Потоп. Том II

Розпочалася метушня в сінях, у дворі та шопі. Пролунало кілька пострілів, потім вереск та іржання коней. Закипіла битва вже біля підвод пана Рендзяна, під які його челядь поховалася, ляуданці також шукали під ними схрону, і тоді ті, що вже там затаїлися, прийнявши їх за нападників, дали по них залп.

– Здавайтеся! – кричав старий Кемлич, запускаючи вістря своєї шаблі між спиці вoзу і колючи наосліп людей, котрі ховалися під ним.

– Стійте! Здаємося! – заверещало кілька голосів.

І челядь із Вонсоші взялася викидати з-під фіри шаблі та штурмаки, потім і їх самих повитягали за голови молоді Кемличі, аж старий гукнув:

– До підвод! Браття, що в руку втрапить! Живо! Хутко! До возів!

Молоді не стали третього наказу чекати, кинулися відстібати попону, з-під якої випиналися опуклі боки скринь. Вже почали і скарби стягати, коли враз пролунав голос пана Кміцицa:

– Ані руш!

І пан Анджей, підсилюючи рукою наказ, почав їх бити пласким боком закривавленої шаблі. Кoсмa і Дам’ян поспішно відскочили вбік.

– Ваша милосте! Хіба не можна? – спитав покірно старий.

– Геть! – крикнув пан Кміциц. – Шукайте старосту!

Кoсмa і Дам’ян поштовхалися якусь мить, а за ними батько, і за чверть години з’явилися знову, ведучи пана Рендзянa, котрий, вздрівши пана Анджея, схилився низько і промовив:

– Даруйте, ваша милосте, кривда мені тут чиниться, бо я з ніким війни не шукав, а що знайомих їду навідати, то це дозволено кожному.

Пан Кміциц, спершись на шаблю, сапав важко і мовчав, тому пан Рендзян продовжив:

– Я ні шведам, ні князеві гетьманові жодної кривди не вчинив, лише до пана Володийовськогo їхав, бо він мій старий знайомий і в Україні ми разом воювали. І навіщо мене ґудзa шукати?! Мене не було в Кейданaх і мені байдуже, що там було. Я дивлюся, щоб шкуру цілу вивезти і щоб те, ще мені Бог дав, не пропало… Цього я також не вкрав, а в поті чола заробив. Я не маю стосунку до всієї цієї справи! Хай мені ваша милість дозволить вільно їхати.

Пан Кміциц дихав важко, споглядаючи весь час немовби неуважно на пана Рендзянa.

– Прошу покірно вашу милість! – почав було знову староста. – Ваша милість бачила, що я цих людей не знав і приятелем їм не був. Напали на вашу милість, то отримали своє, але чому я маю терпіти, за що моє має пропадати? Що я завинив? Якщо не може бути інакше, то я жовнірам вашої милості викуп готовий заплатити, хоч мені, убогій людині, багато не залишилося. По таляру їм дам, щоб їхній неспокій даремно не обійшовся. Я дам і по два, і ваша милість прийме також від мене…

– Закрити ці підводи! – наказав пан Кміциц. – А ви забирайте своїх поранених і їдьте до дідька!

– Дякую покірно за людей, – заторохкотів пан орендар із Вонсоші.

Аж тут підійшов старий Кемлич, відкопилюючи вперед нижню губу з рештками зубів, і застогнав:

– Ваша милосте. Це наше. Дзеркало справедливості. Це наше.

Але пан Кміциц глянув на нього так, що стариган скорчився аж до землі і не смів вимовити більше ані слова.

Челядь пана Рендзянa кинулася до коней, щодуху фіри закладати, але пан Кміциц знову звернувся до пана старости:

– Забирайте всіх цих поранених й убитих, котрі тут опинилися, відвезіть їх панові Володийовському і скажіть йому від мене, що я йому не ворог, а може, навіть і кращий приятель, ніж він думає. Його хотів оминути, бо ще не час, щоб ми здибалися. Може, пізніше прийде ще нагода, але зараз ні він би не повірив, ні я не мав би його чим переконати. Можливо, пізніше. Будьте обачні, пане! Скажіть йому, що ці люди на мене напали і я був змушений боронитися.

– По правді так і було, – погодився пан Рендзян.

– Чекайте. Скажіть іще панові Володийовському, щоб купи трималися, бо Радзивілл, як тільки кінноти від Понтусa дочекається, то відразу вирушить на них. Може, вони вже навіть у дорозі. Обоє з князем конюшим та електором змовилися, і близько кордону небезпечно стояти. Але насамперед нехай купи тримаються, бо згинуть намарно. Воєвода вітебський хоче на Підляшшя потрапити. Нехай ідуть йому назустріч, щоб у разі перешкоди надати допомогу.

– Все скажу, наче мені за це заплатили.

– Хоч це й пан Кміциц сказав, хоча й пан Кміциц застерігає, але йому можна вірити, нехай порадяться з іншими полковниками і збагнуть, що разом будуть сильніші. Повторюю, що гетьман вже в дорозі, а я панові Володийовському – не ворог.

– Якби я це мав якийсь знак від вашої милості, то б іще краще було, – зауважив пан Рендзян.

– Навіщо вам якийсь знак?

– Бо і пан Володийовський зараз би краще в щирість слів вашої милості повірив і так би подумав, що мусить бути щось у цьому, якщо знак присилає.

– То маєте цей перстень, – промовив пан Анджей, – хоч знаків після мене є достатньо на головах цих людей, котрих панові Володийовському відвезете.

Сказавши це, зняв перстень із пальця. Пан Рендзян прийняв його похапцем і сказав:

– Дякую вам покірно.

Годиною пізніше пан Рендзян разом зі своїми підводами, челяддю, дещо пошарпаною, їхав спокійно в Щучин, везучи трьох убитих і решту поранених, між котрими Юзву Бутримa з перетятим обличчям і розбитою головою. Їдучи, споглядав на перстень, каміння якого дивовижно виблискувало при місяці, і міркував про цього дивного та страшного чоловіка, котрий, стільки поганого вчинивши конфедератам, а стільки доброго шведам і Радзивіллoвi, видно хотів, однак, врятувати конфедератів від згуби останнього.

– Бо те, що радив, промовляв щиро, – казав собі пан Рендзян. – Купи завжди краще триматися. Але чому застерігає? Хіба з поваги до пана Володийовськогo, що йому життя в Білевичaх дарував. Мабуть, із поваги! Бa, але ж князеві гетьманові на зле може вийти ця повага. Дивовижний це чоловік. Радзивіллoвi служить, а нашим людям допомагає. І до шведів їде. Цього я не розумію.

Але за мить додав: – Щедрий пан. Лише не варто йому суперечити.

Так само важко й так само безрезультатно, як і пан Рендзян, ламав собі голову і старий Кемлич, прагнучи знайти відповідь на запитання: кому ж пан Кміциц служить? «До короля їде, і конфедератів б’є, котрі саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довіряє, бо криється. Що ж із нами буде?»

Так і не спромігшись дійти якогось висновку, звернувся зі злістю до синів:

– Шельми! Без благословення здохнете! А ви не могли хоча б тих побитих обмацати?

– Ми боялися! – відповіли Кoсмa та Дам’ян.

Тільки Сорока був задоволений і весело слідував за своїм полковником. «Вже нас прокляття минуло, – думав він, – якщо ми тих побили. Цікаво, кого тепер будемо бити?»

Але було йому все одно, як і те, куди їхати.

До пана Анджея ніхто не смів приступити, ні спитати його про щось, бо молодий полковник їхав чорний, як ніч. І терзався страшно, що цих людей мусив побити, поряд котрих радий би в лаві якнайшвидше стояти. Але якби навіть здався і дозволив відвести себе до пана Володийовськогo, що б подумав пан Міхал, якби дізнався, що спіймали його переодягненого, котрий пробирався до шведів і з охоронними грамотами до шведських комендантів.

«Старі гріхи мене наздоганяють і переслідують, – казав сам собі пан Кміциц. – Утечу подалі, а Ти, Господи, мене провадь».

І став молитися палко та проганяти сумління, яке повторювало йому: «Знову трупи за тобою, і не шведські».

«Боже, будь милостивий до мене грішного! – благав пан Кміциц. – Я їду до пана мого, там моя служба розпочнеться».

Розділ V

Пан Рендзян не мав наміру залишатися на ніч у «Поклику», бо з Вонсоші до Щучинa було вже недалеко. Він прагнув одного – лише дати перепочинок коням, особливо тим, що навантажені підводи тягнули. Коли ж пан Кміциц дозволив йому їхати далі, не гаяв пан Рендзян надаремно часу і годиною пізніше вже в’їжджав у Щучин, і доповівши про себе варті, розмістився на ринку, бо будинки були жовнірами зайняті, але й там не всі змогли поміститися. Щучин вважався містом, але не був ним насправді, бо не мав ще ні валів, ні ратуші, ні судів, ні колегії піярів9, яка лише в часи короля Янa III постала, а було більше хитких хатинок і халуп, ніж будинків, які тому тільки містом звалися, що в квадрат були забудовані, творячи ринок, зрештою болотистий майже так само, як став, над яким містечко лежало.

Проспавши під теплою вовняною ковдрою, дочекався пан Рендзян ранку й одразу ж подався до пана Володийовськогo, котрий, не бачивши приятеля вже давно, прийняв гостя радісно та миттю провів до квартири панів Скшетуських і пана Заглоби.

Пан Рендзян аж розридався, побачивши свого давнього пана, котрому він стільки років вірно служив, стільки пригод разом із ним пережив і врешті-решт статків нажив. Не соромлячись своєї давньої служби, став у руки пана Янa цілувати та повторювати розчулено:

– Мій пане… Мій пане… У які часи довелося знову зустрітися!

Взялися присутні на важкі часи нарікати, аж урешті пан Заглоба не витримав:

– Але ви, пане Рендзян, завжди у фортуни за пазухою сидите й, як я бачу, в пани вийшли. Пам’ятаєте, як я вам пророкував, що якщо вас не повісять, то будуть із вас люди! Як тепер ваші справи?

– Ваша шляхетносте, за що ж мене мали вішати, якщо я ні проти Бога, ні проти права нічого не вчинив. Служив вірно, а якщо когось і зрадив, то хіба ворогів, що собі ще й за заслугу визнаю. А що тут і там котрогось волоцюгу фортелем стер, так це бунтівника чи відьму, пам’ятаєте? Це також не гріх, а хоч би й був гріх, то ваш, а не мій, бо я саме від вас фортелів навчився.

– Не може бути!.. Тільки погляньте на нього! – зареготав пан Заглоба. – Якщо хочете, щоб я за ваші гріхи після смерті вив, то мені за життя мою частку віддайте. Бо ви лиш самі користаєте з усіх тих багатств, які між козаками назбирали, і за що в пеклі вас на шкварки перетоплять!

– Бог ласкавий, ваша шляхетносте, хоч це й неправда, що сам-один користав, бо я спочатку лихих сусідів позбувся і родину забезпечив, яка тепер спокійно в Рендзянaх сидить, жодної нестачі вже не маючи, бо Яворські з торбами пішли, а я збоку наживаюся, як можу.

– То ви більше не живете у Рендзянaх? – спитав Ян Скшетуський.

– У Рендзянaх батьки здавна засіли, а я мешкаю у Вонсоші і не маю на що скаржитися, бо Бог мене благословляв. Але коли почув, що ваші милості у Щучинi, то не зміг всидіти, бо собі подумав: мабуть, час знову в дорогу! Має бути війна, ну, то хай і буде!

– Підозрюю, – зауважив пан Заглоба, – що вас шведи у Вонсоші налякали.

– Шведів ще в землі Візненській немає, хіба малі загони нишпорять, та й то обережно, бо селянство на них дуже люте.

– Добру мені новину приносите, – додав пан Володийовський, – бо я вчора навмисно роз’їзд послав, аби язика в шведів прихопити, бо не знав, чи можна безпечно в Щучинi залишатися. Упевнений, що вас цей роз’їзд сюди привів.

– Цей роз’їзд? Мене? Та то я його привів, точніше привіз, бо там навіть одного чоловіка немає, хто б міг самотужки на коні всидіти!

– Нічого не розумію?.. Що ви таке торочите?.. Що сталося? – заметушився пан Володийовський.

– Бо їх сильно побили, – пояснив пан Рендзян.

– Хто ж їх побив?

– Пан Кміциц.

Пани Скшетуські та пан Заглоба аж схопилися з лав, питаючи наперебій:

– Пан Кміциц? А що ж він там робив?.. Може, вже сам князь гетьман сюди приперся? Нумо! Кажіть негайно, що сталося?

Але пан Володийовський вийшов тихцем із кімнати, бажаючи, либонь, наочно оцінити розміри поразки та людей оглянути. Тим часом пан Рендзян правив далі:

– А що тут розповідати, краще зачекати, аж пан Володийовський повернеться, бо це найбільше його справа, і шкода мені рота двічі одне й те ж повторювати.

– Ви бачили пана Кміцицa особисто? – спитав пан Заглоба.

– Як вас бачу.

– І балакали з ним?

– Як же було не балакати, якщо ми в «Поклику», недалеко звідси, здибалися, я – щоб коням дати перепочинок, а він на нічліг став. Більше години бесідували, бо не було чого іншого робити. Я нарікав на шведів, і він нарікав.

– На шведів? Він також нарікав? – перепитав пан Скшетуський.

– Як на бісів, хоч і до них їхав.

– Багато було війська з ним?

– Жодного з ним війська не було, лише кілька челядників, правда, озброєних і з такими пиками, що навіть ті, що святих немовлят за наказом Ірода вирізали, гидкіших і відразливіших не мали. Назвався мені дрібним шляхтичем і брехав, що з кіньми на ярмарок їде. Але хоч коней мали кільканадцятьох у табуні, я відразу ж збагнув, що це хтось інший, бо не так конюхи балакають, і дорогий перстень на його руці помітив. Ось цей.

Тут блиснув пан Рендзян в очі слухачам коштовним каменем, а пан Заглоба ударив себе об поли і зарепетував:

– То ви його в нього вициганили! Лише цього досить, щоб я впізнав вас, пане Рендзян, навіть на краю світу!

– Даруйте, ваша шляхетносте, але я не вициганював, бо й я шляхтич, рівний іншим, а не циган, хоч орендою промишляю, поки Всевишній не дасть осісти на своєму. А цей перстень дав мені пан Кміциц на знак того, що все сказане ним правда, а я зараз вам його слова точнісінько перекажу, бо бачиться мені, що тут про шкури наші йдеться.

– Тобто? – не повірив пан Заглоба.

Але тут увійшов пан Володийовський, дуже схвильований і від гніву блідий, шапку на стіл швиргонув і вигукнув:

– Це переходить усі межі! Троє убитих, Юзва Бутрим поранений, ледве дихає!

– Юзва Бутрим?.. Tа ж у нього ведмежа сила! – здивувався пан Заглоба.

– Його на моїх очах сам пан Кміциц огрів, – не змовчав пан Рендзян.

– З мене досить того пана Кміцицa! – нервував пан Володийовський. – Де він тільки не з’явиться, трупи за собою, як мор, залишає. Годі вже! Квит за квит, горло за горло. Але тепер новий рахунок. Людей мені побив, на добрих пахолків напав. Це йому до першого побачення закарбується.

– Правду кажучи, це не він на них напав, а вони на нього, бо він у найтемніший кут заховався, щоб його не впізнали, – зронив пан Рендзян.

– А ви, замість того, щоб їм допомагати, ще на його користь свідчите! – розгнівався пан Володийовський.

– Я за справедливість. А щодо допомоги, то хотіли мої допомогти, лише незручно їм було, бо в сум’ятті не знали, кого лупцювати, а кого берегти, та й самим через те дісталося. Я з душею і скарбом утік, і то лише через пана Кміцицa поблажливість, бо послухайте, панове, як усе відбулося.

Тут пан Рендзян ретельно описав бійку в «Поклику», нічого не опустив, а коли врешті-решт сказав і те, що йому пан Анджей наказав, дуже здивувалися товариші.

– То він так сказав? – перепитав пан Заглоба.

– Саме так, – підтвердив пан Рендзян. – «Я, каже, ні панові Володийовському, ні конфедератам не ворог, хоча вони й інакше думають. Пізніше все з’ясується, а тим часом хай гурту тримаються, як Бог милий, бо їх віленський воєвода, як раків із сака вибере».

– І сказав, що воєвода вже в поході? – уточнив Ян Скшетуський.

– Говорив лише, що тільки на шведську кінноту чекає і що зараз же на Підляшшя вирушить.

– Що, панове, про це все думаєте? – поцікавився пан Володийовський, споглядаючи на товаришів.

– Дивовижна річ! – промовив пан Заглоба. – Або цей чоловік Радзивіллa зраджує, або нам якусь засідку готує. Але яку? Радить купи триматися, яка шкода може звідси для нас виникнути?

– Що від голоду здохнемо, – пояснив пан Володийовський. – Сам я маю повідомлення, що пан Жеромський, пан Котовський і пан Липницький мають намір розділити хоругви по кількадесят коней і по всьому воєводству розсіятися, бо разом не зможуть прогодуватися.

– А якщо Радзивілл справді підійде? – спитав Станіслав Скшетуський. – То хто ж тоді йому протистоятиме?

Ніхто не зумів відповісти на це запитання, бо справді було ясно, як сонце, що якби великий гетьман литовський підійшов і застав сили конфедератів розпорошеними, то легко їх би поодинці порозбивав.

– Дивовижна річ! – повторив пан Заглоба.

І помовчавши за мить продовжив:

– Пан Кміциц якось підтвердив, що він до нас щиро доброзичливий. Я подумав би, що, може, Радзивіллa покинув. Але тоді б не нишпорив переодягненим, та і то куди? До шведів?

Тут він звернувся до пана Рендзянa:

– Він вам сказав, що на Варшаву їде?

– Еге ж! – підтвердив пан Рендзян.

– Але там уже шведська влада.

– Бa! Вже о цій годині мусив би шведів зустріти, якщо всю ніч їхав, – припустив пан Рендзян.

– Чи ви бачили коли таку людину? – спитав пан Заглоба, глипаючи на товаришів.

– У ньому зло з добром перемішані, як полова зі зерном, це точно, – зауважив Ян Скшетуський, – але щоб у тій пораді, яку нам тепер дає, була якась зрада, то не повірю. Не знаю, куди він їде, чому переодягнений, і даремна річ голову над цим ламати, бо тут є якась таємниця. Але він радить добре, застерігає щиро, можу присягнутися, як також і те, що єдиний для нас порятунок цієї поради послухатися. Хто зна, чи йому знову здоров’ям і життям не завдячуємо.

– Заради Бога! – вигукнув пан Володийовський. – Як же Радзивілл планує сюди припхатися, коли йому на дорозі стоять Золотаренко та піхота Хованськогo. Що іншого ми! Одна хоругва вислизне, та й то в Пільвішкaх мусили собі шаблями дорогу прокладати. Що іншого пан Кміциц, котрий із кількома людьми подорожує, але князь гетьман яким трибом пройде з усім військом? Хіба їх спершу розіб’є.

Ще не встиг договорити пан Володийовський, як двері розчинилися й увійшов стременний.

– Посланець із листом для пана полковника, – оголосив він.

– Давай його сюди! – наказав пан Володийовський.

Пахолок вийшов і за мить повернувся з листом. Пан Міхал мерщій зламав печатку і став читати:

«Чого я вчора не договорив орендареві з Вонсоші, то сьогодні дописую. Гетьман і сам війська проти вас має досить, але навмисно на шведську кінноту чекає, щоб під авторитетом шведського короля на вас іти. Бо якби його септентрони10 тоді зачепили, то мусили б і на шведів вдарити, а це означало б війну зі шведським королем. А цього вони б не посміли зробити, не маючи відповідного наказу, бо шведів бояться і відповідальність за початок війни на себе не візьмуть. Вони втямили, що Радзивілл навмисно шведів хоче їм підставляти. Нехай би хоча б одного підстрелили або зарубали, зараз же війна була б. Септентрони тепер не знають, що робити, якщо Литва – піддана шведів. Тому стоять на місці, чекаючи, що буде далі, не воюючи. Саме тому Радзивіллa не чіпатимуть і кривди йому не зроблять, а він прямо на вас піде і по черзі розбиватиме, якщо ви не згуртуєтесь. Богом молю! Зробіть це і воєводу вітебського кличте, бо і йому тепер до вас через септентронів буде легше дістатися, поки вони одурілі стоять. Я хотів вас застерегти під іншим прізвищем, щоб ви легше повірили, але не вийшло, тому своїм підписуюсь. Буде біда, якщо ви не повірите, бо й я вже не той, ким був, а дасть Бог, щось зовсім інше ще про мене почуєте.

Кміциц».

– Ви хотіли знати, як Радзивілл прийде до нас, ось, маєте й відповідь! – озвався Ян Скшетуський.

– Це правда. Хороші аргументи! – погодився пан Володийовський.

– Хороші? Та то святі аргументи! – вигукнув пан Заглоба. – Тут не може бути сумнівів. Я перший цього чоловіка розкусив і хоч немає прокляття, якого б на його голову не проголошували, скажу вам, що ще його будемо благословляти. Мені досить на людину глянути, щоб знати, чого вона вартує. Пам’ятаєте, як він мені до серця припав у Кейданaх? Сам він нас також шанує, як лицарів, а коли моє прізвище вперше почув, то мене мало не задушив від поваги і через мене вас усіх урятував.

– Ваша шляхетність зовсім не змінилася, – зауважив пан Рендзян, – з якого б це дива пан Кміциц мав більше поваги до вас, ніж до мого пана, чи до пана Володийовського?

– Телепню! – відповів пан Заглоба. – Вас він одразу розкусив і якщо вас кличе орендарем, то кпини береже щодо Вонсоші лише через політику!

– А може, і вас через політику поважає? – відбрив пан Рендзян.

– Та це ясно, як білий день. Одружіться, пане орендарю, то ще краще будете буцати. Я вже в цьому!

– Все це добре, – гмикнув пан Володийовський, – але якщо він так щиро нам добра бажає, то чому сам до нас не приїхав, замість того, щоб, як вовк, повз нас утікати і людей наших кусати?

– То не ваша проблема, пане Міхале, – відповів пан Заґлоба. – Що ми ухвалимо, те й робіть і не помилитесь. Якби ваші жарти були варті вашої шаблі, то ви б уже великим гетьманом замість пана Ревери Потоцькогo були. А з якого це дива пан Кміциц мав би сюди приїжджати?.. Чи не для того, щоб ми йому так само не вірили, як посланню його не вірите, з чого б зараз і до великої сварки дійти могло, бо він задерикуватий кавалер? Уявімо, що ви повірили б, а що сказали б інші полковники – пани Котовський, Жеромський або Липницький?.. Що б сказали ваші ляуданці? Чи не зарубали б його, коли б ви лишень відвернулися?

– Батько має рацію, – погодився Ян Скшетуський, – він не міг сюди приїхати.

– То навіщо до шведів їде? – повторив упертий пан Міхал.

– Дідько його знає, чи справді до шведів, лихий знає, що в цю біснувату довбешку могло стрельнути! Та що нам до того, краще його застереженням скористаймося, якщо голови хочемо зберегти на плечах.

– Тут немає про що думати, – резюмував Станіслав Скшетуський.

– Треба хутко сповістити панів Котовськогo, Жеромськогo, Липницькогo і того другого пана Кміцицa, – запропонував Ян Скшетуський. – Вишліть до них, пане Міхале, якнайшвидше повідомлення, але не пишіть їм, хто застерігає, бо тоді точно не повірять.

– Лише ми знатимемо, чия то заслуга, і свого часу не забудемо за неї відплатити! – додав пан Заглоба. – Далі, хутко, пане Міхале!

– А самі під Білосток подамося, всім там збір призначивши. Дав би Бог воєводу вітебського якнайскоріше! – зітхнув пан Ян.

– З Білостока треба буде до нього делегатів від війська вислати. Дасть Бог, станемо перед очі пана гетьмана литовського, – сказав пан Заглоба, – з рівною, а то й кращою силою. Нам із ним не тягатися, але пан воєвода вітебський – то що іншого. Видатний він воїн! І чесний! Немає такого другого в Речі Посполитій!

– А ви знаєте пана Сапєгу? – спитав Станіслав Скшетуський.

– Чи я його знаю? Я знав його підлітком, не більшим за мою шаблю. Він тоді був, як янгол.

– Він зараз не лише скарби, не тільки срібло та коштовності, але навіть начиння та панцери срібні на гроші переплавив, тільки б якнайбільше війська проти ворогів вітчизни зібрати, – зауважив пан Володийовський.

– Дяка Богові, що хоч один такий є, – кивнув пан Станіслав, – бо ви ж пам’ятаєте, як ми Радзивіллoвi довіряли?

– Не блюзнірствуйте, пане! – вигукнув пан Заглоба. – Воєвода вітебський! Бa! Бa! Хай живе воєвода вітебський!.. А ви, пане Міхале, готуйте експедицію! Час діяти! Нехай тут пічкурі в цій грязюці щучинській залишаються, а ми підемо до Білостока, де, може, й іншу рибу спіймаємо. Хали там також багато євреї на шабаш напекли. Ну, принаймні війна розпочнеться. Бо мені вже тужливо. А коли з Радзивіллом розберемося, то й за шведів візьмемося. Ми показали їм уже, що вміємо!.. В експедицію, пане Міхале, бо periculum in mora11.

– Піду я підіймати на ноги хоругву! – повідомив пан Ян. Годиною пізніше кільканадцятеро посланців вилетіло, як тільки кінь зміг, до Підляшшя, а за ними незабаром вирушила й уся хоругва ляудaнськa. Старшина їхала попереду, радячись і дискутуючи, а жовнірів вів пан Рoх Ковальський, намісник. Вони йшли на Осовець і Ґоньондз, торуючи собі дорогу до Білостока, де інші хоругви конфедератів сподівалися здибати.

Розділ VI

Листи пана Володийовськогo, що доносили про похід Радзивіллa, знайшли підтримку у всіх полковників, розкиданих по всьому Підляському воєводству. Дехто вже встиг порозділяти хоругви на менші загони, щоб легше перезимувати, інші дозволили роз’їхатися товариству по приватних оселях, так що під прапором залишалося заледве по кільканадцятеро товаришів і по кількадесятеро поштових. Полковники дозволили собі це через страх перед голодом, а частково через труднощі утримання в належній дисципліні вояків, котрі щораз більше непокори владі проявляли, схильні тепер були до бунту та шукали лише приводу для нього. Якби там опинився командувач із належним авторитетом та відразу ж повів би військо на бій проти будь-кого з двох ворогів, або й навіть проти Радзивілла, то дисципліна належно поправилася б. Але військо зіпсувалося в байдикуванні на Підляшшi, де гаяли час у рідких обстрілах невеличких замків Радзивілла, в грабунках майна князя воєводи та перемовах із князем Богуславом. У таких умовах жовнір привчався лише до сваволі й утисків щодо мирних мешканців воєводства. Декотрі вояки, особливо поштові та челядь, втікаючи з-під прапора, утворювали свавільні групи та розбишакували на дорогах. Таким чином, військо, яке не пристало до жодного ворога і було єдиною надією короля та патріотів, марніло з кожним днем. Розділення хоругви на дрібні загони лише доповнило розлад. Правда, що гуртом важко було прогодуватися, але вони, можливо, і навмисно перебільшували небезпеку голоду, бо була ще осінь, і врожай видався щедрий, особливо тому, що ніякий ворог не нищив вогнем і мечем воєводство. Нищили його більше грабунки жовнірів-конфедератів, бо самих вояків нищила бездіяльність.