Шляхом бурхливим

– Це вже ти, Павло, брешеш, – сказав старий запорожець, – чоботи зовсім нові і дав їх не пан сотник, а Сірчиха.

Глек засміявся.

– Натягуй чоботи, товаришу!

Коли запорожці та Дорош виїхали з лісу на дорогу, де хлопець хотів попрощатися з Глеком, вони побачили, що назустріч їм скаче ватага московських стрільців зі Стрєшньовим попереду.

XII. ТАТАРИ

Муравський шлях. – Орда. – Бійка. – Мурза у стебнованому халаті. – Смерть ноґайця-запорожця. – У татарській неволі. – Намаз. – Гризи

Довгий був страшний Муравський шлях. Від самого Перекопу кримського степами й балками, кряжами Донецькими, поміж верхів’ями річок, не пересікаючи жодної з них, іде він на Слобожанщину; поміж Можжю та Коломаком упирається шлях у глибокий яр – перекоп і йде далі Слобідською Україною у Московщину, аж до самої Тули.

Сонце сідає, сині хмари на заході. Гучний тупіт некованих коней. Вивернуті баранячі кожухи і шапки, сагайдаки зі стрілами за плечима. Ноги зігнуті на коротких стременах. Брязкіт шабель об стремена, пирхання коней, курява з-під копит. То Муравський шляхом іде на Вкраїну вісім тисяч татар, відважних молодців – по живий товар, ясир, по невільників для важкої праці на галерах та в руднях, по жінок молодих та дівчат для гаремів турецьких, по горе, сльози та кров України. Вже три тижні йде орда і веде її молодий Закир’я-бей. Щогодини спиняється орда, щоб дати можливість спорожнитися коням. По сто вояків у ряд їдуть татари, і кожний веде з собою ще двох коней на здобич. Коло сідла в кожного п’ять сажнів аркану сирового для ясиру. Вже недалеко й перші прикордонні слободи та хутори слобожан.

Орда спинилася, розбилася на загони, по тисячі їздців кожний. Одна половина їх пішла праворуч, загін від затону на відстані верстов п’ять, друга – ліворуч. Дугою у п’ятдесят верстов загони зайшли на Слобожанщину, щоб з’єднатися в одному місці і, з’єднавшись, почати палити і грабувати хуторі й села слобожан.

Не пройшло й п’яти хвилин, як москалі й запорожці зчепилися в безладній бійці.

– Вот он, вор! – кричав Стрєшньов, напираючи на Глека, – хватай єго, братци!

– Бий їх! – кричав Глек, продираючись до москаля.

Кілька хвилин не можна було розібрати, хто з ким б’ється. Шаблі блищали, коні ставали дибки і гризли один одного, курява піднялася круг бійців і сховала їх од Дороша. Гомін, лайка, брязкіт зброї. Ось хтось звалився з коня, і кінь, вихопившись з бійки, побіг дорогою.

Дорошеве серце рвалося до бою, але в нього не було ніякої зброї, до того ж він добре зрозумів, що його малі хлоп’ячі сили мало що допоможуть запорожцеві. Він стояв осторонь і дивився, як перехрещувалися і дзвеніли шаблюки, а з другого боку віддалік стояв дячок Семенич і теж стежив за бійкою. Без нього москалів було менш на одного, ніж запорожців, наслідок бійки був дуже непевний, через це він тримав напоготові коня, щоб дременути геть від цього небезпечного місця, коли запорожці переможуть. Ось ще хтось звалився з коня. Дорошеві здалося, що це був Глек, але, придивившись, він у раненому пізнав старого запорожця. Старий з розрубаною головою повалився на дорогу, і Дорош бачив, як з голови його лляла кров. Хлопець завмер, не зводячи очей з бійців, він тремтів, як у пропасниці. Смерть уперше глянула на нього своїм жахливим важким поглядом.

Глек та Стрєшньов рубалися, аж іскри сипалися. Раптом шабля Глека переломилася, вістря її одлетіло геть на дорогу, і Дорош думав уже, що його приятеля спіткає така ж доля, як і старого запорожця, але Глек якось вивернувся і з-поза голови свого коня ухопив за праву руку москаля. Шабля випала з рук Стрєшньова. Він лівою рукою вчепився в горло запорожцеві, коні їх одскочили один від одного, і москаль з запорожцем випали з сідел та повалилися на дорогу.

Дорош не вдержався і торкнув свого коня, щоб хоч будь-чим допомогти запорожцеві, але раптом здригнувся, почувши, як хтось поклав йому руку на праве плече. Він обернувся і мало не впав непритомний з коня від жаху: очі його зустріли погляд невідомого чоловіка. Поруч на вороному коні, що грав ніздрями, сидів бородатий татарин у смугастому стебнованому халаті. Татарин міцною рукою придавив плече хлопця і щось сказав по-своєму. І Дорош, звичайно, не зрозумів слів, але й так було ясно: стій і мовчи! – грізно казали йому очі татарина.

Татарин підняв руку і показав перед себе. Круг бійців стояло кільце татарських їздців у вивернутих баранячих кожухах та шапках; їх було не менш як півтораста-двісті чоловік, а з лісу надходили ще нові й нові ватаги татар. Всі вони тримали напоготові луки зі стрілами на тятивах, і тільки той, що стояв поруч Дороша, не виймав зброї й спокійно стояв на дорозі. В цю ж хвилину Дорошеві впала в очі постать дячка Семенича: приказний сидів, пригнувшись до шиї коня, а за комір каптана його тримали два дужі татарина.

Москалі та запорожці рубалися серед дороги, а на землі у трьох кроках від Дороша, нічого не помічаючи, каталися в пилюці Глек та Стрєшньов. Перемагав запорожець: він вже сів верхи на свого супротивника і почав душити його обома руками.

Татарин, що стояв поруч Дороша, подав якесь гасло, і раптом з татарських горлянок вихопився дикий звірячий покрик. Дорошеві здалося, що навіть ліс і небо захиталися від цього дужого крику; татари, москалі й козаки попливли кудись угору, в очах потемніло і він схилився на гриву коневі.

Коли хлопець очуняв, він побачив, що як і раніше сидить на коні, а за комір сорочки його держить дужа рука татарина в стеб-нованому халаті. Татарин щось белькотів по-татарському і, дивне діло, Дорошеві здалося, що балакав він щось ласкаве, бо голос його був тепер тихий і приємний, Він не дивився на хлопця, а глядів на дорогу. Хлопець випростався на сідлі і глянув теж туди: москалі і й запорожці були вже зв’язані сировими арканами і стояли, похиливши голови. Серед дороги лежало п’ять трупів – два запорожці й три москалі. Один з запорожців був дід зі шрамом, а другий – Сметана.

До татарина, що стояв поруч Дороша, підійшов високий рябий молодець і щось сказав йому, показавши на гурт бранців. Очі ватага загорілися злісним вогнем. Він хитнув головою й відповів коротко й сухо, наче крякнув ворон. Двоє татар підійшли до бранців, ухопили за руки одного з запорожців і підвели, штовхаючи в спину, до ватага в стебнованому халаті. Косооке й вилицювате обличчя запорожця було в крові, а ліве вухо одрубане наполовину. Ватаг подивився на нього, насупив брови й кинув кілька слів. Полонений запорожець щось відповів йому по-татарському. Тоді ватаг підняв руку й показав на розхристану сорочку запорожця. На темній шиї у того висів хрест. Запорожець здвигнув плечима, засміявся і, зірвавши з себе хрест, кинув його на дорогу. Потім тихо й швидко забалакав по-татарському.

Ватаг кивав головою, наче кажучи: так, так! А на губах йому грала недобра усмішка. Раптом обличчя його перекосилося від гніву. Він торкнув стременами коня і, під’їхавши до бранця, вдарив його нагаєм по голові. Полонений повалився на землю, і тут скоїлося таке, що Дорош не міг забути все своє життя: до полоненого підскочив піший рябий татарин і гострою кривою шаблею розпоров йому живіт. Кишки випали з живота, а полонений корчився на дорозі і шкрябав руками землю. Ватаг знову щось сказав, обернувшись до рябого татарина, і той, витягши з сагайдака стрілу, вистрелив і добив запорожця.

Тільки один Дорош був ще верхи. Всі – і запорожці, і москалі – були вже на ногах, а коні їхні стояли поміж татарських коней. Хлопець розглянувся навкруги, маючи на думці задати ходу від татар; але це було неможливо: татар було так багато, і всі вони стояли так близько від нього, що й гадати про втечу не доводилося. Дорош з жахом чекав, що татари почнуть убивати всіх москалів і запорожців, бо смерть косоокого запорожця була не зовсім зрозуміла для нього. Про себе він якось не думав. Але татари не убили більш нікого. Шість татар прив’язали до ніг побитих аркани і поволочили їх у ліс, а решта тихо поїхали дорогою і погнали поперед себе бранців. Дорош їхав поруч ватага. Татари під’їхали до лісу недалеко від того місця, де був запорозький табір. Тут Дорошеві звеліли злізти з коня, зв’язали йому руки і прив’язали до інших полонених. Коли зовсім стемніло, весь загін вийшов з лісу на шлях, а коло бранців лишилося тільки чотири татарина.

Доля, у вигляді татарського загону, наче посміялася з Глека та Стрєшньова: вони стояли один коло одного, і руки їм зв’язані були одним мотузком.

– Ну, що, Стрешне, – звернувся до москаля Глек, – радий, що впіймав запорожця? Тепер я від тебе не втечу. Та й на каторзі, мабуть, на одній лаві сидітимемо.

Стрєшньов мовчав. Він думав про те, що марно загубив волю, загубив те, що найдорожче чоловікові, загубив саме тоді, коли сам хотів поневолити іншого. Він думав про те, що коли б не татари, його б, мабуть, задушив Глек, але тепер у душі його не було вже злости до запорожця і ніякої вдячности до своїх визволителів татар. І його ворогування з запорожцями стало в зовсім іншому освітленні. Він згадав, що винуватий був він сам, що запорожець захищав старого Журавля і в чесній бійці один проти трьох ненавмисне убив Гусєва; він згадав, як бив запорожця у в’язниці, коли той не хотів лізти в колодки. Його здивувало, як такі прості і ясні гадки не приходили йому в голову, поки він сам не попав у неволю. А попереду – довгі роки цієї тяжкої безпросвітньої неволі.

Татари, що лишилися коло бранців, посідали на коней і погнали бранців на південь, уникаючи великих доріг та осель. Коли стало світати, татари знову заховалися в лісі, нагодували бранців пшоняною кашею, підмащеною кінським лоєм, і завалилися спати, поставивши коло бранців вартового з луком в руках. Чотири ночі йшли так татари, держачись Муравського шляху, але не виходячи на нього й не розпалюючи багаття, поки не вийшли за межі Слобідської України. Тоді вони вийшли на шлях і спинилися в байраці, де був струмок чистої води. Не всі бранці добрели до цього місця: приказного Семенича та ще одного москаля, що був ранений у бійці, татари побили, бо у них не було сили йти далі. Довго у вухах Дорошевих стояв передсмертний крик дячка, коли татари рубали його щаблями.

Коні татарські, хоч і йшли ступою, але йшли досить швидко, і бранцям, та ще із зв’язаними руками важко було поспівати за ними. Дорош так заморився, що думав вже, що і його, як приказного та москаля, доб’ють татари. Але його завжди підбадьорював Глек і, що було Дорошеві дивно, Стрєшньов. Глек і Стрєшньов йшли завжди поруч, завжди тихо балакали між себе і ніхто б не повірив, побачивши їх укупі, що вони вороги і ще днів два-три тому згодні були перегризти горло один одному.

Глек розумів татарську мову і прислухався до татарських балачок, але сам ніколи не виказував, що розуміє їх, зі свого боку, він зацікавився, чи розуміють татари по-українському, і чекав тільки випадку, щоб перевірити це.

Татари не кували своїх коней, але на копитах у деяких з них прив’язані були ремінцями якісь чудернацькі підкови з бичачого рогу. Якось Глек побачив, що в одного коня розв’язалися ремінці на такій підкові. Він, не дивлячись під ноги коневі, сказав татаринові:

– Гей, ти, бусурмене, підкову загубиш!

Татарин не звернув ніякої уваги на Глекові слова і рушив з місця з неприв’язаною підковою, і тільки згодом, помітивши це, прив’язав ремінцями свою недоладну підкову. Другого разу Глек обізвав татар свинями, коли вони їли кашу, але ніхто з них навіть не ворухнувся. Це було ризикувате діло, бо обізвати татарина свинею в той час, коли власні руки зв’язані арканом, – все одно, що скуштувати татарського нагая, а то й шаблюки. Татари, мабуть, думали, що ніхто з бранців не розуміє їхньої мови, і через це балакали поміж себе, не звертаючи на них уваги. З їхніх балачок Глек довідався, що вони йдуть до якогось байрака чи балки недалеко від Мурав-ського шляху, де був їхній кіш, і що до кошу лишилося не більше як одна ніч дороги.

Після наскоку всі татарські загони з ясиром та награбованим добром мали з’єднатись у цьому місці.

Вже зайнялася зоря, коли татари отаборилися в байраці. Вони спутали ноги коням і пустили їх пастися, всіх коней було вісім. На чотирьох була зброя та вбрання бранців, а інші чотири були під татарами.

Байрак шумів над головою подорожніх, струмок дзюрчав, перестрибуючи через каміння. Тут, у байраці, було затишно, але досить холодно й сиро.

Дорош, Глек та Стрєшньов були зв’язані одним арканом: спереду москаль, потім Глек, а хлопець був зв’язаний вже кінцем аркана. У всіх бранців руки були скручені назад, тільки руки Дороша були зв’язані спереду. Коли татари годували бранців, то по черзі розв’язували їм руки і, нагодувавши, знову скручували назад. Останнього разу, поївши каші, Дорош сам простягнув руки татаринові, і той зв’язав їх, не звернувши уваги на те, що вони у хлопця не ззаду, а спереду. Та й взагалі вони мало звертали уваги на такого малої хлопця.

Лежати, коли руки перекручені назад, можна було тільки на боці. Бранці перші часи страждали від цього, але потім призвичаїлися, хоч руки й терпли в них.

Татари повиймали з торб невеличкі килимки і вузькогорлі високі глечики. Набравши води у глечики, вони змили ноги, руки й обличчя, посідали на килимки і почали молитися на схід сонця, прикладаючи до лоба долоні й уклоняючись до землі. Вони кілька разів приймалися молитися на день і це завжди лютувало Глека.

– Намаз роблять! – злісно сказав він.

– Попадісь оні мнє, показал би я ім намаз! – піддержав запорожця Стрєшньов.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.