Пекло на землі

Але слідчому нема коли. Він давно вже поклав до портфеля акт обвинувачення й наказує відвести в’язня.

Розгублений остаточно такими «слідствами», прибитий страхом за кінець справи, – бо «шиють» (обвинувачують) і агітацію, і організацію, і участь у вбивстві та інше – лементить сльозами благання, припадає до ніг чекіста, кричить всім єством своїм: «неправда, я нічого не винен…».

«Разберьом», – холодно кінчає чекіст і делікатно випихає в’язня в коридор, звідкіль його змученого вкрай відводять до камери.

Довго там відхлипує та умивається сльозами бідолашний, силячись збагнути, що за нещастя.

Єдина надія, що розберуть, але цей «разбор» кінчається на 95 % тим, що його за місяць-два викликають на етап.

Так було й зі мною. З першого дня арешту я очікував виклику і був певний, що доведу свою невинність, переконаю уважного й розсудливого слідчого, що тут якесь непорозуміння. Тому перші дні був спокійний.

Але проходив тиждень, минав другий, а мені нічого не кажуть. Спокій мій розвівався, а далі й терпцю не вистарчає.

Пишу заяву до ГПУ, до прокуратора, але мої співмешканці сміються: охота тобі до лямпочки звертатись; не варт папір псувати.

Проте, я подав-таки заяву. Очікування наслідків заяви обнадіяло мене, але даремно. Ні відповіді на заяву, ні визову.

Я остаточно зденервувався і впав духом, жахаючись, як і всі, «чорного ворона».

Аж за півтора місяця, о 11 годині вечора викликали мене, не сказавши навіть куди.

На дверях канцелярії чекав чекіст. Впустивши мене до кімнати, він сів за стіл і, постукуючи олівцем, довгенько оглядав мене, міняючи кілька разів вираз обличчя – то лагідний, то звірячо-суворий. Після гіпнотичного прийому пішла чекістсько-агітаційна частина. Агент хотів облегшити собі роботу: він (а я таки добре злякався) сподівався, що розкажу й за себе, і за моїх 4 співучасників.

Тому сказав мені комплімент, що я добрий учитель, висловив жаль, що я в такому стані, і запевнив, що (коли признаюсь), я ще можу бути корисний радянському суспільству, слід лише признатись «чистосердешно», бо це втроє зменшить кару.

Вислухавши «батьківський» вступ і заспокоївшись, я спитав, у чому мене обвинувачують.

– Развє ви нє знаєте? – ніби справді здивувався чекіст.

Я запевнив, що нічого за собою не почуваю, і хочу почути від нього мотиви.

Очевидно, у нього не було жодних готових обвинувачень, бо зразу відчитати їх він мені не хотів, а став кидати окремі, нев’язні питання. За 5 – 8 хвилин «родився» акт обвинувачення.

З нього я зрозумів, що ніяких фактів моїх провин нема, що ГПУ «чуло дзвін, та не знає, де він». Я категорично відрубав, що весь акт є штучним підставленням фраз, щоб тільки скомпромітувати чи й знищити людину.

Слідчий образився й «порадив» мені бути «разсудітєльнєє в таком учрежденії».

Я, будучи певний, що агент «бере на бас» і не знає про мої гріхи нічогісінько фактичного, ще раз підкреслив, що рішуче відкидаю всі факти й говорити про них нічого не буду. Навіть делікатно зауважив політичну несвідомість «товариша следователя», бо деякі з фактів обвинувачення (організація «Просвіти») треба віднести мені на плюс, хай товариш слідчий звіриться про це у старших.

Агент скипів, покрутив олівцем і буркнув: – «Ухадітє».

На дверях завернув, підніс папір і наказав підписатись.

Я попросив прочитати, а потім сказав, що такого протоколу не підпишу, бо не мої там слова.

Ще більше розлютувався чекіст, «згарячу» пророкував мені, що «такіх супчіков ми обуздаем, мєстєчко для ніх тьоплоє імеєтся».

Я бачив, що мій слідчий з тону слідчого спадає, й хотів іти.

Але він вхопився за револьвер, вернув мене і наказав підписати акт. Я погодився підписати лише з приміткою.

Слідчий відрубав, що «нікакіх примєчаній здєсь бить нє может».

Коли ж я остаточно відмовився, хоч би й під загрозою револьвера, підписати без «примєчаній», слідчий мусів прийняти.

Вийшов ошалілий. Раз – нервувала мене наглість слідчого, друге – неспокій, чим може кінчитись моя поведінка.

Поінформувавши товаришів, я став аналізувати мотиви обвинувачення. Пригадав усі слова-питання слідчого і ще раз та основно переконався, що правдивих відомостей про мене ГПУ не має. Акт обвинувачення налягав на гріхи останніх років, а їх я не почуваю. Це схвалило мою тактику.

Чекав тиждень – не викликають. Проходить другий – мені ні слова.

Знову підупав духом, став припускати, що більше не викличуть і посадять на «чорного ворона».

Кожний вечір проходив у хвилюванні; коли ж підбігав «ворон», у мене душі не було.

Аж третього тижня покликали мене і, на диво, вдень. Сподівався «кваліфікованішого» слідчого, а може, й самого Резунова. Цей крівавий чекіст вів лише такі справи, де, як не розстрілом, то 10 роками – менше не пахло.

Але мене чекав той самий агент Шнайдерман і мягко, не по-чекістському, став «радити», як людина «незаінтересована», викласти все, і, на його слова чести, через три дні я буду вдома.

Я попросив ще раз прочитати мені акт обвинувачення. Чекіст погодився, бо він у нього добре вже зредагований. Акт був змістовий, пам’ятаю всі факти:

«Я переконаний і загартований петлюрівець-самостійник і, не зважаючи на активну громадянську роботу, хитро-приховано веду розкладницьку, антирадянську роботу, використовуючи свою посаду як вчитель; маючи великий авторитет серед контрреволюційного петлюрівського вчительства, пропагую серед нього націоналістично-самостійницькі погляди та пророкую недалекий кінець радянської влади; використовуючи права працівника в Наросвіті, роз’їжджаю по районах і через учителів-петлюрівців та бувших старшин закладаю контрреволюційні-петлюрівські гуртки; в місті організував осередок «Спілки Визволення України»; викладаючи українську літературу в профшколі, прищіплюю учням націоналістично-самостійницькі тенденції; в часи громадянської війни був ярим агітатором проти більшовиків; 1918 року працював у воїнського (військового) начальника агітпропом, розповсюджував шовіністичну літературу, закладав «Просвіти», служив у петлюрівській армії сотником гайдамацьким, носив оселедця, пізніш брав участь у повстанських штабах Дерещука й Цвітковського, як організатор бандитських загонів; будучи дезертиром, агітував проти мобілізації на війну з поляками; підтримував зв’язок з політичними злочинцями, допомагаючи їм матеріяльно…»

Агент скінчив і, солодко усміхаючись, пильно дивився мені в очі.

Я ще раз переконався, що головного в акті нема, і побадьорішав.

– А де ж факти? – запитав сміливо.

– Факти?! А то, что ви, с мандатом окрісполкома[41], раз’єжая по сьолам, заігривалі на настроєніях крестьянства і падривалі хлєбозагатовку – ето нє факт? А то, что на собраніях виступалі протів комячейкі? А то, что… Да вообще фактов єсть много… Вот оні, – показав на грубу паку, – моє дело. Но я надеюсь, что в етот раз ви будете благоразумнее і чістосердєчно прізнаєтесь у всьом…

Я ствердив, що признаватись не маю до чого, бо всі мотиви – наклеп.

Шнайдерман відхилив мої «предложенія»; проголосив ревний монольог: умовляв признатись, втричі легша кара, та настрашував про заслання і т. ін.

Коли він впивався фаховою красномовністю, у моїй пам’яті промайнув спогад: на кілька тижнів перед арештом підійшов до мене у клюбі Гутенко й таємничо натякнув:

– Слухай, в повітрі неспокійно. Треба нам щось робити. Давай закладемо вчительський гурток із «своїх». Слід також нагадати за Мироновича і взагалі.

Я не стерпів такого нахабства й відрубав:

– Не крути дурня. На ніякі організації з провокатором я не пристаю.

Він вдав ображеного та обіцяв порахуватись.

Пригадав я також Дончукового «секретного листа», повного натяків, та в якому він пропонував заснувати на моїй кватирі, «центр-осередок» «справжніх українців» на «всякий можливий момент» і т. ін.

Ще тоді я запідозрів непевність його пропозиції. Чого, раптом, писати такі небезпечні речі та передавати їх через руки й очі чекістської пошти (а вона у нас в одному будинкові з ГПУ), коли Дончук майже щотижня бував у місті і мав цілковиту змогу свою «ініціятиву» передати мені на словах.

Зустрівши його після того листа, я вилаяв за необережність, але впевнитись у «нечистій ініціативі» не міг.

Лише пізніше, як за ним ми почали стежити й зустрічати частенько в дверях ГПУ, мої припущення стверджувались.

Коли ж його, звичайного рядового вчителя, призначили на інспектора при Наросвіті – всім стало ясно, що «висунути» його могло тільки ГПУ.

Я ще тоді став побоюватися.

Не було сумніву, що автори мотивів – Гутенко й Дончук – «штатні» провокатори серед учительства.

Я назвав їх прізвища. Слідчий спохватився, змінив тон і їдко проказав:

– Значіт, ви сознательно скриваєте свою віну? Странно. За вас ходатайствують авторітетниє ліца, прінімаєм во вніманіє вашу актівную общественную работу, у ваших же інтересах возімся с вамі, хочем, чтоби ви созналісь в своїх грехах перед обществом, а ви хітрітє, хатітє нам замазать глаза? Харашо. Нам с вамі не о чом больше разгаварівать.

– Дозвольте, – обзиваюсь. – Я ж хочу вияснити, звідкіль виходять ті мої «гріхи». Запевняю вас, що то не мої гріхи, а Гутенкові й Дончукові, а може й ще чиїсь.

– Прі чом тут Гутенко, Данчук, – сердиться слідчий.

– Якраз вся суть в тих мерзотниках-провокаторах.

– А ви откуда знаєте, что оні провокатори?

– Не я один, а майже все вчительство про їхнє знайомство з ГПУ знає.

– Вот как! Даже за всех учітєлєй распісиваєтесь?!

– Не розписуюсь, а стверджую, що ви їм гроші платите!

– Что? Давольна. Слішком дальоко заходіте… Ви свободни…

– То вже й кінець слідству? Ви ж, власне, по суті справи нічого не спитали й мені не дали змоги говорити. Я вимагаю вислух…

Але не договорив. Слідчий делікатно й потужно за комір провів мене в коридор, а там підхопив черговий вартівник.

Тим слідство закінчилось. Почалися знову муки очікування невідомого, острі до непритомности хвилювання від гуркотів «ворона», очікування видющої смерти, та щоденне благання у Бога живим вийти з цього пекла.

Здебільшого на допит брали раз на 5 – 10 хвилин. Слідчому головно ходило про «подпішісь».

Знав Допр багато випадків, що арештований підписується в кінці напівчистого аркуша протоколу, а на другому допиті йому вичитують такі страхіття, що вуха в’януть.

– Я цього не казав, я не… – з жахом заперечує в’язень.

– Пазвольтє! – злорадно усміхається слідчий. – Ваші собственниє слова. Ви подпісалісь…

– Та…

Даремні тут спростування – на протоколі дійсно є в’язнів підпис.

Характеристично, що ГПУ категорично, з правила, відкидає всяких свідків та «очні ставки».

– Ми знаєм, каво спросіть.

І здебільша, нікого зі свідків обвинуваченого не викликають.

Складніше ведеться слідство, коли судять групу, не знаючи, хто з них «найбільший контрреволюціонер». «Допитують» в першу чергу сільський актив, інакше кажучи, диктують і записують потрібні їм фрази, а ті підписуються. Далі йде обплутування та бичування арештованих.

Разячі факти крутійства та підлости знала наша камера. На допитах «радили» «признатись», водячи наганом попід ніс; прикладом у груди відбирали підписи, що він дійсно був у банді; обіцяли випустити, як видасть всіх учасників наскоку; садили в підвал, щоб «нагадав», «обдумався»; по декілька разів вночі брали до «канцелярії», возили до ГПУ на чекістські «експерименти» слідчих метод.

Тут кидають в’язня до темної, як ніч, казні, яка одним духом своїм елєктризує жахами всі атоми людського тіла. За кілька хвилин приходить чекіст і, кремсаючи перед лицем в’язня курком нагана, «просить» розповісти, «всьо подробно».

Коли арештовний вдасться твердішою на нерви людиною, чекіст піднесено-впевненим голосом відрубує, що «жівим отсюда не випущу». В підтвердження своїх слів, та щоб в’язень «розв’язав язика», пускає в чорний морок кімнати кулю.

Мало хто з іспитуваних міг мовчати, чи «нічого не знати». Майже кожному доводилось признатися, як було про що, чи немилосердно брехати, роблячи з нікчемної мухи величезного слона…

– Вот відітє, – закінчував у темноті зраділий слідчий, – пойдьомте в комнату. Я же знал, что Кіріл Паламарчук, імєя вінтовку, собірался убіть председателя КНС (комітету незалежних селян) Шубенка.

– Вибачайте, товаришу слідчий, я троха не так казав. Голова Комнезаму Шубенко підійшов з рушницею до Кирилової хати й націлювався стріляти через вікно (вони посварилися за жінку), але надійшли хлопці (я тоді парубкував), і Шубенко скочив за тин…

– Как? апять врьош?!

– Та, Боже ж мій! Як же я можу брехати, коли воно іменно так було. Спитайте всіх хлопців…

– У, дурной, упрямий мужік. Пашол вон, – закінчує розлютований слідчий.

Але по трьох ночах катання на «чорному вороні» до ГПУ та з ГПУ мусів Ілько Жарук розписатися, що дійсно бачив, як «дядько Гарасим (з 13 камери заможний літній селянин, що ледве коли і в руках мав рушницю) ввечері відкопали в городі рушницю й принесли її до Кирила Паламарчука – мого сусіди, а цей пішов з нею на подвір’я Шубенка».

Обрадуваний слідчий похвалив Ілька за мужество й обіцяв пустити додому (про це він мені, як сусід по нарах, сам признався).

У кінці процесу цієї «групи» всі дивувались, що трьом дали «вишку» (кара на смерть – між ними й Паламарчук), останнім чотирьом від 8 до 10 років Соловок, а Ількові дали тільки 5 літ, хоч відомо було, що він перекинув у болото бричку з райжінорганізатором (уповноважену для роботи серед жінок).

Згадується в процесах частенько прокуратор «по надзору»[42] за дєламі ГПУ. Йому треба оскаржити[43], в разі неправдиво ведеться слідство, «вимагають» неправдивих доказів, не викликають «всіх» свідків і т. ін.

Але зло бере, сміхом і цинізмом тхне від всієї паперової тут ролі прокуратора. В слідчих операціях ГПУ він підслідним допомагає менше, як мертвому кадило. Єдине, що може він робити – дати відповідь, у якого слідчого ваша справа, але це й без його ласки кожному з нас відомо.

Коли «досвідченому» слідчому «пощастить» викрити хоч що-небудь певного з «ганебної діяльности» «терористичної» групи – затівають показовий суд. Виїзна сесія окружного суду (суддя – один із агентів ГПУ) виїжджає на район, куди перекидають етапом «куркульську свору», і розігрує показово-агітаційну інсценізацію.

Перед процесом слідчий приїжджає на село, «обробляє» до суду актив та відповідних свідків, висуває красномовного громадського обвинувача – й успіх інсценізації запевнений: намічений слідчим засуд проходить на 100 %.

Не доводиться особливо дивуватись, бо акт обвинувачення обіймає таку силу злочинств і так правдиво вони стверджуються визнанням один за одного самих обвинувачених, що на суді їм доводиться тільки очима кліпати, а авдиторія дивом дивується, що розкрили таких великих вбивців.

Безбожно брехливі «докази» «свідків» доповнюють зміст обвинувачення, а довга промова прокуратора (одного з битих на язик чекістів), начинена їдовитими вириганнями, довершує ефект суду над «куркульським кублом», трутнями працюючого люду, гидрою контрреволюції на селі, павуками-експлуататорами, рицарями «темної ночі».

Суд іде на «совєщаніє» (правдивіш, до одного з місцевого начальства смачно заїсти та солодко запити по великих державних трудах). Присуд його, що давно вже готовий лежить у одному з портфелів суддівських (слідчий складав його ще в день закінчення слідства), всім наперед відомий.

І зітхає придавлено авдиторія, плаче рясними сльозами рідня, догибають морально бідолашні «гидри» сільської контрреволюції.

Другого дня вправна червона преса дає цілу сторінку списаній, як під стенограф, статті: викрито й засуджено нову зграю хижаків-нальотчиків у Гайсинському районі, що банди закладали, нальоти організували, радянських робітників забивали, колективізацію підривали та селянство тероризували.

Читає ціла округа, не вірить таким страшним ділам, жахається таких засудів.

Село нишкне, загортається в шкаралущу мовчанки й тупо, без найменшого реагування, споглядає на роботу верховодів.

Часом показові суди не вдаються.

На одному процесі сталось «непорозуміння». Розповів нам так про нього в’язень Василь Короп – учасник-обвинувачений цього процесу:

Судили групу куркульських шкідників (Марківський район), що ніби-то вбивала сільських активістів.

Була неділя; зібралось сила народу.

Розпочав процес голова суду вступною промовою, в котрій пред’явив авдиторії «групу лицарів».

Чудні сьогодні радянські «лицарі», – коли б ви бачили: в засмарованих порваних кожухах, в облізлих від поту – клопоту шапках, з виснаженими від довголітньої праці та мук останніх місяців зарослими обличчями, з тупими від нестями й гіркого подиву та вродженої несвідомости видами – наші типові нещасні хлібороби, обездолені звірством Совдепії.

Промовець перечислив низку «крівавих вчинків» цих «лицарів» і закликав радянське суспільство мечем червоного суду викорінити вороже насіння. Після його немудрої поетичної промови секретар став монотонно читати акт обвинувачення.

Авдиторія, як губка воду, вбирала слова.

Секретар вичитував: Данило Волощук та Маркіян Загородній (останній не дочекав суду – помер у Допрі), озброєні куцаками (обрізаними крісами), засіли під хатою секретаря комсомолу Голубова і вночі на 18 серпня, як той вертався з хати-читальні, напали на нього. Від вистрілу з рушниці…

Останні слова перервала раптовим вибухом авдиторія:

– Брехня, брехня! – закричала, зірвавшися з місця, Волощукова жінка і з піднесеними зціпленими кулаками побігла на сцену.

– Міліціонер, – почулося з президії, але той не обзивався.

Жінка вилетіла на сцену, підбігла до стола і, гремлячи по ньому обома руками, зі сльозами відчаю й благання верещала:

– Брехня! Ой, Божечку мій! Не вірте! Ой, Боже, – відсапувала раз по раз. – Не вірте. Він же тоді саме христини справляв, цілу ніч гостей частував. Ой, Боже ж мій! Людоньки добрі, сусідоньки мої милі! Скажіть же, не мовчіть. Ой, Боже ж мій, – залементіла молодиця, припадаючи до суддів і не даючи голові «призвати до порядку».

У залі знялася шамотня, голоси щораз голосніші, сміливіші.

Десь узявся міліціонер, вхопив за рукав жінку і став тягти зі сцени. Вона вп’ялась обома руками за піфрак голови суду й несамовито верещала:

– Рятуйте! Він не винен! Божечку мій ласкавий! Рятуйте, люди…

Заля заворушилась окремими вигуками.

Церемонія процесу стала набирати вигляду вуличньої сцени.

Враз ззаду залі піднявся селянин і твердим сміливим голосом заявив:

– Дозвольте слова!

Заля враз заніміла в мовчанці. Голова й не помітив, що цим порушує порядок процесу, і механічно промовив:

– Прошу.

– Увечері, 17 серпня й до самісінького ранку я гуляв у Данила Волощука на христинах, а потім ввесь день ми з ним возили снопи. Тому свідчу, що участи в раненні секретаря Голубова він не брав. Це ствердять куми, що були на христинах.

– Правда, суща правда, стверджуємо, – обізвалось в залі кілька голосів.

– Крім того, ранено Голубова не 18, а 20 серпня.

Голова хмуро кинув погляд на слідчого; той муркнув, засовався в кріслі і заходився перегортати аркуші в теці.

Селянин продовжував:

– І ранив Голубова незаможник Архип Пелих за те, що Голубов дуже обидив його під час поділу грошей, які вони затаїли від самообкладання. Пелих сам мені за чаркою хвалився.

Заява викликала новий, ще густіший рух в авдиторії і, мов обухом по келепу, приголомшила президію суду. Вона баранячо-вовчими очима поглядала один на одного, а слідчий прийняв вигляд багрово-бурячковий.

На хвилину в залі стала гробова мовчанка.

Розчервонілий голова враз спохватився, шепнув щось на вухо засідателеві й промимрив: «В віду поступівшіх нових показаній сторон, виєздная сесія чрезвичайного акружного суда постановляет: суд отложіть для дополнітєльного слєдствія».

«Показовий» суд показав, лише не те, чого хотіла «чесна» президія суду, а щось інакше…

Найчастіше присуд під диктат слідчого друкується на машинці в ГПУ, прикладається фотокартка, і діло йде до Харкова, в «особоє совєщаніє прі ГПУ УССР» чи в «Тройку». Тройку організували восени 1929 року, коли «Особоє совєщаніє», завалене зливою справ, не встигало «судити».

З Харкова діло йде до Москви.

Як судять у Харкові, скільки справа маринується в Москві – Господь його святий знає, – це тайна велика, знаємо лише, що цілий місяць ніхто ні в чому не розписується, а то враз чоловік 50 – 80 сповіщають, що їх «дєло» за Харковом.

Бували такі в’язні, що про Харків їм не згадували. Це неприємна ознака; тут пахне мандрівкою «чорним вороном» до славнозвісного ГПУ, а «візиту» особисту, туди роблять арештовані неспроста: 80 % заведених туди світу більше не побачать.

Дві речі в Допрі залишились в пам’яті на віки: «чорний ворон» та камера смертників. Ці два чинники – певне, єдині й виключні досягнення пролетарської диктатури та безумовно оригінальний витвір ГПУ.

Самий лише звук-гук «ворона» приводив у настирливість увесь Допр. Одні – менші «злочинці» з цікавістю й жалем-болем прислуховувались, визирали – куди їде, кого, кількох візьме. Другі – більші «контрреволюціонери» тупіли з тремтіння й жаху – «не я лі, Господи».

І направду, трагічні щоденні явища. Десь під вечір з собачим гуком підлітає «ворон». Бряжчать ключі, відмикаються важкі двері і…

– Марченко! Собірайся.

Напівживий Марченко, що так сподівався виправдатись на допиті, бо його «обіцяли» викликати, німів остаточно.

Хтось за нього натякливо запитував:

– З речами?

– Нєт, нє надо. А впрочем бері.

Загіпнотизована камера від дверей пересувається до вікна. Найменші ближче, найвищі далі, – щоб конвой не побачив та цеглиною не почастував, і щоб усім було видно, – повезуть, чи поведуть, зв’язаних густо, чи рідко і взагалі скільки відправлять «на лоно Авраамове».

З тим самим гуком пролітає «ворон», але побачити рідко коли вдається, бо лиш одно віконце ззаду, де сидить «конвоїр».

Аж другого дня весь корпус таємничо-похоронним тоном передає з камери до камери, що вчора чотирьох взяли на шльопку (на розстріл).

Куди їх беруть, що з ними роблять, де дівають – таємниця гробова, недосяжна для нас. Догадувалися лише, а дехто з конспіративних товарисько-щирих визнань знайомих через інших «знайомих» (агентів ГПУ) розказує:

В одному з будинків ГПУ є камінний льох, де відбувається остання розправа над контрреволюцією. Є також стала посада ката, що виконує присуди смерти. Привезену жертву кат бере на свій «апарат» і, за завданням чекістів-операторів – слідчих, відбирає передсмертну сповідь у смертника та не лише за свої «прегрешенія», а й за тих, хто ще живий сидить у Допрі чи може «помилково» гуляє на волі.

Які методи сповіди чекістського ката в такому місці та ще в таку хвилину, це може уявити тільки буйна фантазія, озброєна всебічним знанням жахливої чрезвичайської дійсности.

Не всякий, правда, «вороном» катається. Багатьом «на лоно Авраамове» доводиться пішки чимчикувати.

Це ті, що сидять у «камері смертників», засуджені виїзною сесією.

Цим сердегам доля судила тяжчу, довшу смерть. Мучать їх на допитах, вимотують нерви на «процесах», томлять у камерах і тільки по 3 – 4 місяцях, коли душа вже нежива, – вбивають тіло.

Ледяні іскри пронизували, коли під час прогульки проходив повз ґрати «камери смертників» та крадькома зиркав на блідо-матові обличчя, погаслі очі, благаючі чогось незнаного…

Ще болючіше ставало, коли було думати хто вони, за що їх нищать?..

Тільки за те, що були добрі господарі, любили землю, село, все добре, світле в ньому…

Смертників не пускають на прогульки, забороняють повз них проходити, будь що передавати, не дають ніяких листів, газети, – вони для світа не існують.

Доводилось бачити жахливі картини прощання батька-смертника з жінкою, дітьми, матір’ю. Хіба придавивши в собі почування людини, забувши, що ти є живе творіння, – можна спокійно споглядати на сцени останніх побачень живих людей з завтрашнім мерцем.

Дехто зі смертників пробував шукати справедливости перед вищим судом – ВУЦВК-ом (Всеукраїнським Виконавчим Комітетом): велів жінці чи батькові спробувати останнього й подавати касацію до Петровського (голова ВУЦВК-у).

У багатьох жевріла надія на помилування, думалося, що вищий «пролетарський» суд – влада справедливіша, сердечніша, але ці рожеві надії не справджувалися, бо тієї крівавої колективізаційної осени 1929 року майже нікому помилування не було.

На кару брали під вечір, щоб менше людей бачило. Допр ще за дня знав, кого братимуть; ця чутка переходила з камери до камери.

Десь коло 6 години приходить озброєний загін «конвою» 6 – 10 чоловік з наказом: кого брати.

Лунає крик надвірного вартового «закрой окна», розставляють вартових по всіх брамах, дірах допрівського подвір’я, і смертний хід починається.