Ярослав Мудрий

Цікаво, що «Диво» писалося в той самий час, що й «Собор» Олеся Гончара. Ці два романи навіть побачили світ одного й того самого року – 1968-го. Загребельний та Гончар, будучи «літературними генералами» в Україні, спілкуючись, могли знати творчі плани один одного. Так, на перший погляд, твори мало схожі між собою. Однак основний «персонаж» і «Собору», й «Дива» – храм. І в одному, й другому творі маємо дещо схожу апеляцію до минулого. В певному сенсі, це були твори-конкуренти, як і конкурентами на ниві літератури були Загребельний і Гончар.

Незадовго після публікації «Дива», в 1973 р., в СРСР був опублікований ще один історичний роман про часи Ярослава Мудрого. Це – «Анна Ярославна – королева Франції»56 Антоніна Ладинського (1896—1961). Твір з’явився після смерті автора. Сам же роман був написаний (чи дописаний) у 1960 році.

Взагалі постать Ладинського доволі цікава. Про його життя можна писати авантюрний роман. Учасник Білого руху, денікінець, який опинився в Греції, потім на Близькому Сході, зрештою у Франції, де жив у міжвоєнний період і пізніше, аж до 1950 р. Писав поезію, історичну белетристику. Під час Другої світової війни став членом організації «Союз російських патріотів», яка створена була не без підтримки СРСР. Імовірно, Ладинський співпрацював із радянськими спецслужбами. Тим паче, що його молодший брат, який жив у Радянському Союзі, став полковником КДБ. У 1946 р. Ладинський прийняв радянське громадянство. У 1950 р. його змусили покинути Францію, запідозривши в роботі на радянські спецслужби. У 1950— 1955 рр. він жив у НДР, в Дрездені, а пізніше до самої смерті в Москві. Причому там втрапив у пікантну інтимну історію: переманив молоду дружину брата-кегебіста, на квартирі якого мешкав.

Ладинського прийняли до Спілки письменників СРСР, що можна сприймати як визнання його письменницьких заслуг. В останні роки життя він працював над великою історичною трилогією про Київську Русь. До її складу ввійшли романи «Коли впав Херсонес…» про князя Володимира Святославича (цей твір письменник опублікував, перебуваючи ще на еміграції), згадуваний роман «Анна Ярославна – королева Франції», а також «Останній шлях Володимира Мономаха».

Звісно, у «Анні Ярославні…» Ладинський не міг обійти постать Ярослава Мудрого. Останній постає як книжник-інтелектуал, який розумно здійснює управління своєю державою. У романі князь пригадує про свої діяння при читанні книжок. «Ярослав, – пише Ладинський, – не міг спати і, щоб скоротити нічні години, читав книжки, лежачи в постелі, і це ввійшло для нього у звичку. Адже скільки хотілось довідатися з повістей, що на це не вистачало би часу вдень, коли треба було радитися про державні справи, розбирати судові справи, бути присутнім на богослужіннях, виїжджати на лови звірів. Так він полюбив книжне читання більше життя…»57 Ці слова можна сприймати як вільну інтерпретацію автором літописного тексту, де говориться, що Ярослав Мудрий багато читав, у т. ч. і вночі. Правда, цей князь не є головним героєм твору. Тут він «губиться» в тіні своєї дочки.

Те саме можна сказати про радянський фільм «Ярославна, королева Франції», при написанні сценарію якого використовувався згадуваний роман Ладинського. Фільм був знятий на кіностудії «Ленфільм» і вийшов на екрани в 1978 р. Автором сценарію був Володимир Валуцький, головним режисером – Ігор Маслєнніков. Фільм не розповідає ні про Русь, ні про давню Францію. У ньому йдеться про далеку дорогу, яку довелося здолати Анні Ярославні від Києва до Парижа58.

Якщо в цьому фільмі князь Ярослав фактично є епізодичним персонажем, то цього не скажеш про інший радянський фільм – «Ярослав Мудрий», знятий на Київській кіностудії імені Олександра Довженка та кіностудії «Мосфільм». На екрани він вийшов у 1981 р. Сценарій фільму написали Павло Загребельний, Михайло Вепринський і Григорій Кохан. Останній же був і головним режисером. Фільм замислювався як епічний твір, що мав на меті показати велич Русі. Подібні епічні твори були притаманні радянському кінематографу епохи «застою».

Хоча у фільмі ніби показується Київська Русь, насправді ця Русь виявилася занадто русифікованою. Одяг дійових осіб був стилізацією одягу московітів допетровського періоду. Мовою фільму була мова російська, де поняття руський і російський звучали ідентично, наприклад, «русская земля». Російською мовою цитувалися й руські літописи. Глядач, дивлячись цей фільм, мимоволі сприймав Київську Русь як Росію.

«Ярослав Мудрий» мав дві серії. У першій розповідалося про дитинство, молодість і непростий шлях князя до влади. У другій йшлося про діяльність Ярослава, коли він оволодів київським престолом.

Завершується фільм епічним гепі-ендом: під стінами Києва русичі, чи то – «русские», вщент розбивають печенігів. Після чого Ярослав виголошує патріотичну промову про могутність Русі59.

Складно говорити про захоплюючий динамічний сюжет фільму «Ярослав Мудрий». Чимось він нагадував барвистий патріотичний лубок – особливо це стосувалося другої серії. У ній показано, як князь Ярослав займається державними справами, розбудовує свою столицю – Київ, переймається питаннями культури, приміром, відвідує школу, де суворий вчитель, що не жаліє для своїх учнів буків, змушує їх писати «Печеніг – ворог русича». Ну, чим не радянська контрпропаганда часів «застою»!

Фільм «Ярослав Мудрий» так і не став помітним явищем у радянській кінематографії. На це була низка причин. Художньо фільм вийшов слабким. Не мав він чіткої сюжетної лінії. Чимало сцен виглядали як надумані. Зрештою, надуманим була й епічність фільму. Сумнівно, що він міг пробудити тоді в радянських людей сильні патріотичні почуття. Адже вийшов цей кінофільм на екрани у пік «застою», коли відчувалася невідповідність декларованих «партією й урядом» цінностей і життєвих реалій. Тому апеляція до «величі в минулому» на фоні соціальної й економічної деградації не викликала захоплення – радше, байдужість чи навіть роздратування.

Цікаві метаморфози з образом Ярослава Мудрого відбулися в пострадянський період, коли Росія й Україна стали окремими державами. Можна говорити, що між цими країнами було і є змагання за князя Ярослава Мудрого та його спадок. І відбувається воно в різних формах.

Зокрема, це змагання знайшло певний вияв у сфері наукової та науково-популярної літератури. Так, книг, які б широко висвітлювали біографію Ярослава Мудрого, ні в царській Росії, ні в Радянському Союзі не було. Але вони почали з’являтися останнім часом і в Україні, і в Росії. Передусім варто відзначити видані в 1996 та 2002 роках монографії Петра Толочка, де він подав наукову біографію князя60. У 2009 р. з’явилася науково-популярна книжка про Ярослава Мудрого, випущена видавництвом «Фоліо» в серії книг про видатних українців61. Науково-популярною є книга професора Національного юридичного університету Григорія Демиденка «Ярослав Мудрий – великий князь Русі»62, яка мала кілька видань. Автор цієї книжкивважає, що в існуючих «життєписах великого князя авторська увага зосереджена головним чином на аналізі різних джерел, відображенні в них окремих біографічних фактів, спірних питаннях їхнього трактування, що безперечно важливо, але за якими губляться факти життя, особистість, задуми й вчинки великого київського князя, його політика, законотворчість, без чого наші уявлення про нього залишаються неповними та спрощеними». Ці грані його образу Демиденко вважає визначальними і намагається їх осмислити63. Автор ставить перед собою надзавдання – створити «справжній» образ Ярослава Мудрого. Питання, правда, в тому, наскільки ця «справжність» сприймається читачами, зокрема фахівцями-істориками.

Також своїм завданням Демиденко бачить те, щоб розвінчати різні публікації, в яких компрометується Ярослав Мудрий64. І справді, останнім часом як в Україні, так і в Росії з’явилися публікацій такого типу. Це не лише згадувані роботи, в яких «доводиться», ніби Ярослав Мудрий вбив Бориса й Гліба, а публікації, де піддається сумніву те, що цей князь наказав побудувати Софію Київську. Одним із таких «розвінчувачів» був скандальний проросійський публіцист Олесь Бузина65.

П. П. Толочко

Цікавим, на нашу думку, є погляд на Ярослава Мудрого відомого українського вченого-сходознавця, професора Гарвардського університету Омеляна Пріцака (1919— 2006). Він не присвятив постаті цього князя якогось спеціального дослідження. Але в його фундаментальній праці «Походження Русі» висловлено низку важливих концептуальних положень щодо діяльності Ярослава Мудрого. Саме цього князя (а не Рюрика, Олега чи Володимира) вчений вважає творцем Руської держави.

Оскільки міркування Пріцака видаються нам дуже важливими, звернемо на них більше уваги. Передусім вчений вважав, що держава, як організаційна структура, може запозичуватися народом у інших народів, де вона існує. Він писав: «Держава є однією з найвизначніших ідей і найвищих досягнень розвинутої урбаністичної цивілізації. Вона виникає не спонтанно, а запозичується у народів, у яких уже існує. Переймання такої ідеї народами, які не витворили власної держави, обумовлене розумінням її важливості й доцільності, тому ті народи добровільно піддаються під провід досвідчених іноземних навчителів»66. Русь, судячи з міркувань Пріцака, це якраз такий випадок, коли відбувалося «державне запозичення».

Учений розглядає Руську державу як кагант, вказуючи на східні, хозарські запозичення «державної ідеї». «Історія каганату Русів, – пише він, – складається з трьох фаз: волзького періоду (бл. 839—930), дніпровського (бл. 930—1036) та київського (1036—1169). Протягом двох перших – руси володіли переважно торговими шляхами й племенами, а не територіями. У разі потреби вони знищували суперників (таких як полоцькі Ільфінґи), збирали данину й контролювали торжища уздовж двох основних торгових шляхів: волзько-двінського, важливого протягом ІХ і першої половини Х ст., з його двома відгалуженнями до мусульманських торговельних центрів – Булгарії та Ітиля, і дніпровського торговельного шляху Х ст., з варяг, через Київ, до грецького Константинополя, згодом міжнародного економічного центру. Третій, київський, період знаменував собою початок культурної консолідації Русі й спробу її “націоналізації”»67.

Із цієї схеми випливало, що Ярослав Мудрий започаткував період «культурної консолідації Русі», власне, коли Русь стала державою. Пріцак дав таку характеристику діяльності цього князя:

«У 1036 році Ярослав…, новгородський правитель, який щойно затвердився в Києві, розгромив печенігів (кочових спадкоємців хозарів) і утвердив свій варіант Римської імперії, ідеологічним центром якої був Софійський собор у Києві, а підґрунттям – система новгородських законів. Безперечно, що це певною мірою підштовхнуло його до введення як сакральної (священної) й законної мови його володінь саме церковнослов’янської, яка після занепаду Дунайської Болгарії знову втратила свого власника.

Ярослав також почав перетворювати Русь у територіальну спільність шляхом осадження княжої мандрівної дружини на київській, чернігівській та переяславській землях. Як результат таких дій назви «Русь» і «Руська земля», що засвідчені в другій половині ХІ ст. і побутували в ХІІ ст., вживалися тепер у новому значенні, а саме виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна). І лише тоді почала відбуватися культурна революція. Відштовхуючись від поліетнічної, багатомовної й безтериторіальної спільності з культурою «нижчого» рівня, Київська Русь почала досягати рівня нової, «вищої» культури, оволодівши писемною й правовою слов’янською мовою.

Зростання Київської Русі як політичного і релігійного центру – закономірне, бо, якщо зважити, занепад незалежної болгарської держави на Дунаї залишив церкву і слов’янський обряд, з його відносно цілісним зведенням духовних і державно-політичних текстів, без господаря; саме це дало можливість Київській Русі оволодіти цією культурою без загрози втрати власної самобутності. Таким чином руський обряд, руський «язик» впровадився через слов’янську священну мову й кирилицю. Слов’яно-руська духовність стала основою для злиття слов’янських полян і неслов’янських елементів Русі у єдину «Руську землю». Територія київського, чернігівського й переяславського князівств, які пізніше утворили Центральну Україну, була обрана місцем постійного заселення досі мандрівної Русі.

Доти «Русь» представляла собою іноземну правлячу верхівку з примітивною соціально-політичною організацією, складену із морських і річкових кочовиків, котрі періодично збирали данину (полюддя) для своїх князів, однак не були пов’язані ні з якою конкретною територією. Для висвячення династії Ярослава у християнській легітимності потрібно було створити культ його двоюрідних братів Бориса і Гліба, синів болгарської княжни. Вони були канонізовані київським митрополитом Іоанном, болгарином за походженням, відразу по їхній смерті (бл. 1020 р.), хоча й загинули вони у звичайній боротьбі за владу. Властивий фундатор руської династії, Ярослав, успішно створив собі образ доброго брата, який помщається за смерть безвинно забитих (хоча, можливо, й сам був причетний до їхньої загибелі), а також присвоїв собі й своїй династії харизму святих Бориса й Гліба».

Далі Пріцак веде мову про значення борисоглібського культу, Києво-Печерського монастиря, укладання літописів у релігійно-культурній консолідації Русі. «Саме тоді, – робить висновок вчений, – під час Київського періоду, з появою власної історичної свідомості й почала поставати Русь як законна історична сутність»68.

І. Білібін. Святі Борис та Гліб на кораблі

Можна не погоджуватися з окремими міркуваннями Пріцака, вказувати йому на деякі неточності, однак, на нашу думку, він вірно вказав основні тенденції державотворення Давньої Русі. Варто з ним погодитися і в тому, що саме за часів Ярослава Мудрого Русь відбулася як повноцінна держава.

На жаль, міркування Пріцака щодо формування Руської держави практично «не були помічені» в українській історіографії, представники якої в переважній більшості й далі дотримуються поглядів Михайла Грушевського, розглядаючи Київську Русь як українську державу.

Після розпаду Радянського Союзу не лише в Україні, а й в Росії з’явилися наукові й науково-популярні роботи про Ярослава Мудрого. Зокрема, це монографія Олексія Карпова, що вийшла у відомій серії «Жизнь замечательных людей», витримавши кілька видань69. У 2012 р. «Императорским Русским историческим обществом» видана нова книга про великого князя аматора-історика Віктора Торопа70.

У незалежній Україні маємо певне шанування пам’яті князя Ярослава. У низці українських міст є вулиці, названі на його честь. Є така вулиця в Києві, де вона, як уже говорилося, існувала з царських часів. У 1955 р. у цьому місті ще з’явився провулок, названий іменем цього князя. Вулиці Ярослава Мудрого є у Львові, Харкові, Білій Церкві, Василькові, Жидачові, Мостиськах, Борщові, Тлумачі, Кам’янці-Бузькій, Лубнах, Петропавлівській Борщагівці, Роздільній. У 2007 р. у Харкові на його честь названий був навіть майдан. Також Національний юридичний університет, який є в цьому місті, носить ім’я Ярослава Мудрого. Національна парламентська бібліотека України змінила свою назву і від 14 грудня 2016 р. іменується «Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого». У деяких українських містах поставлені пам’ятники цьому князю. Це – Київ, Харків і Біла Церква. Також йому встановлений бюст у Полтаві.

Пам’ятник Ярославу Мудрому в Харкові

Пам’ятник Ярославу Мудрому в Києві

Погруддя Ярослава Мудрого біля Полтавського юридичного інституту НЮУ

У Росії пам’ятник Ярославу Мудрому є в Ярославлі. Адже вважається, що це місто ним було засноване. Щоправда, перша згадка про Ярославль відноситься до 1071 р. і стосується подій, які відбулися після смерті Ярослава Мудрого. Зараз же вважається, ніби місто заснували в 1010 р., хоча ця дата документально не підтверджена. Саме цей рік ніби був останнім роком княжіння Ярослава Мудрого в Ростовській землі, на теренах якої й знаходиться нинішній Ярославль. 2010 р. офіційно було відзначено 1000-ліття з часу заснування цього міста71. До цієї дати росіяни зняли художній фільм «Ярослав. Тисячу років тому» (автор сценарію – Марина Кошкіна, головний режисер – Дмитро Коробкін). Хоча фільм позиціонували як «біографію», насправді в ньому від реальної біографії князя мало що лишилося. Сюжет кінотвору базувався на фантазіях та легендарній основі. Там йдеться про боротьбу Ярослава з работоргівцями, про його любовну історію з донькою вождя племені «ведмедів» Райдою, про об’єднання племен навколо Ростова й поширення християнства. І, звісно, про заснування Ярославля на місці язичницького капища племені «ведмедів».

Фільм «Ярослав. Тисяча років тому» не мав комерційного успіху. Касова виручка від його прокату становила менше третини витрат на нього. Радше, фільм мав значення пропагандистське. Він був показаний у Ярославлі у зв’язку зі святкуванням 1000-літнього ювілею міста. Показали його й на сторожовому кораблі «Ярослав Мудрий», який входить до Балтійського флоту Росії72.

Ярославль – місто в Росії

Ще одним об’єктом пам’яті в Росії про Ярослава Мудрого варто назвати Новгородський університет, який носить ім’я цього князя73.

Ярослав Мудрий удостоївся зображень і на грошових знаках. Його портрет є на українських банкнотах. У 2001 р. Нацбанк України випустив срібну монету із портретом цього князя номіналом 10 гривень. Також на російській купюрі номіналом 1000 рублів зображене місто Ярославль і скульптура легендарного засновника міста – Ярослава Мудрого74.

Загалом, якщо порівнювати шанування Ярослава Мудрого в Україні й Росії, то видається, що лідером є Україна.

23 серпня 1995 р. Указом Президента України Леоніда Кучми для нагородження громадян за видатні особисті заслуги перед Українською державою в галузі державного будівництва, зміцнення міжнародного авторитету України, розвитку економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, охорони здоров’я, за благодійну, гуманістичну та громадську діяльність було засновано орден князя Ярослава Мудрого 5-ти ступенів. Схоже, ініціатором заснування цього ордена був тодішній глава президентської адміністрації Дмитро Табачник. Принаймні він мав відношення до цієї справи.

Орден князя Ярослава Мудрого І ступеня

Табачник також забезпечив перемогу Ярослава Мудрого в телепроекті каналу «Інтер» «Великі українці», який реалізовувався з 16 листопада 2007-го по 16 травня 2008 р.75 Звісно, Ярослав Мудрий не займав і не займає помітне місце в історичній свідомості українців. Сумнівно, що за нього масово голосували під час проведення телепроекту. Тому Табачник вдався до «накручування» голосів. Робилося це ним, зокрема, для того, щоб не допустити перемоги Степана Бандери. Для Табачника, як для проросійського політика, важливо було, щоб переможцем у телепроекті став не націоналіст, а історичний персонаж, прийнятний як для українців, так і для росіян. На його думку (чи на думку його кураторів?), для цього непогано надавався саме Ярослав Мудрий, який має стосунок і до української, і до російської історії.

Попри це «накручування», яке скомпрометувало проект і завершилось скандалом, вихід на перше місце Ярослава Мудрого мав для українців певні позитиви, котрі не були поціновані. По-перше, ця «перемога» вказувала на те, що українці сприймають Київську Русь як свій історичний спадок, свою державу. По-друге, на перше місце вони поставили князя, який фактично прославився розбудовою державних структур, відзначався конструктивною діяльністю в сфері права, культури. Це ніби свідчило про високу державницьку свідомість наших громадян.

Отакий парадокс – неблагі наміри ніби дали благий результат.

«Змагання» за Ярослава Мудрого в Україні спостерігалося не лише в сфері політичній, але й церковній. 9 березня 2004 р. Священний синод Української православної церкви (УПЦ), яка знаходиться в підпорядкуванні Московського патріархату, у зв’язку з 950-літтям з дня смерті цього князя благословив внести в святці УПЦ та встановити день пам’яті Ярославу Мудрому в день його упокоєння 5 березня (20 лютого за старим стилем)76. Передбачалося, що цей князь шануватиметься як небесний покровитель державних діячів, юристів, прокурорів, будівничих храмів, бібліотекарів, наукових працівників, учителів, студентів тощо77. Тут, певно, теж не обійшлося без Табачника, який почав себе позиціонувати вірним УПЦ.

Згодом, у 2008 р., майже таке «дзеркальне рішення» щодо Ярослава Мудрого прийняв помісний собор Української православної церкви Київського патріархату. У зв’язку з 1020-літтям хрещення Русі він благословив приєднати благовірного великого князя Київського до лику святих для загального церковного шанування і занести його ім’я в православний церковний календар. Пам’ять про нього було визначено святкувати 4 березня (20 лютого за старим стилем)78. У невисокосний рік дата святкування припадала на 5 березня79.

Хоча УПЦ є філією Російської православної церкви, проте вона має деяку самостійність. Ініціатива цієї церковної структури вплинула на Московський патріархат. Зрештою, встановлення шанування київським патріархатом Ярослава Мудрого як святого змусило вищу ієрархію Російської православної церкви вдатися до відповідних кроків. 8 грудня 2005 р. з благословення московського патріарха Алєксія ІІ 5 березня (20 лютого) було внесено в місяцеслов як день пам’яті благовірного князя Ярослава Мудрого. А 3 лютого 2016 р. визначенням архієрейського собору Російської православної церкви встановили його загальноцерковне шанування80.

Ще одна резонансна історія, пов’язана з Ярославом Мудрим, це виявлення зникнення останків князя із Софійського собору. 10 вересня 2009 р. саркофаг князя було відкрито з метою вивчення його вмісту. Проте там виявився лише жіночий скелет. Чоловічого не було.

Де зараз перебувають останки князя Ярослава – достеменно не відомо81. А сама історія із його зниклим скелетом набрала містично-детективного характеру.

Розповіді про перебування останків Ярослава Мудрого за кордоном не є безпідставними. Керівництво Національного заповідника «Софія Київська» за підтримки державних структур спробувало дізнатися, де вони знаходяться, й повернути їх на батьківщину. На жаль, ці дії не дали потрібного результату.

Хоча відкриття саркофага в 2009 р. стало поганою новиною щодо збереження останків Ярослава Мудрого, але мало воно й позитивний аспект. Знайдений в ньому скелет виявився жіночим. На думку дослідників, це були останки дружини Ярослава Мудрого – Інгігерди. Проведена експертиза встановила, що череп належав жінці віком 45—55 років, яку за комплексом краніологічних ознак можна віднести до північних європеоїдів. Правда, дослідження скелета викликало низку питань. Експерти відзначили невідповідності між будовою черепа і кісток. Отже, ці останки потребують подальшого дослідження.

На основі черепа був реконструйований вигляд Інгігерди. І ми тепер знаємо, як виглядала дружина Ярослава Мудрого.

Восени 2016 р. українська телекомпанія «1+1 Продакшн» розпочала роботу над багатосерійним фільмом «Інгігерда». Цей серіал позиціонують як «Величне століття» по-українськи, де в центрі фільму є жінка, що визначає хід історії82. Також є проект створення спільного українсько-французького фільму «Анна Ярославна». Чи дійде справа до його зйомок – час покаже. А поки там що маємо нещодавно виданий видавництвом «Фоліо» роман Валентина Чемериса «Анна Київська – королева Франції»83.

Як бачимо, Ярослав Мудрий знову опиняється в тіні інших. Тепер переважно жінок.

У 2017 р. ім’я Ярослава Мудрого голосно прозвучало – до того ж на міжнародній арені. Правда, знову в тіні його дочки Анни Ярославни. 29 травня, під час візиту Президента Росії Володимира Путіна до Франції, цей очільник дозволив собі сказати таке: «Освічена французька публіка знає про російську Анну – королеву Франції. Молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого була дружиною Генріха І і зробила істотний внесок у розвиток Франції, будучи однією із засновниць щонайменше двох європейських династій – Бурбонів і Валуа, – одна з яких досі править в Іспанії». У цьому спічі російський президент вирішив «приватизувати» для російської історії не лише Анну Київську, але й її батька (адже він для нього – «наш великий князь»!), а також усю історію Русі. В принципі, нічого дивного немає. Подібні речі робилися задовго до Путіна. Він лише в черговий раз озвучив міфи російської імперської історіографії.