Потоп. Том II

Але зірка цього могутнього воїна вже, мабуть, заходила, і він сам уже не мав добрих передчуттів. Пробував зазирати в майбутнє і не бачив там нічого чітко. Ну, піде він на Підляшшя, розтопче кінськими копитами бунтівників, накаже спустити шкуру з ненависного пана Заглоби – і що з того? Що далі? Яка доля чекає його далі? Чи тоді вдарить на Хованськогo, поквитається за цибіхівську поразку і новим лавром голову оздобить? Князь казав так, але сумнівався, бо саме почали вже добігати до його вух чутки про те, що північні загони, остерігаючись наростання шведської могутності, припиняють воювати і, може, навіть увійдуть у союз із Яном-Казимиром. Сапєгa відволікав також московитів і громив, як міг, але водночас і змовлявся з ними. Мав такі самі плани і пан Ґосєвський.

Тож у разі поступки Хованськогo поле для маневру зникне для Радзивіллa, як і остання можливість проявити свою силу. Якби ж то Ян-Казимир зміг укласти союз із московитами і штовхнути на шведів його дотеперішніх ворогів, то щастя могло б схилитися на його бік проти шведів, а відтак і проти Радзивілла.

З Корони доходили, щоправда, до князя найсприятливіші чутки. Успіх шведів перекрив усі сподівання. Воєводства здавалися одне за одним. У Великій Польщі інтервенти поводилися, як у Швеції, у Варшаві правив пан Радзейовський. Мала Польща опору не чинила. Краків міг упасти будь-якої миті. Король, котрого покинуло військо та шляхта, з тугою в серці через недовіру до свого народу, втік у Сілезію, навіть сам Карл-Ґустав дивувався легкості, з якою зміг розтрощити ту могутність, яка раніше завжди в боротьбі зі шведами перемагала.

Але саме в цій легкості і бачив Радзивілл небезпеку для себе, бо передчував, що засліплені успіхами шведи з ним не будуть рахуватися, не зважатимуть на нього, особливо, що не виявився він таким уже могутнім і впливовим у Литві, як усі, в тому числі і він сам, вважали.

І чи віддасть шведський король йому Литву або хоча б Білу Русь?! Чи не забажає якимось східним огризком Речі Посполитої задовольнити вічно голодного сусіду, щоб мати руки розв’язаними нарешті в Польщі?

Це були запитання, які постійно мучили душу князя Янушa. Дні і ночі проводив він у неспокої. Розумів, що і Понтус Делаґарді не посмів би його трактувати так зверхньо, майже зневажливо, якби не сподівався, що король схвалить таку поведінку, або ще гірше – якби не мав готових на цей випадок інструкцій.

«Поки я стою на чолі кількох тисяч людей, – міркував Радзивілл, – доти ще на мене озиратимуться, але коли забракне мені грошей і коли наймані полки розбіжаться – що буде»?

Водночас прибутки від велетенського майна не надходили, їхня більша частина була розкидана по всій Литві аж до київського Полісся і лежала в руїні. Підляські маєтки вщент сплюндрували конфедерати.

Часом здавалося князеві, що він стоїть на краю прірви. Від усіх його дій і вчинків залишалося лише тавро зрадника – нічого більше.

Лякала його також і інша перспектива – примара смерті. Майже щоночі з’являлася вона перед балдахіном його ложа і махала до нього рукою, немов промовляючи: «Ходімо в темряву, на той бік невідомої річки».

Якби він опинився на вершині слави, якби таку бажану корону міг одягнути хоча б раз, хоч годинку поносив би на голові, то прийняв би цю страшну, мовчазну почвару, не змигнувши й оком. Але померти і залишити після себе неславу та людське презирство – здавалося цьому вельможі сатанинським і пекельним вінцем життя.

Не раз також, коли був сам або лише зі своїм астрологом, котрому без міри довіряв, хапався князь за скроні та повторював пригніченим голосом:

– Я палаю! Я палаю! Я палаю!

У такому стані він збирався в похід на Підляшшя, коли йому за день до виступу дали знати, що князь Богуслав виїхав із Таурогів.

Уже на саму звістку про це князь Януш, ще навіть брата не вздрівши, наче ожив, бо Богуслав віз зі собою молодість і сліпу віру в майбутнє. У ньому мала відродитися біржанськa гілка, лише для нього одного князь Януш працював.

Дізнавшись, що брат наближається, хотів князь одразу ж їхати назустріч, але етикет не дозволяв для зустрічі молодшого виїжджати, тому послав по нього позолочений екіпаж і цілу хоругву пана Нев’яровськогo для супроводу, а зі шанців, насипаних паном Кміцицем, і зі самого замку наказав стріляти з гармат, так, немов приїзд самого короля вітали.

Коли брати після церемонного привітання залишилися нарешті наодинці, Януш схопив Богуслава в обійми й усе повторював зворушеним голосом:

– Одразу моя молодість повернулася! Одразу й здоров’я оновилося!

Але князь Богуслав поглянув на нього пильно і спитав:

– Що з вашою світлістю?

– Не потрібні титули, адже нас ніхто не чує. Що зі мною? Хвороба мені докучає, мало не звалюся, як трухляве дерево. Але менше з тим! Як дружина моя мається і Мариська?

– Виїхали з Таурогів до Тільзітy. Здорові обидві, а Марі, як бутон троянди, буде просто розкішна, коли розквітне.

Ma foi! Прекраснішої ніжки у світі ніхто не має, а коси до самої землі їй лягають…

– Такою вона тобі здалася вродливою? То і добре, Бог тебе надихнув, що ти сюди прибув. Краще мені на душі, коли тебе бачу!.. Але що мені dе publicis сюди привозиш?.. Що там електор?

– Ти ж знаєш, що він уклав союз із прусськими містами?

– Знаю.

– Та йому не дуже довіряють. Ґданськ не захотів прийняти його гарнізон. І Німеччина має добрий ніс.

– І це я знаю. А ти не писав до нього? Що про нас думає?

– Про нас?.. – повторив неуважно князь Богуслав.

І став глипати по покою, тоді піднявся. Князь Януш думав, що він чогось шукає, але той підійшов до дзеркала, що стояло в кутку, і, нахиливши його відповідно, узявся мацати пальцями правої руки по всьому обличчю, нарешті сказав:

– Шкіра моя трохи через дорогу обвітрилася, але гадаю, що це минеться. Що електор про нас думає? А нічого. Писав мені, що про нас не забуде.

– Як це не забуде?

– Маю листа зі собою, то його тобі покажу. Він пише, що б не сталося, він про нас не забуде. І я йому вірю, бо його вигода так йому наказує. Електор стільки з Речі Посполитої користає, скільки я від старої перуки, й охоче б її шведам віддав, тільки б зміг Пруссію захапати. Але шведська могутність починає його непокоїти, тому радий би на майбутнє мати готового союзника, і буде його мати, якщо ти сядеш на литовському престолі.

– Лише б так сталося!.. Не для себе я цей трон хочу!

– Усієї Литви не вдасться, можливо, спочатку виторгувати, але хоч добрий шматок із Білою Руссю та Жемайтією вдасться.

– А шведи?

– Шведи також будуть раді нами від сходу відгородитися.

– Бальзам ти мені ллєш на душу.

– Бальзам! Ага!.. Якийсь чорнокнижник у Таурогах хотів мені продати бальзам, про який розповідав, що хто ним вимаститься, буде від шаблі, шпаги та списа заворожений. Я наказав його ним намазати, а драбантові проколоти його списом. Уяви собі, навиліт пройшов!..

Тут князь Богуслав зареготав, показуючи водночас білі, як слонова кістка, зуби. Але Янушу не до шмиги прийшлася ця розмова, тому він знову звернув до dе publicis.

– Я послав листи до шведського короля і до багатьох інших наших сановників, – повідомив він. – Ти мав би отримати мого листа через пана Кміцицa.

– Овва! Tа я саме у цій справі й приїхав. Що ти про пана Кміцица думаєш?

– Гаряча, шалена голова, небезпечний чоловік і вудила носити не вміє, але він один із тих рідкісних людей, котрі з доброю вірою нам служать.

– Так вважаєш? – гмикнув Богуслав. – А мене мало до небесного королівства не відправив.

– Тобто? – питав із неспокоєм Януш.

– Кажуть, братику, що тільки тобі жовч порушити, зараз же тебе душити починає. Пообіцяй мені, що слухатимеш терпляче та спокійно, тоді я тобі розповім щось про твого пана Кміцица, і зможеш пізнати його краще, ніж раніше.

– Гаразд! Я буду терплячий, але не муч мене.

– Диво Боже мене з рук цього втілення диявола вибавило, – зронив князь Богуслав.

І став розповідати про все, що з ним у Пільвішкaх сталося. Не меншим дивом було, що на князя Януша приступ астми не напав, натомість можна було вирішити, що його апоплексичний удар розіб’є. Бо весь трясся, зубами скреготав, пальцями очі затикав, а наприкінці узявся верещати охриплим голосом:

– Так?!.. Гаразд!.. Лише забув він, що його кокотка в моїх руках.

– Угамуйся, на Бога, і слухай далі, – зупинив його Богуслав. – Я повівся з ним досить шляхетно, про цю пригоду в щоденнику не напишу і нею хвалитися не буду, бо мені соромно, що цьому грубіянові дався так підійти, як дитина, я, про котрого сам Мазаріні казав, що в інтригах і хитрощах не маю собі рівного в усій французькій державі. Але менше з тим. Я спочатку вважав, що твого пана Кміцицa вбив, але тепер маю докази, що він видряпався.

– Дурниці! Знайдемо його! Викопаємо! Витягнемо навіть з-під землі!.. А тим часом я йому тут болючіший удар завдам, ніж якби йому наказав із шкіри паси дерти.

– Жодного удару йому ти не завдаси, лише власному здоров’ю нашкодиш. Слухай-но! Їдучи сюди, я виявив якогось простака на рябому коні, котрий неухильно тримався неподалік від мого екіпажу. А зауважив саме тому, що кінь був рябий, тому наказав його врешті закликати. «Куди їдеш?» «У Кейдани». «Що везеш?» «Листа до князя воєводи». Я наказав йому цей лист віддати, а що таємниць між нами немає, то його прочитав. Ось він!

Сказавши це, він подав князеві Янушу лист пана Кміцицa, написаний у лісі тоді, коли той із Кемличaми в дорогу готувався. Князь пробіг послання очима, зім’яв у нестямі, і заверещав:

– Правда! Як Бог милий, правда! Він має мої листи, а там є речі, за які шведський король не лише підозру, а й смертельну образу затамувати може.

Тут напала на нього гикавка й очікуваний напад астми підійшов. Рот роззявився йому широко, і чоловік хапав уривчасто повітря, руки рвали комір на горлі. Князь Богуслав, убачивши це, ляснув у долоні, і коли слуги прибігли, наказав:

– Рятуйте пана князя, а коли йому дихання повернеться, просіть його, щоб прийшов у мою кімнату, бо тим часом спочину трохи.

І вийшов.

Двома годинами пізніше князь Януш, з очима, ще налитими кров’ю, з напухлими повіками і сизим обличчям, постукав у покій Богуслава. Той прийняв гостя, лежачи на ложі з обличчям, намащеним мигдалевим молоком, яке мало надавати шкірі м’якості та блиску. Без перуки на голові, без мальовидла на обличчі і з кошлатими бровами він видавався набагато старшим, ніж повністю одягнений, але князь Януш не звернув на це жодної уваги.

– Я все обміркував, – повідомив старший брат. – Пан Кміциц не може цих листів оприлюднити, бо якби це зробив, то на смерть цю панночку прирік би. Збагнув він добре, що лише в такий спосіб матиме мене в руках, але й я не зможу поквитатися, і це мене гризе, наче собаку в грудях ношу.

– Ці листи треба буде обов’язково повернути! – зауважив Богуслав.

– Aлe quo modo?23

– Треба послати до нього довірену людину. Хай їде, хай із ним дружбу водить і за слушної нагоди листи викраде, а самому ножа йому встромить. Потрібно велику нагороду пообіцяти.

– Хто ж тут за таке візьметься?

– Якби це було в Парижі чи хоча б у Німеччині, я за день знайшов би тобі сотню добровольців, але в цій країні такого товару не отримаєш.

– А потрібна своя людина, бо чужоземця він буде стерегтися.

– Залиш це мені, може когось у Пруссії знайду.

– Ех, якби його живцем було можна спіймати, а мені в руки доправити! Я заплатив би йому за все відразу. Скажу тобі, що зухвалості цього чоловіка переходили будь-яку міру. Тому я його й відправив, бо мною самим вертів, бо мені мало очі, як кіт, не видряпав, бо свою волю мені тут у всьому накидав. Мало не сто разів уже я мав на язиці наказ, аби його розстріляти. Але не міг, я не міг.

– Скажи мені, він справді нам родич?..

– Кишкам справді родич, а через Кишок і наш.

– Своєю дорогою цей чортяка йде. Він небезпечніший за цілу роту супротивників!

– Він? Можеш йому загадати в Царгород їхати і султана з трону стягнути або шведському королеві бороду обстригти і в Кейдани її привезти! Що він тут під час війни витворяв!

– А тепер поглянь. Він пообіцяв нам помсту до останнього подиху. Щастя, що одержав від мене науку, що з нами не буде легко. Визнай, що я по-радзивіллівськи з ним обійшовся, й якби якийсь французький кавалер міг би схожим вчинком похвалитися, то б про нього брехав цілими днями, за винятком годин сну, обіду та поцілунків. Бо вони, як зійдуться, то брешуть навперебій так, що аж сонцю соромно світити.

– Це правда, що його ти притиснув, та жадав би я однак, щоб цього не сталося.

– А я бажав би, щоб ти собі кращих повірених вибирав, котрі мають більше поваги до радзивіллівської кістки.

– Але ці листи! Ці листи!..

Брати замовкли на мить, після чого Богуслав першим озвався:

– А що це за панночка?

– Білевичівнa.

– Білевичівнa чи Мелешківна, одна одній рівня. Бачиш, що мені риму знайти так легко, як комусь плюнути. Але я не про її прізвище питаю, а лише чи вродлива?

– Я на такі речі не дивлюся, але впевнений, що навіть польська королева могла б не посоромитися такої вроди.

– Польська королева? Марія-Людовика? В часи Сен-Мара24, може, була б гожа, а тепер собаки від вигляду баби виють. Якщо така твоя Білевичівнa, то її собі збережи. Але якщо справді дивовижна, то мені її в Тауроги віддай, а вже про помсту їй разом із паном Кміцицем я подумаю.

Януш замислився на хвильку.

– Не віддам я тобі її, – сказав він нарешті, – бо ти її силою візьмеш, і тоді пан Кміциц листи оприлюднить.

– Чи мені треба силу використовувати проти якоїсь юнки?.. Не буду хвалитися, але я і не з такими мав справу, і не неволив жодну. Раз лише, але то було у Фландрії. Бо була дурна. Донька срібляра. Її потім іспанські піхотинці зґвалтували і на їхній рахунок це пішло.

– Ти цієї панночки не знаєш. Вона з порядної родини, сама чесність, навіть можна сказати черниця.

– Мав я справи і з черницями.

– При цьому нас вона ненавидить, бо це hic mulier25, патріотка. Це вона пана Кміцицa збаламутила. Немає таких багато між нашими жінками. Розум має зовсім чоловічий. І Янa-Казимирa найзапекліша шанувальниця.

– То йому лаву захисників укоротимо.

– Ніяк не можна, бо пан Кміциц листи оприлюднить. Мушу її стерегти, як зіницю ока. До часу. Потім віддам її тобі або твоїм драгунам, мені начхати!

– Даю тобі своє шляхетне слово, що не буду її силою неволити, а слів, які особисто даю, завжди дотримуюсь. У політиці що інше. Сором було б мені навіть, якби я сам не зумів нічого домогтися.

– І не намагайся.

– Тоді в найгіршому разі отримаю ляпаса, а від жінки це не образа. Ти йдеш на Підляшшя, то що з нею робитимеш? Зі собою її не візьмеш, тут не залишиш, бо сюди прийдуть шведи, а необхідно, щоб comme otage26 панночка залишалася завжди в наших руках. Чи не краще буде, якщо її в Тауроги заберу, а до пана Кміцицa пошлю не розбійника, а посильного з листом, в якому напишу: віддай листи, а я віддам тобі панночку.

– Правду кажеш! – погодився князь Януш. – Це хороша ідея.

– А якщо, – провадив далі Богуслав, – поверну йому її не зовсім таку, яку взяв, то це й буде помсти початок.

– Але ти дав слово, що до насильства не вдасися?

– Дав і повторюю ще раз, що сором би мені був.

– То мусиш взяти також її дядька, мечника расейняйського, котрий за нею наглядає.

– Не хочу. Цей шляхтич точно за вашим звичаєм віхтя в чоботях носить, а я цього знести не можу.

– Сама вона їхати не захоче.

– А це ми ще побачимо. Запроси їх сьогодні на вечерю, щоб її оглянув і визнав, чи варто її на зуб куштувати, а я тим часом, як із нею повестися, вигадаю. Лише заради Бога, не кажи їй про вчинок пана Кміцица, бо це його в її очах підвищить і у вірності йому зміцнить. А за вечерею не зупиняй мене ні в чому, що б я не казав. Побачиш мої методи і власні молоді літа згадаєш.

Князь Януш махнув рукою і вийшов, а князь Богуслав заклав обидві руки за потилицю і став про стратегію міркувати.

Розділ VIII

На вечерю, крім расейняйськогo мечника з Олюнькою, запросили також визначніших кейданських офіцерів і кількох придворних князя Богуслава. Він сам прийшов такий чепурний і прекрасний, що ока було не відвести. Перука його позавивана була майстерно хвилястими пасмами. Обличчя делікатністю кольору нагадувало молоко і троянди. Вуса були наче шовкові, а очі – наче зірки. Одягнений був у чорне, в жупан, зшитий зі смуг оксамиту та іншої матерії, рукави якого, що розтиналися, сколювалися вздовж руки. Довкола шиї чоловік мав викладений широкий комір із дивовижного брабантського мережива, ціни неймовірної, і такі ж манжети на зап’ястках. Золотий ланцюг спадав йому на груди, а через праве плече, уздовж усього жупана, тягнулася аж до лівого стегна портупея від шпаги з голландської шкіри, але так щедро усіяна діамантами, що видавалася, смугою світла, яка мінилася. Так само виблискував від діамантів і ефес його шпаги, а в кокардах його черевиків світилися два найбільші, величиною з горіх. Уся постать магната здавалася величавою, однаково і шляхетною, і прекрасною.

В одній руці князь тримав мереживну хустинку, другою підтримував завішений за тодішньою модою на ефесі капелюх, оздоблений майстерно укладеним чорним страусовим пір’ям, надзвичайно довгим.

Усі, в тому числі й князь Януш, задивилися на нього з подивом і захопленням. Князеві воєводі пригадалися його молоді літа, коли він так само вражав усіх при французькому дворі красою та багатством. Літа ці були вже далеко, але тепер здавалося гетьманові, що він ожив у цьому чудовому кавалерові, котрий те саме носив прізвище.

Розчулений князь Януш, проходячи повз нього, торкнувся вказівним пальцем грудей брата.

– Світло від тебе променіє, немов від місяця, – сказав він. – Чи не задля Білевичівни так вирядився?

– Місяцю всюди легко протиснутись, – відповів хвалькувато Богуслав.

І він став балакати з Ґанховом, біля якого, можливо, навмисно став, аби кращим здаватися, бо Ґанхов був чоловік на диво плюгавий: обличчя мав темне і віспою пооране, ніс картоплиною і задерті вгору вуса. Був наче демон темряви, а Богуслав біля нього – наче янгол світла.

Тут увійшли дами: пані Корф та Олюнька. Богуслав кинув на неї швидкий погляд і поспішно вклонився пані Корф, і вже було підняв пальці до вуст, щоб Білевичівні послати, за парубоцькою модою, повітряний поцілунок, та помітивши її витончену, горду та вражаючу вроду, в одну мить змінив тактику. Правою рукою вхопив капелюх, підійшов до панночки і схилився так низько, що майже зігнувся вдвоє, пасма перуки впали йому з обох боків на плечі, шпага прийняла горизонтальне положення, а він стояв так, зумисне помахуючи капелюхом і підмітаючи пір’ям на знак пошани паркет перед Олюнькою. Вишуканішого великосвітського поклону не міг би віддати навіть французькій королеві. Білевичівнa, котра знала про його приїзд, одразу ж здогадалася, хто перед нею стоїть, тому взялася кінчиками пальців за сукню і повернула йому глибокий реверанс.

Присутні захоплювалися красою обох і витонченістю манер, які можна було побачити вже зі самого привітання, не дуже знаного в Кейданaх, бо дружина князя Янушa, як волошкa, більше кохалася в східній розкоші, ніж в етикеті, а княжна була ще малою дівчинкою.

Аж тут Богуслав підняв голову, струсив пасма перуки на спину і, човгаючи ґрунтовно ногами, підсунувся впритул до Олюньки. Водночас кинув пажеві свій капелюх, а їй подав руку.

– Очам не вірю. Хіба мені сниться те, що бачу, – промовляв, провадячи дівчину до столу, – але скажіть мені, прекрасна богине, яким дивом ви зійшли з Олімпу до Кейдан?

– Хоч я й шляхтянка, а не богиня, – відрубала Олюнька, – але й не така простачка, щоб чимось іншим, ніж галантність, слова вашої світлості вважати.

– Навіть якби я хотів бути ще галантнішим, то дзеркало скаже вам більше за мене.

– Скаже не більше, а щиріше, – зауважила юнка, стуливши, як було заведено, уста.

– Якби в цій кімнаті було б хоч одне, я відразу б вас до нього підвів. Тож залишається лише подивитися в мої очі, і ви збагнете, чи їхнє здивування було нещирим!

Тут Богуслав схилив голову і перед Олюнькою блиснули його очі, великі та чорні, як агати, солодкі, проникливі і водночас палючі. Під впливом їхнього жару обличчя дівчини запашіло пурпурним рум’янцем, вона опустила повіки і відсунулася трохи, бо відчула, що Богуслав ліктем притиснув легко до свого боку її руку.

Так дійшли до столу. Кавалер сів біля юнки і було помітно, що її врода справді надзвичайне на нього справила враження. Він сподівався, мабуть, побачити шляхтянку, розквітлу, як лань, котра сміється і верещить, як сoйкa, і червону, як квітка маку. А тим часом знайшов горду панночку, в чорних бровах котрої засіла непохитна воля, в очах – розум і авторитет, в усьому обличчі – світлий дитячий спокій, при цьому шляхетну в поставі, таку чарівну та дивовижну, що при будь-якому королівському дворі могла б стати метою поклоніння і залицянь перших у країні кавалерів.

Краса її невимовна будила подив і жагу, але була в ній водночас і якась велич, що накладала межу, так що мимоволі подумав Богуслав: «Зарано я притиснув її руку. З такою потрібно дипломатично, а не нахрапом!»

Але він твердо вирішив полонити її серце і відчував дику радість від думки, що прийде час, коли ця дівоча велич і чиста врода віддасться на його милість і немилість. Грізне обличчя пана Кміцицa поставало на шляху цих мрій, але для зухвалого парубка це була лише ще одна спонука. Під впливом цих почуттів князь розпалився весь, кров у ньому заграла, як у східного жеребця, всі його фібри стрепенулися незвичайно, і світло так било від усієї його постаті, як від його діамантів.

Розмова за столом точилася на загальні теми, але врешті перейшла в єдиний хор похвал і лестощів князеві Богуславові, які вельможний кавалер слухав з усмішкою, але без зайвого задоволення, як звичайні та буденні речі. Згадували про його воєнні дії та поєдинки. Прізвища переможених князів, маркграфів, баронів сипалися, як із рукава. Сам він ще час від часу докидав недбало одне та друге. Слухачі дивувалися, князь Януш гладив свої довгі вуса від задоволення, а наприкінці Ґанхов промовив:

– Хоч би фортуна і родовитість не ставали на перешкоді, не хотів би я вашій світлості дорогу перейти і лише те мене дивує, що ще такі сміливці знаходяться.

– Що ж ви хочете, оберсте Ґанхов! – сказав на це князь. – Є люди з дубовим обличчям і бичачим поглядом, сам вигляд яких лякає, але мене Бог від цього милував. Мого обличчя не злякається навіть панночка.

– Як нічний метелик не боїться смолоскипа, – зауважила, кокетуючи манірно пані Корф, – поки в ньому не згорить.

Князь Богуслав засміявся, а пані Корф продовжувала, не перестаючи маніритись:

– Панів жовнірів більше поєдинки цікавлять, а ми, жінки, раді б також щось і про амури вашої світлості почути, що про них звістки аж до нас доходили.

– Неправдиві, пані добродійко, неправдиві. Все дорогою наросло. Сватали мене, це правда. Французька королева була така ласкава.

– З принцесою де Роан, – докинув князь Януш.

– Або з панною де ля Форс, – додав Богуслав, – але що моєму серцю навіть сам король не міг кохати наказати, а статків, дяка Богові, не маю потреби у Франції шукати, то не могло бути паляниці з цього борошна. Гідні це були панночки, це правда, на обличчя вродливі, але в нас є ще гарніші. І мені не було б потреби з цієї кімнати виходити, щоб таку знайти.

Тут він кинув тягучий погляд на Олюньку, котра вдала, що не чує, і щось торочила панові расейняйському мечнику, а пані Корф знову взяла слово:

– Достатньо і тут гожих, але немає таких, які б із вашою світлістю заможністю і походженням зрівнятися могли б.

– Дозвольте, пані добродійко, заперечити, – пожвавішав Богуслав. – Бо не думаю, щоб польська шляхтянка була чимось гірша за панну Роан, чи панну Форс. Та й не в новину Радзивіллам зі шляхтянками одружуватися, адже історія подає цьому численні приклади. Запевняю також пані добродійку, що ця шляхтянка, котра стане Радзивілловою, навіть при французькому дворі перед тамтешніми дворянками гору візьме.

– Меткий пан!.. – шепнув Олюньці расейняйський мечник.

– Це я завжди знав, – правив далі князь, – хоч не раз було соромно мені за польську шляхту, коли її зі закордонною порівнював, бо ніколи б там не трапилося такого, що тут трапилося, що всі сюзерена свого покинули, навіть більше, зазіхати на його здоров’я готові. Французький шляхтич навіть на гірший вчинок здатний, але монарха свого не зрадить.

Присутні переглядалися між собою і на князя зиркали. Князь Януш спохмурнів і насупився, а Олюнька втупила свої блакитні очі з виразом подиву й удячності в обличчя Богуслава.

– Даруйте, ваша світлосте, – промовив князь, звертаючись до Янушa, котрий ще не встиг охолонути, – я знаю, що ви не могли інакше вчинити, що вся Литва загинула б, якби ви моєї поради послухали. Але вас шаную, як старшого й улюбленого брата, тому не перестану з вами про Янa-Казимирa сперечатися. Ми ж між своїми, тому скажу, що думаю: неоплаканий пан, добрий, прихильний, побожний, а мені подвійно дорогий! Toму я його першим із поляків супроводжував, коли його з французької випустили в’язниці. Майже дитиною був я на той час, але тим більше ніколи цього не забуду й охоче кров свою віддав би, щоб його принаймні від тих вберегти, хто проти святої його особи повстає.