Потоп. Том II

– Поїду! – погодився орендар із Вонсоші, втішений такою довірою.

Але поки підготували для пана Заглоби чорнило, пера та папір, гамір вчинився перед оселею й юрба жовнірів заполонила простір перед вікнами. Одні кричали Vivat, інші галасували по-татарськи. Пан Заглоба з товаришами вийшов побачити, що діється.

З’ясувалося, що це привезли ті октави, про які пан Заглоба згадував, від самого вигляду яких втішилися тепер жовнірські серця.

Пан Стемпальський, управитель Білостока, підійшов до пана Заглоби та виголосив цілу промову:

– Ясновельможний пане реґіментарю! З того часу, як безсмертної пам’яті пан маршал Великого князівства Литовського приписав білостоцьке майно на утримання Тикоцинського замку, я, будучи того маєтку управителем, вірно і чесно весь чинш на користь того ж таки замку збирав, що реєстрами можу перед усією Річчю Посполитою довести. Так понад двадцять років працюючи, я забезпечував замок порохом, гарматами та провіантом, маючи це за священний свій обов’язок, аби кожен гріш там ішов, куди ясновельможний маршал Великого князівства Литовського йти йому наказав. Але коли у важкі часи Тикоцинський замок залишився ворогів вітчизни найбільшою в цьому воєводстві підпорою, то я спитав у Бога й у власної совісті, чи повинен йому і далі служити, чи не краще буде ці достатки та військове спорядження, з цьогорічного чиншу накопичених, у руки вашої вельможності віддати?

– Краще… – обірвав його серйозно пан Заглоба.

– Про одне лиш прошу, щоб ваша вельможність перед усім військом засвідчила і письмово мені дала розписку, що нічого з того майна я на власну користь не обернув і все в руки Речі Посполитої, яку тут ясновельможний реґіментар репрезентує, я здав.

Пан Заглоба кивнув головою на знак згоди і зараз же взявся переглядати реєстр.

Виявилося, що, крім октав, на горищах амбарів захованих, є ще й триста німецьких мушкетів дуже порядних, двісті московських бердишів для піхоти, для захисту мурів і валів, і шість тисяч злотих готівкою.

– Гроші між вояків розділіть, – наказав пан Заглоба, – а щодо мушкетів і бердишів…

Тут він роззирнувся навколо.

– Пане Оскерку, – запропонував ватажок, – візьміть їх і пішу хоругву сформуйте. Є тут трохи піхоти, що від Радзивілла втекла, а скількох бракує, стількох із простолюду доберете.

Після цього він звернувся до всіх присутніх:

– Шановне панство! Є гроші, є гармати, буде піхота і провіант. Ось таке моє командування на початок!

– Vivat! – гукнуло військо.

– А тепер, шановне панство, всі пахолки нехай ідуть у села по заступи, лопати та мотики. Укріплений табір будемо будувати, другий Збараж! І не має значення, товариш не товариш, не треба соромитись лопати і до роботи братися!

Сказавши це, пан реґіментар повернувся до своєї квартири, а його провели вигуками вояки.

– Далебі, цей чоловік має голову на плечах, – сказав Яну Скшетуськoму пан Володийовський, – і все налагоджується.

– Тільки б Радзивілл не зараз надійшов, – зауважив Станіслав Скшетуський, – бо він вождь, другого якого немає в Речі Посполитій, а наш пан Заглоба добрий до забезпечення табору продовольством, але не йому рівнятися з таким воїном.

– Це правда! – погодився пан Ян. – Коли до цього дійде, будемо йому порадами допомагати, бо на війні він менше розуміється. Врешті, закінчиться його командування, як тільки пан Сапєгa підійде.

– Але до цього багато доброго ще може зробити, – додав пан Володийовський.

Військо мало суттєву потребу хоча б у якомусь командирі, навіть пан Заглоба для цього годився, бо з дня виборів кращий лад запанував у таборі. Наступного дня взялися насипати вали над білостоцькими ставами. Пан Оскеркo, котрий у чужоземних військах служив і на мистецтві насипання оборонних споруд знався, керував усією роботою. Він за три дні спорудив вельми потужні шанці, справді трохи подібні на збаразькі, бо фланги і тил їхній захищали болотисті ставки. Вигляд споруди зміцнив серця жовнірів. Все військо відчуло, що має якийсь ґрунт під ногами. Але ще більше збадьорився дух на вигляд припасів продовольства, які везли цілими валками. Щодня гнали до шанців воли, вівці, свині, щодня приїжджали фіри, що везли всіляке зерно та сіно. Дехто приходив аж із Луковської землі, ще дехто – аж із Візненської. Прибувало також щораз більше дрібної та більшої шляхти, бо коли звістка розійшлася, що вже є уряд, військо та реґіментар, то більше з’явилося в людях довіри. Мешканцям важко було годувати «цілу дивізію», але, по-перше, пан Заглоба про це не питав, а по-друге, краще було віддати війську половину, а залишки у спокої споживати, ніж бути в небезпеці щомиті втратити все від свавільних зграй, які плодилися рясно та нишпорили, як татари, та яких пан Заглоба наказав роз’їздам переслідувати і винищувати.

– Якщо він таким самим виявиться гетьманом, як і господарником, – подейкували про нового реґіментаря в таборі, – то Річ Посполита ще не знає, якого великого має чоловіка.

Сам же пан Заглоба згадував із певним неспокоєм про прихід Янушa Радзивіллa. Пригадував собі всі перемоги воєводи, і тоді постать гетьманська набувала потворного вигляду в уяві нового реґіментаря, і він подумки собі казав: «Ой, чи хтось зможе цьому змієві протистояти!.. Я казав, що нехай лиш мені попадеться, але він мене, як сом качку, проковтне».

Й обіцяв собі під присягою не давати генеральної битви Радзивіллoвi. «Буде облога, – думав він, – а це завжди довго триває. Можна також буде і трактатів наштампувати, а за цей час пан Сапєгa підійде».

На випадок, якщо б не підійшов, вирішив собі пан Заглоба слухатись у всьому Янa Скшетуськогo, тому що пам’ятав, як високо князь Ярема цінував цього офіцера та його військові здібності.

– Ви, пане Міхале, – промовляв пан Заглоба до пана Володийовськогo, – саме для атаки створені, то й із роз’їздом, навіть значним, можна вас засилати, бо ви, як вовк на овець, на ворога вмієте налягти. Але якби вам над усім військом гетьманувати доручили, хто зна! Хто зна! Розуму в голову не запхаєш, бо його на продаж немає, а пан Ян – це реґіментарська голова і, якби мене не стало, він один міг би мене замінити.

Тим часом долинали різні звістки. То доносили, що Радзивілл вже йде через Пруссію електора, іншого разу, що, побивши військо Хованськогo, зайняв Ґродно і звідти прибуде з великою потугою. Але були і такі, хто стверджував, що це не Радзивілл, а Сапєгa розбив Хованськогo з допомогою князя Міхала Радзивіллa. Роз’їзди, однак, не привозили жодних певних звісток, крім тих, що під Волковиськом зібралася купа людей Золотаренка, у складі близько двох тисяч воїнів, і місту загрожує. Вся околиця палала вже вогнем.

Через день після роз’їздів стали з’являтися й утікачі, котрі підтвердили цю звістку, додаючи при цьому, що міщани вислали делегатів до Хованськогo та Золотаренка з проханням змилостивитися над містом, на що отримали від Хованськогo відповідь, що це розбійницька ватага, яка не має з його військом нічого спільного. А щодо Золотаренка, той дав міщанам пораду, щоб відкупилися, але вони, як убогі люди, після нещодавньої пожежі і кільканадцятьох грабежів, не мали чим.

Благали тому про милосердя пана реґіментаря, щоб їм на виручку поквапився, поки перемови про викуп ведуть, бо пізніше не буде вже часу. Пан Заглоба вибрав півтори тисячі добрих вояків, між ними й ляудaнську хоругву, і, покликавши пана Володийовського, наказав йому:

– Ну, пане Міхале, час показати, що ви вмієте! Підете під Волковиськ і зітрете з лиця землі тих гультіпак, які беззахисному місту погрожують. Не в новину вам така експедиція, тому гадаю, що честю вважатимете, що вам цю місію доручаю.

Тут він звернувся до інших полковників:

– Сам я мушу в таборі залишитись, бо вся відповідальність лежить на мені, це по-перше! А по-друге, не гоже моїй гідності на розбійників експедиції влаштовувати. Хай краще Радзивілл надійде, то вже у великій війні покажеться, хто кращий – пан гетьман чи пан реґіментар.

Пан Володийовський вирушив охоче, бо нудився в таборі і сумував за бойовими діями. Особовий склад хоругви також виходив охоче, зі співами, а реґіментар стояв кінно на валу, благословляв їх і хрестив на дорогу. Були навіть такі, хто дивувався, що пан Заглоба так урочисто той роз’їзд проводжає, але він пам’ятав, що і Жолкєвський та інші гетьмани мали звичай перехрестити хоругви, що йдуть до бою. Врешті-решт, він усе любив робити урочисто, бо це його авторитет в очах жовнірів підіймало.

Однак як тільки хоругви зникли вдалині, відразу ж став за них непокоїтись.

– Яне! – закликав він. – А може, посилити б іще пана Володийовського людьми?

– Дайте, батьку, спокій, – замахав руками пан Скшетуський. – Панові Володийовському в таку експедицію вирушати – те саме, що яєчню з’їсти. Бoжe милий, та він усе своє життя нічого іншого й не робив.

– Бa! А якщо його завелика сила обступить?.. Nec Hercules contra plures.

– Та що тут про такого жовніра балакати. Він усе добре підготує, перш ніж ударить, а якщо там сила завелика, то відхопить, що вдасться, і повернеться, або сам пришле по допомогу. Може батько спати спокійно.

– Ага! Я знав, кого посилати, але кажу ж вам, що мусив мені цей пан Міхал щось зробити, таку маю до нього слабкість. Крім небіжчика пана Підбийп’яти, до нікого я так не прихилявся. Не може бути інакше, щось мені той молодик поробив.

Так спливло три дні.

До табору безперервно звозили провіант, добровольці також приходили, але про пана Міхала не було ні слуху ні духу. Неспокій пана Заглоби наростав і, незважаючи на заспокоєння пана Скшетуськогo, що так рано не міг ще пан Володийовський з-під Волковиськa повернутися, вислав пан Заглоба сотню петигорців пана Кміцицa на розвідку.

Але роз’їзд канув у безвість і знову спливло два дні без вістей.

Аж сьомого дня лише з сірими, туманними сутінками пахолки, відправлені за отавою в Бобровники, повернулися похапцем знову до табору з інформацією, що бачили якесь військо, що виходило з лісів за Бобровниками.

– Пан Міхал! – зрадів пан Заглоба.

Але пахолки заперечили. Не поїхали назустріч їм саме тому, що бачили якісь чужі знаки, яких у війська пана Володийовськогo не було. При цьому сила йшла велика. Пахолки є пахолки, не вміли навіть точно полічити. Одні казали, що зо три тисячі, інші – що п’ять, а то й більше.

– Я візьму двадцятьох коней і поїду назустріч, – запропонував пан ротмістр Липницький.

Поїхав. Минула година, друга, аж врешті дали знати, що наближається не роз’їзд, а велике військо. І невідомо чому, аж прогриміло враз по табору:

– Радзивілл іде!

Звістка ця, немов вогняна іскра, вибухнула і стрясла весь табір. Жовніри висипали на вали, на деяких обличчях з’явився переляк. Не шикувалися в належному порядку. Лише піхота пана Оскерка зайняла вказані місця. Натомість між добровольцями посіявся переполох. З вуст в уста передавали найрозмаїтіші звістки: «Радзивілл повністю знищив пана Володийовського і роз’їзд пана Кміцица, який вирушив йому на допомогу», – подейкували одні. «Жоден свідок цієї поразки не втік», – казали інші. «А тепер і пан Липницький наче крізь землю провалився». «Де реґіментар? Де реґіментар?»

Узялися пани полковники лад наводити, а що крім небагатьох волонтерів зрештою лише старий жовнір був у таборі, то скоро їм це вдалося, і чекали, що далі буде.

Пан Заглоба, коли до нього дійшов поголос «Радзивілл іде», сторопів дуже, але в першу мить вірити цьому не хотів. Що ж сталося з паном Володийовським? Чи він дався б так себе здолати, щоб жодна людина не пробилася зі застереженням? А той другий роз’їзд? І пан Липницький?

«Не може цього бути! – повторював собі пан Заглоба, обтираючи чоло, яке рясно пітніло. – Цей змій, цей душогубець, цей Люципер мав би вже з Кейдан встигнути? Невже остання година наближається?!»

Тим часом з усіх боків щораз численніші голоси репетували: «Радзивілл! Радзивілл!» Пан Заглоба покинув сумніватися. Він схопився і побіг на квартиру до пана Скшетуськогo.

– Яне, рятуй! Час уже!

– Що сталося? – поцікавився пан Скшетуський.

– Радзивілл іде! На вас відповідальність перекладаю, бо про вас князь Ярема казав, що ви природжений вождь. Сам я наглядатиму, але ви радьте і провадьте!

– Це не може бути Радзивілл, – заперечив пан Скшетуський. – Звідки ж військо надходить?

– З боку Волковиська. Подейкують, що схопили пана Володийовського і той другий роз’їзд, який я за ним послав.

– І пан Володийовський дав би себе скрутити? То батько його не знає. Це він сам повертається, ніхто інший.

– Але ж кажуть, що людей забагато.

– Хвала Богові! Це, мабуть, пан Сапєгa надійшов.

– Заради Бога! Що ви таке торочите? Та нам би дали знати. Пан Липницький же поїхав назустріч.

– Саме це і є доказом того, що йде не Радзивілл. Упізнали їх, приєдналися і разом повертаються. Ходімо! Гайда!

– І я так казав! – прояснів пан Заглоба. – Хоч тут усі збентежилися, але я подумав: не може бути! Так і подумав! Ходімо! Хутко, Яне! Рухайся! А ті вже запанікували. Га!

Обоє вийшли квапливо та піднялися на вали, на яких уже військо розташувалося, пройшлися вздовж. Але обличчя пана Заглоби аж сіяло, він зупинявся щомиті і гукав, щоб його всі чули:

– Шановне панство! Гостей маємо! Немає чого пудитись! Якщо це Радзивілл, то я йому дорогу на Кейдани покажу!

– Ми йому покажемо! – закричали воїни.

– Багаття на валах розпалити! Не будемо ховатися, хай нас бачать, що ми готові! Запалюй!

Принесли дрова і за чверть години спалахнув увесь табір, аж небо зачервонілося, наче від зорі. Жовніри, відвертаючись від світла, зиркали в темряву, у бік Бобровників. Дехто переконував, що чують уже хрускіт і тупіт.

Раптом у темряві пролунали здалеку постріли мушкетів. Пан Заглоба схопив за поли пана Скшетуськогo.

– Вогонь відкрили! – забелькотів він неспокійно.

– Це привітання, – заспокоїв його пан Скшетуський.

Після пострілів пролунали радісні вигуки. Не залишилося сумнівів: уже через хвилину прискакали на спінених конях кільканадцятеро вершників з вигуками:

– Пан Сапєгa! Пан воєвода вітебський!

Як тільки вчули це жовніри, то, як збурена ріка, спливали з валів і бігли назустріч, верещали так, що хтось, що почув би здаля ці голоси, міг би вважати, що їх на смерть ріжуть.

Пан Заглоба, сівши на коня, виїхав також на чолі полковників на вали, супроводжуваний усіма ознаками власної гідності: під бунчуком, з булавою і пером чаплі в шапці.

За мить і пан воєвода вітебський в’їхав у коло світла на чолі своїх офіцерів, маючи і пана Володийовського біля себе. Був це чоловік уже поважного віку, середньої статури, з негарним обличчям, але розумним і привітним. Вуса мав уже сиві, рівно над верхньою губою підстрижені, і таку ж невелику борідку, що робило його схожим на чужоземця, хоч він і по-польськи одягався. Хоча багатьма воєнними справами жовнір був прославлений, він був більше схожий на державного діяча, ніж на воїна. Ті, хто його ближче знав, подейкували також, що в обличчі пана воєводи Мінерва над Марсом перемагає. Але, крім Мінерви та Марса, була в цьому обличчі рідкісна в ті часи окраса – чесність, яка від душі надходила, відбивалася в очах, як світло сонця у воді. Навіть на перший погляд було зрозуміло, що це був чесний і справедливий чоловік.

– Ми так чекали на вас, як на батька! – лементували жовніри.

– І таки прийшов наш вождь! – повторювали розчулено інші.

– Vivat! Vivat!

Пан Заглоба під’їхав до нього на чолі своїх полковників, коня спинив і вклонився.

– Ясновельможний пане воєводо! – розпочав свою промову пан Заглоба. – Навіть якби я володів мовою стародавніх римлян, навіть самого Цицерона або, сягаючи давніших часів, славетного Демосфена Афінського, то не зумів би краще своїх радощів висловити, як зворушилися серця наші на появу вашої ясновельможної особи. Радіє у наших серцях уся Річ Посполита, наймудрішого вітаючи сенатора та найкращого свого сина, і тим більшою стає наша радість, що несподівана. Ми стояли на цих шанцях зі зброєю не вітати, а воювати готові. Не радісних слухати вигуків, а гарматних громів. Не сльози проливати, а кров нашу!.. Коли ж тутешня чутка поширилася, що це захисник вітчизни, а не зрадник, надходить, воєвода вітебський, а не великий гетьман литовський, Сапєгa, а не Радзивілл…

Але панові Сапєзі було не до розлогих промов, бо він нетерпляче махнув рукою, із добродушною, хоч і королівською недбалістю зронив:

– Радзивілл іде. Через два дні буде тут!

Пан Заглоба розгубився, наче раптово хтось йому язика втяв, бо звістка про наближення Радзивілла на нього справила гнітюче враження. Тому стояв якусь мить перед паном Сапєгою, не знаючи, що далі й казати. Але все ж схаменувся і, витягнувши квапливо булаву з-за пояса, промовив урочисто, пригадуючи собі, як це було під Збаражем:

– Мене військо вождем своїм обрало, але я в гідніші руки цей знак віддаю, щоб молодшим подати приклад, як pro publico bono22 від найбільшої честі відмовлятися потрібно.

Жовніри почали вигукувати, але пан Сапєгa усміхнувся лише і промовив:

– Панібрате! Щоб вас тільки Радзивілл не запідозрив, що зі страху перед ним булаву віддаєте. Був би радий!

– Вже він мене знає, – відрізав пан Заглоба, – і в страху не запідозрить, бо я його перший у Кейданaх присоромив й іншим приклад подав.

– Якщо так, то ведіть до табору, – запропонував пан Сапєгa. – Розповідав мені дорогою пан Володийовський, що ви добрий господарник і що є у вас чим підживитися, бо ми дуже стомлені та голодні.

Сказавши це, воєвода спонукав коня, за ним рушили й інші і в’їхали всі в табір в атмосфері незміримої радості. Пан Заглоба пригадав собі, що про пана Сапєгу розповідали, що він у бенкетах і келихах кохається, тому вирішив гідно відсвяткувати день його прибуття. Та й виступив із бенкетом, таким чудовим, якого доти в таборі ще не було. Їли всі і пили. За келихом розповідав пан Володийовський, що під Волковиськом сталося, як оточили його значно більші сили, які зрадник Золотаренко на допомогу прислав, як уже важко було, аж тут прибуття пана Сапєги змінило розпачливий захист на блискучу перемогу.

– Ми залишили їм такий про себе спогад, – сміявся пан Міхал, – що тепер навіть носа з табору не висунуть.

Після цього бесіда перейшла на Радзивіллa. Пан воєвода вітебський мав дуже свіжі вісті і знав від довірених осіб про все, що в Кейданaх відбувалося. Він розповів, що вислав гетьман литовський такого собі пана Кміцицa з листом до шведського короля і з проханням, аби з двох боків разом ударити на Підляшшя.

– Диво з див! – вигукнув пан Заглоба. – Бо коли б не той пан Кміциц, то ми б так і не зібралися воєдино і міг нас з’їсти Радзивілл, якби надійшов, одного за одним, як седлецькі бублики.

– Розказував мені пан Володийовський про це все, – відповів пан Сапєґa, – бо мені здається, що він має до вас особисту прихильність. Шкода, що до батьківщини її не має. Але такі люди, котрі нікого, крім себе, не бачать, нікому добре не служать і кожного зрадити готові, як у цьому разі пан Кміциц Радзивіллa.

– Лише між нами немає зрадників і ми всі до смерті при ясновельможному воєводі стояти готові! – зауважив пан Жеромський.

– Вірю, що тут є лише чесні жовніри, – підтримав пан воєвода, – і навіть не сподівався, що тут такий лад і достаток застану, за що панові Заглобi мушу бути вдячний.

Пан Заглоба аж раки пік від задоволення, бо йому доти здавалося, що хоча воєвода вітебський і трактує його ласкаво, але не з таким визнанням та авторитетом, якого собі пан колишній реґіментар бажав би. І він узявся розповідати, як правив, що зробив, які запаси зібрав, до яких дій удався, гармати спровадив, піхоту сформував, врешті-решт яку обширну мусив провадити кореспонденцію.

Не без гордощів згадав і про листи, надіслані до короля у вигнанні, і до Хованськогo, і до електора.

– Згідно з моїм листом мав би пан електор чітко визначитися, він за нас чи проти нас, – випалив дідуган із гордістю.

Але воєвода вітебський був веселий чоловік, може, вже й захмелів трішки, тому погладив вуса, усміхнувся злостиво та зронив:

– Панібрате, а до німецького імператора ви часом не писали?

– Ні! – здивувався пан Заглоба.

– Шкода! – зітхнув воєвода. – Бо то була б розмова рівного з рівним.

Полковники вибухнули гучним реготом, а пан Заглоба відразу ж дотумкав, що якби б пан воєвода хотів бути косою, то в ньому потрапив на камінь.

– Ясновельможний пане! – сказав він. – До електора можу писати, бо він шляхтич, як і я, і не так давно віддавав голос за Яна-Казимира.

– Це ви добре сказали! – підтримав воєвода вітебський.

– Але з таким магнатом, як імператор, я не листуюсь, – провадив далі пан Заглоба, – щоб не сталося, як у тому прислів’ї, яке я в Литві чув.

– Що ж це за прислів’я?

– «Якась голова кепська – мусить бути з Вітебськa»! – зронив незворушно пан Заглоба.

Почувши це, полковники злякалися, але воєвода вітебський відкинувся назад й аж узялася в боки від сміху.

– Але ж мене відбрив!.. Хай йому грець!.. Якщо захочу бороду зголити, то язика у вас позичу!

Бенкет затягнувся допізна, аж до ночі. Припинило його лише прибуття кількох шляхтичів з-під Тикоцинa, котрі привезли звістку, що бачили вже роз’їзди Радзивілла біля цього міста.

Розділ VII

Радзивілл уже давно був би на Підляшшi, якби не те, що різноманітні причини затримували його в Кейданaх. Спочатку він чекав шведську кінноту, з надсиланням якої Понтус Делаґарді зумисне зволікав. Хоча шведського генерала й поєднували пута спорідненості зі самим королем, він ні стародавністю роду, ні впливовістю, ні обширними кровними зв’язками не міг рівнятися з цим литовським магнатом, а щодо маєтків, то хоча зараз у скарбниці Радзивілла й не було готівки, однак половиною княжого майна можна було б наділити всіх шведських генералів і їх би вважали заможними. Коли ж випало Радзивіллові потрапити в залежність від Понтусa, не відмовив собі генерал у задоволенні, щоб втерти носа тому панові та змусити його позбутися відчуття власної переваги.

Насправді Радзивіллу не була потрібна підмога, щоб здолати конфедератів, йому й власних сил вистачало, але шведи були йому потрібні з іншої причини, про яку згадував пан Кміциц у листі до пана Володийовськогo. Підляшшя заступали Радзивіллу загони Хованськогo, які могли перекрити йому дорогу. А якщо Радзивілл виступить зі шведським військом і під егідою шведського короля, тоді будь-який недружній крок із боку Хованськогo вважатиметься викликом для Карла-Ґуставa. Радзивілл подумки прагнув цього, тому нетерпляче очікував прибуття хоч би однієї шведської хоругви та лаючи Понтусa на чому світ стоїть при своїх придворних:

– Кілька років тому він би великою честю вважав, якби від мене листа отримав, і нащадкам би його в спадок передав, а тепер начальника зі себе корчить!

На що один шляхтич, відомий на всю околицю дотепник, якось дозволив собі зауважити:

– Як то кажуть, ваша світлосте, як постелиш, так і виспишся.

Радзивілл вибухнув гнівом й у вежі його замкнути наказав, але наступного дня випустив і золотистою застібкою наділив, бо про шляхтича казали, що він проблем із грішми не має, а князь хотів у нього трохи позичити. Шляхтич застібку прийняв, але грошей не дав.

Шведська підмога надійшла врешті в кількості восьмисот коней, важких рейтарів, трьохсот піхотинців і сотні легкої кавалерії, яких Понтус відкомандирував аж до Тикоцинського замку, жадаючи про всяк випадок мати в ньому власну залогу.

Військо Хованськогo пропустило експедицію, не чинячи людям жодної шкоди, тому об’єднані сили дісталися щасливо Тикоцина, і це діялося ще тоді, коли хоругви конфедератів були розкидані по всьому Підляшші і були зосереджені на грабуванні майна Радзивілла.

Усі сподівалися, що князь, дочекавшись довгожданої підмоги, вирушить не гаючись, але він чомусь не квапився. Приводом до цього були звістки з Підляшшя про безлад, що панував у цьому воєводстві, про брак єдності між конфедератами та непорозуміннями, що виникли між панами Котовським, Липницьким та Якубом Кміцицем.

– Треба дати їм час, – казав князь, – щоб за чуби один одного взялися. Перегризуться самі між собою і без війни, а ми тим часом на Хованськогo вдаримо.

Та раптом стали надходити зовсім інші повідомлення: полковники не лише не побилися між собою, а й об’єдналися в одне військо під Білостоком. Князь голову ламав, що могло стати причиною таких змін. Нарешті прізвище Заглоби як реґіментаря дійшло до княжих вух. Повідомили також про закладання укріпленого табору, про забезпечення війська провіантом, про гармати, добуті у Білостоці паном Заглобою, про зміцнення сил конфедератів і про добровольців, котрі втікали до них. Князь Януш розгнівався так пекельно, що Ґанхов, солдат безстрашний, не смів цілу добу до нього приступити.

Нарешті надійшов наказ хоругвам, аби готувалися в дорогу. В один день уся дивізія була готова. Один реґімент німецької піхоти, два шотландської, один литовської. Корф вів артилерію, Ґанхов прийняв командування кавалерією. Крім драгунів Харлампія та шведських рейтарів, був ще загін легкої кавалерії пана Нев’яровського і добірна особиста княжа хоругва, якою командував Слизень. Це було загартоване і випробуване військо, що складалося зі самих ветеранів. Не більше сил знадобилося князю в час перших воєн із Хмельницьким, аби перемогти, щоб ім’я його безсмертною овіяло славою. Не більше сил він мав, коли розбив Півмісяця, Небабу, розгромив ущент під Лоєвим кількадесяттисячну ватагу славетного пана Кречовськогo, зруйнував Мозир, Турів, узяв штурмом Київ і так притиснув у степу Хмельницького, що той в угодах був змушений шукати порятунку.