Ярослав Мудрий

М. С. Грушевський

З такою характеристикою патріарха української історіографії можна посперечатися. По-перше, дивно звучить, що майже сорок років перебування на княжому столі – це небагато. І в ті часи, і в наступні – то немалий строк для правителя. За цей час змінюється майже два покоління. По-друге, дивно також читати, що в характеристиці Ярослава Мудрого в творах давніх авторів не зустрічаємо «індивідуальних прикмет». Вони є! І про них ми далі будемо вести мову. Було б лише бажання їх пошукати.

На адресу Ярослава Мудрого Грушевський висловив чимало претензій. Були це й претензії специфічні, викликані тими умовами, в яких довелося жити й діяти історику. Наприклад, він закидав київському князеві те, що той допомагав польському князю Казимиру Відновителю, зокрема посприяв у завоюванні Мазовії. «Сим Ярослав, – писав історик, – дуже сильно поміг Казимирови в відбудуванню Польщі і тим, розуміється, зробив тим лиху прислугу своїй державі на пізніше»35. У цих міркуваннях маємо відверту проекцію сучасної для історика ситуації на події давно минулих днів. Грушевський, коли писав ці слова, працював професором у Львівському університеті, викладаючи українську історію. У той час і в університеті, і на Галичині було засилля польської шляхти, яка утискала українців. Тому українці, зокрема представники українського національного руху, до якого належав Грушевський, вбачали в поляках своїх ворогів.

Казимир I Відновитель

Грушевський, як відомо, належав до народницького напрямку в українській історіографії. І від нього годі було чекати високої оцінки Ярослава Мудрого як державного діяча (цей момент мало цікавив історика).

Дещо інакше до оцінки постаті Ярослава Мудрого підходили прихильники державницької школи в українській історіографії. Один із найбільш яскравих її представників Дмитро Дорошенко (1882—1951) відзначав, що Ярослав «заокруглив межі своєї держави», повернувши не лише втрачені після смерті князя Володимира землі, а й підпорядкував низку фінських племен36. Говорив він також про те, що «сформування й об’єднання такої держави було ділом не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії»37. Звертав увагу і на династичні зв’язки князя.

При цьому Дорошенко вів мову також про слабкі сторони держави Ярослава. Вона «не була така сконсолідована й сильна всередині, як це могло здаватися. Партикуляризм окремих східнослов’янських племен, опертий на різні умови географічно-етнографічного характеру, помалу почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цей сепаратизм знову ж знайшов собі опору в стремлінні княжої династії до якнайбільшої децентралізації й вироблення собі якнайбільшого обсягу влади, в ролі намісників великого князя Київського. Власне, цьому сприяла сама система управління, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав своїм синам окремі землі в управу. Коли помер в 1054 р. Ярослав, то бачимо, що його держава була поділена на сім частин в руках його синів, котрі негайно почали змагатися за київський престол»38.

«Пропольська» діяльність Ярослава Мудрого сприймалася Грушевським як явище негативне. При цьому не особливо враховувалися реалії далекого ХІ століття. Зрештою, історик чомусь «забув» «антипольські заслуги» Ярослава Мудрого – адже цей князь здійснював походи на терени Польщі, завдаючи полякам відчутних ударів.

Якщо в російській та українській національних історіографіях було намагання привласнити спадок Київської Русі, зробити його своїм, то радянська історіографія спробувала тут знайти «компромісну» формулу. Радянським вченим, який обґрунтовував концепт давньоруської народності, був Володимир Мавродін (1908— 1987). Йому належить низка робіт, зокрема «Утворення Давньоруської держави та формування давньоруської народності», де він проводив ідею існування такого етносу39. Такий концепт відповідав «інтернаціональній формулі» радянської держави, котра трактувалася як «добровільний союз народів».

Представлення Київської Русі як «колиски» росіян, українців та білорусів збереглося і в постсталінський період40. Правда, в ньому акцент робився на «російськості» Русі. Дослідження давньоруського спадку було прерогативою переважно російських радянських істориків, які, відповідно, в проросійському дусі інтерпретували середньовічну історію. Через те в радянській історіографії Русь сприймалася передусім як Росія.

В історії цієї «русифікованої» Русі певне місце відводилося й князю Ярославу Мудрому. Він, щоправда, за часів СРСР не дочекався спеціального монографічного дослідження. А ставлення метрів радянської історіографії, які займалися проблемами Київської Русі, до нього було стримане. Наприклад, Борис Греков (1882— 1953) вважав, що об’єктивно боротьба Ярослава Мудрого відповідала інтересам єдності держави, але досягнення ним «самовладдя» не обійшлося без моральних втрат41. Приблизно таке ставлення зустрічаємо і в Бориса Рибакова (1908—2001). Хоча Ярослав Мудрий, на його думку, заслужив на урочистий запис про «успение царя нашего», зроблений у Софії Київській, проте в житті він не був прикладом бездоганного лицарства. Багато чого позитивного в образі цього князя, на думку історика, варто віднести на рахунок придворних літописців42. Не будемо дискутувати, наскільки така оцінка є справедливою. Відзначимо лише, що в радянській історіографії нерідко спостерігалося моралізаторство при оцінці діячів минулого.

Історики періоду сталінізму почали розглядати давню Русь як «колиску трьох братніх народів» – російського, українського та білоруського. Відповідно, вважалося, що існувала єдина давньоруська народність.

По-своєму цікавою є характеристика Ярослава Мудрого, подана у восьмитомному гранд-наративі української радянської історіографії «Історія Української РСР». Тут, безперечно, був представлений офіційний погляд. Україна в цій праці трактувалася передусім як УРСР, чи точніше – частина СРСР, а історія цього квазі-утворення «поширювалася» не лише на радянський період, а й «проектувалася» на події дорадянського минулого. Правда, цінність історії дорадянського періоду була «нижчої проби». Але навіть у цій «низькопробній історії» спостерігалося намагання знайти «ідеологічно правильні моменти». Наприклад, коли йшла мова про Ярослава Мудрого,то зверталася увага на те, що він забезпечив Київській Русі, начебто далекій предтечі радянської держави, авторитет у міжнародних стосунках. Там читаємо: «У галузі зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше покладався на дипломатію, ніж на зброю (у той час Радянський Союз вступив у т. зв. «період розрядки», коли його керівники прагнули зменшити протистояння із країнами Заходу й розв’язувати проблеми мирним шляхом. – П. К.)». Ярослав Мудрий, читаємо далі, «зумів забезпечити для Київської Русі визнання й високий авторитет на міжнародній арені. Міжнародне становище тої чи іншої країни в епоху Середньовіччя нерідко визначалося династичними зв’язками. Чим вище становище займала держава і чим більшим авторитетом користувався її володар, тим більше було бажаючих серед іноземних правителів поріднитися з ними. Королі майже всіх західних держав вважали за честь вступити у династичні зв’язки з Ярославом Володимировичем»43. В «Історії Української РСР» також звертається увага на широку будівельну діяльність Ярослава Мудрого, поширення ним християнства, його вклад у розвиток культури й права44.

Попри загалом стримане ставлення радянської історіографії до особи Ярослава Мудрого, його образ став відносно популярним у драматургії, літературі й кінематографії. Митці побачили в цьому київському князеві «перспективного персонажа». Його особа почала позитивно трактуватися в радянському ідеологічному дискурсі у часи сталінізму, а потім уже й у постсталінські часи.

У зв’язку з цим відбулася цікава історія з останками Ярослава Мудрого. Вони знаходилися в спеціальному саркофазі, що, очевидно, був привезений із Візантії. Протягом століть ця реліквія перебувала в Софійському соборі і ніхто не чіпав її. Однак у 1934 р. це культове приміщення стало музеєм, а з 1935 р. собор був відкритий для відвідувачів. 1936 р. саркофаг Ярослава Мудрого відкрили. Зрозуміло, такі дії санкціонувалися вищим радянським керівництвом. У 1939 р. останки із саркофага перевезли до Ленінградського інституту етнографії та антропології, де з них склали два скелети – чоловічий і жіночий. Проведена там експертиза цих останків дала підстави вважати, що чоловічий скелет належав Ярославу Мудрому. Щодо жіночого кістяка, то експерти його не ідентифікували.

М. М. Герасимов

Використовуючи чоловічі останки, російський радянський антрополог і скульптор Михайло Герасимов (1907—1970) відтворив ймовірний портрет Ярослава Мудрого. Зазначимо, що цей скульптор створив низку портретів знакових фігур російської історії – Андрія Боголюбського, Івана Грозного, Федора Ушакова. Саме в цей період у Радянському Союзі активно переписувалася історія. І здійснювалося це переважно в проросійському національному дусі. Творилася іконографія російських національних героїв. Деякі роботи Герасимова якраз перебували в цьому тренді. Тому можна зрозуміти вилучення останків Ярослава Мудрого із саркофага. Потрібен був автентичний портрет цього князя, який мав бути долучений до пантеону «видатних росіян». Створений Герасимовим портрет Ярослава Мудрого став канонічним. Він зображується в різних книгах, підручниках… Навіть на українській купюрі номіналом у дві гривні.

Ярослав Володимирович Мудрий. Реконструкція

2 гривні (2003)

І все ж Ярослав Мудрий не став помітною фігурою в радянському мистецтві. Під час Другої світової війни більш затребуваними для радянського агітпропу виявилися інші історичні персонажі, наприклад Богдан Хмельницький, що воював з поляками (нагадаймо: Друга світова війна почалася з нападу нацистської Німеччини та Радянського Союзу на Польщу), або Олександр Невський, який отримав перемогу над німецькими рицарями. «Історичний багаж» Ярослава в той період виявився не дуже актуальним. Хоча насправді Ярославові Мудрому довелося повоювати з поляками. І такі «польські сюжети» при бажанні можна було б використати для створення відповідних пропагандистських художніх творів.

Однак все ж під час Другої світової війни з’явився один вартий уваги художньо-літературний твір, присвячений цьому діячеві. Належить він перу Івана Кочерги (1881—1952), письменника працьовитого й талановитого, який зумів пристосуватися до реалій доби сталінізму. Мається на увазі його драма «Ярослав Мудрий»45. Писався згаданий твір у період німецької окупації України, коли Кочерга виїхав до Уфи (до того міста в той час перебралися радянські українські столичні інституції). Завершена драма була в 1944 р., після повернення письменника в Київ. Того ж року твір опублікували в журналі «Українська література». У 1946 р. з’явилося окреме його видання.

Драма «Ярослав Мудрий» вважалася (й загалом справедливо) одним із найкращих творів Кочерги. Вона ввійшла в радянський канон української літератури й вивчалася в школах.

І. А. Кочерга

Не будемо аналізувати сюжетні лінії твору – це справа літературознавців. Відзначимо лише: твір писався в період, коли в СРСР з’явився гострий запит на патріотичні твори, в т. ч. на такі, які зверталися до героїчних сторінок минулого Росії та інших народів СРСР. Відповідно, вони потрібні були для мобілізації народних мас в умовах воєнного лихоліття.

У 1944 р. драму «Ярослав Мудрий» поставили в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Тараса Шевченка. У 1947 р. ця постановка була удостоєна Сталінської премії. На той час це була найвища державна нагорода в СРСР.

Головний герой драми «Ярослав Мудрий» піклується про єдність своєї держави – Русі, про її оборону від чужоземних загарбників. Тут напрошувалася паралель із подіями Другої світової війни. Є в творі й інші воєнні алюзії. Так, у «Ярославі Мудрому» чимало уваги приділено варязькій темі. Варяги – це германці, тобто близькі до німців. Т. зв. норманську теорію, згідно з якою варяги були засновниками Русі, використовували нацистські пропагандисти. У «Ярославі Мудрому» спеціально акцентується увага на тому, що Русь – слов’янська держава. І хоча в жилах Ярослава ніби тече частка варязької крові, він ідентифікує себе як русина-слов’янина:

«…З усіх небесних благНайвищим благом кров я цю вважаю (тобто кров слов’янську. – П. К.),Що є з народом вірний мій зв’язок.Мені не треба пишних тих казок,Що предків нам шукають десь за морем.Народ мій тут, на рідних цих просторах,Від Києва до Ладоги живе.І не заброд Ісландії суворих, —Мене своїм він предком назове»46.

Свою дружину, шведку Інгігерду, Ярослав закликає «русифікуватися», вважати себе руською княгинею. Коли жінка в суперечці з ним використовує скандинавські назви руських міст, він кидає їй:

«Гольмгарда я не відаю, жона!Є Новгород – і час би пам’ятатиКнягині руській славні імена!»47

Варяги в творі загалом зображені негативно: вони знущаються над русичами, плетуть інтриги. Навіть Інгігерда готує змову проти свого чоловіка. Чи не єдиним позитивним персонажем-варягом у драмі є норвезький витязь Гаральд, що сватається до Єлизавети, доньки Ярослава.

Загалом для твору характерне антизахідництво.

Монета, яку чеканив Гаральд, з його зображенням

Наприклад, донька Ярослава Анна, яку віддають заміж за французького короля, сприймає це негативно.

Для неї Франція – варварська країна. Ось що вона говорить, не бажаючи їхати на Захід:

«Адже мене король французький свата,І як на це погодиться наш тато,То доведеться їхати в Париж!А це для мене наче гострий ніж!Там ні кравців, ні крамарів путящих,Доми холодні, вулиці брудні.Та ще вовки десь поряд виють в хащах,Ні хліба гарного, ні меду, ні блинів,Не кажучи уже про кавуни»48.

Зараз ці слова можна сприйняти як пародію. Але в той час такі слова сприймалися радянськими людьми цілком поважно.

Ярослав Мудрий у драмі Кочерги суворий, але справедливий. У його образі мимоволі простежуються «сталінські риси». Він не щадить ворогів. Але його треба зрозуміти. Адже князю доводиться воювати не лише з ворогами зовнішніми, а й внутрішніми. Останні творять різні змови, які можуть знищити Руську державу.

Анна Ярославна

Єлизавета Ярославна

А ціллю князя саме і є благо своєї країни. Звертаючись до доньки Єлизавети, він каже:

«…мудрий ладНе насадити кроткими руками,Немов троянд і лілій тихий сад.Як дикий ліс мотиками, рокамиДержавне поле треба корчувать,Щоб виросла на ньому благодать.Да буде мир! І Богом я клянусь,Що кожного вразить моя сокира,Хто збаламутить Київ наш і Русь,Хто осквернить насильством справу миру…»49

Рефреном у драмі є слова «раніш закон, а потім благодать». Це ніби апеляція до відомого «Слова про Закон і Благодать» Іларіона Київського. Насправді ж у згаданому «Слові…» маємо зовсім інше трактування протиставлення закону й благодаті, а також іншу інтерпретацію цих понять. Для Іларіона (про це буде йти далі) закон – то Старий Завіт. А благодать – Завіт Новий. У драмі Кочерги поняття «закон і благодать» отримують трактування в дусі сталінізму. Закон – жорсткий порядок. Благодать – то благоденство, щасливе життя, яке має наступити у перспективі. Ярослав (чи то Сталін) через установлення закону веде свій народ до благодаті. Він каже:

«Береться мудрість не із заповітів,А із шукань і помилок гірких.А щоб людей добру призвичаїти,Чимало князь голів стинає злих…Бо кроткий вік без крові не создать, —Раніш закон, а потім благодать.Людей учу я страхом і книжками…»50

Те, що «Ярослав Мудрий» Кочерги – не скільки реконструкція історії, як використання історії для потреб дня сьогоднішнього, розуміли і навіть говорили сучасники драматурга. У коректній формі про це сказав Максим Рильський. «Кочерга, – вказував він, – драматург-мислитель, драматург-новатор. Він дивиться на життя своїми очима, а це означає – художник… Можливо, що історичний Ярослав був не таким, яким його малює тов. Кочерга. Навіть напевне. Але це – постать мудрого політика, проводиря для відображення якого дає всі підстави історія. П’єса Кочерги – проекція минулого в сучасне…»51 Хоча правильніше було б сказати: сучасного – в минуле.

Такий сталінський «Ярослав Мудрий» не користувався великою популярністю. З часом про цю п’єсу забули. На сьогодні вона цікава переважно фаховим літературознавцям.

Загалом ідеологічний проект радянського агітпропу «Ярослав Мудрий» виявився не дуже ефектним. Проте події, пов’язані з вийнятими із поховання останками князя, були досить цікавими.

1940 р. вивезені кістяки із саркофага Ярослава Мудрого були повернуті до Києва. Існують про це офіційні акти. Останки зберігалися у фондах музею Софії Київської. Тут вони перебували й під час німецької окупації міста.

Собор Святої Софії Київської

У післявоєнний період у середовищі української діаспори набула поширення версія, що кістяк Ярослава Мудрого вивезли з Києва в 1944 р. 1954 р. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) надрукував у Вінніпегу замітку під назвою «Де останки великого князя Київського Ярослава Мудрого?». У ній він писав про те, що в 1944 р. «німці, виходячи з Києва, дозволили забрати – на прохання декого з українців – і останки великого князя Ярослава. Ці останки разом з Чудотворним образом св. Миколая т. зв. Мокрого (пам’ятка ХІ віку) опинилися в руках однієї особи. Коли цю особу 1952 р. запитано, де вона поділа останки великого князя Ярослава і де Чудотворний образ святого Миколая, відказала: «Сховані на еміграції в добрих руках». Особа ця живе тепер у Нью-Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення… Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи».

Радянські спецслужби уважно слідкували за українською еміграцією. Тим паче в полі їхнього зору була така фігура, як Огієнко. Його повідомлення про перебування останків Ярослава Мудрого в Північній Америці виглядало аж ніяк не фантастично. Адже ікона Миколая Мокрого опинилася в Сполучених Штатах. Там могли опинитися й останки князя Ярослава Мудрого, вивезені українськими емігрантами. Зараз ця ікона знаходиться в церкві Святої Трійці в Брукліні (Нью-Йорк). Можливо, тут перебувають і останки київського князя.

Окрім публікації Огієнка, з’явилися й інші повідомлення в українській еміграційній пресі про те, що кістяк Ярослава Мудрого знаходяться в Америці. Це питання широко обговорювалося в середовищі української діаспори.

Очевидно, щоб припинити ці «інсинуації українських буржуазних націоналістів», було вирішено кістяки, які свого часу були забрані із саркофага Ярослава Мудрого, повернути з фондів на місце. Сталося це в 1964 р. Тоді були складені відповідні документи. А туристам, що відвідували Софію Київську, екскурсоводи говорили, що в саркофазі є останки Ярослава Мудрого. Говорилося про це й, звісно, представникам зарубіжних туристичних делегацій, котрі спеціально відвідували Софійський собор.

І. І. Огієнко

Якраз у цей час, у 1962—1968 рр., Павло Загребельний почав писати роман про Ярослава Мудрого «Диво»52. У 1968 р. твір побачив світ. Загребельний, як відомо, мав добрі стосунки з вищим компартійним керівництвом України, зокрема Володимиром Щербицьким. Зрештою, він сам належав до високих функціонерів Спілки письменників України – організації, яка прискіпливо контролювалася компартійними структурами.

П. А. Загребельний

У романі три сюжетні лінії, які часом пересікаються. Це – лінія сучасна, де діють професори Гордій Отава та його син Борис. Під час німецької окупації Києва Гордія хоче використати штурмбанфюрер Адальберт Шнурре. Пропонує йому реставрувати фрески Софії Київської.

Друга сюжетна лінія – історія будівничого Софії Київської Сивоока, який був таємно похований під плитами побудованого ним храму. Мимоволі тут простежується паралель із похованням Ярослава Мудрого в саркофазі в Софії Київській.

Ця лінія протиставляється княжій лінії – історії Ярослава Мудрого. Не князь створює Софію Київську, а Сивоок. Проте Ярослав наказує знищити пергамент, у якому було написано про Сивоока, і написати новий, де говорилось би, що саме він, князь, заклав храм Софії. У цьому ж храмі після його побудови Ярослав стає уже не князем, а кесарем.

Не виключено, що Загребельному порекомендували написати «правильний» роман про Ярослава Мудрого, де би проводилася думка, що цей князь створив цінні культурні реліквії, які хотіли забрати німецькі окупанти, але їх все ж вдалося врятувати.

У романі «Диво» маємо типове протиставлення в дусі народництва еліти, представником якої є Ярослав Мудрий, та народу, яскравим репрезентантом котрого є робоча людина, будівельник Сивоок. Це протиставлення простежується навіть на «містично-сакральному рівні». Прах Сивоока (позитивного героя, «праведника») таємно схований у Софійському соборі, де вінчався на царство князь (персонаж, радше, негативний), який часто творив недобрі й негідні вчинки. Це ніби натяк на те, що останки Ярослава Мудрого, заховані в саркофазі Софії Київської, не мають великої цінності. Цінність має прах простолюдина під плитами храму-дива.

Сама ж Софія Київська представлена в романі не стільки як християнське культове приміщення, а як витвір народного духу: «Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі, може, тому й не боялися звинувачень у богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою»53.

У контексті історії зникнення останків Ярослава Мудрого із Софії Київської для нас цікаві не стільки сюжетні лінії Ярослава Мудрого й Сивоока в романі «Диво», скільки сюжетна лінія батька й сина Отав. У одному місці твору Адальберт Шнурре говорить професору Гордію Отаві:

«Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальником хліба, сировини і рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за шматком хліба щоденного, тільки праця».

Далі цей герой роману розповідає про план вивезення культурних цінностей з Києва: «Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера… Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, занадто далеко зазирнув у майбутнє. Нас ждуть справи невідкладні. Саме провидіння послало мене, щоб не тільки порятувати вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми теж вмістимо в музеї…»54

Як бачимо, в романі «Диво» робився відвертий натяк на те, що німці планували вивозити із Софії Київської цінності. В іншому фрагменті твору маємо твердження, що вони дещо із собору таки вивезли:

«– Так от, – сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо напружившись, ждав, що той скаже, – я оглянув собор…

– І! – не витерпів усе-таки Шнурре.

– В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали…

– Ви про деякі речі, що там зберігалися? – перебив його Шнурре. – Ми їх просто заховали в надійному місці…

Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося»55.

Діалог занадто промовистий. Особливо вказівка, що з собору німці вилучили деякі речі й сховали в «надійному місці». Звісно, все це можна списати на авторську фантазію: мовляв, чого лише не здатний вигадати письменник. Однак складається враження, що Загребельний знав: останків Ярослава Мудрого в Києві нема, їх вивезли. На це він «передбачливо натякав». А сам твір, схоже, писався, щоб «реабілітувати» їхнє зникнення. Принаймні це могло бути одне із завдань роману.