширилася поміж городян і коментувалася козаками, і особливо бабами, на всі способи. Дорош, підслухуючи розмови мешканців, узнав, між іншим, що воєвода дуже лютував, коли взнав, що трус не дав ніяких наслідків, що оглядали навіть підземний хід, але двері в ході були зачинені.

Хлопець був дуже радий, що нікому не спало на думку пошукати слідів у підземному ході, бо там на вогкій долівці обов’язково мусіли лишитися сліди босих ніг втікачів. Нова думка турбувала хлопця: як дістати струмент, щоб втікачі позбулися кайданів. Він двічі пройшов повз кузні міщанина Майбороди, але не можна було й гадати про те, щоб вкрасти струмента серед білого дня. Сумний повернувся Дорош додому.

– Тату, – сказав Дорош батькові, – я чув у городі, що в’язні втекли в кайданах. Як же вони розкують кайдани?

Батько, як і тоді у клуні, якось чудно глянув на хлопця.

– Без коваля кайданів не скинеш.

– А хіба нема такого струменту, щоб розпиляти залізо?

– Чого нема, є… Ось у мене є напилок, так ним можна було б розпиляти кайдани. – Батько пішов у стайню, помацав під стелею на бантині і взяв звідтіля напилок та обценьки. – Отаким струмен-том можна хоч які кайдани розпиляти й розламати.

Дорош узяв струмент, подивився на нього і поклав на лутку над дверима стайні. Батько непомітно всміхнувся.

– Можна буде взяти човна рибу ловити? – спитав Дорош.

– Ну, що ж, бери! – сказав батько, зайшовши до стайні і ляскаючи по спині коняку, – а ночувати де будеш?

– У тітки Хіврі.

– Гаразд.

Дорош, радий, що так усе добре влаштувалося, витяг з-під стріхи вудлища; набив потай від матері торбу харчами і, коли батько пішов у хату, дістав напилок та обценьки з лутки і поклав їх у торбу.

Надвечір хлопець з торбою на боці, з вудками на одному й веслом на другому плечі, вийшов з города, бо ворота воєвода наказав відчинити після трусу, і подався до річки, де в очеретах прив’язаний був батьків човен. Хлопець вивів човна на середину річки і поплив проти течії. За чверть години Дорош побачив велику вербу, що лежала впоперек річки. Вода колись підмила коріння верб і вона впала в річку, загородивши її майже до середини. Дорош підплив до верби, прив’язав човна до вітки і зглянувся навкруги. На річці не було нікого. Річка шуміла під вітами верби, що лежали на воді, верба стиха хиталася під напором течії. Ліс на правому березі річки, де сидів Дорош, шумів від легенького вітру. Гайвороння крякало коло своїх гнізд на високих осиках; сонце сідало й тінь від лісу лягла вже до другого берега.

Дорош закинув вудки, посидів трохи; потім засвистав і прислухався. З лісу долетів тихенький крик одуда.

«Запорожець?» – подумав хлопець і засвистів дужче.

Зовсім близько від нього почувся відповідний свист і легенький брязкіт кайданів.

– Здоров, хлопче! – почув він голос запорожця.

Дорош вийняв з торби обценьки і напилок і поліз по вербі на берег. Він боявся, що упустить струмент у річку, бо обценьки й напилок були важкі й великі, а гілки верби і стовбур – дуже слизькі, але щасливо дістався берега.

– Де ти? – спитав Дорош.

– Тут! – зовсім близько обізвався запорожець. – Приніс?

– Приніс.

Поруч запорожця виглядала з-під куща скудовчена голова холопа. Тільки тепер помітив хлопець, як схуд та зблід дужий запорожець, а холоп був жовтий, як диня.

– Приньос? – радісно спитав і холоп. – Ну і мальчік!

Втікачі довго вовтузилися з кайданами, хоч кайдани були вже старі й іржаві; але запорожець знав ковальське діло, бо деякий час працював у січовій кузні.

Хлопець знову перейшов вербою на човен і переніс торбу з харчами на берег. Глек розповів йому, що холоп ледве не потоп, коли вони перепливали вночі річку, бо кайдани заважали плисти й були досить важкі для москаля, що збезсилів від поганих харчів та катування. Глек за волосся ледве витяг його на берег.

А Дорош розповів їм, як почастував горілкою Микиту, украв ключі у дячка й одчинив двері в’язниці. Запорожець довго сміявся, коли почув від Дороша, що в городі балакають про те, наче їх звільнила нечиста сила.

– Ну, їжте, – сказав Дорош, – а я подивлюся, чи нема кого на річці.

Перелізши на човен і глянувши на вудки, він побачив, що одна вудка зовсім лягла на воду і танцювала, наче хто смикав її з річки; поплавця не було на поверхні. Хлопець підняв вудлище й витягнув великого коропа. Хвилин за п’ять засмикало другу вудку, і в човні забився трохи менший од коропа окунь. Згодом хлопець наловив десятка півтора коропів та окунів і витягнув вудки з води.

Хлопець підвів голову і глянув на другий берег річки. Перед ним на горі стояв город. Башти й стіни города червоніли під останнім промінням сонця. Раптом зіркі очі хлопця побачили, як з воріт города, що виходили на річку, висипав великий натовп і розсипався по березі. Це схвилювало й збентежило хлопця. Він підтягнув човна під віти верби і з-поза гілок став дивитися, що робитимуть люди на тому березі річки. Він боявся, що люди вийшли шукати його та втікачів; але для цього їх було занадто багато.

Натовп розбився на дві половини і став двома рядами впоперек до річки. Трохи згодом з воріт города вийшла купка людей; вони вели розпатлану жінку. Люди з бабою стали між рядів. Якийсь чоловік у козацькому вбранні, як здалося Дорошеві, військовий писар вийшов на середину поміж рядами і почав щось читати, держачи перед собою папір. Що він читав, Дорош не чув, хоч окремі вигуки долітали до хлопця, бо чоловік читав дуже голосно. Прочитавши, він згорнув папір і засунув його собі за пояс. Потім якийсь козак підійшов до самого берега річки і став одміряти кроками відстань од берега і до баби. Пройшовши кроків з тридцять, він спинився, а до нього підвели жінку і постановили на те саме місце, де стояв козак. Потім скоїлося таке, що Дорош, побачивши, ледве не звалився з човна у воду: чоловік, що одміряв кроки, викресав вогню і… підпалив бабу!

Баба взялася димом, а потім спалахнула, як суха солома, і, зірвавшись з місця, побігла до річки. До Дороша долетіли неясний гомін, свист натовпу й одчайдушний крик жінки. Жінка бігла, а вітер роздмухував полум’я і, здавалося, що це біжить не людина, а живий огняний стовп. Баба підбігла до кручі й кинулася в річку. Волосся її піднялося вгору, і Дорош бачив, як воно спалахнуло на голові у нещасної жінки. Натовп з ревом і гиканням біг до кручі подивитися, куди впала й чи випливе жінка. Дорошеві здалося, що вона була дуже довго під водою, і він навіть подумав, що жінка потонула, але згодом обгоріла голова жінки з’явилася на поверхні, і баба попливла до протилежного берега. Річка була не широка, але жінка двічі зникала під водою, поки дісталася берега. Вона вхопилася – за віти явора, що стояв над водою, вибралася з річки і впала на землю, очевидячки, непритомна. А натовп довго ще стояв на протилежному березі і мовчки вже дивився на жінку.

Стало вже зовсім темно, і люди розійшлися тільки тоді, коли почули дзвін з вістової башти, який нагадував мешканцям города, що зараз зачинятимуть ворота. Дорош спочатку не зрозумів, у чому справа, але згодом здогадався, що, мабуть, палено чарівницю Явдо-ху, яка сиділа до полкового суду в невеличкій башті, прибудованій до крила Успенської церкви. Цю башту відвели для злодіїв і тих, що відбували церковне покаяння. Башта ця й мала назву «покаянна».

Дорош сам ледве не згорів з сорому, побачивши палення жінки, бо він згадав, що часто, проходячи зі своїми товаришами повз башту, дражнив Явдоху і кричав їй у невеличке віконце в’язниці: «Відьма! Відьма!» І ось він бачив тепер, як палено жінку, і жалко було хлопцеві цієї старої й зовсім не злої відьми. Дорош перебрався на берег і розповів козакові й холопові, що бачив. Втікачі теж чули гомін натовпу, але заховались глибше в ліс, бо думали, що їх можуть побачити з того берега.

– Не іначє, как ведьму жглі, – сказав холоп, – у нас в Курське ето частєнько биваєт.

– Це – Суд Божий! – сказав Глек, – і мабуть, ця жінка не відьма, бо їй пощастило добігти живою до річки й переплисти сюди.

Втікачі посиділи ще години зо дві в кущах. Стало зовсім темно.

– Ну, а тєпєрь куда? – спитав хлоп, – я тут чєловєк чужой, ходов нє знаю.

Дорош теж не знав, що робити й де подітися втікачам.

– А я знаю, – засміявся Глек, – на човні ми доберемося, куди треба.

– А куди плисти, – спитав Дорош, – угору річкою чи вниз?

– Униз.

– Діла не буде: там гребля.

– Перетягнемо човна через греблю. Я тепер підхарчувався трохи.

Втікачі з хлопцем сіли в човен і попливли, прямуючи до греблі.

Запорожець сидів з веслом на кормі, москаль сидів посередині човна, а Дорош попереду. Коли вони пливли повз те місце, де вилізла жінка, Дорошеві здалося, наче щось забіліло на березі.

– Відьма! – сказав він. – Вона ще досі лежить на березі.

Запорожець повернув човна і пристав до берега. На березі ницьма лежала жінка. Глек підійшов до неї, став навколюшки і перевернув горілиць. Жінка не ворухнулася. Глек розірвав їй на грудях сорочку і притулив вухо до серця. Серце не билося. Жінка була мертва.

– А может, она і в самом дєлє вєдьма? – сказав холоп. – Может, у єй хвост єсть?

Запорожець нахилився знову і помацав у тому місці де він сподівався знайти хвіст.

– Ні, хвоста нема!

– Значіт, нє ведьма. У вєдьми бєспрємєнно хоть малєнькій хвост, да єсть. Зря сожглі бабу!

Дорош довго ще обертався назад, коли вони знову попливли річкою. Йому здавалося, що він усе ще бачить на березі тіло спаленої жінки. На греблі не було нікого, коли втікачі підпливли до неї, і човен тицьнувся носом у хмиз, що ним була вкрита гребля. Вони вийшли з човна і потягли його через греблю. Запорожець марно покладав надії на свої сили: човен був важкий, і утрьох, з безсилим холопом та малим хлопцем, видно було, перетягнути човна через греблю не вдасться.

Не знаючи, що робити, втікачі, заморившись, мовчки стояли коло човна. Раптом зовсім близько від них почулися звуки п’яної пісні:

– Ой, у Лузі Базавлуці, там стояв курінь бурлацький,

Там був-пробував Кішка Самійло, гетьман козацький,

І мав він собі товариства сорок чоловіка… – співав чийсь дужий і трохи хрипкий голос.

– І мав він собі товариства сорок чоловіка…

– Стій! – спинив сам себе співець, перервавши пісню. – Що то за люди? Та ще й з човном! Що це ви, добрі люди, греблею човном пливете?

До втікачів підійшов кремезний козак і став заглядати в обличчя то запорожцеві, то холопові.

– Не наські. А це – кацап. З Бабаїв чи що?

– З Бабаїв.

– Хе-хе! Це я жартуючи сказав «з Бабаїв», а влучив. Вперше чую, щоб з Бабаїв та на Лопань рибалити приходили. А рибка таки в вас є… – сказав він, намацавши у човні коропів, що наловив Дорош, – добрий коропина! А все ж не те, що раніше було, як ми сюди на слободи прийшли. Було, як іде напровесні риба, вода аж клекотить від неї, постановиш отак у воду весло, – продовжував він, узявши з човна весло і ставлячи його сторч, – так отак весло сторч стоїть у воді, рибою держиться. Он як було… А тепер не те, повиловили рибу…

– Підсоби, друже, човна перетягти через греблю!

– Це можна. А ну, берись!

Козак був дужа людина, і це відразу помітно було з того, як човен з його допомогою поповз по греблі.

– Тут! Стоїть! – сказав козак, коли човен заколихався на воді по другий бік греблі. – Отак ми чайки коло Кизикерменя перетягали суходолом, коли турки Дніпро ланцюгами перегороджували!

– А ти хіба бував у Січі? – спитав козака запорожець.

– Атож… А тепер обабився, гречкосієм зробився.

– А давно з Січі?

– Давненько… Років п’ятнадцять… та ні, років двадцять тому…

– Молодий ще був?

– Молодий. А це я йду з города. Глядів, як палено відьму. Кажуть люди, відьма. А хто її знає, чи відьма вона, чи ні. Баба як баба. Та мабуть, не відьма, бо добігла до річки й на той бік вилізла. Значить, урятував Бог. А коли б була відьма – потонула б.

– Вона вмерла! – сказав Дорош.

– Як вмерла? Адже я сам бачив, як вона вилізла на той бік?

– Вмерла… лежить мертва там, де вилізла. Ми бачили.

– Вмерла. От тобі й Суд Божий! А я ще за її здоров’я з кумом випив та й Богові подякував. Спасибі, кажу, Боже, що не попустив загинути християнській душі. А вона ба що – вмерла…

– Ну, бувай здоров… – сказав Глек. Він відштовхнув човен і стрибнув на корму. – Спасибі, що підсобив човна перетягти!

– Щасливо! Умерла баба… А попливла добре!

Човен тихо плив серед річки. Згодом втікачі допливли до того місця, де Лопань єдналася з Харковом. Річка стала ширше й глибше. Густий ліс стояв по обидва береги річки, насупившись, дивився на них своїми яворами й вербами.

– Сплю! Сплю! – кричав якийсь птах з берега.

Крики були нудні й з такими правильними інтервалами що, здавалося, наче це кричить не птах, а хтось маненький і злий свердлить тишу ночі тонким довгим свердлом.

– Так от капосний птах, – засміявся запорожець, – цілу ніч кричить «сплю», а сам не спить і людям спати не дає. Не люблю я цього птаха: якось сумно стає від його голосу, – додав, прислухаючись до журного крику, що затихав уже десь у далечині.

Він наліг на весло, і човен поплив швидше, а назустріч попливли темні сумні береги. На поверхні то тут, то там біліли плями латаття; з очеретів чулося крекання качок, а іноді різке ячання сонного лебедя вихоплювалося з далекої заводі й відбивалося луною в темній гущавині прибережного лісу. Очерет тихо шурхотів, коли човен чіпляв його своїм бортом. Вони пропливали повз винниці, що часто траплялися по обох берегах річки. Ліс тут був завжди рідкий, бо козаки нещадно рубали дерева, щоб курити горілку. Коло винниць блимав вогник багаття і крізь рідкі дерева можна було бачити козаків, що сиділи коло багаття з люльками, або вечеряли, і видно було, як вони опускали один по одному ложки в казан зі стравою.

Дорош ліг горілиць і почав дивитися на небо. Зорі, одні блимаючи, другі спокійним рівним світлом, дивилися з неба, то ховаючись, то знову з’являючись з-поза темних хмарок, що гонили небом. Хлопець і не помітив, як задрімав і заснув.

X. ТАБІР У ЛІСІ

Запорозький табір. – Коні полковника Донця. – Запорожці. – Вартовий. – Бобри. – Балачки. – Гра в цурки. – Кінь Дубовиченка. – П'яний Микита. – В човні насамоті

Хлопець прокинувся від товчка, коли човен приставав до берега. Був сірий ранок. Ліс насунувся на річку так, що віти дерев майже сходилися угорі над річкою. Глек прив’язав човна до верби, щоб його не було видно з річки, і сказав:

– Ну, приїхали! Ходім за мною.

Холоп та хлопець, продираючись крізь чагарники, пішли за запорожцем і згодом вийшли на вузеньку стежку, що втоптали лісові звірі. Вони йшли не більш як п’ять хвилин цією стежкою. В лісі було зовсім темно, і тільки небо, пробиваючись крізь густі верхів’я дерев, сіріло над головами втікачів.

– Хто йде? – почувся відкілясь зверху, як здалося Дорошеві, чийсь молодий голос.

Дорош підвів голову й подивився вгору. Нікого не було видно серед могутніх дубів та кленів цього темного лісу.

– Пугу! Пугу! – крикнув запорожець.

– Козак з Лугу! – відгукнувся той самий голос, що запитав, хто йде.

З гілки великого дуба перед самим носом Дороша скочив на землю молодий запорожець з рушницею в руках.

– Здоров був, батьку отамане, – привітався парубок з Глеком. – Довго тебе не було; ми й жданки поїли, на тебе чекаючи.

– Добре хоч діждалися, бо з воєводиних рук не так легко вишкрябатись, – відповів Глек, – цупко держить.

Парубок не відповів нічого на це, тільки скоса глянув на босі ноги й подерту сорочку Глека і, кинувши оком на холопа та хлопця, мовчки пішов стежкою попереду.

– Ну, що, – спитав його Глек, – чи все гаразд серед товариства?

– Усе… Тільки набридло комарів годувати коло річки. Недайво-да хотів уже йти до Харкова тебе шукати.

– Добре, що не пішов, а то б зазнав, що таке московські колодки.

– А що таке?

– Потім побалакаємо.

Вони вийшли на невеличку прогалину. Край прогалини лежав старий дуб, що повалила буря. Таких дубів ще ніколи не бачив Дорош. Упоперек коло кореня він був такий грубий, що коли б Глек став коло нього і на плечі собі поставив Дороша, руки хлопця ледве чи досягли б горішнього краю дуба. Коло дуба чорніла велика, наче печера, яма; в ямі ледве курився вогник багаття, а коло багаття лежало чоловіка п’ять запорозьких козаків і спали, поклавши голови на сідла. На прогалині паслося кілька спутаних коней. Коло кожного козака лежала рушниця, а коло самого дуба – кінська збруя, торби й порожній казанок.

– До зброї! – голосно крикнув козак, що прийшов із втікачами, – татари!

– Брешеш, вражий сину! – спокійно обізвався чийсь густий дужий голос з купки людей, що лежали коло багаття. – Думаєш, не бачу, що прийшов з отаманом.

– От, чортяка. А я думав, що ви тут спите.

– Молодий ти ще, Панасе, та й дурний, щоб старого козака лякати. Уставай, хлопці, отаман прийшов! Здоров був, батьку отамане! – привітався з Глеком сивий запорожець, підіймаючи голову з сідла. – Бачу, був ти у добрій роботі.

– Було діло. А це що? – кивнув Глек на пару добрих коней, що паслися трохи далі від інших, – придбали?

– Ха, ха! – зареготав Панас, – у пана Донця позичили!

Глек підійшов до коней і як знавець почав розглядати їхні стрункі ноги.

– Добрі коні! – сказав він. – Хто ж ходив позичати коней у пана Донця?

– Я та Недайвода! – знову зареготав Панас. – Ледве мене на аркан не взяли табунщики, як одбивали од косяка коней. Та темно було, промахнувся, а другий з пістоля вдарив. Он – ач яка дірка, – показав він шапку, знімаючи з чубатої голови.

– Горе мені з вами, – сказав Глек, – непереливки будуть нам, коли козаки полковника зустрінуть нас з цими кіньми. Це, Панасе, не в степу, а на слободах, та й люди тут не ноґайці, а наші…

Але видно було, що Глек, як отаман, був не дуже сердитий за те, що його товариші пригнали полковницьких коней, особливо тепер, коли він зазнав неволі і полковник – це він знав від Дороша – навіть відмовився балакати за нього з воєводою.

– Та нудно тут сидіти, – наче виправдуючись, сказав другий козак, що його Панас називав Недайводою. – А хто тебе так обскуб, отамане? Здається, у тебе і жупан був, і чоботи, а тепер як жебрак який прийшов сюди? А це що за кацап та хлопець?

– От що, хлопці, – сказав Глек, – приготуйте поснідати, а я тим часом розповім вам, що зо мною було, може, ви не такі дурні будете, як я досі. А ти, Грицьку, йди, постій на варті коло берега, бо нас тут можуть накрити, як перепелів сіткою.

– Що, хіба залили за шкуру сала слобожани?

– Ні, не наші. Москалі, матері їхній ковінька.

– А сам з кацапом прийшов?

– Цей кацап теж ухопив шилом меду. Укупі в колодках сиділи у в’язниці. А ти чого ж, Грицьку, не йдеш на варту?

– Та послухати хочеться!

– Іди, іди… А то від піддячого або од воєводи наслухаєшся такого, що й у пеклі холодно стане.

Грицько скинув рушницю на плече й пішов стежкою до річки. Панас підкинув хмизу в багаття, збігав по воду і згодом веселий димок піднявся з ями і закучерявився серед коріння зламаного дуба, а над вогнем на триніжку повиснув великий казан.

Дорош ліг під кущем і з-поза куща розглядав козаків. Всіх їх, крім того, що пішов на варту, та Павла Глека було п’ятеро, всі були молоді, крім одного сивовусого дядька, якого зачепив Панас, коли втікачі прийшли до табору. Це був кремезний козарлюга з довгим оселедцем, що він його закладав за праве вухо; люльку, видно було, козак не випускав з рота; через лоб до самого носа в нього йшов великий шрам; шрам пересік брову, підтягнув віко лівого ока, воно вип’ялося трохи далі, ніж праве, і через це здавалося, наче він чомусь дивувався своїм лівим оком, тим часом як праве сиділо глибоко під бровою й горіло насмішкуватим вогником.