Потоп. Том II

І порвав папір.

Натомість написав на третьому аркуші короткий лист до пана Володийовського такими словами:

«Пане полковнику! Я, хто нижче підписався, приятель Ваш, застерігаю, щоб ви були уважні, і Ви сам, й інші полковники. Були гетьманські листи до князя Богуслава та пана Гарасимовичa, щоб вас отруїти, а селянам на квартирах наказали вас помордувати. Гарасимовичa немає, бо з князем Богуславом подався до Пруссії, до Тільзіта виїхав, але схожі накази можуть бути і до інших економів. Тому будьте обачні, нічого від них не приймайте і по ночах без охорони не спіть. Я також точно знаю, що пан гетьман потягнеться незабаром із військом проти вас, чекає тільки кінноти, яку йому з півтори тисячі вершників має генерал Делаґарді надіслати. Тому зважайте, щоб вас не застав зненацька і поодинці не перебив. А найкраще пошліть довірених людей до пана воєводи вітебського, щоб особисто якнайшвидше приїхав і командування над усіма прийняв. Щиро це раджу, вірте цьому! Тим часом купи тримайтеся, від хоругви до хоругви квартири неподалік вибираючи, щоб ви одні одному на допомогу прийти могли. Гетьман має мало кінноти, лише трохи драгунів і людей пана Кміцица, але в них не впевнений. Пана Кміцицa самого немає, йому гетьман якусь іншу місію загадав, бо, мабуть, уже йому не довіряє. Він не такий уже й зрадник, як кажуть, лише спокушений. У Божі руки вас вручаю.

Бабинич».

Пан Анджей не хотів підписуватися особисто, бо вирішив, що його ім’я у кожному мусить викликати огиду, й особливо недовіру. «Якщо розуміють, – міркував він собі, – що краще їм буде вислизнути від гетьмана, ніж гуртом йому заступити дорогу, але побачивши моє прізвище, можуть запідозрити, що я навмисно хочу їх гуртом зібрати, щоб гетьман одним ударом міг із ними покінчити. Подумають, що це якась хитрість, а від якогось там Бабиничa швидше приймуть застереження».

Бабиничeм назвався пан Анджей від містечка Бабиничі, що лежало неподалік від Oрші, яке з давніх часів Кміцицам належало.

Написавши цього листа, наприкінці якого помістив кілька несміливих слів на власний захист, зазнав нової в серці втіхи від думки, що ось уже цим листом першу надає послугу не лише панові Володийовському та його приятелям, а й усім полковникам, котрі батьківщину задля Радзивіллa не захотіли залишити. Відчував при цьому, що ця нитка тягнутиметься й далі. Обставини, в які він потрапив, були напрочуд важкі, майже відчайдушні, але має бути цьому якась рада, якийсь вихід, якась вузька стежина, яка могла б на дорогу випровадити.

Але тепер, коли з високою вірогідністю Олюнька була забезпечена від помсти князя воєводи, а конфедерати – від несподіваного нападу, поставив собі пан Анджей запитання, що він сам робитиме. Порвав зі зрадниками, спалив за собою мости, хотів тепер служити вітчизні, принести їй у жертву силу, здоров’я, життя. Але як це зробити? Як почати? До чого прикласти руку? І знову спало йому на гадку: «Треба йти до конфедератів». Але якщо вони не приймуть, якщо зрадником оголосять і вб’ють, або що гірше, ганебно виженуть?

– Краще б убили! – крикнув пан Анджей і мало не згорів від сорому і відчуття власної ганьби. – Мабуть, легше рятувати Олюньку, і навіть конфедератів, ніж власну честь.

Тут саме й починалися справжні ознаки відчаю. І знову юнацька душа стала закипати.

«Чи я не зможу робити так, як проти Хованського діяв? – сказав він сам собі. – Ватагу зберу, буду шведів термосити, палити, різати. Не в новину мені це! Ніхто їм не опирався, а я опиратимусь, аж прийде час, що як Литва питала, так і ціла Річ Посполита спитає: хто той юнак, котрий сам-один сміє левові в пащу влазити? Тоді шапку зніму і скажу: “Дивіться, це я, Кміциц!”»

І така охопила його жага, пекуча до цієї кровопролитної роботи, що вже хотів вихопитися з кімнати, наказати на коней сідати Кемличам, їхній челяді, своїм і вирушати.

Але не встиг дійти до дверей, як відчув ураз, наче його щось вдарило в груди і відштовхнуло від порога. Зупинився посеред світлиці та глипнув перед себе здивовано.

– Як же це я? Цим вини не змию.

І прислухався до власної совісті.

«А де покута за провини? – питало сумління. – Тут потрібне щось інше!»

«Що?» – спитав тоді пан Кміциц.

«Чим же можна спокутувати провину, якщо не службою важкою та незміримою, чесною та чистою, як сльоза?.. Чи це така служба – зібрати купу гультіпак і носитися з ними, як вихор, по полю та пущі? Чи не тому такого прагнеш, що тобі пахнуть розбої, як псові печінка? Taка забава – це не служба, набіги – не війна, а розбій – не вітчизни захист! Вже чинив так проти Хованського і що з того вийшло? Шибеники, котрі по лісах нишпорять, також готові нападати на шведські загони, а ти звідки візьмеш інших людей? Шведам допечеш, але й мирному люду допечеш, помсту на них накличеш і чого доб’єшся? Сіном, телепню, хочеш відвертітися від роботи та покути!»

Так промовляла в панові Кміцицу совість, і пан Анджей бачив, що вона має слушність, і злість його брала, і жаль якийсь до власного сумління, що таку гірку правду говорило.

– Що ж мені робити? – промовив він нарешті. – Хто мені порадить, хто мене врятує?

Тут ноги стали підгинатися мимоволі під паном Анджеєм, аж врешті став він на коліна біля тапчана й узявся молитися вголос, і просити від усієї душі та серця:

– Ісусе Христе, любий Боже, – промовляв парубок, – колись на хресті над негідником Ти змилувався, так змилуйся і наді мною. Ось я прагну омитися від гріхів своїх, нове життя розпочати та батьківщині чесно служити, та не знаю як, бо дурний. І служив тим зрадникам, Господи, не зі злості, а саме з дурості. Просвіти мене, надихни, утіш у відчаї моєму та врятуй у милосерді своєму, бо загину.

Тут голос полковника затремтів, він став битися в широкі груди, аж загуділо в кімнаті, і повторювати:

– Боже, будь милостивий до мене, грішного! Будь милостивий до мене, грішного! Будь милостивий до мене, грішного!

Після цього склав руки, простягнув їх угору і продовжив:

– А Ти, найсвятіша Матір Божа, єретиками у цій вітчизні зневажена, заступися за мене перед Сином своїм, зглянься на мій порятунок, не залишай мене в смутку та бідності моїй, щоб я міг Тобі служити, за образи Твої поквитатися і в годину скону мати Тебе за заступницю душі моєї!

А коли так благав пан Кміциц, то сльози стали, як горох, литися з його очей, на завершення парубок поклав голову на тапчан і замовк, немовби чекаючи відповіді на свою палку молитву. Настала тиша в кімнаті і лише голосний шум від ближніх сосен долинав ззовні.

Аж тут зашурхотіла тирса під важкими кроками за вікном і почулися два голоси:

– А що ви думаєте, пане вахмістре, куди звідси поїдемо?

– Чи я знаю?! – засумнівався Сорока. – Поїдемо, та й усе! Може ген туди, до короля, котрий під шведською рукою стогне.

– А це правда, що його всі покинули?

– Але його Господь Бог не покинув.

Пан Кміциц рвійно схопився з тапчану, його обличчя було світле та спокійне. Він пішов на вихід і, розчахнувши двері від сіней, наказав жовнірам:

– Коней мати напоготові, в дорогу час!

Розділ III

Одразу ж рух зробився між жовнірами, котрі радi були вже виїхати з лісу в далекий світ, тим більше, що боялися ще погоні з боку Богуслава Радзивіллa. Старий Кемлич пішов до хати, зметикувавши, що пан Кміциц буде в ньому мати потребу.

– Ваша милість хоче їхати? – спитав ідучи.

– Саме так. Ви виведете мене з лісу. Знаєте тут усі місцини?

– Знаю, я тутешній. А куди ваша милість хоче їхати?

– До людей короля.

Дідуган відступив здивовано.

– Матінко Божа! – зойкнув він. – А до котрого короля, ваша милосте?

– Та не до шведського ж.

Пан Кемлич не лише не заспокоївся, а й почав хреститися.

– То ваша милість, мабуть, не знає, що люди кажуть, що король у Сілезії сховався, бо його всі покинули. Навіть Краків в облозі.

– Поїдемо у Сілезію.

– Але як через шведів пробратися?

– Чи по-шляхетському, чи по-хлопському, чи на кульбаці, чи пішки, байдуже, лише б пробратися!

– Та це купу часу забере.

– Часу маємо досить. Але радий би був, щоб якнайшвидше.

Пан Кемлич покинув дивуватися. Старий був занадто хитрий, аби не здогадатися, що є якась особлива і таємнича причина цього наміру пана Анджея, й одразу ж тисячі припущень зароїлося в його голові. А що жовніри пана Кміцица, котрим пан Анджей мовчати наказав, нічого не сказали ні старому, ні його синам про викрадення князя Богуслава, то найвірогіднішим здалося йому припущення, що, мабуть, князь віленський воєвода висилає молодого полковника з якоюсь місією до короля. Переконувало його в цій версії особливо те, що він визнавав пана Кміцицa найгарячішим однодумцем гетьмана і про його заслуги перед князем знав, адже хоругви конфедератів рознесли про це звістку по всьому Підляському воєводстві, створюючи панові Анджею славу недолюдка та зрадника.

«Гетьман посилає довірену особу до короля, – міркував дідуган, – бо з ним примиритися хоче і шведів покинути. Мали б йому вже набриднути їхні накази. Для чого б іншого його посилав?»

Старий Кемлич недовго мізкував над вирішенням цього питання, бо йшлося йому зовсім про що інше, а саме про те, яку б вигоду міг для себе з таких обставин витягнути. Тож якщо він слугуватиме пану Кміцицу, то слугуватиме водночас і гетьману, і королеві, тому не залишиться без щедрої винагороди. Милість таких панів придасться також, якщо б довелося за старі гріхи відповідати. До всього цього таки буде війна, країна повстане, а тоді здобич сама втрапить у руки. Це все всміхнулося старигану, котрий і без того звик слухатись свого пана, і не припиняв його боятися, як вогню, відчуваючи якийсь гіпнотичний вплив, який пан Анджей умів справляти на всіх своїх підлеглих.

– Ваша милість, – зауважив він, – буде змушена всю Річ Посполиту проїхати, щоб до людей короля дістатися. Шведські гарнізони це ніщо, бо міста можна оминати і лісами їхати. Але гірше те, що і по лісах, як зазвичай трапляється в неспокійні часи, є повно свавільних зграй, котрі мандрівників обчистять, а ваша милість людей має мало.

– Поїдете зі мною, пане Кемлич, разом із синами і тими людьми, котрих маєте, тоді буде нас більше.

– Якщо ваша милість накаже, то я, звісно, поїду, але я убогий чоловік. Одні лиш злидні у нас, більше нічого. Як же мені без худоби та даху над головою залишитись?

– Що зробите, те вам окупиться, та й для вас краще голови звідси забрати, поки ще вони на шиях сидять.

– Заради всіх святих!.. Що ваша милість таке каже?.. Що?.. Як це?.. Що мені, невинному, тут загрожує? Кому ми дорогу перейшли?..

На це пан Анджей зауважив:

– Знають вас тут, гультіпак! Ви мали проблеми з паном Копистинським і його позбулися, потім утікали від судів і служили в мене. До всього ж украли мою здобич, табун коней.

– Та що ж ви так! Матінко Божа! – заквоктав старий.

– Замовкніть і слухайте! Потім ви повернулися до старого лігва й узялися нишпорити в околиці, як розбійники, коні та здобич звідусіль хапаючи. Не відпирайтесь, бо я не ваш суддя, і самі найкраще знаєте, що правду кажу. Ви забираєте коней у Золотаренка, це добре, забираєте у шведів, це також добре. Але якщо вас упіймають, то шкури здеруть, і матимуть рацію.

– Правду кажете, бо лише у ворогів відбираємо, – спробував відвертітися старий.

– Брешете, бо і на своїх нападаєте, мені вже ваші сини зізналися, а це вже просто розбій і шляхетному імені ганьба. Сором вам, гультяї!.. Хлопами вам бути, а не шляхтою!

Став раки пекти від цих слів тертий калач і сказав:

– Ваша милість нас кривдить, бо ми, пам’ятаючи наше становище, хлопським промислом не бавимося. Ми коней уночі з нічиїх стаєнь не виводимо. Що іншого з лугів табун захопити або здобути. Це дозволено і немає в цьому жодної кривди у воєнні часи для шляхтича. Але кінь у стайні свята річ, і хіба циган, єврей чи селянин його вкраде, але не шляхтич! Ми такого, ваша милосте, не чинимо. Але що війна, то війна!

– Хоч би і десять воєн було, в битві лише можете здобич брати, а якщо його на дорозі шукаєте, то це розбій!

– Бог є свідком нашої невинності.

– Але ж ви вже тут і кашу заварили. Коротко кажучи, краще вам звідси втікати, бо раніше, чи пізніше, але зашморг вас не омине. Якщо ж поїдете зі мною, то вірною службою змиєте свої провини та пошану повернете. Я беру вас на службу, а вже там і вигода буде краща, ніж від тих коней.

– Поїдемо з вашою милістю куди завгодно, проведемо через шведів і через гультіпак, бо правду ваша милість каже, що нас тут лихі люди прикро переслідують, а за що? За що?.. За нашу бідність, ось що! Лише за бідність. Може, також Господь Бог змилується над нами і виручить нас у смутку!

Тут старий Кемлич мимоволі потер руки і блиснув очима. «Від цих дій, – подумав він собі, – закипить у країні, як у казані, гріх цим не скористатися».

Аж тут пан Кміциц глянув на нього прискіпливо.

– Тільки спробуйте мене зрадити! – промовив він лиховісно. – Бо не втечете, і лише Божа рука зможе вас тоді врятувати!

– Таке не про нас, – понурився пан Кемлич, – і хай мене Бог осудить, якщо мені така хоч гадка в голові промайнула.

– Вірю, – продовжив помовчавши пан Анджей, – бо зрада це щось інше, ніж гультяйство, і жоден гультіпака такого не вчинить.

– Що ваша милість тепер накаже? – поцікавився пан Кемлич.

– Насамперед є два листи, які треба негайно відправити. Маєте розсудливих людей?

– Куди треба їхати?

– Один хай їде до князя воєводи, але немає потреби його особисто бачити. Лише послання передати в першій же княжій хоругві і повертатися, не чекаючи відповіді.

– Смолокур поїде, він метикуватий і досвідчений чоловік.

– Гаразд. Другий лист треба відвезти на Підляшшя. Спитати ляуданську хоругву пана Володийовськогo й особисто полковникові в руки віддати.

Стариган заморгав хитро і подумав: «То бачу, що робота йде на всі боки, коли вже навіть із конфедератами нюхаються. Буде окріп! Буде!». Після чого вимовив уголос:

– Ваша милосте! Якщо це не такий терміновий лист, то може б, виїхавши з лісів, комусь по дорозі віддати. Тут багато шляхти конфедератам сприяє і кожен охоче відвезе, а нам на одну людину більше залишиться.

– Це ви добре вигадали, – погодився пан Кміциц, – бо буде краще, щоб той, хто повезе лист, не знав, від кого він. А чи швидко виберемося з лісів?

– Як ваша милість захоче. Можемо їхати і два тижні, а можемо й завтра виїхати.

– Потім побалакаємо, а тепер слухайте мене уважно, пане Кемлич!

– Я весь в увазі, ваша милосте.

– Мене оголосили, – правив своє пан Кміциц, – в усій Речі Посполитій недолюдком і гетьманським запроданцем, або й навіть шведським. Якби король знав, хто я насправді, то міг би мені не довіряти і намірами моїми погордувати, які якщо нещирі, то Бог бачить! Обережно, пане Кемлич!

– Буду обачним, ваша милосте.

– Тепер мене називайте не пан Кміциц, а пан Бабинич, втямили? Ніхто не має мого справжнього імені знати. Ані пельку не розтуляйте, ані пари з вуст не пускайте. Якщо питатимуть, звідки я, скажете, що дорогою мене підібрали і мене не знаєте. Натомість скажіть: якщо цікаво, то його самого питайте.

– Розумію, ваша милосте.

– Синам закажіть, слугам також. Хоч би з них паси дерли, мене зовуть Бабинич. Горлом мені за це відповідаєте!

– Слухаюсь, ваша милосте. Піду синам оголосити, бо цим шельмам потрібно лопатою в голову вкладати. Така мені з них утіха. Бог покарав за давні гріхи. Але ось що. Чи дозволить ваша милість слово сказати?

– Нічого не бійтесь.

– Бачиться мені, що краще буде, якщо ми не скажемо ні жовнірам, ні челяді, куди їдемо.

– Слушна думка.

– Достатньо буде, коли вони знатимуть, що це пан Бабинич, а не пан Кміциц їде. Ще одне: вирушаючи в таку дорогу, краще б приховати походження вашої милості.

– Тобто?

– Бо шведи охоронні грамоти відомим людям видають, а хто не має охоронної грамоти, цього до коменданта ведуть.

– Я охоронні грамоти для шведських гарнізонів маю!

Здивування блиснуло в хитрих очах пана Кемличa, але подумавши хвильку, він попросив:

– Ваша милість дозволить ще сказати, що я міркую?

– Тільки б добре радили, а не марудили, то кажіть, бо бачу, що з вас добрий спритник.

– Якщо охоронні грамоти є, то це добре, бо можна у винятковій ситуації їх показати, але якщо ваша милість із таким завданням їде, яке в таємниці треба тримати, то краще охоронні грамоти сховати. Не знаю, чи вони видані на ім’я пана Бабиничa, чи пана Кміцицa, але якщо показати, то слід залишиться і легше погоні буде.

– У саме яблучко трафили! – вигукнув пан Кміциц. – Охоронні грамоти краще зберегти на інший час, якщо можна інакше пробратися!

– Можна, ваша милосте, але в селянській одежі або пахолком, що буде легше, бо в мене тут є трохи всього – шапок і сірих кожухів, саме таких, які дрібна шляхта носить. Узявши табун коней, можна було б поїхати з ними ніби по ярмарках і пробиратися щораз глибше, ген аж під Лович і Варшаву. Що я, даруйте, ваша милосте, не раз уже, ще в спокійні часи робив, і ті дороги знаю. Якраз під цю пору припадає ярмарок у Суботі, на який здалеку з’їжджаються. У Суботі дізнаємося й про інші міста, де буде ярмарок – і все далі! Лише б далі!.. Шведи також менше на пахолків задивляються, бо мурашня ця по всіх ярмарках сновигає. А спитає нас котрийсь комендант, то йому витлумачимо, що гуртом безпечніше; коли ж менші групи перестрінемо, то, якщо Всевишній і Матінка Божа дозволять, можна їм по животах проїхатись.

– А якщо в нас коні відберуть? Бо реквізиції під час війни – буденна річ.

– Або куплять, або заберуть. Якщо куплять, то далі без коней, ніби за кіньми в Суботу подамося, а якщо заберуть, здіймемо лемент і зі скаргою поїдемо аж у Варшаву та Краків.

– Хитрий маєте розум, – зазначив пан Кміциц, – і бачу, що мені станете в пригоді. Хоч би навіть шведи цих коней забрали, то з’явиться й такий, хто заплатить.

– Все одно я мав до Eлка, в Пруссію, з ними їхати, та добре складається, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потім подамося на Остроленку, а звідти пустимося аж під Пултуськ і Варшаву.

– А де є та Субота?

– Неподалік від П’ятниці, ваша милосте.

– Кепкуєте, пане Кемлич?

– Я б не посмів, – дідуган схрестив руки на грудях і схилив голову. – Просто там так дивно містечка називають. Це за Ловичем, ваша милосте, туди ще кавалок дороги.

– І великі ярмарки в тій Суботі?

– Не такі великі, як у Ловичі, але є одна в цій порі, на яку навіть із Пруссії коней приганяють, і люду сила-силенна з’їжджається. Упевнений, що цього року не буде гірше, бо там спокійно, шведи всюди панують і по містах залоги тримають. Хоч би хтось хотів щось накоїти, то не зможе.

– Я приймаю ваш спосіб!.. Поїдемо з кіньми, за яких я наперед заплачу, щоб ви шкоди не зазнали.

– Дякую вашій милості за розуміння.

– Підготуйте лише кожухи, чепраки та прості шаблі, бо вирушаємо негайно. І накажіть синам і слугам, хто там є, як мене звати і що я з кіньми їду, а ви найнялися допомогти. Ідіть!

А вже коли стариган обернувся до дверей, пан Анджей сказав ще й таке:

– І не буде мене ніхто не називати ні милістю, ні комендантом, ні полковником, лише паном Бабиничeм!

Пан Кемлич вийшов і вже через годину сиділи всі на конях, готові вирушати в далеку путь.

Пана Кміцица, одягненого в сіру свитку пахолка, в таку ж потерту баранячу шапку і з перев’язаним обличчям, немов після якоїсь бійки в корчмі, важко було впізнати, він був подібний на дрібного шляхтича, котрий вештається з ярмарку на ярмарок. Оточували його люди подібного штибу, озброєні простими шаблями та довгими батогами для підганяння коней, а також арканами, щоб хапати тих, що розбіглися.

Жовніри здивовано зиркали на свого полковника, роблячи нишком різні про нього зауваження. Дивно їм було, що це вже пан Бабинич, а не пан Кміциц, що його мають лише паном називати, а найбільше стенав від цього плечима і вусами ворушив старий Сорока, котрий, споглядаючи, як на веселку, на грізного полковника, бурчав Білоусові:

– Мені це «пане» через горлянку не пройде. Хай мене вб’є, а я таки по-старому називатиму, як йому належиться!

– Якщо наказ, то наказ! – не погодився Білоус. – Але полковник змінився неабияк.

Не знали жовніри, що і душа в панові Анджею змінилася так само, як і зовнішній вигляд.

– У дорогу! – гучно наказав пан Бабинич.

Заляскотіли батоги, вершники оточили табун коней, які збилися в купу, і вирушили.

Розділ IV

Ідучи по самому кордону між Троцьким воєводством і Пруссією, подорожні проходили обширними лісами та бездоріжжям, лише Кемличам знайомими, аж зайшли в Пруссію та дісталися Ленґа, або, як його старий Кемлич називав, до Eлка, де дізналися новини про публічні справи шляхти, що там перебувала, й яка від шведів під захист електора сховалася разом із дружинами, дітьми та майном.

Ленґ був схожий на табір, можна навіть сказати, що якийсь сеймик там проводять. Шляхта хляла без угаву прусське пиво і патякала, щоразу хтось якісь новини привозив. Не питаючи ні про що і лише нашорошуючи пильно вуха, дізнався пан Бабинич, що Королівська Пруссія і впливові її міста рішуче виступили на боці Янa-Казимирa й уже угоду з електором уклали, щоб спільно проти будь-якого ворога захищатися. Подейкували, однак, що попри цю угоду міста не хотіли прийняти електорських гарнізонів, остерігаючись, аби цей хитрий князь, раз засівши в них збройною рукою, не захотів потім назавжди їх захопити, або щоб у вирішальний момент із шведами не об’єднався, до чого вроджена хитрість могла його схилити.

Шляхта нарікала на цю недовіру міщан, але пан Анджей, знаючи про зносини Радзивілла з електором, кусав себе за язик, щоб не розповісти всього, що йому було відоме. Стримувала полковника від цього думка, що небезпечно було в Пруссії eлeктора вголос чехвостити самого курфюрста, до того ж, сіромасі, котрий на торг із кіньми приїхав, не випадало вдаватися в заплутані політичні сфери, над якими навіть найвидатніші державні діячі даремно мізки собі ламали.

Продавши кількох коней і докупивши замість них нових, мандрівники їхали далі вздовж прусського кордону, але вже трактом, що веде із Ленґа до Щучинa, що лежав у самому кутку Мазовецького воєводства, між Пруссією з одного і Підляським воєводством з іншого боку. До самого Щучина не хотів, однак, пан Анджей їхати, бо дізнався, що в місті стоїть одна хоругва конфедератів, полковником у якій власне й був пан Володийовський.

Вочевидь, пан Міхал був змушений іти більш-менш тією ж самою дорогою, якою їхав тепер пан Кміциц, і зупинився в Щучині для короткого перепочинку під самим підляським кордоном, на тимчасових квартирах, в яких легше було подбати про провіант для людей і фураж для коней, ніж у досить уже спустошеному Підляшші.

Але пан Анджей не хотів тепер здибати відомого полковника, адже вважав, що, не маючи інших доказів, ніж свої слова, не зможе його переконати в своєму наверненні та щирості намірів. Тож за дві милі від Щучинa наказав звернути у бік Вонсоші, на захід. Щодо листа, який мав для пана Володийовськогo, то вирішив послати його за першої ж ліпшої нагоди.

Тим часом, не під’їжджаючи до Вонсоші, мандрівники зупинилися в придорожній корчмі, що «Поклик» називалася, і розмістилися на нічліг, який обіцявся бути зручним, бо в шинку, крім корчмаря-пруссака, не було нікого з гостей.

Але заледве пан Кміциц із трьома Кемличaми та Сорокою зібралися до вечері, як ззовні почувся гуркіт коліс і тупіт коней.

Ще сонце добре не зайшло, як пан Анджей вийшов із корчми поглянути, хто там приїжджає, бо був цікавий, чи це часом не якийсь шведський роз’їзд, але замість шведів побачив бричку, а за нею дві підводи й озброєних людей біля них.

На перший погляд легко було збагнути, що то якась важлива персона під’їжджає. Бричка була запряжена чотирма кіньми, добрими, прусськими, з грубими кістками і пружними хребтами, форейтор сидів на одному зі запряжних, тримаючи двох чудових собак на повідках. На козлах примостився візник, а біля нього гайдучок-угорець, на задньому ж сидінні сам пан сидів, підпертий під боки, в жупані без рукавів, рясно сколеному позолоченими шпильками. Позаду рухалися дві фіри, досить місткі, а при кожній було по четверо озброєних шаблями та бандолетами слуг. Сам пан був чоловік ще дуже молодий, хоч і гоноровий, років заледве двадцяти кількох. Обличчя мав товстощоке, багряне, але і по всій поставі можна було второпати, що в їжі собі не відмовляв. Коли бричка зупинилася, гайдучок підбіг руку подати, а вельможа, помітивши пана Кміцицa, котрий стояв на порозі, кивнув рукавицею та покликав:

– А послухай-но, друже!

Пан Анджей замість того, щоб підійти, відступив у глиб корчми, бо його враз злість взяла. Не звик чоловік ще ні до сірої свитки, ні до того, щоб на нього кивали рукавицею. Тому повернувся, сів за стіл і взявся знову до їжі. Незнайомий пан увійшов услід за ним.