Полная версия
Ярослав Мудрий
По-перше, вона зберігалася до того часу, поки існував торговий інтерес. Його зникнення вело до деградації цього державного організму.
По-друге, ця протодержава «не мала території». Тобто, звісно, певна територія, яку контролював Рюрик та його брати, була. Але для них вона не мала великого значення. Для Рюрика і його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали свої факторії. Землі, які знаходилися навколо цих факторій і з яких збиралася данина, мали, радше, другорядне значення. Великих доходів вони не давали. На них панувало натуральне господарство – у той час як у факторіях бачимо відносно інтенсивні товарно-грошові відносини.
Із навколишніх земель варягами бралася хіба що певна продукція, що користувалася попитом на ринку. Як правило, нею були мед, віск, хутро, а також раби. Але щоб це взяти, треба було застосувати військову силу. Це не завжди давало належну віддачу – особливо, коли доводилося здійснювати походи на значні відстані. До того ж місцеве населення нерідко чинило протидію варягам, які збирали данину.
Ім’я ruRikr на фрагменті рунічного каменя, використаного для будівництва церкви Норрсунде (Norrsunda), Уппланд, Швеція
По-третє, така протодержава мала «розмите етнічне обличчя». У факторіях жили представники різних племен-етносів. Часто це були активні елементи, які відривалися від свого етнічного коріння, такі собі космополіти епохи Середньовіччя. Цих людей єднав «голий інтерес», нажива. Відсутність етнічної єдності, а, відповідно, й спільних світоглядних, передусім релігійних, уявлень робило таку протодержаву нестійкою.
Хоча проблемно вести мову про «державу Рюрика», все ж російська історіографія та й загалом російська «історична пам’ять» ведуть початки своєї державності від цього князя. Чому так? Щоб зрозуміти це, необхідно звернутися до реалій становлення Російської імперії.
Батьком цієї держави був Петро І, який став на шлях модернізації Росії. Він зробив ставку на залучення іноземних, передусім німецьких спеціалістів. Вихідці з Німеччини зайняли вищі державні посади в імперії. Особливо засилля німців спостерігалося в часи правління імператриці Анни Іванівни. Онімечилася навіть правляча династія Романових.
Такий стан речей потребував ідеологічного виправдання. У Російській академії наук почала розроблятися так звана норманська теорія. Вперше її оприлюднив для широкої публіки офіційний імперський історіограф, німець Ґергард Фрідріх Міллер (1705—1783) у 1749 р., виступивши з доповіддю «Походження племені та імені російського». Основна думка, що прозвучала в цій доповіді, така: початки держави російської сягають 862 р., коли предки новгородців закликали варягів Рюрика, Синеуса й Трувора114. Щоправда, Міллер не був тут першим. Певні напрацювання в цьому плані були зроблені його попередником Готлібом Зігфрідом Байєром (1694—1738). Певно, далеко не випадково ця теорія була оприлюднена саме за часів правління Єлизавети Петрівни. Ця імператриця обмежила вплив німців при царському дворі. Натомість тут все більшу роль почали відігравати слов’янські елементи, в т. ч. вихідці з України. Відповідно, німцям треба було захистити свої позиції, зокрема в плані ідеологічному. Адже норманська теорія «науково доводила» значення германського елемента в російському державотворенні. Якщо спроектувати цю теорію з минулого на імперські реалії Росії XVIII ст., то випливало, що без німців російським самодержцям аж ніяк не обійтися. Однак теорія Міллера про норманське походження Русі викликала вкрай негативну реакцію тодішніх російських вчених. Тому «батькові норманістів» довелося відступити.
І все ж у російській історіографії з часом утвердилася норманська теорія. Вона фактично стала офіційною. Її так чи інакше визнавали стовпи російської історіографії – Василь Татіщев, Микола Карамзін, Михайло Погодін, Сергій Соловйов, Василь Ключевський та інші. Хоча ця теорія мала антислов’янський і, зрештою, антиросійський характер. Адже з неї випливало, що слов’яни нездатні створити свою державу. Для цього їм треба закликати варягів, сиріч німців.
Л. А. Серяков. С. М. Соловйов
В. О. Ключевський
Однак, незважаючи на антислов’янськість чи навіть антиросійськість, норманська теорія виявилася прийнятною для росіян у їхніх змаганнях з українцями за спадщину Давньої Русі. Адже з неї випливало, що Русь пішла із земель, які в часи Середньовіччя належали Новгородській республіці. Ця територія вважалася росіянами «споконвічно російською», великоруською. Недаремно пам’ятник «Тисячоліття Росії» з’явився не в Києві, а в Новгороді. До того ж у 1862 р., коли виповнилося 1000-ліття закликання варягів. Хоча, якщо керуватися літописними свідченнями, Руська держава, яка розкинулась на східноєвропейських просторах, виникла в 882 р., коли князь Олег, вирушивши з північних земель, завоював міста на Подніпров’ї, в т. ч. Київ, де став княжити, назвавши цей град «матір’ю городів руських». Проте Київ не удостоївся честі стати місцем для монументу Тисячоліття Росії. Удостоївся, як бачимо, Новгород. Найсмішніше в цій історії те, що встановлення пам’ятника «Тисячоліття Росії» було примітивною фальсифікацією історії. Адже Новгорода в часи «закликання варягів» просто не існувало. Варягів Рюрика кликали в Стару Ладогу. І це чітко простежується в «Повісті минулих літ». Там говориться про те, що через два роки після закликання варягів померли Синеус і Трувор. І тоді «Рюрик узяв волость усю один». Далі він пішов до Ільменського озера й поставив тут город над річкою Волховом, назвавши його Новгородом, де нібито й почав княжити115. Уже сама назва цього града говорить, що він був новим містом – у порівнянні зі старими містами, наприклад Ладогою.
Однак ще є питання, чи Новгородська земля в давні часи вважалася Руссю і є «питомою російською землею». І на перше, й на друге питання, радше, відповідь негативна, аніж позитивна. Якщо звернемося до «Повісті минулих літ», то бачимо, що в цьому літописному зводі Руссю переважно іменувалася Київська земля. І лише з часом це політичне поняття, яке трансформувалося в етнонім, «перейшло» на інші «руські землі», у т. ч. й на землі Великого Новгорода116. Також не можна сказати, що на теренах Новгородської землі були поширені топоніми з коренями «рос» чи «русь» – на відміну від українських земель.
У цьому плані варто звернутися до спостережень і міркувань Михайла Брайчевського:
«Давно вже помічено, що термін «Русь» в давньоруських джерелах виступає в двох значеннях: вузькому та широкому… В загальному плані Русь – це територія Київської держави і, відповідно, її населення (включаючи всі групи племен, у т. ч. і деякі неслов’янські). Щодо цього всі частини тої держави є Руссю – і Новгород, і Залісся, і Галич, і Київ, і Тьмуторокань, і т. д., і т. п.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
1
Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 196.
2
Літопис руський / за Іпатіївським списком переклав Л. Махновець. – К., 1989. – С. 39. Тут і далі цитати з «Повісті минулих літ» даються в перекладі Леоніда Махновця. Це обумовлено тим, що книга має науково-популярний характер. Цитування в оригіналі давньоруського літопису створило би деякі труднощі для певної групи читачів. Так само в перекладі сучасною українською мовою цитуються інші давньоруські тексти.
3
Там само. – С. 2.
4
Франко І. Зібрання творів: у 50 т. – К., 1984. – Т. 42. – С. 55.
5
Літопис руський. – С. 87.
6
Успенский Б. А. Борис и Глеб: восприятие истории в Древней Руси. – М., 2000. – С. 42.
7
Хрестоматія давньої української літератури. – К., 1967. – С. 57.
8
Тисяча років української суспільно-політичної думки: у дев’яти томах. – К., 2001. – Т. 1. – С. 213.
9
Літопис руський. – С. 89.
10
Там само.
11
Там само. – С. 91.
12
Там само. – С. 452—464.
13
Про князя Володимира Васильковича див.: Кралюк П. Любомудри Володимирії. – Луцьк, 2010. – С. 3—92.
14
Толочко П. Ярослав Мудрий. – К., 2002. – С. 11.
15
Сказание об Эймунде Ринговиче и Рагнаре Агнаровиче, скандинавских витязях, поселившихся в России в начале ХІ века / перевел с исландского и критически объяснил О. Сенковский. – СПб., 1834.
16
Див.: Котляр М. Ф. Чи Святополк убив Бориса і Гліба? // Український історичний журнал. – 1989. – № 12. – С. 110—123; Його ж. Князь Окаянный? Был ли Святополк убийцей своих братьев Бориса и Глеба // Родина. – 2000. – № 12. – С. 35—39; Филист Г. М. История «преступлений» Святополка Окаянного. – Минск, 1990.
17
Толочко П. П. Дворцовые интриги на Руси. – СПб., 2003. – С. 40—53.
18
Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї / предків і нащадків. – К., 2012. – С. 63—110.
19
Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії Ю. Мицика. – К., 2007. – С. 82, 84, 403, 458.
20
Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх / підготовка тексту до друку, передмова, коментарі Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка. – К., 1992. – С. 69—74.
21
Толочко П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. – К., 1996. – С. 126.
22
Прокопович Ф. Філософські твори: в трьох томах. – К., 1981. – Т. 3. – С. 317.
23
Н. М. Карамзин об истории государства Российского. – М., 1990. – С. 53.
24
Там само. – С. 55.
25
Соловйов С. М. Сочинения: в 18 кн. – М., 1988. – Кн. 1, т. 1. – С. 210.
26
Там само. – С. 211.
27
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий
28
https://ru.wikipedia.org/wiki/Тысячелетие_России.
29
Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 203—212.
30
Його ж. Дві руські народності. – К., 2012.
31
Його ж. Исторические произведения. Автобиография. – С. 203.
32
Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 211.
33
Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 15—65.
34
Грушевський М. Історія України-Руси: в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – К., 1992. – Т. ІІ. – С. 43.
35
Грушевський М. Історія України-Руси: в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – Т. ІІ. – С. 24.
36
Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 52.
37
Там само. – С. 53.
38
Там само. – С. 53—54.
39
Мавродин В. В. Древняя Русь: (Происхождение русского народа и образование Киевского государства). – М., 1946; Його ж. Образование Древнерусского государства и формирование древнерусской народности. – М., 1971 та ін
40
У нинішній час концепт давньоруської народності не користується популярністю, зокрема в Україні. Та все ж є його адепти. Наприклад, це стосується Петра Толочка. Див.: Толочко П. Древнерусская народность. Воображаемая или реальная. – К., 2010.
41
Греков Б. Д. Киевская Русь. – М., 1953. – С. 483—486.
42
Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ—ХІІІ вв. – М., 1982. – С. 414—416.
43
Історія Української РСР: у восьми томах, десяти книгах. – К., 1977. – Т. 1, кн. 1. – С. 323.
44
Там само. – С. 324—325.
45
Кочерга І. Вибрані твори. – К., 2005. – С. 185—296.
46
Кочерга І. Вибрані твори. – С. 239.
47
Там само. – С. 238.
48
Кочерга І. Вибрані твори. – С. 230.
49
Кочерга І. Вибрані твори. – С. 225.
50
Там само. – С. 211.
51
Барабан Л. І. М. Т. Рильський та І. А. Кочерга // Радянське літературознавство. – 1984. – № 8. – С. 62.
52
Загребельний П. Твори: в шести томах. – К., 1979. – Т. 2. – С. 5—575.
53
Там само. – С. 293.
54
Загребельний П. Твори: в шести томах. – С. 287.
55
Там само. – С. 298.
56
Ладинский А. Исторические романы. – М., 1989. – С. 177—475.
57
Там само. – С. 195.
58
https://www. youtube.com/watch? v=-_3MwoWEFvY
59
https://www. youtube.com/watch? v=0azmkU4hM7A
60
Толочко П. П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. – К., 1996; Його ж. Ярослав Мудрий. – К., 2002.
61
Духопельников В. М. Ярослав Мудрый. – Харьков: Фолио, 2009. —128 с. – (Знаменитые украинцы).
62
Демиденко Г. Г. Ярослав Мудрий – вeликий князь Русі: наук.-попул. нарис. – 3-тє вид., допов. і змін. – Харків, 2015.
63
Демиденко Г. Г. Ярослав Мудрий – вeликий князь Русі: наук.-попул. нарис. – 3-тє вид., допов. і змін. – С. 4.
64
Там само. – С. 5.
65
Див.: Бузина О. Тайная история Украины-Руси. – К., 2007. – С. 56—60.
66
Пріцак О. Походження Русі. – К., 1997. – Т. І. – С. 31.
67
Пріцак О. Походження Русі. – Т. І. – С. 99.
68
Пріцак О. Походження Русі. – Т. І. – С. 100—101.
69
Карпов А. Ю. Ярослав Мудрый. – 3-е изд., испр. и доп. – М., 2010.
70
Тороп В. Ярослав Мудрый. – Быково, 2012.
71
https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярославль
72
https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярослав._Тысячу_лет_назад
73
https://ru.wikipedia.org/wiki/Новгородский_государственный_университет_имени_Ярослава_Мудрого
74
https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Владимирович_Мудрый
75
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий
76
http://www.mgarsky-monastery.org/kolokol/877
77
http://orthodoxy.org.ua/data/svyatiy-pokrovitel-ukrayinskih-studentiv-i-prezidentiv.html
78
https://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/uockp_doc/34661/
79
http://www.archangel.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1100: sviatyi-blahovirnyi-velykyi-kniaz-yaroslav-mudryi&catid=19&Itemid=37
80
http://www.patriarchia.ru/db/text/4367765.html
81
Куковальська Н. Таємниці саркофага Ярослава Мудрого // http://www. istpravda. com. ua/articles/2013/09/30/137267/
82
https://1plus1.ua/novyny/velicne-stolitta-po-ukrainski-11-media-pocala-robotu-nad-bagatoserijnou-istoricnou-dramou-ingigerda
83
Чемерис В. Анна Київська – королева Франції. – Харків: Фоліо, 2016.
84
https://www.gazeta.ru/politics/2017/06/26_a_10739771.shtml#page2
85
https://www. youtube.com/watch? v=VJS0W6pvT2A
86
Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. – К., 1998. – С. 14—15; див. також: Толочко П. П. Давньоруські літописи і літописці Х—ХІІІ ст. – К., 2005.
87
У книзі при посиланні на давньоруські літописні джерела використовується традиційне для них літочислення від «початку світу». Натомість паралельно зазначаються роки за літочисленням «від Різдва Христового».
88
Кузьмин А. Г. Начальные этапы древнерусского летописания. – М., 1977. – С. 250—257.
89
Літопис руський. – С. 12.
90
Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – С. 199.
91
Літопис руський. – С. 12.
92
Дермант А. Кривичи: (ист.-этногр. очерк) // Предыстория белорусов с древнейших времён до ХІІІ века. – Минск, 2010. – С. 211—241.
93
Санкина С. Л. Этническая история средневекового населения Новгородской земли. – СПб., 2000.
94
Літопис руський. – С. 2—3.
95
Агеева Р. А. Об этнониме чудь (чухна, чухарь) // Этнонимы. – М., 1970. – С. 194—203.
96
Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – С. 264.
97
Брайчевський М. Вибрані твори. – К.; Нью-Йорк, 1999. – С. 369.
98
Голубева Л. А. Весь и славяне на Белом озере Х—ХІІІ вв. – М., 1973; Голубева Л. А, Кочкуркина С. И. Белозерская весь: (по материалам поселения Крутик ІХ—Х вв.). – Петрозаводск, 1991.
99
Пріцак О. Походження Русі. – Т. І. – С. 95.
100
Літопис руський. – С. 12.
101
Про дискусії між норманістами й антинорманістами див.: Пріцак О. Походження Русі. – Т. І. – С. 67—71; Клейн Л. С. Спор о варягах. – М., 2009.
102
Літопис руський. – С. 11.
103
Там само.
104
Літопис руський. – С. 11.
105
Див.: Пріцак О. Походження Русі. – К., 2003. – Т. ІІ. – С. 561—562.
106
Його ж. Походження Русі. – Т. І. – С. 90.
107
Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 43—45.
108
Про це більш детальніше див.: Пчелов Е. В. Происхождение династии Рюриковичей //Труды Историко-архивного института. – Т. 34. – Вып. 1. – М., 2000. – С. 158—173.
109
Херрман Й. Ободриты, лютичи, руяне // Славяне и скандинавы. – М., 1986. – С. 338—359.
110
Про можливі зв’язки Рюгена й Новгородської землі див.: Кралюк П. Язичницька Аркона // День. – 2012. – № 149—150; № 159—160.
111
Северная Русь и её соседи в эпоху Раннего Средневековья. – Ленинград, 1982. – С. 44, 158.
112
Хабергаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет». – М., 1979. – С. 108—115.
113
Ганина Н. А. Аркона, Каренца, Ругард, Ральсвик: о статусе и соотношении рюгенских центров власти // Ранние государства Европы и Азии. – М., 2011. – С. 35—40.
114
Прицак О. И. Происхождение названия Rus/Rus // Вопросы языкознания. – 1991. – № 6. – С. 115.
115
Літопис руський. – С. 12.
116
Плохій С. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії й Білорусі. – К., 2015. – С. 9—92.
