Шляхом бурхливим

– Із запорожцев, что лі?

– Запорожець.

– Так… Так вот что скажи мнє, молодєц, что ти дєлаєш в госу-дарєвих городах і на слободах? Впрочєм, допрос ми с тєбя потом снімєм. Ето я так, зашол посмотрєть, что ти за чєловєк такой… Кто ж ето, – звернувся піддячий до сторожа, – вєлєл єму і рукі, і ногі за-біть в колодкі?

– Стрєшньов.

– А єму какоє дєло до етого? А… – засміявся він, – ето ти Стрєшньову морду набіл?

– Я.

– Здоров ти, відно. С тремя справілся. Только нє хорошо, что ти Гусєва сільно прішиб. Худо тєбє совсєм будєт, как помрьот Гусєв-то… – Піддячий оглянув постать козака. – Іш ти какой… – сказав він з задоволенням, наче побачив те, на що й сподівався, – важний! Вот что, Нікіта: ослобоні єму рукі, да прінєсі поєсть чєго-нібудь, хлєба что лі, да соломи єму потрусі на пол, чай, чєловєк, нє собака, валяться на голой зємлє.

Микита одімкнув колодки, ослобонив руки козака від колодок, а потім закував руки в кайдани.

– Ну, прощай, Нікіта, – сказав піддячий, що мовчки стояв коло в’язня, аж поки Микита закінчив своє діло, – стєрєгі казака хорошо.

– Знаю… Не впєрвой!

Микита приніс окраєць хліба і глек з водою, а трохи згодом кинув коло козака оберемок соломи. Запорожець витягнувся на соломі. Він наче на світ народився: так приємно було витягнути ноги й лягти.

– Хто це був зараз? – спитав він сторожа.

– Подьячій.

– Мабуть, добра людина цей піддячий?

– Кто? Подьячій-то? Погоді, на допросє узнаєш! – відповів Микита, вийшов і зачинив за собою двері.

VII. У В’ЯЗНИЦІ

Дорош провідує запорожця. – Велетень. – Хитрий Дубовиченко. – Збіглий холоп. – Піддячий. – Допит. – Батоги

Другого дня Дорош набрав у пазуху огірків, сунув туди ж добрий шматок сала, в ліву руку взяв пів паляниці, а в праву – пляшку горілки, що дав йому батько, і пішов провідати запорожця. Хлопець ще вчора розпитав у товаришів, де сидить запорожець, бо прибуття в’язня з цілим загоном верхівців-стрільців не могло пройти непомітно повз зіркі очі хлопців в такому маленькому городку, як Харків. Дорош та його товариші знали в вічі кожного мешканця, кожного козака або бабу і завжди були в курсі всякої новини, що іноді хвилювала мешканців цього приграничного городка.

На розі вулиці він побачив свого приятеля Дубовиченка, що з ним ще загодя умовився йти до запорожця. Дубовиченкові дуже хотілося побачити козака і, щоб не відставати від приятеля, він вкрав у матері пару тарань і сунув їх, як і Дорош, собі за пазуху. Напаковані таким чином, хлопці пішли до з’їжжої. З’їжжа була недалеко, треба було тільки перейти через площу. Коло з’їжжої не було нікого, тільки гармата тьмяно виблискувала міддю на сонці. Хлопці обійшли круг хати, помацали руками гармату. Дубовиченко навіть прицілився з неї, наче стріляючи, у Дороша і сказав: бух!

Хлопці підійшли до дверей і прислухалися. За дверима хтось так густо й смачно хропів, що приятелям здалося, наче там спить якийсь велетень. Дивно було, як не тряслися стіни хати від такого дужого хропоту!

Хлопці постояли трохи коло хати, потім боязко постукали у двері.

Велетень, що спав за дверима, трохи замовк, але за хвилину знову почувся його могутній хропіт; потім він став плямкати губами, наче їв уві сні щось дуже смачне й солодке. Дорош постукав клямкою.

– Хрр… – обізвався велетень, – апчхи! Кто там стучіт? – почули вони старечий тоненький голос.

Двері одчинилися і на порозі з’явився маленький сивий дідок. «А де ж велетень, що так міцно задавав хропака?» – подумав Дубо-виченко. Він навіть заглянув у хату, чи нема там кого, але велетня в хаті не було. Дід позіхнув, перехрестив рота і, почухавши потилицю, спитав:

– Вам чаво, пострєлята? – Хлопці мовчали. – Ви стучалі, что лі?

– Ми.

– Так чаво ж молчитє? Чаво пришли?

Дубовиченко штовхнув Дороша:

– Кажи ти!

– Ні, кажи ти!

Сторож хотів був розсердитися, але, побачивши паляницю й пляшку в руках Дорошевих, засміявся.

– Вот глупиє хохлята! Прішлі і самі нє знают, чаво прішлі.

– Ми до Глека, – наважився нарешті Дорош.

– Какой такой глек?

– Павло Глек, запорожець!

– А, запорожец… Єсть такой. А что вам до нєго надобно?

– Та ось ми йому харчів принесли.

– Харчі?.. Давай… Давай сюда. Ето что – хлєб?

– Паляниця.

– А за пазухою?

– Огірки та сало.

– Давай, давай… А в бутилкє что?

– Горілка.

– Іш ти… і віна пріньос? Кто ж тєбє запорожец етот будєт, брат аль сват?

– Ні. Не брат. Пустіть, діду, до запорожця!

– Іш ти какой приткій! А как воєвода узнаєт?

– Не взнає.

– А ти что приньос? – спитав дід Дубовиченка, вертаючись з хати, куди він одніс харчі, що дав йому Дорош.

– Пустіть до козака, тоді скажу! – сказав хитрий Дубовиченко.

– А ти дай что пріньос, тогда пущу!

– Е, ні… Ви пустіть раніш, тоді дам!

– Ну, что с вамі дєлать, ідітє.

Хлопці зайшли в хату і опинилися у великій кімнаті. Коло стін стояли великі лави, коло вікон – стіл, а в кутку – залізна невеличка гармата. Микита відчинив двері у темну, де сидів запорожець.

Спочатку хлопці не бачили нічого, так було темно у коморі, але коли очі їхні звикли до сутені, їм впала в очі міцна постать запорожця, що, закинувши руки з кайданами за голову, спав на соломі, наче він був не у в’язниці, а в Січі, серед товаришів Незамайківського куреня.

– Ей, казак! – крикнув дід, – проснісь! Гості прішлі.

Глек підвівся. Він хотів протерти очі кулаками, але кайдани забряжчали й ударили його по голові.

– Що таке? – засичав запорожець. – Який чортяка скував мені руки? Хто тут?

– Це я, Павло!

– Дорош? А я де?

– Забил! – ляснув себе по колінах дідок, наче він був дуже радий з того, що запорожець забув, де він, і що з ним скоїлося. – Хе-хе! Забил!

Але запорожець схаменувся й згадав вже, де він.

– Спасибі, хлопче, що не забув мене й провідав. А ти чого радієш, кацапе? А ще стара людина.

– На, єш. Прінесли тєбє тут мальчішкі, – сунув дід козакові з пів десятка огірків і шматок паляниці.

– А сало? – спитав Дорош.

– Что ж думаєш, украл твойо сало? Нужно оно мнє очєнь.

Дід пішов у кімнату і приніс сало. Дорош побачив, що кусень сала значно поменшав.

– А горілку?

– Хіба й горілки приніс? Не хочу я зараз, хай старий вип’є, – сказав запорожець.

Хлопці стояли й мовчки дивилися, як їв запорожець, і не знали, про що балакати. Кайдани сумно бряжчали за кожним рухом козака.

– А це ж хто? – кивнув запорожець на Дубовиченка.

– Це мій товариш, Василь Дубовиченко.

Дубовиченко наче тільки й чекав на те, щоб згадали про нього. Він витяг з пазухи тараню й поклав її перед в’язнем.

– Тараня? – спитав, задзвенівши кайданами, запорожець, – добре.

Він спробував обчистити рибу, але йому заважали кайдани: він ще не призвичаївся до них.

– Давай я обчищу, – сказав Дубовиченко.

– Трудно сидіти в колодках? – спитав Дорош, хоч і сам добре бачив, що це не мед їсти.

– Коли руки вільні – ще нічого. А як засунути сюди й руки, – показав він на дірки для рук, – сам як колодка зробишся.

Коли Дорош ішов до в’язниці, йому здавалося, що він багато чого скаже козакові; але, прийшовши сюди, не знав про що балакати. Слова приказного на греблі, що від смерти москаля Гусєва, якого побив запорожець, залежить життя його приятеля, дуже вразили хлопця. Він ще вчора, коли приїхав з винниці, розшукав хату, де жив москаль Гусєв, і довідався, підслухавши під вікнами хати балачки москалів, що Гусєв усе ще лежить хорий, не їсть і не п’є.

Дорош хотів сказати про це запорожцеві, але зрозумів, що від цього не зрадіє його приятель. Так хлопці посиділи коло козака з півгодини, перекинувшись окремими словами. Раптом на дворі почулося кінське тупотіння й голосна балачка їздців.

– Ну, рєбята, – сказав сторож, заглядаючи у двері, – пора домой. В другой раз побудєтє дольше. А то нєровєн час прідьот подь-ячій – бить мнє с вамі в бєдє!

Хлопці попрощалися з козаком і вийшли. Коло хати стояло чоловіка зо три верхівців козаків. Вони пригнала босого, обшарпаного чоловіка, років тридцяти п’яти – маненького, дзюбатого, з соломою у скудовченому волоссі. Чоловік цей стояв зв’язаний поміж двома верхівцями і дивився на свої босі ноги.

– Гей, Микито! – крикнув хтось з козаків, – піддячий тут?

– Нєту.

– А хто ж прийме в’язня?

– Что за чєловєк? – спитав Микита.

– Втікач… Утік від якогось боярина з-під Білгорода. На хуторі ховався у скирті. Полковник звелів привести його сюди до воєводи.

– Ти кто такой? – спитав втікача Микита.

– З ваших, з кацапів… – відповів за втікача один з козаків. – Казав, що дуже скривдив його боярин, так він утік до нас на слободу.

– Єсть слобода, да відно нє для нас! – хрипко, підвівши голову, сказав втікач.

– А ти б на Запоріжжя, або на Дін махнув.

– На Дон… Через вас, сукіних синов, махньош… Как звєря ло-вітє!

Козаки засміялися.

– Ну, нічого балакати, – сказав козак, що був у них за старшого, – прийми в’язня, Микито!

– Что ж, пусть посідіт на сєзжей, пока прідьот подьячій. Ну, іді, что лі.

Втікач, похнюпившись, зайшов у хату. Козаки повернули коней і поїхали через площу до шинку. Хлопці теж перейшли площу й підійшли до школи.

– Не заводь бунту! – почули вони дужий голос дяка крізь ма-неньке вікно школи. – Чому вас родителі вчать? Чи ви з ляхів, чи ви з дияволів? Йди сюди, Стріхо, я тобі скубка дам!

Очевидно, пан бакаляр був у поганому настрої.

«Буде хльоста!» – одночасно подумали хлопці.

Надвечір на площу з Приказу вийшов високий піддячий, а за ним, з гусячим пером за правим вухом, з паперами під пахвою, зашкандибав дячок, той самий, що розпитував на греблі втікачів з Озову. Піддячий кивнув головою двом стрільцям, що стояли коло ґанку Приказу з рушницями в руках, і всі четверо пішли навпростець бур’янами й реп’яхами через площу до з’їжжої.

Піддячий з дячком зайшли до з’їжжої, а стрільці лишилися на дворі.

На всю з’їжжу лунав могутній хропіт Микити: він, випивши пляшку горілки, що приніс запорожцеві Дорош, повалився на лаву і спав тепер, роззявивши рота. Піддячий підійшов до нього і деякий час мовчки дивився, як сонні мухи лазили по Микитиній бороді і лізли йому в рот, а він п’яно віддувався і плямкав губами.

– Здоров спать, окаянний, – сказав піддячий, – розбуді, єго, Сємьонич.

Дячок підійшов до Микити і смикнув його за сиву бороду.

– Брр… – обізвався Микита, – отойді, лєший!

– Вставай! Подьячій прішол!

– Мрр… Пфу!

– Плесні на нєго водой, может, скорєй глаза продєрьот.

Дячок узяв глек, що стояв на столі, і плюснув з пів глека води на сторожа.

– Караул! – заревів Микита, зіскакуючи з лави, – караул, грабят! Піддячий зареготав, а з глеком у руках тоненько захихотів дячок.

Микита стояв серед хати, вода текла йому з бороди, і він, ще більше роззявивши рота, блимав червоними п’яними очима і не розумів, що з ним скоїлося.

– Разоспался. Ночі тєбє мало, окаянний! Витрі образіну, да открой двєрі!

Микита витер подолом сорочки бороду, одімкнув замок і впустив піддячого з дячком у комору до запорожця.

– Тємно тут. Посвєті-ка, Нікіта!

В коморі було дійсно темно, повітря було важке й смердюче.

– Н-ну, – закрутив носом піддячий, – ти что ж, нє виводіл казака за надобностью?

– Да как єго вивєдєш в колодках то?

– Впєрвой тєбє? Вивєсті нєдалєко за ізбу і в колодках можно. Микита вийшов і довго сопів, викрешуючи вогонь і засвічуючи каганець, а піддячий та дячок стояли нерухомо на місці, щоб не вступити ногою, куди не слід.

– Ну, скоро ти там с огньом?

– Йду!

Жовта пляма каганця блимнула в руках Микити і освітила комору. Запорожець сидів, витягнувши ноги в колодках, а поруч зі зв’язаними назад руками сидів утікач – холоп, що його привели вранці козаки.

– А… да тут двоє? – здивовано сказав піддячий, – ет что за птіца?

– Холоп бєглий. Убьог із боярской вотчіни. Сказивалі казакі із-под Бєлгорода.

– Что ж ти нє доложил мнє ілі воєводє?

– Да когда доложиш? Только что привєлі.

– Врьош, – обізвався холоп, – с утра єщьо казакі прітащілі.

– Ну, ти… молчі! – замахнувся на нього Микита.

– Так, так… – роздумливо сказав піддячий, – убьог, значіт. А от какого бояріна убьог?

Холоп мовчав.

– Прісвєті, Нікіта! Нє от Ртіщєва лі? – вп’явся очима в холопа піддячий так, що той завовтузився коло стінки під його поглядом. – Ртіщєвскій, что лі? Нє кройся, всьо равно узнаєм. Прізнавайся, ти зарєзал бояріна?

– Какого бояріна?

– Да Ртіщєва.

– Нє знаю такого.

– Нє знаєш… Чєй же ти будєш?

– Вєлі развязать рукі. Сомлєлі совсєм.

– Ладно… Скажи сначала, чєй ти! – Холоп не відповів нічого. – Ну, да всьо равно. С тобой поговорім послє: тут птіца поважнєє тєбя, ворона. Зальотная птіца. Развяжи єму рукі, Нікіта, да забєй єго в ко-лодкі. Ну? – повернувся піддячий до Глека так, що той навіть здригнувся, – а ти кто такой?

– Та я вже казав тобі, хто я такий.

– Нічєго… Скажи єщьо.

– Козак Незамайківського куреня, Павло Глек.

– Піши, Сємьонич.

Дячок став навколюшки перед ослінчиком, поставив на ослін каганець, каламар і пісочницю і заскрипів пером.

– Павлушка Глєков із запорожскіх казаков. Так… А чєго тєбє надобно тут, в государєвом городє?

– У якому государевім городі?

– Нє прікідивайся. Тут, в Харьковє?

– Зайшов провідати свого приятеля, Дениса Журавля.

– Так, так… Тищу вьорст прошол, чтоб провєдать пріятєля? Кто ж тєбє Дєніска етот Журавльов – дєд аль свойствєнник какой, родствєннік?

– Ні, не родич. Я ж сказав тобі.

– А кто ж он тєбє, что ти тищу вьорст прішол сюда із Сєчі кісє-ля хлєбать?

– Він побратим мого батька.

– Ето что за побратім такой, брат что лі?

– Ні, не брат… – Запорожець не знав, як відповісти піддячому. – Звичай у нас такий на Запоріжжі – побратимство. Вроді, як брат.

– Путаєш ти что-то. То брат, то нє брат. Ну, да ладно. Так ти прі-шол сюда із Запорожья, чтоб повідаться с Дєніской?

– Я прийшов з дорученням від кошового отамана.

– Сєркі?

– Атож… Сірка.

– А… піши, піши, Сємьонич!

– Ну, так что ж тєбє поручіл атаман твой дєлать в государєвих городах?

– Доручив побачитися зі старою та розпитати, чи не бідує вона. Та щоб сказав, що він, слава Богові, живий та здоровий.

– Кака така стара?

– Та стара Сірчиха.

– Ето кто ж? Жонка что лі Івашкіна?

– Якого Івашка?

– Да Сєркі вашего.

– Добрий Івашко. Років сімдесят вже дідові. Чудні люди: той Дениска, той Івашка. Наче хлопці.

– Ну ладно, зуби нє заговарівай! Скажи лучше, куда прєлєстниє лісти дєл?

– Які прелесні листи?

– Прікідиваєшся?.. Нє знаєш? Лісти, чтоб бунтовать народ про-тів государя.

– Нема в мене ніяких листів.

– Прізнавайся, куда лісти дєл? Может, кому пєрєдал? Товаріщєй нєт лі у тєбя здєсь?

– Нема в мене товаришів тут.

– Нє прізнайошся? Нікіта, тащі сюда батогі!

Але Микита, добре знаючи, чим скінчиться допит, вже тягнув у комору десятка з півтора коротеньких товстих палиць, що москалі звали батогами.

– Ну, поворачівайся. Ложись на пузо! – сказав він козакові.

– Нащо? Що ти робитимеш? – підозріло запитав запорожець.

– Ложись, казак, – обізвався зі свого кутка холоп, – а то хуже будєт. Я іхнюю ухватку знаю.

– Не хочу!

– Нє хочєш?

Піддячий підійшов до запорожця й ударив його чоботом по голові.

– Чого б’єшся, сучий кацапе!

– А… ти єщьо ругаться! Нікіта, позові сюда стрєльцов, а то с етім боровом одін нє сладіш. Я тєбє покажу прєлєстниє лісти!

Трохи згодом у комору слідом за Микитою зайшли два стрільці, що досі стояли на дворі.

– Ну-ка, молодци, батогамі єго!

– Кого? Чубатого, что лі?

– Ей, казак, – знову обізвався холоп, – говоріл тєбє: поко-ріся!

Стрільці ухопили запорожця один за чуба, а другий за кайдани і повалили ницьма на землю. Глек засичав, коли на нього насіли два дужі стрільці.

– Жарь єго, Нікіта!

Микита став навколюшки перед козаком і затарабанив по п’ятах запорожця батогами.

– Лупі єго моімі рукамі! – кричав піддячий.

VIII. ВИЗВОЛЕННЯ

Полковник Донець. – Микита та Дорошева горілка. – Шинок. – Небіжчик Гусєв. – Дячкова жінка. – Порожнє барило. – Зернь. – Баби. – Музика. – Ключі. – Визволення. – Підземний хід. – Знову ключі

Полковник Донець, коли до нього звернувся Наливайко й оповів пригоду з Павлом Глеком, уважно й спокійно вислухав козака і також спокійно порадив йому не втручатися не в своє діло.

– Та й не моє це діло! – сказав полковник. – Він з Запоріжжя, не наш, не слобідський козак. Його діло належить воєводі. Що ж до Журавля, то я ще вчора побалакав з воєводою і Дениса вже звільнено з в’язниці. Воєвода обіцяв розібрати справу щодо грабування пасіки і покарати винуватців. А Глек не наш козак і нашому полковому судові не підлягає. Раджу тобі, Семене, покинь це діло. А що як у Глека знайдуть Сіркові листи, щоб підбивати нарід на повстання? Ти хіба Сірка не знаєш? Забув, як він збунтував майже усю Слобожанщину? Скажуть: ховав Наливайко козака, значить, і він з ним. Тоді вже і я тебе не визволю, хоч ти і слобідський козак, бо це діло буде проти государя. До того ж твій приятель дуже побив Гусєва, а ти добре й сам відаєш, що й наш полковий суддя не милує тих, хто навіть у простій бійці вб’є супротивника.

Наливайко почухав потилицю. А що як Глек справді розносив Сіркові листи, і його, Наливайка, укупі з запорожцем притягнуть до відповідальности? З москалями тільки зв’яжися. Закують у кайдани, та в Москву. І земельку одберуть і винницю. Погане діло.

Сумний пішов додому Наливайко: і запорожця жалко, але себе й родину теж жалко. З цього часу Наливайко загубив сон: він усе боявся, що ось-ось наїдуть до нього москалі, ухоплять його, закинуть у в’язницю й одішлють до Москви.

Але дні минали, ніхто не приходив до нього, і він заспокоївся.

Дорош щодня ходив провідувати запорожця й носив йому харчі. Він дізнався, що після першого допиту запорожця ще раз били батогами по п’ятах і піддячий навіть звелів, запаливши віник, підпалювати литки козакові, але Глек не признавався ні в чому. У кишені запорожцевій піддячий знайшов тільки кисет з тютюном, а в кисеті посвідчення, з якого видно було, що запорожець дійсно козак Неза-майківського куреня і відпустив його кошовий Сірко на слободи по його, Сірка, родинних справах.

Але ні воєвода, ні піддячий не вірили цьому. Минув ще тиждень, і Дорош, який щовечора навідувався до двору хорого москаля Гусєва, узнав, що Гусєв помер. Таким чином, виходило, що смерти запорожцеві не минути. З харчами Дорош завжди приносив і горілку, і Микита розпиячився так, що ледь не щодня не просихав і валявся п’яний на лаві в з’їжжій або співав пісень на всю площу. У такому вигляді його якось застав піддячий. Він довго мордував Микиту, допитуючи, де той бере горілку, але Микита був такий п’яний, що тільки блимав очима й гикав в обличчя піддячому.

Не добившись нічого, піддячий набив морду Микиті, пообіцявши покарати його батогами, а ключі від в’язниці одібрав і віддав дячкові. Воєвода задумав надіслати запорожця і холопа у Білгород до князя, і піддячий боявся, щоб Микита сп’яну не випустив їх з в’язниці.

Дорошів батько держав шинок спільно зі своїм сусідою, Остапом Чередою. Почати шинкувати для Наливайка було не легке діло. Коли він сказав якось жінці, що хоче шинкувати з кумом, Дорошева мати категорично відмовилася від цього, навіть не схотіла слухати про це, як вона казала, «гидке діло». Багато пішло часу, щоб переконати жінку; і коли вона, нарешті, згодилася, бо це було дуже корисно, то поставила таку умову чоловікові: шинок має бути в кумовій хаті, а не в їхній. Таким чином, кум шинкував, а Дорошів батько курив горілку й привозив її з винниці до шинку. Він часто бував у шинку, але ніколи не пив там горілки. Це теж була умова його жінки. Навідувавсь у шинок іноді й Дорош. Він ходив туди послухати балачок козаків, які часто у п’яних розмовах згадували Хмельниччину, панську неволю. Навідувалися до шинку і бакаляр, і москалі, і приказні, щоб пограти в зернь, випити дешевої пінної. Особливо часто завітав туди приказний дячок Семенович, приятель Наливайка, той самий, що йому на греблі Наливайко дав барило з горілкою. Барило і досі було у приказного, і Дорош ніяк не зібрався піти по барило до нього, хоч батько вже двічі нагадував про це хлопцеві. Нарешті, Дорош таки зібрався й пішов до дячка.

Вечоріло, ішов дрібний дощ, багно та калюжі дзвінко хлюпали під босими ногами хлопця. На вулицях города не було майже нікого. Хати похнюпилися й плакали стріхами під сірою сіткою теплого дощу.

В хаті, де жив Гусєв, блимав вогник. Дорош підійшов до хати і заглянув у маненьке віконце. На довгому столі труна, а в труні лежав мертвий москаль. Руки йому були зложені на грудях, а обличчя було жовте, як віск. Перед труною стояв аналой, на аналої лежала розгорнута, з плямами воску на сторінках, велика книга. Невеличка свічка приліплена до аналою, кидала м’яке світло на книгу. Придивившись, Дорош побачив щось з п’ять бабів, що сиділи й шепталися по кутках, і високу постать бакаляра. Бякаляр стояв спиною до вікна, і Дорош бачив тільки широку спину й довгу косу дяка. Бакаляр голосно, хоч тут був покійник, балакав з бабами. Дорош прислухався.

– У Києві? У Софіївському? А як же, був, – долетів до нього густий бас дяка. – Зайшов я туди, коли ще не було служи Божої. Підійшов до вівтаря, подивився в південні двері: що за чудасія, думаю – люди сидять! І людей багато, думаю, чого б їм сидіти у вівтарі? Подивився у північні – ікона! Я знову у південні – ні, таки люди сидять! Що, думаю за наводження. Протер очі, перехрестився, глянув у північні – знову ікона! А воно таки дійсно ікона – тайна вечеря, а люди як живі! А що гарного у Києві – щодня свіжий хліб… – закінчив дяк і підійшов до аналою.

Він пошарудів аркушами, розгорнув на закладці книгу і, одліпив-ши свічку від аналою, почав голосно читати, освітлюючи літери нерівним блимаючим огнем свічки.

Тінь від волохатої голови бакаляра забігала по стінах і стелі хати. Дорош постояв трохи, прислухаючись до неясного гомону бакалярового голосу, але не розібрав жодного слова: бакаляр гудів, як чміль. Дорош, схиливши голову, побрів геть від хати. Сумно було на душі у хлопця. Йому якось чудно було, що москаль цей ще вчора був живий, а сьогодні вже мертвий, і загубив його ніхто інший, як запорожець.

– Чаво тєбє? – висунувши голову з дверей, спитала дячкова жінка, коли Дорош постукав клямкою в двері.

– Здрастуйте, тітко!

– Здраствуй і ти. Чаво надобно?

– Прохали тато, щоб віддали барило.

– Какоє такоє барило?

– Та барило з-під горілки.

– Бочьонок, что лі?

Вона помацала в сінцях і трохи згодом сунула Дорошеві в руки барило.

– На… Да скажи отцу, чтоб нє давал больше водкі моєму аспиду, а то я ето барило на головє у нєго разобю!

«Ач, яка сердита! – подумав Дорош. – У кого ж це ви, тітко, розіб’єте на голові барило: у батька чи у свого аспида?»

– Брись! – крикнула жінка й зачинила двері.

Дорош не пішов додому, а, пройшовши дві-три вулички, вийшов на площу й підійшов до з’їжжої. Коло з’їжжої товклося чоловіка десять козаків, що йшли на зміну вартових по баштах.

– Крамаренко?

– Тут!

– На глухую!

– Зозуля?

– Є такий!

– На тайницьку!

– Скриня?

– Я!

– На вістову!

Козаки, піднявши відлоги, розійшлися по площі, хлюпаючи чобітьми по калюжах. На порозі з’їжжої стояв сторож Микита і меланхолійно дивився услід козакам.

– А… Дорош! – зрадів він, побачивши хлопця. – Пріньос что? Да нікак целий бочьонок?

– Порожній! – сказав Дорош.

– Порожній! – безнадійно протягнув Микита, – что ж ти с порожнім ходіш?

– Можна побачити козака?

– Опоздал, брат. Забрал ключік у меня подьячій. Отдал тому чорту, пріказному… Сємьоничу… Дай-ка я поцежу із бочьонка, может осталось что?

– Нема нічого.

– А ну, дай посмотрю! – Микита взяв барило і потрусив його коло вуха. – Е, чорт… пустой! – Він витяг чопок і понюхав. – А, вєдь водка, єй-богу, водка! Кто ж ето вилакал? Целий бочьонок?

– Семенич.

– Вот ірод-то! Целий бочьонок! Вєздє успєєт. Толька что тут бил: пойду, говоріт, в кабак. А я тут сіді, как пьос, стєрєгі воров!

– Пусти побалакати хоч крізь двері з козаком!

– А водкі прінєсьош?

– Принесу.

– Ну, бєгі за водкой. Тогда і говорі сколько хош, тєпєрь уже нікого нє будєт. А завтра, брат, твоєго казака в Бєлгород к князю.

– Як? Завтра?

– Завтра, брат.

Дорош ще трохи постояв коло Микити, а потім обернувся і пішов геть від з’їжжої.

– Не забудь же, прінєсі віна, а то нє пущу поговоріть с казаком!

– Зараз принесу! – не обертаючись, відповів Дорош.