На стрімчаках божевілля

ІІ. Жах із минулого

1

Джозеф Карвен, як повідомляли леґенди, що їх передавали з вуст в уста й записані на папері, знайдені Вардом, був дивним, загадковим індивідом, котрий викликав незбагненний страх. Він утік із Салема до Провіденса – всесвітнього притулку всього незвичайного, вільного та протестуючого, на початку «великого полювання на відьом», остерігаючись, що його засудять за любов до самоти і дивні хімічні чи алхі-мічні досліди. Це був чоловік із пересічною зовнішністю років під тридцять; дуже скоро він став повноправним громадянином міста Провіденс, придбав ділянку для будівництва будинку на північ від обійстя Ґреґорі Декстера, на початку Олні-стрит. Його оселю звели на пагорбі Стемперс на захід від Таун-стрит, у місці, яке пізніше стали називати Олні-кортом. А 1761 року він переселився в просторіший сусідній будинок, який стоїть і досі.

Першу дивовижу Джозефа Карвена помітили в тому, що він, здавалося, не старів і завжди виглядав так само, як під час свого прибуття до Провіденса. Він споряджав кораблі, купив корабельню неподалік від Майл-Енд-Кову, брав участь у розбудові Великого мосту 1713-го і Конґреґаційної церкви на пагорбі і завжди здавався людиною невизначеного віку, десь близько тридцяти-тридцяти п’яти. Коли минуло кілька десятиліть від часу його прибуття до Провіденса, це дивне явище помітили всі. Карвен же завжди пояснював його тим, що його пращури були людьми міцними, а сам він полюбляв просте життя без надмірностей, завдяки чому зміг добре зберегтися. Містяни не могли утямити, як можна узгодити слова про невибагливе життя з постійними нічними подорожами купця (він нікого не посвячував у свої таємниці), з дивним світлом, що всю ніч лилося з його вікон. Тому вони були схильні приписувати його молодечість і довголіття зовсім іншим причинам. Дехто припускав, що чоловік займається таємничими дослідами, постійно змішуючи та випаровуючи розмаїті речовини. Пліткували про якісь дивні суміші, які він привозив на своїх кораблях із Лондона та островів Вест-Індії або виписував із Ньюпорта, Бостона та Нью-Йорка. А коли старий доктор Джейбз Бовен, котрий приїхав з Реобота, відкрив під вивіскою «Єдиноріг і ступка» свою аптеку навпроти Великого мосту, не припинялися розмови про різне зілля, кислоти та суміші, які мовчазний відлюдник купував і замовляв у фармацевта.

Підозрюючи, що Карвен має дивовижні, нікому, крім нього, недоступні медичні знання, чимало людей, котрі страждали на різні недуги, зверталися до нього за допомогою. Він це не надто заохочував, хоча й давав їм у відповідь на їхні прохання декокт4 незвичної барви, правда, оті ліки не надто допомагали. Нарешті, коли минуло понад п’ятдесят років від того дня, як він оселився в місті (а тим часом обличчя і весь зовнішній вигляд чоловіка змінилися не більше, ніж років на п’ять), містом поширилися зловісні чутки. І тепер уже люди були задоволені, що відлюдник Карвен ні з ким не спілкується.

Приватні листи та щоденники, що стосуються того періоду часу, розповідали і про багато інших причин, через які люди дивувалися Джозефу Карвену, боялися його і нарешті стали цуратися, як чуми. Всі знали про його пристрасть до відвідин кладовищ, де його бачили в будь-який час доби і за різних обставин. Однак ніхто не міг звинуватити чоловіка в якомусь блюзнірському вчинку. У нього була ферма на Потуксет-роуд, де дивак зазвичай провадив літо і куди, за свідченням очевидців, часто прямував верхи спекотного полудня або навіть найглухішого часу ночі. Там його єдиними слугами було подружжя індіанців з племені нарраґансеттів5 – німий чоловік, укритий якимись дивними шрамами, і неймовірно потворна дружина (можливо, через домішки негритянської крові). У прибудові до будинку розмістилася лабораторія, де проводилися хімічні досліди.

Допитливі возії та кур’єри, котрі доправляли на ферму пляшки, бутлі, лантухи та скрині, вносячи їх через низенькі задні дверцята, ділилися своїми враженнями про фантастичні скляні колби, тиглі для плавлення металів, перегінні куби та розпечену грубку, що все це вони бачили в низькій кімнаті із стінами з полицями. Вони пошепки просторікували, що мовчазний «хімік» (себто «алхімік») скоро обов’язково знайде «філософський камінь».

Найближчі сусіди Карвена – Феннери, котрі жили за чверть милі від ферми, – розповідали ще дивніші речі. Незрозумілі звуки (так вони стверджували) вночі долинали з сільського будиночка Карвена. То були пронизливі зойки й якесь здавлене завивання. Їм здавалося підозрілим, що на ферму доправляли різними шляхами величезну кількість усіляких харчів та одягу, позаяк важко було уявити, щоб самотній літній джентльмен і пара слуг могли спожити стільки молока, м’яса та хліба, і навіщо їм стільки міцної вовняної одежі. Щотижня привозили нові припаси, а з ферм Кінґстауна гнали цілі череди худоби.

Тяжкі відчуття викликала також велика кам’яна будівля на подвір’ї ферми, в якій замість вікон були вузькі бійниці.

Нероби, день і ніч вештаючись по Великому мосту, могли багато розповісти про міський будинок Карвена, розташований в Олні-корт; не стільки про гарне нове житло самітника, збудоване 1761 року, коли Карвену мало б виповнитися сто років, скільки про його перший будинок – приземкуватий, зі старовинною мансардою, горищем без вікон, із стінами, обшитими тисом. Із дивною наполегливістю Карвен стежив за тим, аби всі колоди та дошки після знесення будинку спалили. Варто сказати, що тут було менше таємничого, ніж на фермі, але постійне світло у вікнах у дуже пізній час, незворушне мовчання двох чорношкірих, привезених невідь-звідки, котрі були єдиними слугами в обійсті, нерозбірливе бурмотіння старезного француза-урядника, що вселяло жах, нічим не виправдана кількість запасів, що їх привозили (за свідченням очевидців), до будинку, де жило лише четверо людей, дивні та лячні голоси, які приглушено сперечалися пізньої ночі – усе це, вкупі з чутками про ферму в Потуксеті, здобуло цьому місцю лиху славу.

У обраних колах також не оминали увагою будинок Карвена. Бо, приїхавши до Провіденса, він поступово проник у церковні та комерційні структури міста, завів дуже пристойні знайомства і, здавалося, отримував щире та непідробне задоволення від спілкування з цими людьми. Він був із добропорядної родини Карвенів із Салема, що була знаною в Новій Англії. У місті дізналися, що Джозеф Карвен ще замолоду багато мандрував, якийсь час прожив у Англії, двічі побував на Сході; його мова, коли він удостоював когось бесідою, могла б належати освіченому та вишуканому англійцю.

Але з невідомих причин Карвен товариства уникав. Ніколи не виявляючи явної неввічливості до відвідувачів, він був напрочуд стриманим, немов споруджуючи між ними та собою невидимий бар’єр, тому ніхто не наважувався сказати йому щось із боязні що це прозвучить банально та безглуздо.

У поведінці чоловіка відчувалася якась загадкова, презирлива зарозумілість, немов він, спілкуючись із якимись невідомими та могутніми істотами, став вважати людей нудними та нікчемними. Коли доктор Чеклі, відомий дотепник, призначений ректором у Королівську церкву, переїхав до Провіденса з Бостона 1733 року, він скористався нагодою відвідати чоловіка, про котрого так багато чув. Але візит був дуже короткочасним, бо гість вловив якийсь похмурий підтекст у мові люб’язного господаря.

Одного зимового вечора, коли Чарльз говорив зі своїм батьком про Карвена, юнак заявив, що багато би віддав, аби дізнатися, які слова таємничого пращура настільки вразили життєрадісного ректора, що всі укладачі мемуарів в один голос підтверджували небажання доктора Чеклі повторити хоча б щось із почутого.

Дотепник був неабияк шокований і відтоді вже при одній згадці імені Карвена він умить позбувався свого звичного гумору.

Більш певною й ясною виглядала причина, з якої інший, такий же дотепний та освічений чоловік, такого ж поважного походження, як і доктор Чеклі, уникав зарозумілого відлюдника. 1746-го пан Джон Меррітт, літній англійський джентльмен, схильний до літератури та науки, приїхав із Ньюпорта до Провіденса, який швидко затьмарив колишню славу Ньюпорта, і збудував гарний заміський будинок на перешийку, в місці, яке нині перетворилося на улюдлене місце проживання заможних. Він жив, як англійський аристократ, оточивши себе комфортом і розкішшю, першим у місті став тримати екіпаж із лакеєм у лівреї на зап’ятках і дуже пишався своїм телескопом, мікроскопом і ретельно дібраною бібліотекою, що складалася з книг англійською та латиною. Почувши, що Карвен – власник найкращої книгозбірні в місті, пан Меррітт одразу ж його навідав. Гостя прийняли з більшою сердечністю, ніж будь-кого з колишніх відвідувачів. Його захоплення величезною бібліотекою господаря будинку, де на широких полицях поруч із грецькими, латинськими й англійськими класиками стояла солідна шеренга філософських, математичних та інших наукових трактатів, в тому числі праці Парацельса, Агріколи, ван Гельмонта, Сільвіуса, Ґлаубера, Бойля, Бургаве, Бехера та Шталя6, спонукало Карвена запропонувати своєму гостеві оглянути також ферму та лабораторію, куди він нікого раніше не запрошував. Супутники негайно вирушили туди екіпажем Меррітта.

Пан Меррітт згодом розповідав, що не бачив на фермі нічого осудливого. Але стверджував, що безліч творів, присвячених магії, алхімії та теології, які Карвен тримав у кімнаті перед лабораторією, вселили йому безмежну відразу. Можливо, цьому сприяв вираз обличчя власника ферми, коли той демонстрував свої надбання. Ця дивна збірка, поряд із безліччю бібліографічних раритетів, які пан Меррітт охоче помістив би, за його словами, до своєї бібліотеки, містила праці майже всіх каббалістів, демонологів і знавців чорної магії; вона також була справжньою скарбницею знань у царині алхімії й астрології, які притомні люди піддають сумнівам. Пан Меррітт побачив тут дослідження Hermes Trismegistus, видане Менаром, Turba Philosophorum, «Книгу досліджень» аль-Джабера, «Ключ мудрощів» Артефія; каб-балістичний Zohar, серію видань Пітера Джемма, в тому числі «Альберта Великого», видану Затцнером Ars Magna et Ultima Раймунда Луллія, Thesaurus Chemicus Роджера Бекона, Clavis Alchimiae Фладда, De Lapide Philosophico Тритемія. Усі ці таємничі фоліанти тіснилися на одній полиці. Були представлені також і твори середньовічних єврейських та й арабських вчених та каббалістів. Доктор Меррітт аж зблід, коли, знявши з полиці тонкий томик, що мав невинну назву Qanoon-e-Islam, побачив, що насправді це заборонений і підданий анафемі «Некрономікон» – книжка про оживляння мерців, що належала перу божевільного араба Абдула Аль-Хазреда, про яку він чув кілька років тому просто жахливі речі; люди передавали їх один одному пошепки, після того, як дізналися про страхітливі ритуали, що відбувалися в дивному рибальському містечку Кінґспорт, що в провінції Массачусетс.

Але, як не дивно, найдужче гідного джентльмена вразила одна дрібниця, яка вселила йому неясний неспокій. На великому полірованому столі лежав дуже пошарпаний примірник праці Бореллі, на полях і між рядків було безліч загадкових написів, зроблених рукою Карвена.

Книжка була розгорнута десь на середині, і рядки одного абзацу підкреслені жирними нерівними рисками. Відвідувач не зміг утриматися й прочитав це місце з праці знаменитого містика. Зміст підкреслених рядків чи особливий натиск проведених пером ліній, що майже продірявили папір, – він не міг сказати, що саме, але усе вкупі вселило відвідувачеві незрозумілий жах. Він запам'ятав цей уривок до кінця життя, записав його по пам’яті в своєму щоденнику й якось спробував процитувати своєму близькому приятелю, доктору Чеклі, але не закінчив, побачивши, як був вражений життєрадісний ректор. В уривку значилося: «Найважливіші солі тварин можуть бути настільки підготовленими та збереженими, що кожен наполегливий чоловік зможе збудувати Ковчег Ноя у своєму власному обійсті, відродивши форми життя тварин з їхнього попелу для власного задоволення; у подібний спосіб так само, як із найважливіших солей людського праху, ко-жен філософ зможе, не вдаючись до забороненої некромантії, викликати будь-кого з мерців, де б вони не були поховані».

Однак найзловісніші чутки про Джозефа Карвена поширювалися біля доків, розташованих уздовж південної частини Таун-стрит. Моряки забобонні, тому просолені морські вовки, з яких складалися екіпажі шлюпів, що перевозили ром, рабів і патоку, каперів і великих бригів, що належали Браунам, Кроуфордам і Тіллінґестам, хрестилися тайкома, коли бачили, як худорлявий, оманливо молодий із пшеничним волоссям Джозеф Карвен, трохи згорбившись, заходив до складу на Дублон-стрит, що йому належав, або теревенив із капітанами та лоцманами біля довгого причалу, де гойдалися його кораблі. Навіть службовці та капітани, котрі працювали у Карвена, боялися та ненавиділи його, а всі члени його команди були голотою із Мартиніки, Гавани або Порт-Рояла. Щиро кажучи, саме та обставина, що команда Карвена так часто змінювалася, була головною причиною забобонного страху, який моряки відчували перед таємничим стариганем. Отримавши дозвіл зійти на берег, команда розсіювалася містом, декотрих моряків посилали, цілком імовірно, з різними дорученнями. Але коли вони знову збиралися на палубі, можна було закладатися, що одного-двох обов’язково не дорахуються. Ці доручення здебільшого стосувалися ферми на Потуксет-роуд. Проте жодного з моряків, відправлених туди, більше ніхто не бачив – усі це знали. Із часом Карвену стало дуже важко підбирати собі строкату команду. Переважно, наслухавшись чуток, які торочили у гавані Провіденса, дехто одразу ж давав драпака, і замінювати їх новими членами екіпажу, завербованими у Вест-Індії, Карвенові стало вельми скрутно.

До 1760 року Джозеф Карвен фактично став відщепенцем; із ним ніхто не хотів знатися, бо чоловіка підозрювали в зв’язках із нечистим й у всіляких жахіттях, які здавалися загрозливими тим більше, що жоден із містян не міг доладно пояснити, в чому вони полягають, або навіть привести хоча б якийсь доказ того, що ці жахи справді відбувалися. Мабуть, останньою краплею стала справа про зниклих 1758 року солдатів. У березні та квітні того року два королівських полки, що прямували до Нової Франції, були розквартировані в місті і незрозумілим чином порідшали набагато більшою мірою, ніж зазвичай буває у випадках дезертирства. Поширилися чутки, що Карвена часто бачили, коли той балакав із цими одягненими в червоні однострої хлопцями. І позаяк декотрі з них зникли без сліду, знову згадали про дивне щезнення моряків. Важко сказати, що сталося б, якби полки залишилися в місті на триваліший термін.

Тим часом статки Карвена росли, як на дріжджах. Він фактично монопольно торгував селітрою, чорним перцем, корицею і з легкістю перевершив інші торгові компанії (за винятком підприємства Браунів) в імпорті мідного начиння, індиго, бавовни, вовни, солі, такелажу, заліза, паперу та різних англійських товарів. Такі гендлярі, як Джеймс Ґрін (чиїм символом був слон) із Чіпсайда; Рассели, чиїм торговим знаком був золотий орел, котрі торгували навпроти Великого мосту; чи Кларк і Найтінґейл, власники корчми «Риба на пательні», майже повністю залежали від нього, бо ста-ригань володів здебільшого їхніми приміщеннями; угоди ж із місцевими виноробами, конярами та постачальниками молока з Нараґансетта, а також із майстрами, котрі топили свічки в Ньюпорті, перетворили його в одного з найбільших експортерів колонії.

Відчувши певний остракізм, Карвен усе ж не позбувся деякого відчуття солідарності. Коли згорів будинок Управління колоніями, він щедро підписався на значну суму для проведення доброчинної лотереї, завдяки якій 1761 року збудували нову цегляну будівлю, що досі красується на старій Головній вулиці. Того ж року він допоміг перебудувати Великий міст, що його зруйнував осінній шторм. Він також відновив публічну бібліотеку, що згоріла під час пожежі в Управлінні колоніями, і зробив величезну кількість закупів на доброчинному базарі, прибуток від яких віддали на мощення бруківкою брудної вулиці Маркет-парад і порізаної глибокими коліями Таун-стрит. Посередині ще й влаштували доріжку для пішоходів, яку на французький лад називали козі. До цього часу він уже вимурував собі розкішний новий будинок, який проте не вирізнявся якоюсь особливою оригінальністю, хоча двері його були прикрашені різьбленням. Коли 1743-го прихильники Вайтфілда відокремилися від Церкви на пагорбі доктора Коттона та заснували церкву на чолі з деканом Сноу навпроти Великого мосту, Карвен приєднався до них, хоча незабаром вже не прикидався ревним парафіянином. Однак згодом він знову став проявляти набожність, вочевидь, із наміром розсіяти тінь, що впала на нього, бо усвідомлював: якщо не вдатися до найрішучіших заходів, то зловісні чутки можуть неабияк нашкодити його репутації, і так затемненій.

2

Бачачи, як цей дивний чоловік із блідим обличчям (на вигляд зовсім не старий, хоча насправді йому виповнилося не менше ста років) усіляко намагався розсіяти атмосферу ненависті та страху, що склалася навколо нього, занадто не-визначену, щоб розпізнати та назвати її причину, люди відчували одночасно жаль, невиразний неспокій і презирство. Але вплив багатства і легковірність людей такі вагомі, що упередження проти Карвена ослабло, особливо після того, як перестали зникати моряки з його кораблів. До того ж він почав дотримуватися надзвичайної обережності; колись він нишпорив кладовищами, відтак більше його там ніхто не бачив. Одночасно припинилися чутки про страшний лемент, що долинав із його ферми в Потуксеті, та про дивні речі, які там коїлися. Кількість провізії, яку йому достачали, залишалася неприродно великою. Як і раніше, на ферму гнали отари овець і привозили цілі туші до міського маєтку. Проте аж до останнього часу (відколи Чарльз Вард узявся вивчати його папери та рахунки, що зберігалися в бібліотеці Шеплі) нікому й на гадку, за винятком цього допитливого юнака, враженого своїми відкриттями, не спадало провести порівняння між вражаючою кількістю чорношкірих, котрих Карвен привозив із Ґвінеї аж до 1766 року, і незначною кількістю чеків, що засвідчували продаж цих рабів работорговцям, чий ринок стояв на Великому мосту, або навколишнім плантаторам. Вочевидь, цей жахливий чоловік вирізнявся незвичайною хитрістю та винахідливістю – перевагами, які він уповні використав, коли виникла необхідність.

Певна річ, запізнілі потуги Карвена успіху не принесли. Всі продовжували його сторонитися, ніхто йому не довіряв (уже те, що дідуган виглядав майже як юнак, викликало підозри). І старигань уторопав, що це, врешті-решт, загрожує йому втратою значних статків. Складні дослідження чоловіка, хоч би якими вони були, вимагали неабияких коштів, і позаяк переїзд кудись позбавляв його переваг у гендлях, яких йому вдалося домогтися, починати все наново десь в іншому місті не мало сенсу. Здоровий глузд підказував, що треба підтримувати добрі взаємини з містянами, щоби не викликати підозрілих поглядів, перешіптувань, щоб розсіяти загальну атмосферу похмурої стриманості, підозрілості та страху. Чоловіка дуже турбували найманці, котрі отримували мізерію через застій, що почався в його справах. Вони не кидали роботу лише тому, що ніхто не хотів наймати їх. Старигань утримував своїх капітанів і матросів усілякими хитрощами, будь-яким способом: заставою, позикою або шантажем, дізнавшись щось із їхнього темного минулого.

У цьому Карвен виявляв неймовірну спритність. Упродовж останніх п’ятьох років він вивідав такі речі, які, здавалося, могли розповісти лише люди з того світу. І ці таємниці він завжди мав під рукою.

І тоді хитрий підприємець вирішив вдатися до останньої відчайдушної спроби відновити своє становище у місті. Відлюдник за характером, він надумав укласти вигідний шлюб, обравши за дружину дівчину із шанованої родини, щоб люди не оминали його будинок. Можливо, існували й глибші причини, що спонукали хитруна укласти таку угоду; причини, що перебували надто далеко за межами доступних нам фактів. Лише в паперах, знайдених через півтора століття після його смерті, можна було знайти до них якийсь ключик; але нічого певного так ніхто і не дізнався. Звісно, Карвен тямив, що будь-які залицяння викличуть лише відразу, тому став шукати відповідну обраницю, на батьків якої міг чинити тиск. Це було не надто легко, оскільки у нього були досить високі вимоги щодо зовнішності, освіти та соціального стану обраниці. Нарешті він зупинився на доньці найстаршого з морських капітанів, котрі були йому підпорядковані – вдівця з відомої родини із бездоганною репутацією, Джеймса Тіллінґеста. Його єдина донька Елайза, здавалося, мала усі можливі принади, крім однієї: вона не була заможною. Тіл-лінґест цілком перебував під владою Карвена, і коли той викликав капітана до свого будинку з високим куполом, на пагорбі Паверз-лейн, і чимось пригрозив, той погодився на цей жахливий шлюб.

Елайзі Тіллінґест на той час було вісімнадцять років, і вона отримала найкраще виховання, яке міг собі дозволити батько у своєму скрутному становищі. Вона відвідувала школу Стівена Джексона, що навпроти ратуші, і старанно вчилася рукоділлю та доморядництву у своєї неньки (та померла від віспи 1757-го). Вишукане рукоділля, яке Елайза вишила ще дев’ятирічною, 1753-го, можна побачити в одній із зал історичного музею штату Род-Айленд. Після смерті матері дівчина сама поралася в господарстві, маючи лише літню чорношкіру служницю. Вочевидь, суперечки між дівчиною та її батьком щодо шлюбу з Карвеном були занадто бурхливими (але щоденники та мемуари про них нічого не згадують). Відомо лише, що її заручини з Ізрою Віденом – молодим штурманом з пакетбота Кроуфорда «Ентерпрайз», були анульовані. Весілля з Карвеном відбулося 7 березня 1763 року в баптистській церкві в присутності вишуканого товариства з міської аристократії. Шлюбну церемонію провів пастор Семюел Вінзон.

«Ґазетт» коротко згадала про цю подію, навіть у більшості збережених примірників замітка була вирізана чи видерта. Після довгих пошуків Вард знайшов єдине число «Ґазетт» у приватному архіві якогось колекціонера та прочитав його, розважаючись старомодною вишуканістю.

«Увечері минулого понеділка пан Джозеф Карвен, шанований житель нашого міста, комерсант, поєднався шлюбними узами з панною Елайзою Тіллін/ест, донькою капітана Джеймса Тіллін/еста. Юна леді, котра має неабиякі чесноти, поєднані з чарівним виглядом, вочевидь, стане окрасою шлюбу й ощасливить свого коханого чоловіка».

Збірка листів Дюфрена-Арнольда, яку Чарльз Вард знайшов незадовго до передбачуваного першого нападу розумової хвороби у приватній колекції Мелвілла Ф. Петерса із Джордж-стрит, що охоплює цей і дещо більш ранній період, показує, яке обурення викликав у містян цей мезальянс, що поєднав настільки невідповідну пару. Однак вплив Тіллінґестів на життя міста був незаперечним, і оселю Джозефа Карвена знову стали навідувати люди, котрих за інших обставин навряд чи щось змусило б переступити цей поріг. Та все ж товариство так і не прийняло Карве-на уповні, і від цього найбільше страждала його дружина. Але, хоч як би там було, суровий остракізм був певною мірою пом’якшений. Незвичний наречений здивував як свою дружину, так і все оточення, поводячись із нею напрочуд галантно та шанобливо.

У новому будинку в Олні-корт більше не відбувалося нічого, що могло б когось стривожити. І хоча Карвен часто відлучався на свою ферму в Потуксеті, де його дружина так жодного разу і не побувала, він тепер скидався на звичайного міщуха, ніж досі за довгий період його життя в Провіденсі. Лише один чоловік виявляв до нього відкриту ворожнечу – молодий штурман, заручини котрого з Елайзою Тіллінґест були так раптово розірвані. Ізра Віден при свідках присяг-нувся помститися і, попри те, що мав спокійну та загалом м’яку вдачу, взявся за справу із завзяттям, продиктованим ненавистю. А це не обіцяло нічого доброго дідугану, котрий відібрав у нього наречену.

7 травня 1765 року народилася Енн – єдина донька Карвена. Хрестив її преподобний Джон Ґрейвз із Королівської церкви, парафіянами якої Карвени стали за якийсь час після весілля (це було своєрідним компромісом між приналежністю до конґреґаціоністів і баптистської церкви).

Запис про народження дівчинки, так само, як і запис про реєстрацію шлюбу, укладеного за два роки до цього, як і більшість церковних записів і цивільних книг мерії, були знищені, Чарльз Вард зміг знайти ці записи з великими труднощами лише після того, як, дізнавшись про те, що вдова Карвена змінила прізвище, встановив свій родинний зв’язок із самим Карвеном. Юнак пристрасно поринув у пошуки всього, що стосувалось цього чоловіка. Запис про народження Енн він знайшов цілком випадково, коли листувався зі спадкоємцями доктора Ґрейвза, котрий, полишаючи своїх парафіян після революції (бо був вірним прихильником короля), прихопив із собою копії всіх церковних реєстрів. Вард написав йому, бо знав, що його прапрабабуся, Енн Тіллінґест Поттер, належала до єпископальної церкви.

Незабаром після народження доньки – події, з приводу якої пращур Варда висловив величезну радість, дивну за своєї звичної стриманості – Карвен вирішив замовити власний портрет. Він доручив цю роботу талановитому художнику, шотландцю Космо Александру, котрий жив тоді в Ньюпорті, а згодом став популярним як перший учитель Ґілберта Стюарта7. Подейкували, що портрет, який вирізнявся незвичайною схожістю, був написаний на стінній панелі в бібліотеці будинку в Олні-корт. Але жоден із щоденників, де згадується про цей портрет, не пояснює його подальшу долю. Водночас сам Карвен став якось незвично замисленим і проводив майже весь час на фермі в Потуксет-роуді. Переконували, що він постійно перебував у якомусь ретельно прихованому гарячковому неспокої, немов очікував, що трапиться щось неймовірне, як людина, котра ось-ось зробить незвичайне відкриття.