Потоп. Том II

Якби він мав хоча б ті листи, то мав би з чим до конфедератів іти, мав би принаймні ними князя Януша в п’ястуці, бо ті листи могли підірвати довіру гетьмана навіть у шведів. Та й їхньою ціною можна б було Олюньку врятувати.

Але злий дух якийсь спричинився, що і листи згинули.

Пан Кміциц, коли все думкою охопив, удруге вхопився за голову.

– Зрадник для Радзивіллів, зрадник для Олюньки, зрадник для конфедератів, зрадник для короля!.. Я втратив славу, пошану, себе, Олюньку!..

Рана на обличчі його ще пекла, але в душі палив молодика жар стократ болісніший. Бо на додаток до всього, страждало і його лицарське самолюбство. Богуслав побив його ганебно. Нічим були йому ті побої, які йому в Любичі спричинив пан Володийовський. Там здолав його озброєний чоловік, котрого на дуель викликав, а тут беззахисний військовополонений, котрого мав у руках.

З кожною хвилиною міцніло в пану Кміцицу усвідомлення, в які страшні та ганебні він втрапив тарапати. Чим довше міркував, тим ясніше їхню моторошність бачив і щораз нові чорні кути помічав, з яких виглядали ганьба, сором, згуба для нього самого, для Олюньки, кривда для батьківщини. Аж врешті охопив його переляк і подив.

«То це все я зробив?» – питав вояк сам у себе.

І волосся ворушилося йому на голові.

– Не може бути! Мабуть, мене ще febris2 трясе! – зойкнув парубок. – Матінко Божа, такого не може бути!..

«Сліпий! Дурний баламут! – зауважила його совість. – Чи не було краще за короля та вітчизну стати, чому не послухався Олюньку!»

І захопив його жаль, як вихор. Гей! Якби ж то міг собі сказати: шведи проти батьківщини, тому я проти них. Радзивілл проти короля – я проти нього! Тоді б йому в душі прояснилося і стало прозоро! Тоді би зібрав зграю зарізяк з-під темної зірки та гасав із ними, як циган на ярмарку, і шарпав би шведів, і по животах їхніх проїздив із чистим серцем, із чистою совістю, купався би в славі, як у сонці, став колись перед Олюнькою і промовив: «Вже я не бандит, а defensor patriae3, кохай мене, як я тебе кохаю!» А тепер що?

Але горда душа, що звикла собі давати волю, не хотіла враз і цілком визнати власну провину – то Радзивілли його поплутали, Радзивілли до згуби довели, вкрили неславою, пов’язали руки, позбавили честі та кохання.

Скреготнув пан Кміциц зубами, простяг руки до Жемайтії, на якій гетьман Януш сидів, як вовк на трупі, – і заволав глухим від нестями голосом:

– Помсти! Помсти!

Він упав у відчаї на коліна посеред світлиці та заговорив:

– Присягаюся Тобі, Ісусе Христе, цих зрадників гнобити та плюндрувати!.. Справедливо вогнем і мечем переслідувати, поки маю пару в роті, дихання в горлянці та життя на світі! В цьому мені, Царю Юдейський, допоможи! Амінь!

Аж тут йому якийсь внутрішній голос зауважив:

– Вітчизні служи, помсту залиш на потім!..

Очі пана Анджея палали гарячкою, губи мав спечені і тремтів увесь, як у лихоманці. Руками махав і говорив сам собі вголос, ходив, навіть бігав по кімнаті, копав ногами тапчани, аж врешті впав іще раз на коліна.

– Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволіти!

Тут долинув до нього гуркіт пострілу, який лісова луна відбивала від сосни до сосни, аж докотився, наче грім, до хати.

Пан Кміциц зірвався, вхопив шаблю та вибіг у сіни.

– Що там? – спитав жовніра, котрий стояв на порозі.

– Постріл, пане полковнику!

– Де Сорока?

– Поїхав листи шукати.

– З якого боку стрельнули?

Жовнір вказав на східну частину лісу, зарослу густими хащами.

– Звідти!

У цю мить почувся тупіт невидимих ще коней.

– Пильнуй! – наказав пан Кміциц.

Але зі заростів з’явився Сорока, зістрибнув із коня, що мчав на повному ходу, а за ним випірнув і другий жовнір.

Обоє побігли до хати, ховаючись за коней, немовби за шанці, спрямувавши мушкети в бік чагарників.

– Що там? – спитав пан Кміциц.

– Купа люду йде! – відповів Сорока.

Розділ II

Настала тиша, але незабаром у прилеглих хащах щось зашаруділо, наче кабани йшли, проте хрускіт той що ближчим ставав, то повільнішим. Потім знову стало тихо.

– Скільки їх там є? – уточнив пан Кміциц.

– Десь шестеро, може, восьмеро, бо не міг їх добре полічити, – відрапортував Сорока.

– Для нас це добре! Вони нас не здолають!

– Не здолають, пане полковнику, але треба нам живцем якого язика взяти та припекти, щоб дорогу показав.

– Ще буде на це час. Пильнуй!

Заледве пан Анджей промовив: «Пильнуй», як смуга білого диму випливла зі заростей, і мовби птаство зашуміло в ближній траві, за якихось тридцять кроків від хати.

– Із ґарлача стрельнули! – припустив пан Кміциц. – Якщо мушкетів не мають, то нічого нам не зроблять, бо з ґарлача з хащі нас не дістануть.

Сорока, тримаючи однією рукою мушкет, опертий об кульбаку коня, що стояв перед ним, другу руку склав трубкою біля рота і зарепетував:

– А покажіться хтось із хащі, то скоро тут ногами беркицьнете!

Тишу в хащах порушив грізний голос:

– Ви хто такі?

– Кращі за тих, хто по трактах нишпорить.

– Яким правом зайняли наше місце?

– Розбійник про право питає! Навчить вас кат права, то й ідіть до ката!

– Ми викуримо вас звідси, як борсуків!

– То ходіть! Дивіться лише, щоб цим димом самі не подушилися!

Голос у хащах замовк, імовірно, нападники стали радитись, тим часом Сорока шепнув пану Кміцицу:

– Варто було б котрогось заманити і зв’язати, будемо мати і заручника, і провідника.

– Ти бa! – зронив полковник. – Якщо хтось прийде, то лише на пароль.

– З розбійниками годяться будь-які хитрощі.

– Краще не треба! – застеріг пан Анджей.

Раптом нові запитання долинули з боку заростів:

– Чого ж ви хочете?

Тут уже сам пан Кміциц узяв голос:

– Як приїхали, так би ми й поїхали, якби ви етикет знали, телепні, і з ґарлачa не починали.

– Ви не втримаєтесь, увечері прийде до нас сотня коней!

– До вечора сюди прибудуть двісті драгунів, і багна вас не захистять. Бо є там такі, що проїдуть, як і ми проїхали.

– То ви жовніри?

– Та, певна річ, не розбишаки.

– А з-під якого прапора?

– А ви там що, гетьман? Не вам маю звітувати.

– У старі часи вас би вовки тут позагризали.

– А вас ворони задзьобали.

– Кажіть, чого хочете, достобіса! Навіщо в нашу хату залізли?

– А ходіть-но сюди! Не треба буде з хащі горло дерти. Ближче! Ближче!

– Пароль?

– Пароль для лицарства, а не для розбійників. Хочете – вірте, не хочете – ваша справа!

– А удвох можна?

– Можна!

За мить із гущавини, віддаленої на сто кроків, виринуло двійко високих людей і плечистих. Один, трохи похилений, мав би бути людиною в літах, другий ішов прямо, лише шию витягав із цікавістю до хати. Обоє мали на собі півкожушки, обшиті сірим сукном, які носила дрібна шляхта, високі ялові чоботи та хутряні шапки, насунені на очі.

– Що за дідько! – буркнув пан Кміциц, придивляючись пильно до двох чоловіків.

– Пане полковнику, – покликав Сорока, – дуже дивно, але це наші люди!

Ті тим часом наблизилися на кілька кроків, але не могли розпізнати тих, що стояли біля хати, бо їх затуляли коні.

Пан Анджей висунувся вперед.

Прибульці все одно його не впізнали, бо обличчя воїна було обв’язане. Проте вони зупинилися й узялися міряти його цікаво та неспокійно очима.

– А де другий син, пане Кемлич? – спитав пан Анджей. – Чи він часом не поліг?

– Хто це? В чому річ? Що? Хто промовляє? Що? – заметушився дідуган із дивним, немов переляканим голосом.

Він застиг нерухомо, роззявивши рота і вирячивши очі. Раптом його син, котрий як молодший, мав зір гостріший, ураз зірвав шапку з голови.

– Заради Бога! Ісусе!.. Батьку, та це пан полковник! – залементував він.

– Ісусе! О, солодкий Ісусе! – і собі заголосив стариган. – Та це пан Кміциц!!!

Й обоє стали, як укопані, в позі, якою підлеглі вітають своїх господарів, а на їхніх обличчях малювалися одночасно переляк і здивування.

– Га! Такі з вас сини! – зронив, усміхаючись, пан Анджей. – То ви з ґарлачa мене вітаєте?

Тут дідуган схопився і став репетувати:

– А щоб вас усіх! Аби вам добре було!

Зі заростів вигулькнуло ще кілька людей, між ними й другий син старигана та смолокур. Усі бігли, мало карк собі не скрутили, зі зброєю напоготові, бо не знали, що там сталося, але старий знову заверещав:

– На коліна, шельми! На коліна! Це пан Кміциц! Який там халамидник стрельнув? Давай його сюди!

– Та це батько і стрельнув, – розгубився молодий Кемлич.

– Брешеш! Брешеш, як собака! Пане полковнику, хто ж міг знати, що то ваша милість засіла в нашій садибі! Заради Бога, очам своїм не вірю!

– Це я, власною персоною! – засміявся пан Анджей, простягаючи назустріч йому руку.

– О, Ісусе! – сахнувся старий. – Такий гість у бору! Очам не вірю! Чим ми тут вашу милість приймемо? Якби ж ми сподівалися, якби ж ми знали!..

Тут чоловік звернувся до синів:

– Підіть хтось із вас, вітрогонів, у льох, меду принесіть!

– Дайте, батьку, ключа від колодки! – сказав один із синів.

Дідуган узявся шукати на поясі, але водночас підозріло споглядав на сина.

– Ключ від колодки? Ще чого! Знаю я тебе, цигане. Більше сам вип’єш, ніж сюди принесеш. Ні? Краще я сам піду. Ключа від колодки він хоче! Йдіть лише колоди відвалити, а я відчиню і винесу сам!

– То, бачу, льох під колодами маєте таємний, пане Кемлич? – здивувався пан Кміциц.

– А як інакше можна щось втримати з такими шалапутами! – відповів старий, вказуючи на синів. – Батька би зжерли. Ви ще тут?! Гайда пні відвалювати. Так ви слухаєте того, котрий вас сплодив?

Молоді рвонули жваво за хату, до купи навалених пнів.

– Як і раніше, бачу, ви з синами в незгоді? – спитав пан Анджей.

– А хто б із ними був у згоді. Битися вміють, здобич брати вміють, але як доведеться з батьком ділитися, то з горла їм мушу свою частку видирати. Така мені втіха! А хлопи, як тури! Прошу вашу милість в оселю, бо тут холод кусає. Боже милосердний! Такий гість, такий гість! Tа ми під орудою вашої милості більше здобичі взяли, ніж упродовж цього цілого року. Лихо тепер! Біднота! Кепські часи і щораз гірші, та й старість не в радість!.. Прошу до хати, на низькі пороги. Боже милий! Хто б тут вашу милість сподівався…

Старий Кемлич теревенив на диво швидко, а нарікаючи, кидав швидкі та неспокійні погляди навсібіч. Це був кістлявий і величавий стариган, із обличчям, вічно скривленим і марудним. Він був косоокий, як і двоє його синів, кущуваті брови і такі ж вуса, під якими стирчала безмірно висунена вперед нижня губа, яка, коли говорив, сягала йому аж під ніс, як у людей, котрі не мають зубів. Дряхле його обличчя дивно контрастувало зі жвавістю його постаті, що зраджувала незвичайну силу та бадьорість. Рухи дідуган мав швидкі, немовби його пружина штовхала. Головою без угаву вертів, намагаючись охопити поглядом усе, що його оточувало, як людей, так і речі. Для пана Кміцицa з кожною миттю ставав усе запобігливішим, у міру того, як відгукувалися в ньому покірність давньому вождю, страх, можливо, захоплення, або й прив’язаність.

Пан Кміциц знав Кемличів добре, тому що батько і два сини служили в його хоругві ще в ті часи, коли в Білій Русі він на власну руку вів війну з Хованським. Це були мужні воїни й не менш жорстокі, ніж відважні. Син Koсмa носив якийсь час прапор у загоні пана Анджея, але незабаром відмовився від цієї честі, бо йому це перешкоджало здобич брати. Між гультяями та гульвісами, з котрих складалася партія пана Кміцица, котрі вдень пропивали і витрачали те, що вночі здобували кров’ю у ворога, Кемличi відзначалися неймовірною жадібністю. Збирали старанно здобич і ховалися по лісах. Брали особливо захланно коней, яких продавали пізніше по садибах і містечках. Батько бився не гірше за своїх синів-близнюків, але після кожної битви видирав у них кращу частину здобичі, розводячи при цьому скарги та скиглення, що його кривдять, погрожуючи отчим прокляттям, стогнучи та нарікаючи. Сини гарчали на нього, але були досить дурнуваті від природи, тому дозволяли тиранити себе. Але, незважаючи на сварки та чвари, в битві ставали один за одного відчайдушно, не щадивши крові. Товариші не любили їх, але боялися повсюдно, бо в люті ті бували страшними. Навіть офіцери уникали з ними задиратися. Один лише пан Анджей породжував у них незрозумілий страх, а після пана Кміцица ще пан Раницький, котрому в гніві обличчя вкривалося плямами, тоді тремтіли перед ним. Шанували також в обох родовитість, бо Кміцици здавна правили в Oрші, а в панові Раницькому текла сенаторська кров.

У загоні подейкували, що вони зібрали великі скарби, але ніхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди. Якось вислав їх пан Анджей із кількома челядниками і табуном коней здобичі. Відтоді й зникли. Пан Кміциц припустив, що вони полягли, але жовніри казали, що втекли з кіньми, тому що це була завелика для їхніх сердець спокуса. Тепер, коли їх пан Анджей побачив здорових, коли в шопі під хатою іржали якісь коні, а радість і запобігання старого мішалися з неспокоєм, подумав полковник, що жовніри тоді мали слушність.

Тому коли зайшли до хати, він сів на тапчані й, узявшись у боки, став пильно зазирати в очі дідуганові, відтак спитав:

– Пане Кемлич! А де мої коні?

– О, Ісусе! О, мій солодкий Ісусе! – застогнав стариган. – Люди Золотаренка забрали, побили нас, поранили, розсіяли, гнали шістнадцять миль, заледве від них утекли. О, Матір Божа! Ми ні вашої милості, ні партії вже не могли знайти. Загнали нас аж сюди, в ці бори, на траву та голод, до цієї халупи, до цього багна. Бог милосердний, що ваша милість живі та здорові, хоч і бачу, що поранені. Може б, перев’язати, цілющого зілля прикласти. А ті мої сини пішли пні відвалити і згинули. Що ті шельми там роблять? Готові двері вивалити, щоб до меду дістатися. Голод тут і холод – більше нічого! Грибами живемо, але для вашої милості знайдеться що випити та перекусити. Тих коней нам відібрали, захопили. Немає про що говорити! І нас служби у вашої милості позбавили. Кусня хліба на старості немає, хіба нас ваша милість притулить і знову на службу прийме.

– Може й таке трапитися, – погодився пан Кміциц.

Аж тут увійшли два сини старого: Кoсмa та Дам’ян, близнюки, великі чолов’яги, незграбні, з величезними головами, порослими цілком безмірно густим і твердим, як щетина, волоссям, нерівним, таким, що стирчить з-за вух, творить вихори та фантастичні чуби на черепах. Увійшовши, зупинилися біля дверей, бо у присутності пана Анджея сісти не сміли.

– Льох відвалили, – повідомив Дам’ян.

– Гаразд, – втішився старий Кемлич, – піду принесу меду.

Тут він багатозначно глянув на синів.

– А тих коней люди Золотаренка забрали, – зауважив він із натиском і вийшов із приміщення.

Пан Кміциц дивився на двох гультіпак, котрі стояли під дверима, наче сокирою з товстих пнів витесані, й ураз спитав їх:

– Що ви тепер робите?

– Коні беремо! – сказали хором близнюки.

– У кого?

– У кого доведеться.

– А найбільше?

– В Золотаренка.

– Це добре, у ворогів можна брати, але якщо і в своїх берете, то ви пройдисвіти, а не шляхта. Що з цими кіньми робите?

– Батько в Пруссії продає.

– А у шведів траплялося відбирати? Це ж тут десь недалеко шведські команди стоять? Бачили шведів?

– Бачили.

– На самотніх нападали чи на малі зграї? А коли захищалися, що ви тоді?

– Били.

– Ага! Ви били! Отже, маєте свій рахунок і в Золотаренка, і в шведів, я впевнений, що з рук не зійшло б, якби ви їм у руки втрапили?

Кoсмa та Дам’ян мовчали.

– Небезпечний ведете промисел, що більше гультяям, ніж шляхті, пасує. Не без того також мусить бути, щоб над вами якісь вироки з давніх часів не тяжіли?

– Та вже так! – підтвердили Кoсмa та Дам’ян.

– Так і я думав. З яких ви сторін?

– Ми тутешні.

– Де батько раніше жив?

– У Боровичку.

– Це його було село?

– У спільній власності з паном Копистинським.

– А що з ним сталося?

– Зарубали.

– І ви мусили втікати від закону. Куцо з вами, Кемличами, на гілляках закінчите! Кат вам посвітить, не може бути інакше!

Тут двері до світлиці рипнули й увійшов старий, котрий ніс глечик меду і дві склянки. Увійшовши, глянув неспокійно на синів і на пана Кміцицa, відтак наказав:

– Ідіть льох завалити.

Близнюки вийшли негайно, батько ж налив меду в одну склянку, а другу залишив порожньою в очікуванні, чи йому пан Анджей пити зі собою дозволить.

Але пан Кміциц і сам пити не міг, бо навіть розмовляв зі зусиллям, так йому рана боліла. Побачивши це, дідуган озвався:

– Не йде мед на рану, хіба саму залити, щоб швидше згоріла. Ваша милість дозволить оглянути та перев’язати? Бо я не гірше за цирульника знаюся на цьому.

Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв пов’язки й узявся оглядати рану.

– Шкіра здерта, це нічого! Куля по дотичній пройшла, але там напухло.

– Тому й болітиме…

– Бо не більше двох днів минуло. Матінко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милість стрельнути.

– З чого робите такий висновок?

– Бо весь порох не встиг згоріти і зернята, як чорнушка, під шкірою сидять. То вашій милості вже залишиться. Тепер хіба хліба з павутиною прикласти. Надто близько хтось стрельнув, добре, що вашу милість не вбив!

– Не настав ще мій час. Приготуйте хліба з павутиною, пане Кемлич, і прикладіть якнайшвидше, бо я маю з вами побесідувати, а щелепи ниють.

Стариган підозріло зиркнув на полковника, бо в його серці зачаїлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно відібраних козаками, проте все одно заклопотався. Замісив завчасу зволожений хліб, а що павутини в хаті не бракувало, то не забарився перев’язати пана Кміцицa.

– Так краще, – визнав пан Анджей, – сідайте, пане Кемлич.

– Як накаже пан полковник, – рапортував старий, сідаючи на краєчку лави та схиляючи неспокійно свою сиву, розпатлану голову до пана Кміцица.

Але пан Анджей, замість питати чи балакати, охопив голову руками і глибоко замислився. Після цього піднявся і став ходити по кімнаті. Часом він зупинявся перед паном Кемличeм і споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками. Так спливло десь із півгодини. Дідуган совався неспокійно.

Раптом пан Кміциц зупинився перед ним.

– Пане Кемлич, – сказав він, – де тут найближче стоять ті хоругви, які проти князя віленського воєводи збунтувалися?

Стариган заморгав підозріло очима.

– Чи ваша милість хоче до них їхати?

– Я б попросив, щоб ви не питали, а відповідали.

– Подейкують, що в Щучині одна хоругва стоїть на квартирах, та, яка останнім часом туди з Жемайтії перейшла.

– Хто так каже?

– Самі ж люди з хоругви.

– Хто там верховодить?

– Пан Володийовський.

– Це добре. Закличте до мене Сороку!

Старий вийшов і за мить повернувся з вахмістром.

– Листи знайшлися? – спитав пан Кміциц.

– Ні, пане полковнику, – відповів Сорока.

Пан Анджей клацнув пальцями.

– Ех, біда, біда! Можеш іти, Сороко. За ці листи, що ви погубили, мали б висіти. Можеш іти. Пане Кемлич, маєте тут на чому писати?

– Щось та й знайдеться, – роззирнувся навколо дідуган.

– Хоч би два аркуші та пера.

Старий зник за дверима комори, яка була таким собі складом всілякого краму, але шукав довго. Пан Кміциц тим часом походжав по кімнаті та розмовляв сам зі собою.

– Чи листи є, чи їх немає, – гомонів він, – гетьман не знає, що вони втрачені, і боятиметься, щоб їх не оприлюднив. Тож маю його в п’ястуці. Хитрість на хитрість! Я погрожуватиму йому, що воєводі вітебському їх пошлю. Це воно! На Бога надія, що він цього налякається.

Подальші його роздуми обірвав старий Кемлич, котрий вийшов із комори та повідомив:

– Аркушів є три, але немає пер і чорнила.

– Немає пер? А птаства жодного немає в лісі? Хоч би з мушкета підстрелити.

– Є яструб, прибитий над шопою.

– Давай крило, хутко!

Пан Кемлич не став баритися, бо в голосі пана Кміцицa чулася нетерплячка і наче гарячка. За хвилину чоловік повернувся з яструбиним крилом. Пан Анджей вхопив його, висмикнув перо і взявся заточувати власним пугіналом4.

– Гарна річ! – сказав він, дивлячись на світло. – Але легше голови людям різати, ніж пера! А тепер потрібне чорнило.

Сказавши це, відкотив рукав, уколов, натиснув сильно на руку й умочив перо в крові.

– Можете йти, пане Кемлич, – дозволив полковник, – залиште мене.

Стариган вийшов із світлиці, а пан Анджей узявся писати.

«Залишаю службу у Вашої світлості, бо зрадникам і запроданцям не хочу більше служити. А що я присягнув на розп’ятті, що Вашу світлість не покину, то мені Бог за це відпустить гріхи. А якщо й осудить, то жадаю за краще горіти за свої гріхи, ніж за явну та намірену зраду вітчизни та короля. Ваша світлість вивела мене на манівці, я був сліпим мечем у Вашій руці, до проливання братньої крові охочий. Тому на Божий суд Вашу світлість викликаю, щоб нас розсудили, на чиєму боці була зрада, а на чиєму чисті наміри. Якщо ми зустрінемося колись, хоч ви й могутні і не лише окрему людину, а й всю Річ Посполиту до смерті вкусити можете, а в мене лише шабля в руці, я все ж своє зроблю застереження і переслідувати Вашу світлість буду, скільки мені сил та енергії вистачить. А Ваша світлість знає, що я з тих, хто і без надвірних хоругв, без замків і гармат нашкодити можу. Поки дихатиму, буду мститися Вам, що ні дня, ні години не зможете залишитись у спокої. І це буде справді так, як це моя власна кров, якою пишу. Листи Вашої світлості я маю, які не лише польського короля, але і шведів збурити можуть, бо в них зрада Речі Посполитої явна, як і те, що й від шведів Ви також готові відступитися, як тільки вони посковзнуться. Навіть якби Ви були вдвічі могутніші, Ваша погибель у моїх руках, бо підписам і печаткам будь-хто повірить. Тому, Ваша світлосте, пропоную таке: якщо хоч волосина впаде з тих голів, на яких мені залежить і які в Кейданaх залишилися, ті листи і документи я панові Сапєзі відішлю, а копії накажу по всій країні розповсюдити. Ось Вам віз і перевіз: або після війни, коли спокій у Речі Посполитій настане, Ви віддасте мені Білевичів, а я Вашій світлості листи, або якщо лиху новину вчую, то зараз же пан Сапєга покаже кореспонденцію Понтусу. Хочеться Вашій світлості корони, та не знаю, чи тоді буде її на що вкласти, коли голова від польської чи шведської сокири впаде. Краще, бачиться мені, заміну зробити, бо хоч я помсти і не занехаю, але це питання можемо й приватно вирішити. Богові Ваша світлість довірилася б, якщо б не те, що бісівський auxilia5 над Божим вище не поставили.

Кміциц.

P. S. Конфедератів Вашій світлості не вдасться отруїти, бо знайдуться такі, хто йдучи з бісівської служби на Божу, застережуть їх, щоб ні в Орлі, ні в Заблудoвi пива не пили».

Тут підхопився пан Анджей і став міряти кроками кімнату. Обличчя його пашіло, бо його власний лист, як вогонь, розпалив. Цей лист був наче маніфест оголошення війни з Радзивіллaми, і пан Кміциц відчував у собі якусь надзвичайну силу і готовий був навіть уже сам-один виступити проти могутнього роду, який володів цілою країною. Він, простий шляхтич, простий лицар, вигнанець, правом переслідуваний, він, котрий нізвідки не сподівався допомоги, наразився проти всіх так, що всюди його ворогом вважають. Він, не так давно переможений, відчував у собі тепер таку силу, що бачив уже немов пророцьким оком приниження князів Янушa та Богуслава, і свою звитягу. Як поведе війну, де знайде союзників, в який спосіб переможе, не знав, більше того, навіть не думав про це. Вірив лише глибоко, що робить те, що мусить зробити, що має слушність і справедливість, тому і Бог буде з ним. Це наповнювало його довірливістю без міри і без меж. Зробилося йому на душі значно легше. Розкривалися перед ним наче якісь зовсім нові країни. Сісти тільки на коня й їхати туди, і домчить він до пошани, слави і до Олюньки.

– Тепер навіть волосина з її голови не впаде, – повторював парубок собі гарячково й якось радісно, – листи її захистять. Буде її гетьман берегти, як зіницю ока, як я сам! У цьому я собі зарадив! Хробак я поганий, але від мого жала не сховаєтесь.

Раптом йому спала на гадку інша думка: «А чи й до неї не написати? Посланець, котрий повезе лист до гетьмана, може і їй вручити таємно звісточку. Як же не сповістити їй, що я з Радзивіллaми порвав і що іншої йду шукати служби?»

Ця думка вцілила в саме його серце. Він ще раз стиснув руку, вмочив перо і став писати: «Олюнько, я більше не належу Радзивіллу, бо врешті переглянув…» Але враз зупинився, поміркував хвильку, а потім сказав сам собі:

– Нехай краще вчинки, а не слова свідчать відтепер за мене. Я не писатиму!